ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Богдан Манюк
2021.10.23 19:09
Частина перша 13. Зеновій Гречаник прокинувся задовго до світанку в холодному поту. Наснилося жахіття. Нібито йде берегом Золотої Липи, а вода в ріці почорніла — не каламутна, як б

Ігор Деркач
2021.10.23 10:37
Московія у Заполяр’ї
будує газовий солярій...
усій Європі повезе...
у Пу-удава є сценарій,
як утеплити серпентарій,
але не оминути Зе.
Усе тому, що ми єдині...
яке нечуване добро!

Микола Соболь
2021.10.23 07:54
Палають хризантеми та жоржини,
хоч студить сонце вітровію свист.
До рук беру осінніх днів жарини:
о, як ти пахнеш з клену палий лист,
а цей – з берізки – сповнений печалі,
з осички ніби осінь – золотий…
Калина увібралася в коралі,
крик журавлиний в

Віктор Кучерук
2021.10.23 05:49
Під крапельницею дощу
Лежала ніч біля оселі, –
Тужило листя: Шу-шу-шу,
А я вслухався чуйно в шелест.
Плачем печальним дріботів
Неквапно дощ об підвіконня,
А я до ранку слухав спів
І мовчки кляв своє безсоння.

Богдан Манюк
2021.10.22 17:22
Частина перша 10. Перед сутінками пролетів над Гулаком аероплан — заледве не торкався верхів'я дерев. Незвичний гул спочатку налякав, а потім вихопив з усіх домівок дорослих і малих.

Ігор Герасименко
2021.10.22 16:09
Не повірите, не жаль,
що не побував на морі.
І нехай тепер надворі

листопад. Проте не падали,
а махали плавниками
й опускались на пісок
із гілок берізки, липки

Марія Дем'янюк
2021.10.22 13:18
Ой, летіть-летіть до неї,
Листочки кленові,
І жовтенькі й червоненькі,
Жовто-пурпурові,
Щоб ялинка увібралась
В золоті прикраси,
Що засяють, мов гирлянди,
На сонці одразу.

Тетяна Левицька
2021.10.22 10:53
Щиро Бога прославляєм,
З чортом на колінах,
Чи не варті й крихти раю?
В пеклі — Україна.
Схід не визнає провини,
Захід у Європі.
Наша славна Батьківщина
Вже давно в цейтноті.

Віктор Кучерук
2021.10.22 05:44
Небеса розпустили нюні
І замовк приголомшено світ, –
Лише вітер торкає струни
Крапельками зволожених віт.
Лише грають стальною блестю
Метушливі, як діти, струмки,
Оминаючи перехрестя
Чи долаючи їх навпрошки.

Богдан Манюк
2021.10.21 20:36
Частина перша 7. Марія почула, як ценькнула дверна клямка. Хтось нерішуче переступав з ноги на ногу в сінях, забувши зачинити за собою вхідні двері, але одразу зачинив, коли загавкав

Євген Федчук
2021.10.21 19:44
По смерти же святаго мало лтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зло, плни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася зл межоу себе.
Життіє Стефана Сурожського

І ми б

Тетяна Левицька
2021.10.21 11:30
Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова,

Іван Потьомкін
2021.10.21 11:19
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Петро Скоропис
2021.10.21 11:11
По кордону купини вода напува,
і трава прикордонна печеться.
І тамує солдат святотатні слова,
і потали поет стережеться.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій

Микола Соболь
2021.10.21 07:28
Опів на п’яту плачуть ліхтарі,
шматує вітер неопале листя…
Спокутати б сьогодні до зорі
свої гріхи набуті перед містом.
Мабуть, і все. Хай жовтень догорить.
Не буде листопадові спокуси,
а грудень усвідомлюючи мить
розбурхає зимові сніготруси

Віктор Кучерук
2021.10.21 05:35
Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Рецензії

 Із сімейних публікацій: Устина-Златоуста Вовк "Рефлексії про виставу «БУНА» на сцені "заньківчан"

"...лем жаль ми тя, моя хижо,
лем жаль ми тя, моя хижо,
солом'яная, жаль!"

З лемківської емігрантської пісні

Після побаченої вистави «Буна» на камерній сцені Львівського академічного національного драматичного театру імені Марії Заньковецької напочатку хотілося помовчати – багато тяжких психологічних образів драматургічного полотна Віри Маковій спонукали до бажання, аби пережиті емоційні бурі вляглися і дали можливість поговорити про свої враження та роздуми на певній дистанції.
Перше, що треба сказати з приводу «Буни» – це відчуття ансамблевості тандему режисера – Ігора Білиця, художника Богдана Поліщука і виконавиці ролі Буни – заслуженої артистки України Ірини Швайківської. А яка ж вона, ота Буна, що в перекладі з місцевого діалекту буковинського люду, який мешкає поруч румунської границі, означає «бабуся», або «старша поважана/шляхетна жінка»?
В українському етносі вікова традиція передає від літнього до малого шанобливе ставлення до старійшин сім’ї та роду. Типовим для розуміння ваги найстаршого члена родової общини у старожитній Україні-Русі ще з часів татарських набігів був приклад образу Захара Беркута в пам’ятному творі Івана Франка.
Жінка в Україні через історичну специфіку (маємо на увазі побут, коли треба було обходитись без присутності чоловіків – часті військові походи, удівство, заробітчанство як елемент давньої та сучасної української реальності) брала на себе подвійну відповідальність за збереження домашнього вогнища і виховання нащадків у вкрай суворих обставинах життя. Звідси архетип суворості і навіть деспотизму у ставленні до домочадців. Але поза тим, глибинна, вкорінена в найсокровеннішу пам’ять поколінь, любов до рідної оселі, землі, традиції, віри. Матір Роду, Берегиня, Жона, Бабуся/«Буна» – іпостасі жіночих образів вікової української звичаєвої традиції, над тим переліком у небеснім ореолі святої покровительки – Матір Божа-Богородиця. Такий мітологічний ланцюг, що вписує образ сценічної Буни з однойменної драми Віри Маковій в українську етносвідомість і дає розуміння, чому довкола старої Буни-Швайківської всі молоді члени сімейства (внучка Орися – Світлана Мелеш, її нелюбий чоловік Митро – Максим Максименко, згодом 5-літній внук Пантелеймон – Мар’яна Кучма), почуваються в залежній повинності, що йде від шани до її прожитих років, життєвого досвіду, обов’язків «керувати і відповідати» за добробут родини. Але тут маємо ще й особистісні характеристики образу Буни – скнарість, забобонність, надмірну безупинну буркотливість і старечу незадоволеність найближчим оточенням, що переростають в постійне повчання як жити, що і як робити в побуті до найменших дрібниць, з ким одружуватися і… чи родити дитину від некоханого чоловіка. Цей малюнок домашньої деспотії, вдало підглянутий в реальному людському спілкуванні авторкою «Буни» і яскраво виписаний в тексті драматичного твору (не тільки в далекому селі на Буковині – йдеться про цілі покоління українців Старого і Нового Часу), дає акторці Ірині Швайківській багатий матеріал для сценічного втілення, з діапазоном інтонацій – від шепоту до крику, від внутрішніх монологів до голосних проклять, з неодмінною присутністю елементів магічних народних ритуалів (зцілення від порчі чи вроків) і наскрізним відчуттям Божої присутності.
Буна Ірини Швайківської має кілька зорових і філософських нашарувань. Як реальний образ старої жінки «старих порядків», Буна прикра для своїх рідних – спершу для 19-ліньої внучки Орисі, а потім для її маленького сина Пантелеймона. Ілюстрація «методів», якими Буна тримає весь уклад тяжких сільських буднів у своєму вольовому всевладному полі зору межує з насиллям. Внучка Орися і незабаром її безпутній чоловік Митро (що навіть не вміє зарізати когутика так, аби не накликати на себе прокляття), скуті волею Буни, поступово стають її прихованими ворогами, переходячи від приступів істерик, зривів і розпачу до задуму втечі. Правда, шлях втечі Орися з Митром вибирають не дуже шляхетний – вони крадуть з-під Божих образів гроші Буни, відкладені на «чорний день» як прийнято казати про поховальний обряд, та поспіхом втікають за океан – в Америку.
Листи Орисі додому з Америки типово плачно-еміґрантські, коли українцям доводиться закордоном займатися доглядом за тяжкохворими та немічними, без огляду на страшні умови і обов’язки, лише з тою відмінністю, що їм за цю роботу платять. Зате 5-літній син Пантелеймон, який росте на руках Буни в тому ж таки вольовому всеосяжному полі її деспотії, вже знає «блага цивілізації» - планшети, мобільні і таке інше. Тримає біля вуха мобільний і сама Буна, раз-по-раз спілкуючись «по-новітньому» зв’язку зі своїми синами, які далеко від неї і рідного порога.
Друга іпостась Буни – це образ-символ української Рожаниці-«нанашки». Недарма, її одіж вся у пастельно-світлих тонах є стилізована під староукраїнський народний стрій, кожний елемент якого є для жінки дорогоцінним оберегом. А хто ж, як не вона передасть у спадок молодій парості свого Роду любов до своєї прадідизни – рідної оселі, домашньої живності, «паю» землі та всього, що на ній росте, і дає людині поживу на кожний день.
Образно-метафоричним є початок вистави – молода внучка Орися промовляє на буковинському діалекті слова любові до поля, до кукурудзи і «барабульки», до «фасулі і свєкли», і до іншої городини, а далі до корови Зорі, курей та когутів. У цьому монолозі стільки барв і відтінків, стільки опоетизованої мови майже художніх образів з життя буковинського села, що після такого апофеозу душевної гармонії тяжко споглядати її руйнацію, впритул до розв’язки сюжетної драматичної колізії, коли змінена американськими реаліями Орися приїжджає по смерті Буни у рідні місця, аби забрати сина Пантелеймона в «кращий світ», в іншу цивілізацію, де все вимірюється грошовим еквівалентом…
У Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса тривалий час тримається в репертуарі вистава «Ножі в курях, або Спадок мірошника» шотландського драматурга Девіда Гарровера. Головна героїня п’єси, молода селянка, яку грає Наталя Рибка-Пархоменко, напочатку вистави виголошує подібний монолог, що і Орися в Буні. Щось у зоровому-метафоричному, навіть пластичному малюнку цих монологів є дуже схожим. І все ж вся вистава «Буна» по темпоритму дуже «пошарпана» постійним інтонаційним та психофізичним надривом (немов в персонажів і справді вселилися якісь злі духи) – особливо це стосується подачі образу Орисі та малолітнього Пантелеймона. Тяжіння до емоційної гіперболізації, намагання передати сценічний образ аж надто реалістично, безумовно, виснажує творчу акторську енергію, але чи допомагає, в даному випадку, створити випуклих та цікавих персонажів, хоч вони і працюють за принципом контрасту? Чи ця гіперболізація намагається виправдати заявлений жанр етно-хоррору? Чи навпаки: жанр намагається виправдати цю гіперболізацію?
Одним з кульмінаційних моментів у виставі є сцена смерті Буни. Свій передсмертний монолог провадить Буна-Швайківська на передньому плані сцени. Розповідаючи фрагменти спогадів зі свого життя, Буна скидає з себе елементи строю, залишаючись лише в сорочці. Якщо іти за мітологією образів-символів, що кожен елемент одягу є оберегом, який дає людині життєву силу, то позбуваючись такого оберегу, людина стає безсилою, аж до приходу смерті. Такий підхід до етнічного вбрання був без винятку в усіх давніх світових цивілізаціях. Це дуже вдалий хід, підмічений режисером Ігорем Білицем. Проте Буна-Швайківська, позбуваючись «життєвої сили», якось дуже швидко «згасає», наче полум’я свічі, яку зненацька задуло вітром – фрагменти її останньої оповіді звучать зовсім притишено, покірно, майже приречено.
Фінал п’єси викликає певний спротив: кінець втрачає свою переконливість завдяки «переродженню» буковинської молодої селянки Орисі в «новостворену» американку. Проте є в ньому і світло в кінці тунелю, пов’язане з сусідом Буниного обійстя, колишнім коханим Орисі – Петром (Іван Довгалюк) та внуком Пантелеймоном. Петро звів за тяжкі заробітчанські гроші колишньої коханої Орисі для неї та її сина нову хату, а стару хату і все, що було при ній Буна перед смертю записала на внука. Отож, внук Пантелеймон – єдина її надія. Малий Пантелеймон, сідаючи поруч Петра, котрий опікується хлопцем по смерті Буни, просить: «Можна, я буду називати Вас татом». «Можна», - відповідає Петро. Щемливо до сліз, а розв’язка – відкрита.
Хочеться наголосити, що жанром вистави зазначено етно-хоррор. І хоч наскрізною лінією хоррору проглядається і грим, неначе у зомбі, і звукопис з постійною атмосферою нагнітання, і окремі елементи умовного способу існування акторських робіт ( що переплітається з реалізмом, проте не завжди плавно чи вмотивовано), та й самі теми, підняті й опрацьовані в п’єсі Віри Маковій явно не прості у своєму сприйнятті, – все ж, стрункості даному авторсько-режисерському жанру забракло, хоч всі заявлені компоненти нібито й присутні. Чи варто так оречевлювати проблематику, унаочнювати її і навіть дещо спрощувати ( тим самим роблячи її доступнішою у своєму сприйнятті), вибудовуючи певні межі очікування? Так, в самому жанрі закладена інтрига. Але в ньому ж – обмеженість в прочитанні та в рефлексіях над багатошаровою структурою як і драматичного тексту, так і самої вистави. Чи трагедія розпаду української сім’ї, а разом з нею вікових традицій, категоричне неприйняття різних світоглядів на тлі розкладу суспільства, в гротескному гримі і подекуди гіперболізації малюнків акторських робіт врешті-решт зводиться до звичайної страшилки, хоч і з присмаком «етно»?
Проте, сценографія художника Богдана Поліщука допомагає врівноважити собою архітектоніку сценічної дії, доповнює режисерську концепцію і надає їй візуальної цілісності. Кольорова гама з етнічними елементами Буковини, контури сільського житла та побутового реквізиту, пережитки радянського минулого, що нависають над усім, штрихи саду довкола хати – все наповнює сцену вистави місцевим колоритом, вона «дихає» також і життям, а не лише розпадом. Сам простір вносить собою конфлікт в існування акторів. Адже він – не лише метафора дому. Він – це алюзія українського суспільства.
Фінал вистави підсумовує і возвишає давня емігрантська пісня «Гамерицький край», що своїми словами любові до рідної землі вкотре наголошує на важливості проблеми вибору. Але відповідь - у кожного своя, так само, як і своя правда.

Стаття Устини Вовк під назвою "Всевладна воля Буни" опублікована на сторінках інтернет-газети "Збруч" у розділі "Штука".


Контекст : Устина Вовк



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-02-13 15:52:23
Переглядів сторінки твору 294
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.960 / 5.66)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.988 / 5.8)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.787
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми АВТОРИ
Автор востаннє на сайті 2021.10.13 17:59
Автор у цю хвилину відсутній