От і настав час сповіді. Не перед Богом (це дуже легко), не перед людьми (вони не бачать глибини прірви, у якій я опинився), а перед самим собою, перед власною совістю. Спаситель вибачить і пожаліє, люди проклянуть і забудуть. А от сумління, хоч і глухе та сліпе, - душить нестерпно. Ти до нього говориш, у чомусь переконуєш, сповідаєшся, а воно тільки мовчить і пече вогнями. І не втекти від нього, ні сховатися...
Прийшов на фронт сам, добровольцем. Дяка Всевишньому, що не одразу на передову, а на тримісячні курси бойового вишколу. Хоч і служив колись в армії, але забув і як влучно стріляти з автомата, і як управно перерізати горлянки супротивникам, і як правильно рити окопи. Та багато чого забув. Раніше онучі на ноги намотували, а тепер вдягають шкарпетки; в радянській армії були кирзяки, а нині, в сучасній - берці. Правда, причалапав на війну в кросівках, а потрібне взуття отримав набагато пізніше.
Колись вчили поночі стріляти на звук, а сьогодні є інфрачервоні коліматорні приціли; тридцять років тому служив разом з москалями в одному взводі, а тепер ми - вороги. Хоча й тоді ми були ворогами, хоча цього ще не усвідомлювали.
В польовий бінокль розглядаю Донецьке передмістя – Київський район «Путіловку»: садиби незаможних селян, палаци місцевих «крутеликів», частину Путилівського мосту, бані Іверського монастиря. Десь там, поруч з ним,- цвинтар , якраз між монастирем і злітною смугою аеропорту імені Сергія Прокоф’єва. Ми дивилися згодом з дронів на цей район: там все зруйноване, кожен метр землі нашпиговано нерозірваними снарядами. Видно і дев’ятиповерхівку на вулиці Злітній, а приблизно за кілометр від неї бовваніє ствол шахти «Жовтнева», басейн «Дельфін» і дах мечеті. І сумнозвісні «башти-близнюки»: це з них російські найманці спостерігали за нашими позиціями та коригували вогонь артилерії. З дев’ятиповерхівки стріляли з АГС, а потім хутко тікали звідти. А ми змушені були вести котрбатарейний вогонь по споруді, у якій жили мирні мешканці…далі можете самі скласти два плюс два.
А колись, далекого 1991-го року, Донецьк мене зустрів мільйоном троянд, саме в цьому місті я став дипломантом всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Згодом неодноразово співав разом з братом власні пісні в цьому чудовому місті. Правда, завжди муляло око, що на залізничному вокзалі нас незмінно зустрічав орден Леніна на фасаді міського залізничного вокзалу. Ось вам, шановні читачі, дислокація пекла, в якому довелося опинитися.
Щоденна стрілянина викошувала ряди нашого підрозділу гірше чуми. Були і виправдані втрати, і невиправдані. Про банальний бронхіт чи нежить не кажу: носи хлюпали у половини взводу.
А от зради не було. До пори, до часу.
Спочатку пропав ящик з патронами. Згодом довідався: «сплавили», по тихому, за горіляччя на ту сторону. Знаю хто саме, але за руку не спіймав. Згодом пропало два «калаша». І теж спіймати крадіїв за руку не вдалося.
З самого початку бойових дій до нас навідувалася місцева жителька, дівчина, років 20-ти. То з тилу приїде з вантажем харчів, то полями приповзе. І одразу - шасть в командирський схрон. Як я вуха не нашорошував - нічого розібрати не вдавалося. А минулої ночі, по-пластунськи, прокрався до пічної труби і притулив вухо…
- Галя! Не могу этого сделать! Я же отвечаю только за этот участок!
- Так разкрой его! Придвиньте окопы ближе к кладовищу, хотя бы на метров сто. Нам не видно позиций.
- Нужно разрешение полкового начальства.
- Так организуй это разрешение. У нас что - мало нужных людей в штабе?
- Хорошо, сделаю. А теперь уходи.
Того разу це «миле» дівча привезло волонтерським «джипом» два бідони меду та кілька ящиків шкарпеток. А навзаєм вивозило необхідну інформацію російським воєнспецам.
Тихо сповз з бліндажа, так само тихо підкрався до джипа. І коли дівчина вже підходила до машини - увігнав ножа їй під ліву лопатку по саму рукоятку, а рота закрив рукою. А за хвилину пішов рясний дощ, який повністю змив усі мої сліди.
Уранці примчало полкове начальство, підняло на диби керівництво ротою та взводом, де сталося НП. А вбивцю так і не знайшли.
З думки не виходили слова, що «нужных людей» у полковому штабі предостатньо.
Колись, ще в радянській армії, перш ніж почепити сержантські лички на плечі та призначити на посаду - навіть командира відділення перевіряли на профпридатність та схильність до зради. Перевіряли і мене, підсовуючи в «особливому відділі» так звані «бігунки» на офіцерів штаба округу. А потім дивилися - як я цю інформацію використаю.
Нині нікого не перевіряють: трамбують збройні сили зрадниками та шпигунами, оскільки не вистачає особового складу.
Місяць минув спокійно, якщо не враховувати дванадцять убитих моїх побратимів та учетверо більше поранених. Оскільки помирала матір, то дали аж п’ять діб відпутски. А потім назад - в окопи. І на тобі - зустрічаюся з попом. І кадило є, і єпітрахіль, і Біблія. Приїхав слово Боже сіяти в умах, потьмарених війною. А водій машини розмовляє російською. Сів під колесом авто, чекаю.
Піп окропив святою водою грішників, прочитав потрібні молитви і повернувся назад. Сів у авто і каже водієві:
- Едем быстро. Через «поплавок». Там наш человек сейчас на посту. Необходимо передать, что «укропы» сдвинулись на север, пушки будут стрелять по пустым позициям.
Зарізав я і водія, і попа. Крові я вам скажу, було!
Машину відігнав кілометрів за п'ять і скинув у яругу. А сам, підтюпцем, повернувся назад. І як тільки влігся - знову пішов дощик.
Під Іловайськом не був - чесно кажу. Мабуть, пощастило. Там зрадників було - сто штук на квадратний метр. Дякувати Богові, що командуючий заперечив голові штабу і влупив ракетними комплексами по позиціях росіян. І це спасло залишки військ. А тепер його за це судять…
Ну, то таке. Не нам, простим смертним,читати карти генштабу і бачити загальну картину лиха. Ми бачимо тільки те, що стовбичитить перед очима.
Не зогледівся – надійшла осінь. А я грибник затятий. От і поперся в найближчу діброву за урожаєм.
Цюкнули з-заду прикладом і поклали на мох. А як опритомнів, кажуть:
- Давно на тебя, тварь, охотимся. Топай за нами, ждет тебя рай.
Йшов, з зав'язаними за спиною руками, а в спину підштовхувало дуло автомата. Аж бачу - гриб! І такий гарний, свіжий! Бац! - і впав, наче зашпортався у лозняку. Дотягнувся до шапинки і хутенько її згриз . Потім ще двічі перечеплювався та падав, аби ще по грибку схрумати. Розумів, що живим мене МГБ ОРДЛО зі своїх лабет не випустить, і міняти не буде також.
А бліда поганка діяти почне скоро. Годин 6-8 і капець. Головне - аби одразу не почали катувати. Потім - байдуже. Біль від отруєння стане таким нестерпним, що будь-які катування видаватимуться комашиним укусом…
Ось тільки пече: чи правильно зробив, що позбавив життя дівчину? Може я помилився і вона не зрадниця, а патріот? А оцей піп - де він узявся на мою голову…
От і настав час сповіді. Не перед Богом (це дуже легко), не перед людьми (вони не бачать глибини прірви, у якій я опинився), а перед самим собою, перед власною совістю. Спаситель вибачить і пожаліє, люди проклянуть і забудуть. А от сумління, хоч і глухе та сліпе, - душить нестерпно. Ти до нього говориш, у чомусь переконуєш, сповідаєшся, а воно тільки мовчить і пече вогнями. І не втекти від нього, ні сховатися...
05.02.2021р