XIV

Віра зателефонувала Андрію через декілька днів.
- Доброго ранку, Андрію, це - Віра Миколаївна. Ви ще не знайшли доглядальницю для дружини?
- Ні, мабуть, треба було розклеювати оголошення біля лікарні, а так жодного дзвінка.
- Я згодна Вам допомагати, кажіть адресу і о котрій годині завтра приїхати?
Андрій мовчав, йому не вірилося, що така забезпечена, яскрава жінка могла погодитися доглядати його дружину.
- Алло, алло, Андрію, Ви мене чуєте? - Віра вже хотіла покласти трубку.
- Так, чую, просто не віриться. Записуйте адресу, - схвильовано промовив чоловік.
- Тоді до завтра!
Наступного дня о дванадцятій Віра сказала чоловіку, що їде в село, а сама поїхала до Андрія.
Їй дуже хотілося допомогти цій людині, тим паче, що тепер була вільною від роботи і не збиралася сидіти весь час прикутою вдома.
Андрій її зустрів на зупинці, щоб вона не шукала його будинок.
Зайшовши до двокімнатної квартири, Андрій допоміг жінці скинути пальто. У великій кімнаті стояли старі лаковані меблі. Стінка на всю стіну, на протилежному боці - диван, у кутках - телевізор і стіл зі стільцями. На підлозі лежав палас, а над диваном висів на стіні - яскравий, зелений килим. Віра помітила у серванті в скляній креманочці - каштан, що подарувала Андрію і посміхнулася, нічого не сказавши. Їй було приємно, що той каштан він не викинув.
- Йдемо я Вас, Віро Миколаївно, познайомлю з дружиною - запропонував Андрій.
Валентина лежала у спальні на великому ліжку. Шафа, дві тумбочки з обох боків ліжка і бра.
Віра привіталася, але жінка не відповіла.
- Вона не розмовляє, але все розуміє - пояснив Андрій Вірі і відразу звернувся до дружини.
- Валю, це Віра Миколаївна, вона буде приходити у неділю, щоб ти не залишалася сама.
- Можна просто Віра, - додала зніяковіла помічниця і Валя кліпнула очима помітивши хвилювання на обличчі незнайомки.
- Ось і добре, що ви порозумілися. Андрій ввів доглядальницю у курс справ, запропонував жінці чаю, а коли та відмовилася, поїхав таксувати. Віра одразу кинулася до роботи. Заглянула в холодильник, де окрім манної каші для дружини, кефіру і
"Докторської" ковбаси нічого не зберігалося. Вона приготувала суп, прибрала квартиру, провітрила, перестелила свіжу білизну хворій. Валентина була настільки худою і кволою, що жінка без зайвих зусиль впоралася зі своїм завданням, тим паче, Андрій перед тим помив дружину, причесав і поміняв памперс.
З того дня раз на тиждень кожної неділі Віра почала їздити доглядати хвору. Відмовлялася від винагороди за свої послуги, але чоловік наполягав. Віра за ті гроші завше приносила смаколики до чаю й купувала, потай від Андрія, памперси.
Минуло пів року. Віра з Андрієм стали друзями, перейшли на ти і довіряли один одному таємниці. З Валентиною Віра теж знайшла спільну мову. Хоч її стан не поліпшився, але Віра бачила в очах хворої жінки вдячність і посмішку, коли вона приходила. Валентина часто стогнала, ворушила губами, але не могла вимовити ні слова, лише невиразні звуки чулися з її блідих вуст. Інколи Андрій приїздив з роботи раніше. Вони разом пили чай на кухні і розмовляли. В ці хвилини Вірі не хотілося їхати додому. Вони сиділи навпроти одне одного на кухні і Андрій, з розумінням, вислуховував довгі оповіді Віри про її дитинство, чоловіка, який її раніше часто бив. Після вони сідали в машину і Андрій відвозив жінку додому. Лише одна Марія Заячук знала куди їздить Віра.
- І навіщо тобі все те? - запитувала подругу, - мабуть ти закохалася у цього Андрія.
Віра посміхалася і казала, що їй шкода безпорадну дружину друга, але Маруся їй не вірила.
- Чому ж ти не йдеш у будинок для літніх людей, аби їм допомагати? А так і Віктора обманюєш і себе.
Віра виправдовувалася,
- Це було спонтанне рішення, а після вже не могла кинути, бо прикипіла душею - говорила вона.
- Так, Вірунь, прикипіла, я тебе дуже розумію, бо самій без чоловічої підтримки, ой, як важко - жалілася Марія.
- Я хвилююся за Валентину, щось вона останнім часом майже нічого не їсть, лише воду п'є, дуже квола. А якщо вона помре? Ми тоді дійсно не побачимося - несподівано розридалася Віра.
Так, їй дуже подобався Андрій і чим далі вона його пізнавала, тим ближчим він для неї ставав. Вона гнала його зі своїх думок, пригадуючи хвору дружину, але в її серці уже зародилися почуття, які таїла навіть від себе.
- Ось бачиш, а ти мені тут локшину на вуха вішаєш, що тобі його жінку шкода - говорила Марія.
- Не повіриш, дуже шкода, ворогу б не побажала такої долі.
- Зая, пам'ятаєш той дивний сон, який я тобі розповідала, про лютих биків і величезних корів? Там я ще хрест знайшла старовинний, який черниця мені наказала покласти на місце, бо він буцім-то занадто важкий для мене. Так, ось, коли я вперше прийшла до Андрія, то такий самий хрест, як дві краплі води висів на грудях його дружини. Мені, аж мову відібрало, коли я його побачила.
- Та невже? Нічого собі, ось тобі і сон в руку, - вирячила здивовані очі Марія.
- Отож, я тоді зрозуміла, що це мій хрест і хоч не такий важкий, але мій. Господи, як я зараз можу кинути цю родину? Це моя доля.
- Твоя доля зараз одна в квартирі і чекає на тебе. Бачу Віктор, останнім часом теж став сумирний, постарів, схуд.
- Бувають дні, що відпускає мене залюбки, тільки питає о котрій годині повернуся, а буває, що влаштовує сварку і вимагає залишитися вдома - замислилася Віра.
- Посилаюся на тебе, або кажу, що їду в село - додала стурбовано.
- Дивися, Вірунь, не спалися, а то ти ж знаєш свого чоловіка, дізнається, поб'є.
- Та, ні, він вже не той, що був раніше - заперечила Віра і як накаркала.
Бо коли вона повернулася пізно наступного разу (тому, що у Андрія зламалася машина і він приїхав пізніше), то чоловік, чекаючи на Віру дуже лютував.
- Де ти шльондраєш?!,- кричав він, - перша година ночі! Віра мовчала, бо не встигла нічого вигадати. Вона, як завше, послалася на Марію.
- Я виходив по хліб і зустрів твою Заю по дорозі в магазин, вона тобі не дзвонила, щоб попередити? (Марія телефонувала, але у Віри був вимкнутий мобільний і вона не чула дзвінка).
Розгублена жінка не знала, що відповісти чоловіку, і тут несподівано відчула сильний удар у підборіддя. Перелякана жінка схопила поспіхом куртку, сумочку і вибігла на двір. Сльози заливали її обличчя, щелепа сильно боліла, зуб хитався. Віра набрала Андрія і попросила його відвезти її в село, пояснивши, що сталося.
На вулиці було темно. Ні зірки на небі, ні місяця, ні душі. Сірий глей туману огорнув небозвід. Ліс чорною грізною стіною тонув у сивій мжичці мороку. За кожним деревом їй ввижалися чорні тіні, дикі звірі, привиди. Їй було непереливки, боляче, кепсько одній стояти біля темного під'їзду, чекаючи на Андрія.
- Дівчино, у Вас немає закурити, - почула за спиною різкий, хриплий голос, і не озирнувшись побігла на дорогу. Добре, що в ту ж мить машина Андрія освітила фарами Віру і чоловік, що біг за жінкою, зупинився.