
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.03.05
19:31
Сьогодні уранці зробив трансорбітальну лоботомію Рабіновичу, а увечері громадянинові Шарієві. Обох доправили в мою клініку зі столичної психлікарні імені академіка Павлова. Там видатні лікарі довго билися над їхньою біснуватістю, але все марно: як р
2021.03.05
16:06
Нагрішу – подивлюся невинно.
Ти надалі – розгублено-ніжна.
Як та кров холодиться в судинах,
Так і ми – посередині тижня.
Не підвладна ні серцю, ні оку,
Ні людьми, ані псом не почута,
Ти постала відверто-глибоко,
Ти надалі – розгублено-ніжна.
Як та кров холодиться в судинах,
Так і ми – посередині тижня.
Не підвладна ні серцю, ні оку,
Ні людьми, ані псом не почута,
Ти постала відверто-глибоко,
2021.03.05
15:39
Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.
У протилежному випадку, моральні засади
відг
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.
У протилежному випадку, моральні засади
відг
2021.03.05
13:35
Він так жагуче, солодко її любив,
та оминати інших не збирався.
Вона ж чекала райдуг і шалених злив -
жіночого незвіданого щастя.
Ділити яблуко спокус на двох одне,
не озираючись в самотні зими,
і смакувати разом чорне Каберне,
та оминати інших не збирався.
Вона ж чекала райдуг і шалених злив -
жіночого незвіданого щастя.
Ділити яблуко спокус на двох одне,
не озираючись в самотні зими,
і смакувати разом чорне Каберне,
2021.03.05
11:46
Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.
Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.
Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
2021.03.05
11:42
Немає часу жити до кінця,
нема куди подітися одному,
тому шукають душі і серця
одне одного ще у світі цьому.
Іди хоч до окраїни землі –
немає долі однієї масті,
та є у неї радощі й жалі,
нема куди подітися одному,
тому шукають душі і серця
одне одного ще у світі цьому.
Іди хоч до окраїни землі –
немає долі однієї масті,
та є у неї радощі й жалі,
2021.03.05
11:13
Ти відокрем, спинись, окресли…
Забудь все те, що Світ псує.
Он там, по-переду, небесне
Воно, насправді, не твоє…
Воно чекає свого часу -
На кілька мість один квиток…
І ця божественна прикраса
Забудь все те, що Світ псує.
Он там, по-переду, небесне
Воно, насправді, не твоє…
Воно чекає свого часу -
На кілька мість один квиток…
І ця божественна прикраса
2021.03.05
08:33
Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.
Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.
Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
2021.03.04
22:32
Україною ходять Чужі –
Вовкулаки із позамежі,
Чортовиння із дикого поля,
Що не дасть супокою ніколи.
Хижі пики і пащі голодні,
Що на будь-які підступи згодні...
Лицемірні гадючі личини
Вовкулаки із позамежі,
Чортовиння із дикого поля,
Що не дасть супокою ніколи.
Хижі пики і пащі голодні,
Що на будь-які підступи згодні...
Лицемірні гадючі личини
2021.03.04
16:20
Ти торкнувся мене думками - у очах голубінь заясніла,
Ти торкнувся мене словами - і умить виростали крила,
Доторкнувся мене вустами - і я більшого щастя не знаю,
Ти покликав мене з собою, щоб дістатися небокраю.
У обіймах твоїх щезала, як у променях
Ти торкнувся мене словами - і умить виростали крила,
Доторкнувся мене вустами - і я більшого щастя не знаю,
Ти покликав мене з собою, щоб дістатися небокраю.
У обіймах твоїх щезала, як у променях
2021.03.04
15:12
Разбужу себя к обеду,
Две ноги приставлю к полу.
Грех не выпить за победу —
Ночь прошла без димедролу…
2.
Лишь взглядом праведным возможно
Определить свой негатив,
Две ноги приставлю к полу.
Грех не выпить за победу —
Ночь прошла без димедролу…
2.
Лишь взглядом праведным возможно
Определить свой негатив,
2021.03.04
12:30
Якщо не хочемо за ґрати,
то є боятися чого
«колаборації» і «вати»...
любити ворога не варто,
а бити мусимо його.
***
Нема війни – не буде миру,
то є боятися чого
«колаборації» і «вати»...
любити ворога не варто,
а бити мусимо його.
***
Нема війни – не буде миру,
2021.03.04
10:03
Вони стоять, морозами сповиті,
Заметені снігами в холоди.
Це найсвятіші нині люди в світі,
Які боронять всіх нас від біди.
Боронять од війни і чортоградів,
Щоб не упали в села і міста.
Їм вороги, звичайно, тут не раді
Заметені снігами в холоди.
Це найсвятіші нині люди в світі,
Які боронять всіх нас від біди.
Боронять од війни і чортоградів,
Щоб не упали в села і міста.
Їм вороги, звичайно, тут не раді
2021.03.04
09:47
Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.
Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.
Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
2021.03.04
09:42
Липневий день ще спить. Четверта ранку.
Матуся встала, вже підходить хліб.
О сьомій бігти з сапкою на ланку.
Народ по хатах в глибині садиб.
У піч кидає зібраного хмизу,
Соломи й картоплиння для вогню.
Спалахує і гасне. Ще валізу
Матуся встала, вже підходить хліб.
О сьомій бігти з сапкою на ланку.
Народ по хатах в глибині садиб.
У піч кидає зібраного хмизу,
Соломи й картоплиння для вогню.
Спалахує і гасне. Ще валізу
2021.03.04
06:30
До ранку небо упаде снігами
картина маслом, посіріло тло.
Чи зможе ніжна квітка – орігамі
зігріти світ даруючи тепло?
Не знаю точно, але певно зможе.
На вікнах ікебани пелюстки.
Милуються найперші перехожі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...картина маслом, посіріло тло.
Чи зможе ніжна квітка – орігамі
зігріти світ даруючи тепло?
Не знаю точно, але певно зможе.
На вікнах ікебани пелюстки.
Милуються найперші перехожі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Рецензії
Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "ІНТЕРВ’Ю З НІЛОМ ФЛЕКМАНОМ"
– Глядачі знають Вас як режисера, але Ви пройшли шлях від актора через досвід менеджера і продюсера. Як режисер, наскільки мені відомо, ви працюєте за кордоном, а не на теренах США. Що саме Вас приваблює в цій роботі – чи культура, чи теми, чи система акторської гри, чи окремі творчі проекти?Як відбувається сам процес вибору?
– Є один вираз у нас в Нью-Йорку (говорячи «Нью-Йорк», я маю на увазі Мангеттен – адже там я живу вже багато років), якщо ти задіяний у шоу-бізнесі, то говориш так: «Ти сидиш коло телефону і чекаєш дзвінка, себто пропозиції». Тепер для цього існує електронна пошта або інші способи комунікації, тому буквально цей вислів сприймати не потрібно, але суть залишається та сама. Я розумію, що я вже маю кар’єру - спочатку як актора (я є членом акторського об’єднання, яке неможливо покинути) і я знаю з середини цей процес ланцюгової реакції пропозицій як способу одержання роботи, тому в таких обставинах ми говорим: «ти маєш роботу, ти задіяний в проекті». І ніхто не питає «що ти відчуваєш?», а лише «що і як саме ти робиш?» Акцент на процесі, а не на рефлексіях. Ці характеристики стосуються навіть моїх друзів у шоу-бізнесі, а не тільки роботодавців. Бо загалом всі знаходяться у постійному пошуку роботи. Але оскільки я подорожую – така моя натура – я знаходжуся в цих пошуках за межами країни. І практикую це багато років поспіль. Йдеться про кар’єру режисера. Оскільки я є співзасновником продюсерської компанії в Стамбулі, яка має довгу історію, і стосунки із партнером по праці мають дружній характер – я відчуваю глибинний зв’язок з Туреччиною. Подібний зв’язок я відчуваю тепер і з Україною, і зокрема з Театром імені Леся Курбаса. Ми розуміємо одне одного, я відчуваю себе членом команди. І насправді, ми партнери – ви ж розумієте, я як директор приходжу уже з концепцією, з творчими ідеями, з чимось оригінальним - дати їм цікаве поле для гри. Ми розуміємо одне одного в такий спосіб, який трапляється рідко в мистецькій сфері. Тому я дуже ціную ці стосунки. Більше того, я ніколи не здобував режисерської освіти. Але я можу відразу сказати, що чиста імпровізація як творчий метод – це не мій метод. Як говорять французи: «Це не моє форте!». Я люблю концепцію і закладену в ній архітектоніку. Я люблю мати текст, з яким працюю. Я не пошановувач, коли кожен грає щось своє. Все відбувається організовано. Фактично, я розвинув свою власну систему – я не трачу місяці чи тижні на «застольний період», як у системі Станіславського. Я і актори готові діяти відразу після першої читки – щось шукати, пробувати, експериментувати. Загалом, відразу діяти. Таким шляхом ми трансформуємося, органічно розвиваємося і приходимо до спільного результату.
– Чи є якісь труднощі у спілкуванні між вами та акторами в Україні не лише у Львові, а й у Києві та в Одесі? Чи існують виклики і відмінності в площині культури, акторських шкіл, чи театру як організації в цілому?
– Мій перший проект в Україні відбувся завдяки знайомству з дипломатом, який був членом Української місії в ООН. Ми познайомилися при певних обставинах і його однокласник, грузинський режисер, був знайомий з Іриною Кліщевською (українська режисерка та акторка, засновниця камерного театру «Колесо» в Києві – У.В.). І саме завдяки йому відбулося наше знайомство, а згодом Ірина запросила мене для постановки вистави «Терра інкогніта» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» у своєму театрі, яка трималася в репертуарі протягом десяти років. І мені як режисеру більшого бажати не треба. Коли я був у Києві, дуже часто в розмовах у мистецьких колах згадували Львів як культурно-свідоме місто, тепле, де люди відкриті і толерантні. Я мав позитивний досвід співпраці у Києві та Одесі. Зокрема, в Одесі головний режисер Одеського російського драматичного театру запропонував мені матеріал для постановки – і я погодився. Результатом стала «Бродвейська історія» Волтера і Пітера Меркса. Не знаю, яка сценічна доля цієї постановки – але вона була репертуарною.
Я на власному досвіді відчув, що слова, почуті про Львів – правдиві. Львів справді мене прийняв. І тут мені стала в пригоді моя освіта – я закінчив російську філологію в університеті міста Луїсвілл (штат Кентуккі). Так само, як би ви поїхали в Америку, то для сприйняття країни, в яку ви потрапили, вам дуже допомогло б знання мови. Також мої родинні корені пов’язані з цим регіоном. Тому щось є таке глибинне, що тягне мене сюди. Дуже легко бути частиною Театру Курбаса (не в порівнянні з іншими), оскільки актори мають свої власні пропозиції, власні концепції бачення. Найважливіше, що в Театрі ім. Леся Курбаса всі одне одного поважають – і творчий колектив, і адміністрація.
– Як відомо, перша співпраця з Театром ім. Леся Курбаса відбулася над виставою «Раптом минулого літа» Теннесі Вільямса і цей матеріал до постановки Вам запропонував Володимир Кучинський. Як відбулася точка дотику на цей раз?
– Оскільки я буваю в Туреччині кожного року, тому я офіційно резидент цієї країни. Я не громадянин, а резидент. Після того, як відбулася прем’єра вистави «Раптом минулого літа», я приїжджав ще кілька разів щоб побачити зміни, але в них не втручався. Я спостерігав виставу як глядач і репетиції більше не проводив. Відколи відбувається прем’єра, вистава належить не мені, а акторам. Коли я приїжджав з візитами, були розмови в гримерці, і якось в розмові прозвучало: а може поставити ще щось?
В Америці є два агентства, де ви можете замовити тексти і не займатися питанням авторського права. Вони відсилають вам все, що ви захочете. І серед всіх замовлених мною текстів були «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона. Коли настав час робити пропозицію, з чим я буду вертатися в Театр ім. Леся Курбаса, вибір зупинився саме на цій п’єсі. Сама назва «Небезпечні зв’язки» відома публіці завдяки двом фільмам та однойменному роману. П’єса, не зважаючи на свою відомість, є цікавим матеріалом з великим історичним підґрунтям, коли ноги монархів почали підкошуватися. Це період великих соціальних та культурних змін: власне все, що підводить нас до Великої французької революції. Я подумав, що з цього буде цікавий творчий проект – і насправді так і сталось. В певний спосіб ми зробили п’єсу в п’єсі. Ми зробили свою власну інтерпретацію. Ми називаємо це «поставити відбиток». Безсумнівно, без дозволу Кучинського цієї прем’єри б не відбулося.
– Ви зазначили, що у Вас немає режисерської освіти. Чи можете детальніше розповісти, як ви працюєте з акторами і як відбувається процес постановки вистави за кордоном? Як виглядає репетиційний процес? Ви зазначали, що акторам дозволяється імпровізація? Якщо так, то до яких меж?
– Ти можеш сам по собі, поза репетиційним процесом придумати концепт, але ти не можеш придумувати конкретні мізансцени: я вирішую самостійно проблеми, що стосуються мізансцен – щоб зберегти репетиційний час. Загалом, майже від самого початку, з першої читки я описую шлях, по якому я хочу йти – я відчуваю, що це мій прямий обов’язок, щоб актори не блукали наосліп. І я теж не люблю блукати наосліп. Звичайно, що завжди присутня якась непевність, але театр – це наука без науки: є певна кількість пошуків, але майже відразу від початку роботи я починаю вибудовувати мізансцени. Я пам’ятаю, коли я був в Одесі і почав працювати таким чином, це не давало на початку бажаного результату, бо актори не звикли так працювати, це не було їхньою звичною системою. Вони звикли довго перебувати в «застольному» періоді. Проте актори йшли за мною, випрацюваним моїм способом. Оскільки в цьому театрі не було досвіду співпраці з американським режисером, то скликали пресконференцію. Це відбувалося приблизно 10 років тому. Головний режисер Олександр Копайгора був на цій конференції модератором розмови. Він – дуже добра та відкрита людина, допомагав мені у вирішенні різних проблем, з якими довелося стикатися в процесі роботи. Тоді режисер повідомив журналістам, що «Ніл почав з мізансцен і ми всі були в шоці». Отже, це моя система, так я працюю. Початок для мене – це міцний грунт, чітка база, основа. Також я сам собі редактор. Інколи, коли актор говорить про те, що йому не комфортно робити деякі речі, я питаюся: «тобі справді не зручно?», бо якщо це справді так, я внесу зміну. Але якщо ти не впевнений, то за мною фінальне рішення. Я відчуваю, що маю здійснювати рух уперед.
Я працюю за кордоном, я не маю року для роботи чи навіть шести місяців – я звісно можу жити у Львові довше, ніж попередньо заплановано, але потреби в цьому не бачу. Загалом я відчуваю, що три місяці – це хороший час для реалізації задуму, щоб його випрацювати і розвинути. І в межах цієї конструкції актори мають волю у своїх власних пошуках. Адже я не є викладачем з акторської майстерності. Актори розширюють її своєю психофізикою та інстинктами. З’являються нові надбудови. І я відчуваю, що якщо мені не вдається зробити проект за три місяці, то я не повинен за нього братися. Якщо я не можу завершити задумане у цей термін, я краще буду шукати нову професію.
Я хочу зазначити і я говорю не конкретно про постановку у Львові, бо тут все відбувається злагоджено, але загалом я маю інший відлік часу в Туреччині, можливо тому, що актори зайняті в інших проектах. Тому я ставлю собі завжди певну мету – певна кількість сторінок і мізансцен у день, отже, таким є мій процес роботи.
– У Львівських театрах зазвичай репетиційний процес триває довше. За скільки часу (зважаючи на Сovid-19) тривали репетиції «Небезпечних зв’язків» у Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса?
– Завжди і всюди від 2 до 3 місяців. Цього разу, зважаючи на епідеміологічну ситуацію, ми змушені були перервати репетиції в минулому 32 театральному сезоні, оскільки були введені дуже строгі карантинні обмеження. Здебільшого, ми завершили все ще тоді, але залишалося багато деталей та допрацювань. І тому додатковий репетиційний місяць восени видається зараз дуже помічним. Ми спільно з акторами знайшли багато додаткових нюансів, але все одно з тим додатковим місяцем, додаючи два репетиційні місяці весною 2020 року, ми здійснили постановку за три місяці. Отже, незважаючи на складність постановок та умов пандемії – всюди 2-3 місяці.
Я мав зобов’язання зробити прем’єру 6 листопада і я всіх запевнив, що так воно і буде.
– П’єса Крістофера Гемптона «Небезпечні зв’язки» у своїй архітектоніці ігрова та багатоструктурна. Що привернуло Вашу увагу і під яким кутом зору Ви побачили цей матеріал?
– Я скажу так: що глядачі вичленять собі у побаченому, то для них і буде головним. Я ніколи не намагаюсь передбачити реакцію, висновки мистецьких індивідуальностей зокрема та глядачів загалом, які вони зроблять після перегляду вистави. Бо реакція – це реакція. І вона індивідуальна. Я не можу планувати, хоча, звичайно, маю певні базові очікування. Хоч публіка даного львівського театру інтелектуальна, все одно за певними маркерами ти хочеш бути зрозумілим. Поза тим я справді намагаюсь не оцінювати реакцію. При тому, що в цій п’єсі дійсно дуже багато пластів.
Загалом, як люди, ми надзвичайно чутливі. Ми гостро відчуваємо, що перебуваємо під контролем долі, що за нас все вирішено. Але, як пандемія нам показує і як певні політичні дії показують нам – насправді, в кожному даному нам моменті життя, ми не під контролем власної долі в той спосіб, у який думаємо. Це накладається і на персонажів вистави «Небезпечні зв’язки» – всі вони існують в межах чітких правил двору Людовіка ХVІ. Ми знаємо, що Людовік ХVІ був одружений з Марією-Антуанеттою і політично не був дуже проникливим, хитрим та підступним. Але він був правлячим монархом і під час Французької революції, на жаль, разом із дружиною був страчений. Проте подумайте на хвилинку: в історичній тяглості перед Людовіком ХVІ було ще 15 Людовіків, перед ним минали століття, які формували Французьку монархію. І за один момент «кліпання ока» цієї реальності не стало. Про це і є вистава. Всі персонажі вистави рухаються на шаховій дошці, намагаючись контролювати інших.
Французька аристократія, це загально відомо, як і британська аристократія, мала багато вільного часу, бо не знала що таке фізична праця. Аристократи жили із доходів своїх маєтків. Ось наприклад, британський «джентльмен» був категорією майнового статусу. І британський джентльмен не працював, бо якщо ти працюєш – ти не «джентльмен». То що ж це означало у Франції? Вони (аристократи) мали безмежжя вільного часу. Ми можемо це назвати розкішшю, а для них це стало прокляттям.
В центрі цієї історії – молода жінка з вищих прошарків буржуазії. Вона робить жертву з себе і, одночасно, вона є жертвою гри аристократії, яка існує за іншими правилами: король може мати багато коханок і церква не відлучить його, а серед звичайних людей, включно з буржуазією, любовний зв’язок був на той час надзвичайно небезпечним. І що відбувається у цій п’єсі? Персонажі заохочують таку небезпечну поведінку (звідси і назва п’єси «Небезпечні зв’язки»). При тому, що для них існує великий ризик – і психологічний, і емоційний, і фізичний теж.
Якщо ви дійдете в саму суть «старого режиму» короля Людовіка ХVI і Французького королівства в цілому – вся його система базувалася на експлуатації. Те саме, що і на американському Півдні до Громадянської війни. Експлуатація – це тортури для індивідуальностей. Таке ніколи не повинно існувати – ми досі пожинаємо наслідки цих тортур. Отож, коли настав час, цей «старий режим» розвалився, притому в дуже насильницький спосіб. Я підійшов до відповіді на питання з іншого боку, але сподіваюся, відповідь моя зрозуміла.
На афіші написано, що Театру ім. Леся Курбаса 33 роки і я мала частина їхньої історії. Думаючи як продюсер про нашу нову постановку, я сподіваюся, що назва «Небезпечні зв’язки» приверне увагу глядачів, а, отже, зможе принести театру фінансовий успіх. Ми – творчі люди думаємо про мистецтво, а не про фінансову сатисфакцію, хоч мистецька праця забирає багато зусиль, а віддача за них дуже мала. Театр – це гарне життя, але жити за рахунок театру складно.
Контекст : Устина Вовк
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "ІНТЕРВ’Ю З НІЛОМ ФЛЕКМАНОМ"
«Я ВІДЧУВАЮ, ЩО МАЮ ЗДІЙСНЮВАТИ РУХ УПЕРЕД!»
режисер Ніл Флекман
6, 7 та 8 листопада 2020 року у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Курбаса відбулася прем’єра вистави «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона у режисурі Ніла Флекмана. Незадовго до прем’єри відбулася наша розмова з ним.– Глядачі знають Вас як режисера, але Ви пройшли шлях від актора через досвід менеджера і продюсера. Як режисер, наскільки мені відомо, ви працюєте за кордоном, а не на теренах США. Що саме Вас приваблює в цій роботі – чи культура, чи теми, чи система акторської гри, чи окремі творчі проекти?Як відбувається сам процес вибору?
– Є один вираз у нас в Нью-Йорку (говорячи «Нью-Йорк», я маю на увазі Мангеттен – адже там я живу вже багато років), якщо ти задіяний у шоу-бізнесі, то говориш так: «Ти сидиш коло телефону і чекаєш дзвінка, себто пропозиції». Тепер для цього існує електронна пошта або інші способи комунікації, тому буквально цей вислів сприймати не потрібно, але суть залишається та сама. Я розумію, що я вже маю кар’єру - спочатку як актора (я є членом акторського об’єднання, яке неможливо покинути) і я знаю з середини цей процес ланцюгової реакції пропозицій як способу одержання роботи, тому в таких обставинах ми говорим: «ти маєш роботу, ти задіяний в проекті». І ніхто не питає «що ти відчуваєш?», а лише «що і як саме ти робиш?» Акцент на процесі, а не на рефлексіях. Ці характеристики стосуються навіть моїх друзів у шоу-бізнесі, а не тільки роботодавців. Бо загалом всі знаходяться у постійному пошуку роботи. Але оскільки я подорожую – така моя натура – я знаходжуся в цих пошуках за межами країни. І практикую це багато років поспіль. Йдеться про кар’єру режисера. Оскільки я є співзасновником продюсерської компанії в Стамбулі, яка має довгу історію, і стосунки із партнером по праці мають дружній характер – я відчуваю глибинний зв’язок з Туреччиною. Подібний зв’язок я відчуваю тепер і з Україною, і зокрема з Театром імені Леся Курбаса. Ми розуміємо одне одного, я відчуваю себе членом команди. І насправді, ми партнери – ви ж розумієте, я як директор приходжу уже з концепцією, з творчими ідеями, з чимось оригінальним - дати їм цікаве поле для гри. Ми розуміємо одне одного в такий спосіб, який трапляється рідко в мистецькій сфері. Тому я дуже ціную ці стосунки. Більше того, я ніколи не здобував режисерської освіти. Але я можу відразу сказати, що чиста імпровізація як творчий метод – це не мій метод. Як говорять французи: «Це не моє форте!». Я люблю концепцію і закладену в ній архітектоніку. Я люблю мати текст, з яким працюю. Я не пошановувач, коли кожен грає щось своє. Все відбувається організовано. Фактично, я розвинув свою власну систему – я не трачу місяці чи тижні на «застольний період», як у системі Станіславського. Я і актори готові діяти відразу після першої читки – щось шукати, пробувати, експериментувати. Загалом, відразу діяти. Таким шляхом ми трансформуємося, органічно розвиваємося і приходимо до спільного результату.
– Чи є якісь труднощі у спілкуванні між вами та акторами в Україні не лише у Львові, а й у Києві та в Одесі? Чи існують виклики і відмінності в площині культури, акторських шкіл, чи театру як організації в цілому?
– Мій перший проект в Україні відбувся завдяки знайомству з дипломатом, який був членом Української місії в ООН. Ми познайомилися при певних обставинах і його однокласник, грузинський режисер, був знайомий з Іриною Кліщевською (українська режисерка та акторка, засновниця камерного театру «Колесо» в Києві – У.В.). І саме завдяки йому відбулося наше знайомство, а згодом Ірина запросила мене для постановки вистави «Терра інкогніта» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» у своєму театрі, яка трималася в репертуарі протягом десяти років. І мені як режисеру більшого бажати не треба. Коли я був у Києві, дуже часто в розмовах у мистецьких колах згадували Львів як культурно-свідоме місто, тепле, де люди відкриті і толерантні. Я мав позитивний досвід співпраці у Києві та Одесі. Зокрема, в Одесі головний режисер Одеського російського драматичного театру запропонував мені матеріал для постановки – і я погодився. Результатом стала «Бродвейська історія» Волтера і Пітера Меркса. Не знаю, яка сценічна доля цієї постановки – але вона була репертуарною.
Я на власному досвіді відчув, що слова, почуті про Львів – правдиві. Львів справді мене прийняв. І тут мені стала в пригоді моя освіта – я закінчив російську філологію в університеті міста Луїсвілл (штат Кентуккі). Так само, як би ви поїхали в Америку, то для сприйняття країни, в яку ви потрапили, вам дуже допомогло б знання мови. Також мої родинні корені пов’язані з цим регіоном. Тому щось є таке глибинне, що тягне мене сюди. Дуже легко бути частиною Театру Курбаса (не в порівнянні з іншими), оскільки актори мають свої власні пропозиції, власні концепції бачення. Найважливіше, що в Театрі ім. Леся Курбаса всі одне одного поважають – і творчий колектив, і адміністрація.
– Як відомо, перша співпраця з Театром ім. Леся Курбаса відбулася над виставою «Раптом минулого літа» Теннесі Вільямса і цей матеріал до постановки Вам запропонував Володимир Кучинський. Як відбулася точка дотику на цей раз?
– Оскільки я буваю в Туреччині кожного року, тому я офіційно резидент цієї країни. Я не громадянин, а резидент. Після того, як відбулася прем’єра вистави «Раптом минулого літа», я приїжджав ще кілька разів щоб побачити зміни, але в них не втручався. Я спостерігав виставу як глядач і репетиції більше не проводив. Відколи відбувається прем’єра, вистава належить не мені, а акторам. Коли я приїжджав з візитами, були розмови в гримерці, і якось в розмові прозвучало: а може поставити ще щось?
В Америці є два агентства, де ви можете замовити тексти і не займатися питанням авторського права. Вони відсилають вам все, що ви захочете. І серед всіх замовлених мною текстів були «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона. Коли настав час робити пропозицію, з чим я буду вертатися в Театр ім. Леся Курбаса, вибір зупинився саме на цій п’єсі. Сама назва «Небезпечні зв’язки» відома публіці завдяки двом фільмам та однойменному роману. П’єса, не зважаючи на свою відомість, є цікавим матеріалом з великим історичним підґрунтям, коли ноги монархів почали підкошуватися. Це період великих соціальних та культурних змін: власне все, що підводить нас до Великої французької революції. Я подумав, що з цього буде цікавий творчий проект – і насправді так і сталось. В певний спосіб ми зробили п’єсу в п’єсі. Ми зробили свою власну інтерпретацію. Ми називаємо це «поставити відбиток». Безсумнівно, без дозволу Кучинського цієї прем’єри б не відбулося.
– Ви зазначили, що у Вас немає режисерської освіти. Чи можете детальніше розповісти, як ви працюєте з акторами і як відбувається процес постановки вистави за кордоном? Як виглядає репетиційний процес? Ви зазначали, що акторам дозволяється імпровізація? Якщо так, то до яких меж?
– Ти можеш сам по собі, поза репетиційним процесом придумати концепт, але ти не можеш придумувати конкретні мізансцени: я вирішую самостійно проблеми, що стосуються мізансцен – щоб зберегти репетиційний час. Загалом, майже від самого початку, з першої читки я описую шлях, по якому я хочу йти – я відчуваю, що це мій прямий обов’язок, щоб актори не блукали наосліп. І я теж не люблю блукати наосліп. Звичайно, що завжди присутня якась непевність, але театр – це наука без науки: є певна кількість пошуків, але майже відразу від початку роботи я починаю вибудовувати мізансцени. Я пам’ятаю, коли я був в Одесі і почав працювати таким чином, це не давало на початку бажаного результату, бо актори не звикли так працювати, це не було їхньою звичною системою. Вони звикли довго перебувати в «застольному» періоді. Проте актори йшли за мною, випрацюваним моїм способом. Оскільки в цьому театрі не було досвіду співпраці з американським режисером, то скликали пресконференцію. Це відбувалося приблизно 10 років тому. Головний режисер Олександр Копайгора був на цій конференції модератором розмови. Він – дуже добра та відкрита людина, допомагав мені у вирішенні різних проблем, з якими довелося стикатися в процесі роботи. Тоді режисер повідомив журналістам, що «Ніл почав з мізансцен і ми всі були в шоці». Отже, це моя система, так я працюю. Початок для мене – це міцний грунт, чітка база, основа. Також я сам собі редактор. Інколи, коли актор говорить про те, що йому не комфортно робити деякі речі, я питаюся: «тобі справді не зручно?», бо якщо це справді так, я внесу зміну. Але якщо ти не впевнений, то за мною фінальне рішення. Я відчуваю, що маю здійснювати рух уперед.
Я працюю за кордоном, я не маю року для роботи чи навіть шести місяців – я звісно можу жити у Львові довше, ніж попередньо заплановано, але потреби в цьому не бачу. Загалом я відчуваю, що три місяці – це хороший час для реалізації задуму, щоб його випрацювати і розвинути. І в межах цієї конструкції актори мають волю у своїх власних пошуках. Адже я не є викладачем з акторської майстерності. Актори розширюють її своєю психофізикою та інстинктами. З’являються нові надбудови. І я відчуваю, що якщо мені не вдається зробити проект за три місяці, то я не повинен за нього братися. Якщо я не можу завершити задумане у цей термін, я краще буду шукати нову професію.
Я хочу зазначити і я говорю не конкретно про постановку у Львові, бо тут все відбувається злагоджено, але загалом я маю інший відлік часу в Туреччині, можливо тому, що актори зайняті в інших проектах. Тому я ставлю собі завжди певну мету – певна кількість сторінок і мізансцен у день, отже, таким є мій процес роботи.
– У Львівських театрах зазвичай репетиційний процес триває довше. За скільки часу (зважаючи на Сovid-19) тривали репетиції «Небезпечних зв’язків» у Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса?
– Завжди і всюди від 2 до 3 місяців. Цього разу, зважаючи на епідеміологічну ситуацію, ми змушені були перервати репетиції в минулому 32 театральному сезоні, оскільки були введені дуже строгі карантинні обмеження. Здебільшого, ми завершили все ще тоді, але залишалося багато деталей та допрацювань. І тому додатковий репетиційний місяць восени видається зараз дуже помічним. Ми спільно з акторами знайшли багато додаткових нюансів, але все одно з тим додатковим місяцем, додаючи два репетиційні місяці весною 2020 року, ми здійснили постановку за три місяці. Отже, незважаючи на складність постановок та умов пандемії – всюди 2-3 місяці.
Я мав зобов’язання зробити прем’єру 6 листопада і я всіх запевнив, що так воно і буде.
– П’єса Крістофера Гемптона «Небезпечні зв’язки» у своїй архітектоніці ігрова та багатоструктурна. Що привернуло Вашу увагу і під яким кутом зору Ви побачили цей матеріал?
– Я скажу так: що глядачі вичленять собі у побаченому, то для них і буде головним. Я ніколи не намагаюсь передбачити реакцію, висновки мистецьких індивідуальностей зокрема та глядачів загалом, які вони зроблять після перегляду вистави. Бо реакція – це реакція. І вона індивідуальна. Я не можу планувати, хоча, звичайно, маю певні базові очікування. Хоч публіка даного львівського театру інтелектуальна, все одно за певними маркерами ти хочеш бути зрозумілим. Поза тим я справді намагаюсь не оцінювати реакцію. При тому, що в цій п’єсі дійсно дуже багато пластів.
Загалом, як люди, ми надзвичайно чутливі. Ми гостро відчуваємо, що перебуваємо під контролем долі, що за нас все вирішено. Але, як пандемія нам показує і як певні політичні дії показують нам – насправді, в кожному даному нам моменті життя, ми не під контролем власної долі в той спосіб, у який думаємо. Це накладається і на персонажів вистави «Небезпечні зв’язки» – всі вони існують в межах чітких правил двору Людовіка ХVІ. Ми знаємо, що Людовік ХVІ був одружений з Марією-Антуанеттою і політично не був дуже проникливим, хитрим та підступним. Але він був правлячим монархом і під час Французької революції, на жаль, разом із дружиною був страчений. Проте подумайте на хвилинку: в історичній тяглості перед Людовіком ХVІ було ще 15 Людовіків, перед ним минали століття, які формували Французьку монархію. І за один момент «кліпання ока» цієї реальності не стало. Про це і є вистава. Всі персонажі вистави рухаються на шаховій дошці, намагаючись контролювати інших.
Французька аристократія, це загально відомо, як і британська аристократія, мала багато вільного часу, бо не знала що таке фізична праця. Аристократи жили із доходів своїх маєтків. Ось наприклад, британський «джентльмен» був категорією майнового статусу. І британський джентльмен не працював, бо якщо ти працюєш – ти не «джентльмен». То що ж це означало у Франції? Вони (аристократи) мали безмежжя вільного часу. Ми можемо це назвати розкішшю, а для них це стало прокляттям.
В центрі цієї історії – молода жінка з вищих прошарків буржуазії. Вона робить жертву з себе і, одночасно, вона є жертвою гри аристократії, яка існує за іншими правилами: король може мати багато коханок і церква не відлучить його, а серед звичайних людей, включно з буржуазією, любовний зв’язок був на той час надзвичайно небезпечним. І що відбувається у цій п’єсі? Персонажі заохочують таку небезпечну поведінку (звідси і назва п’єси «Небезпечні зв’язки»). При тому, що для них існує великий ризик – і психологічний, і емоційний, і фізичний теж.
Якщо ви дійдете в саму суть «старого режиму» короля Людовіка ХVI і Французького королівства в цілому – вся його система базувалася на експлуатації. Те саме, що і на американському Півдні до Громадянської війни. Експлуатація – це тортури для індивідуальностей. Таке ніколи не повинно існувати – ми досі пожинаємо наслідки цих тортур. Отож, коли настав час, цей «старий режим» розвалився, притому в дуже насильницький спосіб. Я підійшов до відповіді на питання з іншого боку, але сподіваюся, відповідь моя зрозуміла.
На афіші написано, що Театру ім. Леся Курбаса 33 роки і я мала частина їхньої історії. Думаючи як продюсер про нашу нову постановку, я сподіваюся, що назва «Небезпечні зв’язки» приверне увагу глядачів, а, отже, зможе принести театру фінансовий успіх. Ми – творчі люди думаємо про мистецтво, а не про фінансову сатисфакцію, хоч мистецька праця забирає багато зусиль, а віддача за них дуже мала. Театр – це гарне життя, але жити за рахунок театру складно.
Стаття під назвою "Я - мала частина історії курбасівців" була видрукувана на сторінках інтернет-газети "Збруч" у розділі "Штука".
Контекст : Устина Вовк
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "Рефлексії про виставу «БУНА» на сцені "заньківчан""
• Перейти на сторінку •
"Коли в залі погаснуть вогні..."
• Перейти на сторінку •
"Коли в залі погаснуть вогні..."
Про публікацію