Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Капелан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Капелан
Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і тих, хто вже мертвий.
А починалося все красиво і урочисто: комбат з групою штабістів закинув цю людину до нас на «передок», представив як військового капелана і чкурнув у справах. Тиждень, як на цій ділянці фронту не було стрілянини, тож було вирішено десь у військових верхах, що добре слово, сказане солдатам, буде не зайвим.
Вірян у взводі було багато - більше половини, бо основна частина військовиків була з-за Збруча. А там кожен ходить до церкви, навіть якщо не вірить в Бога. Зі столиці був тільки я. Як хворий зуб у роті, повному здорових зубів.
- Олександре, - питав священник. - Коли ти останнього разу сповідався?
- Коли помирала матір. Я тоді запросив його додому, оскільки неня не могла рухатися - розбив параліч.
- І скільки часу пройшло?
- П’ять років.
- А чому потім не ходив?
- А що Йому скажу? Прости, Господи, за убивство синів твоїх? Дай мені сили нищити їх і надалі, допоки останній москаль, який приповз на мою рідну землю, не здохне від моєї кулі?
- А ти спробуй. Не по канону, а так я душа велить. Ось, давай накрию єпітрахіллю і гомони. А потім побачимо…
Схилив голову перед святим отцем, зняв каску, зажурився. А потім…
- Господи! Хай усі москалі здохнуть у страшних муках! Хай усі дезертири покриються коростою! Хай кожна моя куля потрапить точно в лоб ворога України! Дай мені сили і терпіння винищити всю погань, яка зрадила нашу державу. Амінь.
Відсахнувся капелан від мене, перехрестився і тричі пробелькотів отченаш. Дивиться на мене, як на химеру, щось про себе шепоче.
- Та не партеся, святий отче,- кажу. – Убивство - не смертний гріх, згідно зі Святим письмом. Самі це знаєте.
- Але твоя молитва - це не каяття, це гнівна вимога освятити гріх.
- Тю! А чим займаються наші вороги? З тієї сторони Дінця теж ходять священники, освячують убивства українців, освячують зброю, яка стріляє по нам. А в Москві молиться за Росію та їхніх яничар сам патріарх! Молиться за те, аби ми випустили з рук зброю, впали на коліна і почали, замість того, аби захищати зі зброєю в руках власну державу - бубоніти під носа молитви. І просити прощення невідомо за що.
- Немає у тебе віри, сину мій,- каже капелан.
- Ой, брате мій, віри у мене достатньо. І на мене, і на тебе вистачить. Ось, дивися,- простягую йому бінокля і вказую на сосонку, яка бовваніє метрів за триста перед позиціями. - Бачите дві лапаті віті на висоті двох метрів од землі?
- Бачу.
- А бачите там кілера, який сидить зі снайперською гвинтівкою і цілиться вам прямо в лоба?
Святий отець упав на дно окопу з посірілим від страху обличчям.
- Так знайте,- це ваш колега, отець Пануфрій. Давно на нього полюємо. Кажуть, спочатку, молиться ревно Господу нашому, просить прощення, а потім бере гвинтівку - і стріляє. Чотирьох наших побратимів упокоїв, до речі.
Мовчить капелан, губи дрижать, хрест намагається на себе покласти, а правиця не підіймається.
- Чорт ним керує, а не Господь бог.
- Та ну! За свої «подвиги» має подяку від самого патріарха московського та від Путіна. Отже, свята людина, непорочна, праведна.
Дзвінка тиша, орнаментована дзюрчанням коників, аж різала вуха. А я думаю, що це не тиша, а правда життя подавала свій голос.
Сердитий піп був після цієї розмови, у мій бік навіть не дивився. Думав, мабуть, що я грішник, який випадково затесався між праведників. Я ж думав про нього, що це невинне теля затесалося між вовків і намагається їх помирити, всупереч логіці та життєвій правді.
А солдати справді потребували психологічної допомоги. Сержант Канько утратив жінку та дитину, яких збив п'яний прокурор на дорогах Рівненщини, Івана Микитюка покинула дружина, втомившись чекати його повернення з війни, Микола Нечипорук потроху спивався, оскільки не бачив майбутнього життя поза межами окопу. У Федюка розвалився бізнес, Тарас Іванченко втратив ногу та руку. Фактично, у кожного вояка була сімейна, або власна психологічна чи фізіологічна проблема, яка потребувала вирішення. І тут, як легкий наркотик - з'являвся капелан. Як паразит на проблемах людства.
Чи виручав? Безсумнівно. Але не всіх. Так само як і військові психологи. А переважна більшість солдатів, які проходили горнило війни - згорала, спивалася, накладала від безвиході на себе руки.
А через годину знову з ним здибалися. Сіли поруч, я запалив цигарку, він - молиться. Питає:
- Може, сповідаєшся? Час непевний…
- Отче! У часи козаччини попи ходили у бій разом з козаками: різали, відтинали голови, стояли спина до спини зі своїми побратимами. Може, час і вам взяти до рук зброю?
- Бог не велів. У нас інше покликання,- спасати грішні душі.
- А раніше не спасали? Чи наші діди були дурнішими, не розуміли що до чого?
Бій почався раптово. Спочатку праворуч від нас гримнув фугас, потім загурчав кулемет, а незабаром до окопу почали застрибувати підпилі бойовики.
По телебаченню ви почуєте сухі фрази « …російська диверсійна група невдало намагалася взяти штурмом позиції ООС.»
А розуміти треба так: « У результаті важкого позиційного бою загинуло шестеро бійців української армії…»
А капелан тоді не загинув. Ухопив автомата, якого я йому встромив у руки, і стріляв як навіжений. Коли закінчився ріжок з патронами - передав ще три. І не кажіть мені, що священники не вміють стріляти. Ви просто не бачили. А я - бачив.
І знаєте що – з нами тоді був Бог. Бо ми - вижили.
23.01.2021 р.
А починалося все красиво і урочисто: комбат з групою штабістів закинув цю людину до нас на «передок», представив як військового капелана і чкурнув у справах. Тиждень, як на цій ділянці фронту не було стрілянини, тож було вирішено десь у військових верхах, що добре слово, сказане солдатам, буде не зайвим.
Вірян у взводі було багато - більше половини, бо основна частина військовиків була з-за Збруча. А там кожен ходить до церкви, навіть якщо не вірить в Бога. Зі столиці був тільки я. Як хворий зуб у роті, повному здорових зубів.
- Олександре, - питав священник. - Коли ти останнього разу сповідався?
- Коли помирала матір. Я тоді запросив його додому, оскільки неня не могла рухатися - розбив параліч.
- І скільки часу пройшло?
- П’ять років.
- А чому потім не ходив?
- А що Йому скажу? Прости, Господи, за убивство синів твоїх? Дай мені сили нищити їх і надалі, допоки останній москаль, який приповз на мою рідну землю, не здохне від моєї кулі?
- А ти спробуй. Не по канону, а так я душа велить. Ось, давай накрию єпітрахіллю і гомони. А потім побачимо…
Схилив голову перед святим отцем, зняв каску, зажурився. А потім…
- Господи! Хай усі москалі здохнуть у страшних муках! Хай усі дезертири покриються коростою! Хай кожна моя куля потрапить точно в лоб ворога України! Дай мені сили і терпіння винищити всю погань, яка зрадила нашу державу. Амінь.
Відсахнувся капелан від мене, перехрестився і тричі пробелькотів отченаш. Дивиться на мене, як на химеру, щось про себе шепоче.
- Та не партеся, святий отче,- кажу. – Убивство - не смертний гріх, згідно зі Святим письмом. Самі це знаєте.
- Але твоя молитва - це не каяття, це гнівна вимога освятити гріх.
- Тю! А чим займаються наші вороги? З тієї сторони Дінця теж ходять священники, освячують убивства українців, освячують зброю, яка стріляє по нам. А в Москві молиться за Росію та їхніх яничар сам патріарх! Молиться за те, аби ми випустили з рук зброю, впали на коліна і почали, замість того, аби захищати зі зброєю в руках власну державу - бубоніти під носа молитви. І просити прощення невідомо за що.
- Немає у тебе віри, сину мій,- каже капелан.
- Ой, брате мій, віри у мене достатньо. І на мене, і на тебе вистачить. Ось, дивися,- простягую йому бінокля і вказую на сосонку, яка бовваніє метрів за триста перед позиціями. - Бачите дві лапаті віті на висоті двох метрів од землі?
- Бачу.
- А бачите там кілера, який сидить зі снайперською гвинтівкою і цілиться вам прямо в лоба?
Святий отець упав на дно окопу з посірілим від страху обличчям.
- Так знайте,- це ваш колега, отець Пануфрій. Давно на нього полюємо. Кажуть, спочатку, молиться ревно Господу нашому, просить прощення, а потім бере гвинтівку - і стріляє. Чотирьох наших побратимів упокоїв, до речі.
Мовчить капелан, губи дрижать, хрест намагається на себе покласти, а правиця не підіймається.
- Чорт ним керує, а не Господь бог.
- Та ну! За свої «подвиги» має подяку від самого патріарха московського та від Путіна. Отже, свята людина, непорочна, праведна.
Дзвінка тиша, орнаментована дзюрчанням коників, аж різала вуха. А я думаю, що це не тиша, а правда життя подавала свій голос.
Сердитий піп був після цієї розмови, у мій бік навіть не дивився. Думав, мабуть, що я грішник, який випадково затесався між праведників. Я ж думав про нього, що це невинне теля затесалося між вовків і намагається їх помирити, всупереч логіці та життєвій правді.
А солдати справді потребували психологічної допомоги. Сержант Канько утратив жінку та дитину, яких збив п'яний прокурор на дорогах Рівненщини, Івана Микитюка покинула дружина, втомившись чекати його повернення з війни, Микола Нечипорук потроху спивався, оскільки не бачив майбутнього життя поза межами окопу. У Федюка розвалився бізнес, Тарас Іванченко втратив ногу та руку. Фактично, у кожного вояка була сімейна, або власна психологічна чи фізіологічна проблема, яка потребувала вирішення. І тут, як легкий наркотик - з'являвся капелан. Як паразит на проблемах людства.
Чи виручав? Безсумнівно. Але не всіх. Так само як і військові психологи. А переважна більшість солдатів, які проходили горнило війни - згорала, спивалася, накладала від безвиході на себе руки.
А через годину знову з ним здибалися. Сіли поруч, я запалив цигарку, він - молиться. Питає:
- Може, сповідаєшся? Час непевний…
- Отче! У часи козаччини попи ходили у бій разом з козаками: різали, відтинали голови, стояли спина до спини зі своїми побратимами. Може, час і вам взяти до рук зброю?
- Бог не велів. У нас інше покликання,- спасати грішні душі.
- А раніше не спасали? Чи наші діди були дурнішими, не розуміли що до чого?
Бій почався раптово. Спочатку праворуч від нас гримнув фугас, потім загурчав кулемет, а незабаром до окопу почали застрибувати підпилі бойовики.
По телебаченню ви почуєте сухі фрази « …російська диверсійна група невдало намагалася взяти штурмом позиції ООС.»
А розуміти треба так: « У результаті важкого позиційного бою загинуло шестеро бійців української армії…»
А капелан тоді не загинув. Ухопив автомата, якого я йому встромив у руки, і стріляв як навіжений. Коли закінчився ріжок з патронами - передав ще три. І не кажіть мені, що священники не вміють стріляти. Ви просто не бачили. А я - бачив.
І знаєте що – з нами тоді був Бог. Бо ми - вижили.
23.01.2021 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
