Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.18
21:13
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Капелан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Капелан
Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і тих, хто вже мертвий.
А починалося все красиво і урочисто: комбат з групою штабістів закинув цю людину до нас на «передок», представив як військового капелана і чкурнув у справах. Тиждень, як на цій ділянці фронту не було стрілянини, тож було вирішено десь у військових верхах, що добре слово, сказане солдатам, буде не зайвим.
Вірян у взводі було багато - більше половини, бо основна частина військовиків була з-за Збруча. А там кожен ходить до церкви, навіть якщо не вірить в Бога. Зі столиці був тільки я. Як хворий зуб у роті, повному здорових зубів.
- Олександре, - питав священник. - Коли ти останнього разу сповідався?
- Коли помирала матір. Я тоді запросив його додому, оскільки неня не могла рухатися - розбив параліч.
- І скільки часу пройшло?
- П’ять років.
- А чому потім не ходив?
- А що Йому скажу? Прости, Господи, за убивство синів твоїх? Дай мені сили нищити їх і надалі, допоки останній москаль, який приповз на мою рідну землю, не здохне від моєї кулі?
- А ти спробуй. Не по канону, а так я душа велить. Ось, давай накрию єпітрахіллю і гомони. А потім побачимо…
Схилив голову перед святим отцем, зняв каску, зажурився. А потім…
- Господи! Хай усі москалі здохнуть у страшних муках! Хай усі дезертири покриються коростою! Хай кожна моя куля потрапить точно в лоб ворога України! Дай мені сили і терпіння винищити всю погань, яка зрадила нашу державу. Амінь.
Відсахнувся капелан від мене, перехрестився і тричі пробелькотів отченаш. Дивиться на мене, як на химеру, щось про себе шепоче.
- Та не партеся, святий отче,- кажу. – Убивство - не смертний гріх, згідно зі Святим письмом. Самі це знаєте.
- Але твоя молитва - це не каяття, це гнівна вимога освятити гріх.
- Тю! А чим займаються наші вороги? З тієї сторони Дінця теж ходять священники, освячують убивства українців, освячують зброю, яка стріляє по нам. А в Москві молиться за Росію та їхніх яничар сам патріарх! Молиться за те, аби ми випустили з рук зброю, впали на коліна і почали, замість того, аби захищати зі зброєю в руках власну державу - бубоніти під носа молитви. І просити прощення невідомо за що.
- Немає у тебе віри, сину мій,- каже капелан.
- Ой, брате мій, віри у мене достатньо. І на мене, і на тебе вистачить. Ось, дивися,- простягую йому бінокля і вказую на сосонку, яка бовваніє метрів за триста перед позиціями. - Бачите дві лапаті віті на висоті двох метрів од землі?
- Бачу.
- А бачите там кілера, який сидить зі снайперською гвинтівкою і цілиться вам прямо в лоба?
Святий отець упав на дно окопу з посірілим від страху обличчям.
- Так знайте,- це ваш колега, отець Пануфрій. Давно на нього полюємо. Кажуть, спочатку, молиться ревно Господу нашому, просить прощення, а потім бере гвинтівку - і стріляє. Чотирьох наших побратимів упокоїв, до речі.
Мовчить капелан, губи дрижать, хрест намагається на себе покласти, а правиця не підіймається.
- Чорт ним керує, а не Господь бог.
- Та ну! За свої «подвиги» має подяку від самого патріарха московського та від Путіна. Отже, свята людина, непорочна, праведна.
Дзвінка тиша, орнаментована дзюрчанням коників, аж різала вуха. А я думаю, що це не тиша, а правда життя подавала свій голос.
Сердитий піп був після цієї розмови, у мій бік навіть не дивився. Думав, мабуть, що я грішник, який випадково затесався між праведників. Я ж думав про нього, що це невинне теля затесалося між вовків і намагається їх помирити, всупереч логіці та життєвій правді.
А солдати справді потребували психологічної допомоги. Сержант Канько утратив жінку та дитину, яких збив п'яний прокурор на дорогах Рівненщини, Івана Микитюка покинула дружина, втомившись чекати його повернення з війни, Микола Нечипорук потроху спивався, оскільки не бачив майбутнього життя поза межами окопу. У Федюка розвалився бізнес, Тарас Іванченко втратив ногу та руку. Фактично, у кожного вояка була сімейна, або власна психологічна чи фізіологічна проблема, яка потребувала вирішення. І тут, як легкий наркотик - з'являвся капелан. Як паразит на проблемах людства.
Чи виручав? Безсумнівно. Але не всіх. Так само як і військові психологи. А переважна більшість солдатів, які проходили горнило війни - згорала, спивалася, накладала від безвиході на себе руки.
А через годину знову з ним здибалися. Сіли поруч, я запалив цигарку, він - молиться. Питає:
- Може, сповідаєшся? Час непевний…
- Отче! У часи козаччини попи ходили у бій разом з козаками: різали, відтинали голови, стояли спина до спини зі своїми побратимами. Може, час і вам взяти до рук зброю?
- Бог не велів. У нас інше покликання,- спасати грішні душі.
- А раніше не спасали? Чи наші діди були дурнішими, не розуміли що до чого?
Бій почався раптово. Спочатку праворуч від нас гримнув фугас, потім загурчав кулемет, а незабаром до окопу почали застрибувати підпилі бойовики.
По телебаченню ви почуєте сухі фрази « …російська диверсійна група невдало намагалася взяти штурмом позиції ООС.»
А розуміти треба так: « У результаті важкого позиційного бою загинуло шестеро бійців української армії…»
А капелан тоді не загинув. Ухопив автомата, якого я йому встромив у руки, і стріляв як навіжений. Коли закінчився ріжок з патронами - передав ще три. І не кажіть мені, що священники не вміють стріляти. Ви просто не бачили. А я - бачив.
І знаєте що – з нами тоді був Бог. Бо ми - вижили.
23.01.2021 р.
А починалося все красиво і урочисто: комбат з групою штабістів закинув цю людину до нас на «передок», представив як військового капелана і чкурнув у справах. Тиждень, як на цій ділянці фронту не було стрілянини, тож було вирішено десь у військових верхах, що добре слово, сказане солдатам, буде не зайвим.
Вірян у взводі було багато - більше половини, бо основна частина військовиків була з-за Збруча. А там кожен ходить до церкви, навіть якщо не вірить в Бога. Зі столиці був тільки я. Як хворий зуб у роті, повному здорових зубів.
- Олександре, - питав священник. - Коли ти останнього разу сповідався?
- Коли помирала матір. Я тоді запросив його додому, оскільки неня не могла рухатися - розбив параліч.
- І скільки часу пройшло?
- П’ять років.
- А чому потім не ходив?
- А що Йому скажу? Прости, Господи, за убивство синів твоїх? Дай мені сили нищити їх і надалі, допоки останній москаль, який приповз на мою рідну землю, не здохне від моєї кулі?
- А ти спробуй. Не по канону, а так я душа велить. Ось, давай накрию єпітрахіллю і гомони. А потім побачимо…
Схилив голову перед святим отцем, зняв каску, зажурився. А потім…
- Господи! Хай усі москалі здохнуть у страшних муках! Хай усі дезертири покриються коростою! Хай кожна моя куля потрапить точно в лоб ворога України! Дай мені сили і терпіння винищити всю погань, яка зрадила нашу державу. Амінь.
Відсахнувся капелан від мене, перехрестився і тричі пробелькотів отченаш. Дивиться на мене, як на химеру, щось про себе шепоче.
- Та не партеся, святий отче,- кажу. – Убивство - не смертний гріх, згідно зі Святим письмом. Самі це знаєте.
- Але твоя молитва - це не каяття, це гнівна вимога освятити гріх.
- Тю! А чим займаються наші вороги? З тієї сторони Дінця теж ходять священники, освячують убивства українців, освячують зброю, яка стріляє по нам. А в Москві молиться за Росію та їхніх яничар сам патріарх! Молиться за те, аби ми випустили з рук зброю, впали на коліна і почали, замість того, аби захищати зі зброєю в руках власну державу - бубоніти під носа молитви. І просити прощення невідомо за що.
- Немає у тебе віри, сину мій,- каже капелан.
- Ой, брате мій, віри у мене достатньо. І на мене, і на тебе вистачить. Ось, дивися,- простягую йому бінокля і вказую на сосонку, яка бовваніє метрів за триста перед позиціями. - Бачите дві лапаті віті на висоті двох метрів од землі?
- Бачу.
- А бачите там кілера, який сидить зі снайперською гвинтівкою і цілиться вам прямо в лоба?
Святий отець упав на дно окопу з посірілим від страху обличчям.
- Так знайте,- це ваш колега, отець Пануфрій. Давно на нього полюємо. Кажуть, спочатку, молиться ревно Господу нашому, просить прощення, а потім бере гвинтівку - і стріляє. Чотирьох наших побратимів упокоїв, до речі.
Мовчить капелан, губи дрижать, хрест намагається на себе покласти, а правиця не підіймається.
- Чорт ним керує, а не Господь бог.
- Та ну! За свої «подвиги» має подяку від самого патріарха московського та від Путіна. Отже, свята людина, непорочна, праведна.
Дзвінка тиша, орнаментована дзюрчанням коників, аж різала вуха. А я думаю, що це не тиша, а правда життя подавала свій голос.
Сердитий піп був після цієї розмови, у мій бік навіть не дивився. Думав, мабуть, що я грішник, який випадково затесався між праведників. Я ж думав про нього, що це невинне теля затесалося між вовків і намагається їх помирити, всупереч логіці та життєвій правді.
А солдати справді потребували психологічної допомоги. Сержант Канько утратив жінку та дитину, яких збив п'яний прокурор на дорогах Рівненщини, Івана Микитюка покинула дружина, втомившись чекати його повернення з війни, Микола Нечипорук потроху спивався, оскільки не бачив майбутнього життя поза межами окопу. У Федюка розвалився бізнес, Тарас Іванченко втратив ногу та руку. Фактично, у кожного вояка була сімейна, або власна психологічна чи фізіологічна проблема, яка потребувала вирішення. І тут, як легкий наркотик - з'являвся капелан. Як паразит на проблемах людства.
Чи виручав? Безсумнівно. Але не всіх. Так само як і військові психологи. А переважна більшість солдатів, які проходили горнило війни - згорала, спивалася, накладала від безвиході на себе руки.
А через годину знову з ним здибалися. Сіли поруч, я запалив цигарку, він - молиться. Питає:
- Може, сповідаєшся? Час непевний…
- Отче! У часи козаччини попи ходили у бій разом з козаками: різали, відтинали голови, стояли спина до спини зі своїми побратимами. Може, час і вам взяти до рук зброю?
- Бог не велів. У нас інше покликання,- спасати грішні душі.
- А раніше не спасали? Чи наші діди були дурнішими, не розуміли що до чого?
Бій почався раптово. Спочатку праворуч від нас гримнув фугас, потім загурчав кулемет, а незабаром до окопу почали застрибувати підпилі бойовики.
По телебаченню ви почуєте сухі фрази « …російська диверсійна група невдало намагалася взяти штурмом позиції ООС.»
А розуміти треба так: « У результаті важкого позиційного бою загинуло шестеро бійців української армії…»
А капелан тоді не загинув. Ухопив автомата, якого я йому встромив у руки, і стріляв як навіжений. Коли закінчився ріжок з патронами - передав ще три. І не кажіть мені, що священники не вміють стріляти. Ви просто не бачили. А я - бачив.
І знаєте що – з нами тоді був Бог. Бо ми - вижили.
23.01.2021 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
