З якогось дива Президент цьогоріч запросив мене на свій день народження. Не знаю хто напоумив: Давид Арахамія чи Єрмак, а може, й сам Баканов. У кожного з них свої резони. Один з них трохи начитаніший від інших, оскільки встромляє носа не тільки у кляузи конкурентів та розпорядження щодо “віджиму” бізнесу на користь своїх родичів та друзів, а навіть в мою сторінку у фейсбуці. Особливо, коли там вряди-годи з“являються картинки з їхнім начальником.
Так от, підсів до мене поближче Президент, утьопав вареху холодцю в мою таріль, підпер щоку рукою та й питає:
- Сашко! А чого це ти на мене такий злий? Що не вірш про владу - б’єш тільки мене по кумполу, тільки мою мошонку рвеш зубиськами. А є ж ще й депутати, і міністри непутящі, бізнесмени зажерливі. Так ні - зосередився виключно на моїй персоні.
Холодцю я не їв,- у мене від нього гикавка. Ухопив лобстера з монаршої миски, одірвав хвостика, почистив, почмакав з насолодою і відповідаю:
- На політичному Олімпі ви випадкова людина. Наче приблудний песик-пекінесик. Дуже симпатичний, вельми потішний, зі здоровими амбіціями та щиросердним поглядом. Але - приблудний. Он, Юлія Тимошенко двадцять п’ять років каторжно кайлує, аби отримати корону. Скільки разів хотіла стати Президентом - не порахувати. І все марно. Скільки добра за цей час народу зробила - страшно сказати. Та й пройшла усі щаблинки державної влади, знає де, що і як безкарно вкрасти. І так - що потім люди дякуватимуть і руки цілуватимуть. А ви - гоп! - і вже на народному горбакові.
- Я ж не краду! Не брешу! Намагаюся зробити все так, аби поспільству жилося легше. І жирніше,
- _ Еге ж, жирніше. За півтора роки вашого президенства громадяни стали від того жиру як бобри у салі. Особливо радують ціни та зарплати. Кого не спитаєш - всі задоволені. Наче...
- А що не подобається?
- Ну, по перше,- гречка по 45. Такої неземної благодаті навіть у страшному сні шизофреніка не намарилось би. І на цукор. І на олію...
- Так їжте картоплю! Вона дешевша.
- Не хочу картоплі, Я від неї лисіти почав інтенсивно. Уранці - картопля, удень - картопля. А увечері - бульба. Хоч на вашому дні народженні нагуляю жиру,- одказую очільникові держави і знову тягну з його миски ще одного лобстера. Ох і смачні!!!! - скажу вам. Їв би та їв.
- А що ще не подобається?
- Останній ваш кліп-звернення до народу України. Отой, де ви з нагим торсом крутили педалі на велотренажері та усміхаючись говорили: “У нас все добре, зарплати ростуть, пенсії підвищуються галопуючими темпами, за мінімалку вже можна купити однокімнатну хрущовку. Так що дякуйте, шановні, що я у вас є і плескайте в долоні”.
- А що подобається?
- Подобається сюжет із фільму “Слуга народу”, де ви хвацько вхопили автомата і розстріляли парламентарів, за те, що вони слугували своїй кишені, а не державі.
Ззаду підійшов Баканов, вхопив мене за вухо і як ревне:
- Ти як з Президентом розмовляєш? Зараз одведу тебе в душогубку і розкажу як треба балакати з гарантом Конституції!
- Ой! - вигукнув я від несподіванки.- Відпусти, зарізяко! Я ж тут в гостях, наче, а не в твоїй приватній катівні!
Відпустив, але гарчати не перестав, ще й супиться як середа на п’ятницю.
Довго мовчав очільник держави, дуже довго. Роздумував - чи я голослівний критикан, якого треба тут таки й стратити, чи змучений реформами несвідомий громадянин, який втратив терпець і довіру до влади.
- Але ж є й позитивні зміни, такі, які дадуть поштовх розвиткові держави,- нарешті вичавив з себе Зеленський.
- Наприклад?
- Закрили телевізійні канали, які паплюжать Україну, скоро і Шарієві рота заліпимо. Навіть патріотам України сподобався такий державницький акт. А ще будуємо дороги, потроху крутимо роги суддям, укріплюємо армію...
А я дожував лобстера, скрушно зітхнув і подумав: “Не доживу, мабуть, до тієї благодаті, яку будує нинішня влада. Не вистачить ні здоров’я, ні готівки аби оплачувати усі ті реформи. Я б згодився ще трохи потерпіти в цей складний час, коли Росія веде проти нас неоголошену війну, і сумирно тягнути лямку нестатків скільки треба, якщо б так само чинили і владоможці. Але єдине що бачу - стотисячні зарплати чиновників, які окупували владні корита, повний законодавчий розгардіяш та зарослі бур’янами землі у власному селі.
Вимирає мій народ, зникає худоба, більшає покинутих напризволяще хат, а молодь масово втікає куди очі бачать.
Не при Януковичу та Порошенкові закрили сільську амбулаторію та ветаптеку. Саме при Зеленському відмінили половину рейсових маршрутів, які курсують через село, а в школі ліквідували старші класи. А ціни на комуналку та продукти харчування виросли так, що ніякими благими намірами та реформами цю прірву між очікуваннями громади та обіцянками керівників держави вже не затулити...
Я прокинувся, потягнувся, наче кіт на осонні, та визирнув у вікно. А там!..
А там прилетіли гуси з вирію, у небі пропливло двійко чапель, з дупла старого каштана долинає сюрчання шпака. А коти нявчать так, що чути на усе село.
Прийшла весна. І хай ще лежить сніг, який випав учора, але стало тепло, за тиждень буде рівнодення. Небавом надійде напружена пора весняних робіт. І часу ламати голову над реформами та слухати телевізійні казки політичних балаболок вже не буде. А буде оранка, буде сівба, буде цілодобове длубання у святій землі та робота в садку.
От тільки й досі не можу зрозуміти: з якого дива мені наснився Зеленський зі своєю компанією? Може - до гарного урожаю? Як ви гадаєте?