«Він тоги не має й зорю не благав,
Він іде за листком, що кружля перед ним…»

(Пауль Целан)

Останній патрицій осені,
Що мав колись тогу,
Та втратив –
З неї пошили прапор –
Останній прапор вовчиці
Ватаги пройдисвітів Ромула,
Горожанин останній журби
(Urbi et Orbi!),
Бо осінь: час бігти стежиною
За жовтим листочком ільму,
Що поволік вітер –
По землі, по землі, по землі –
По цій – потрісканій –
Бо осінь – час сивочолих
Центуріонів.
Він підіймався сходами:
Думав – ведуть вони в Небо –
Останній аристократ очерету –
Цар сутінок, князь вигадок,
Герцог білого моху:
Зійшовши на башту
Побачив – там осінь –
Там, де холодна синява,
До якої безодня
І годі долинути.
На башту зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг, як і всі, хто живе
В цій країні телят,
Хто марить і снить, бо життя то є сон,
Зійшов, а там осінь:
Куди не поглянь – всюди осінь:
В Італії хижій,
У Скитії дикій,
І навіть в Елладі –
Лиш осінь, і листя, і вітер.
І тога – подерта на прапор
Повстанців.