ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
Іронія долі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іронія долі.
Cловами не передати, як її не любили… Що то таке: «Зовсім замужем не була!». Тихе перешіптування бабів на вуглі, прокляття чиєїсь нещасливої у щлюбі жінки, залицяння сімейних чоловіків… Ото все те збирала Ада Янівна, поки доходила із школи через всесіньке своє селище міського типу . Вона намагалась завжди чіплятися до двух подруг, які були вищі за неї, порядком на дві голови— сімейні, мали чоловіків і дітей. Збоку їх називали "Слони і моська", бо дуже вже виглядала кумедною картина, як дві цибаті жінки по обидва боки і Ада Янівна, , яку Бог наділив дрібненькою, непропорційною фігурою, що нагадувала симпатичного карлика, всередині, прямкували центральною вулицею селища міського типу. Обличчя Янівна мала привабливе, із витонченими рисами. Очі сіро-блакитні, кольору блакитного ранкового ставка на Чортомлику, великі. Коли вона підвищувала голос на дітей у школі, то він нагадував крик молочного порося, що ріжуть у Петрівку. Ада Янівна, можливо, і сама про те знала, тому кричала, вкрай, рідко, бо дуже вже смішно було дивитися, як маленька-маленька учителька переконує пискливим голосом високого, кремезного десятикласника, який звисає над нею, як кам’яна гора над тендітною стеблиною. Але, як не крути, хімія – урок важливий і оцінку в атестат треба, щоб поставили хорошу, тому старші класи намагалися обходити стороною усі провокації Ади Янівни і не створювати зайвих конфліктів. Ходила по п'ятах за Янівнаю добра слава— якщо вчити не будеш ту прокляту хімію, то нізащо не поставить гарної оцінки. Не допоможуть ні щедрі подарунки, ні батьки, що мають гарну репутацію і займають поважні посади, ні гроші у вигляді хабаря.
Янівна примружувала хитре око і, схиливши голову до правого плеча та обпершись на величезну хімічну кафедру, на якій лежала її лівий лікоть, а нога в акуратному чорному туфельку була трошки зігнута у коліні, так, що із під білого хімічного халата виглядала фірмава юбка «Сафарі», викликала до дошки:
—Каліберда!
—Є я!—доносився із задніх парт гундосявий голос чергового двієчника. Так би мовити, і, не дуже двієчника, а лінивого хлопчини, бо справжніх двієчників відсівали ще у восьмому і ті йшли здобувати професію у ПТУ, яке розміщувалося, аж за річкою, подалі від дітей, які подавали батькам перспективні надії на світле майбутнє.
—Я знаю, що ти є... Сумніше було б, якби тебе, взагалі, не було б! Так.. Каліберда, йди до дошки!
І поки той Каліберда вайлувато переминався з ноги на ногу і повз, пересікаючи шкільну кімнату, до ненависної дошки, Янівна уже встигала хутко мотнутися між партами, у які повгрузали учнівські носи і перевірити оком, чи у всіх зроблено домашнє завдання.
— Напиши на дошці структурні формули можливих ізомерів жиру до складу яких входть один залишок пальмінової та два залишки стеаринової кислот,— виголошувала переможним голосом на бідну голову Каліберди , завдання, наче якесь прокляття.
Далі йшла усім відома картина. Каліберда повертався з похнюпленим виразом обличчя за парту з двійкою, а завдання виконував хтось із відмінників, а оскільки школа була серйозна, то там через одного і відмінник, тому, похваливши якось Марченка, чи Ткаченка, Ада Янівна була цілком собою задоволена.
З хлопцями вона ще більш- менш знаходила спільну мову, а от з дівчатами… А ті в свою чергу ненавиділи Аду Янівну незрозумілою дівчачою тихою ненавистю.. Дівчат Янівна не любила, а ті, певно, відчували це на відстані, і від де-кого відповідь йшла бумерангом.
Шкільна плітка, яка швидко облетіла школу, а особливо одинадцяті класи і вчительський колектив вражала, як стріла племені тубільців—отруйна і така, що вбивала наповал. Зінка Дінячка, яка вважалася місцевою хуліганкою, і у дев'ятий клас старшої школи попала лише завдяки хабарю мами, вилізла на підвіконня і посла Янівну на три нецензурні букви прямо посеред усього класу. Старшу школу, аж підкидало від такої новини, бо у ті часи то була величезна наглість, яка не могла бути не поміченою ні школярами, ні педагогічним колективом. Кажуть, що Янівна того дня не стала прводити уроки далі, а мовчки пішла додому сама, не через центр повз усі магазини, а прямком до своєї хати, що гніздилася понад річкою. А Зінка утекла з уроків і чорти знає, де її носило, бо прийшла аж наступного ранку.
—Зіна! Доця! Що ж ти із матір'ю робиш? Давай ще принеси мені у пелені, суча дочко! Курчата не кормлені, а я на роботу запізнюся, а воно шляється не пойми де! А матері цілу ніч не спи! Чортове відроддя! Суча ти дитина!—чули сусіди у новобудовах « Жасминкового», як репетує старша крашена Дінячка.
—Та твоя ж дочка... Од сучки приведена—бурмотіла Зінка під ніс і натягувала, аж на голову марселеву ковдру салатового кольору, із милими кицьками.
Зіна Діняк, яка навчалася у в 11-В з обличчя була схожа на східну красуню. Чорнява, з карими вузькуватими, але виразними очима, невеличка зростом і таким довгим язиком, як і в її мами, яка працювала у молочному магазині продавчинею. На період вісімдесятих- дев'яностих років Зінкина матір знаходилася в досить вигідному становищі, оскільки, за сметаною і молоком вибудовувались зміїсті черги. Молочку у селищі міського типу вживали усі, а от корів тримали подекуди, тому бажаний дзвінок продавчині чекали ті, які могли відповісти дефіцитом із сусіднього "Гастроному", або універмагу " Берізка", або ті, які займали не останнє місце у житті району, або ж на крайній випадок, навчали, або лікували таких, як Зінина матір й інших смертних.
У той вечір Зінка ревіла, як недоїна корова, поки мати спілкувалася із сусідками. Ненавиділа свої розкосі, червоні від сліз, очі, які віддзеркалювало новеньке трюмо, свою коротеньку шкільну форму, яку усе важче і важче ставало одягати, стрункі ноги, що починали страждати неочікуваними набряками… У віконце постукав Вадька, Дінин давнішній друг і однокласник.
— Чого тобі?—висунула Зіна червоного від сліз носа у вікно. Однією рукаю притримувала халата на стиглій пазусі, іншою—тримала гардину у новомодних зелено-помаранчевих ромашках.
—Ти той—зам'ятися Вадька,— Зін, там Аслан кличе. "Аслан?"-- На Зіну, наче хто холодної води вилив:
—Де?
—Там. Коло танців. Чекає тебе. Вийдеш?
—Вийду, вийду…— Хутко почала збиратися Зіна. Витерла зарюмсані очі, почала водити Ленінгадською підводкою по віях, французьким пуделком "Lancome" по смаглявому личку, рожевою перламутровою помадою по пухлим, трохи ще дитячим устам. Наостанок бризнула рижськими парфумами "Dzintars". За двадцять хвилин уже стояла перед чорнявим, як смола, статним, із себе показним двадцятип'ятирічним осетинцем, якого незрозуміло з якої великої радості, чи з ще більшої біди занесло у селище міського типу. І тут він зустрів Зіну, тут усе перевернулося з ніг на голову, і усі сталі догми про кавказьку дружину, якої вартує їх давній рід зруйнувалися, як картковий будиночок.
—Ти плакала, Зін?
Зіна мовчала. Опустивши очі вниз, свердлила дірку поглядом у тротуарі та у білих босоніжках, що великим чудом були придбані розбитною матусею.
—Я тут подумав, Зін… Той... Як тобі сказати... Виходь за мене заміж...
Отаке то! Зіна уже передумала найгірше—уже бачила, як усе селище відвернулося від неї, бо народила без чоловіка, як не йшла на випускний бал, а лежала у маленькій кімнатці з великим животом нікому не потрібна, як рідна мати, як перелякана, заводила: « Ой, страмота! Простітутка ти послєдня, як же ти, зараза, змогла мене так опозорить! Я ж Вам усе до копієчки віддавала! Сама замуж не вийшла! Щоб твого тата сороки поклювали ! Таке ж вилите! Простітуцька шльондра ! У школі! У школі, нагулять!»
Уже бачилося, як Зіна стоїть на краєчку Марушкиних скель, а під сірим камінням уже чекають її вовчі русалки, наче говорять: « А йди, сестро, йди до нас, мила! Будеш подружка нам!» Ще крок і буде з ними", аж тут:
—Я тут подумав, Зін… Той, як тобі сказати… Виходь за мене заміж. Не гоже, щоб дитина без батька була. Якщо їхати, то давай зараз! Біля Сіркового кургану зустрінуть нас. Поїдеш, Зін? У нас так от заведено!—схопив дівчину на руки і миттю у машину. Ніхто й не побачив, ніхто й не почув, як Зінка уже обіймала Аслана і шепотіла на вушко: "Диво ти моє дивне, я ж із тобою, Асланчику, хоч на край світу!»
Янівна, саме, бідкалася над побитими вікнами: « Яка ж це зараза таку шкоду заподіяла? Треба вікна вставляти… Неабиякі зайві витрати, а який же сором перед усеньким селищем міського типу...Ворота чорним дьогтем змазані. Не мала баба клопоту—купила порося…» Брала віхоть, опускала у холодну воду, возила ним по дерев'яним штахетинкам, а вони не відмивалися. Добре, що, хоч батькам не видно.. Померли…»
Усе своє життя Янівна прожила із старенькими—Яном Заславовичем і Марією Тихонівною. Батьки у строгості одиначку виховували. Тільки й радості у дитинстві вирватися від книжок та домашньої роботи із сусідкою-подругою Танею на річку Вовчу. Із пляшкового скла викладати різноманітну мозайку, а далі дивитися у переливаючі скельця на яскраве сонце. Знайти божу корівку, посадивши її на дитячу долоню, промовляти: « Сонечко, сонечко,
подивися у віконечко.
Тут твої дєтки,
кушають котлєтки!»
Радості—повні штани…Більшого щастя і не побачила...
Вступила після школи до університету Дніпропетровського на хімічний. Ноги б собі поодбивала за те, що пішла на той
недоречний аборт, нікому у селищі міського типу невідомий! Мала б дитинку... А так, що? Купи журналів « Огоньок», « Юность», «Бурда»… Сама і шила собі... На літню терасу гукала двох цибатих подруг, які мали чоловіків і дітей. Пригощала власноруч випечиними тортиками. А подруги, аж підспівували: "Що ж то, Адочко, самій жити! Ми про таке тільки мріємо! Ні чоловіка,ні дітей, живи собі для себе!» Ой, якби вони знали, як то воно для себе жити, що часом, мотузку на шию хочеться вчепити! Особливо, як ото учні поза спиною шепотілися: « Мені татко казав, шо вона іще дєвочка!» І дитяче підліткове: «Ги-ги-ги!»—наповнювало лункий шкільний коридор. Між отими думками, на річці пролунав постріл. Ада Янівна підняла перелякано голову, від паркану. Добре, що жила, аж на вигоні і ніхто не бачив її здобутої ганьби. У кінці городу побачила, як ворушиться кукурудза. Високий чорнявий парубок ніс когось на руках. Кинулася до них...
—Учітєлька, спрячтє єйо. Я повернуся скоро…—промовив юнак і Янівна хутко, як мала мураха, потягла Зіну до зали. "Адо Янівно..."—підняла бліде, вимучене обличчя до учительки дівчина:
— Це я... Я Вам вікна побила і ворота смолою обмазала… Вибачте мене ради Бога, дурну, я на Вас розізлилася сильно…Бо Ви сказали, що … Сама не знаю, як вийшло... Аслан не знає… Ніхто не знає…— І впала безсило на білу накрохмалену постіль.
Левко, Танін чоловік, вставив нові вікна. Паркана Янівна металевого замовила. Люди погули, як бджоли, та й змовкли... Почала Ада Янівна, як і раніше ходити до школи, вчити хімії, наче нічого і не відбулося у її скромному учительському житті.
Про Зінку ніхто не чув, як у воду провалилася. Потім пішов слух, що Зіна вийшла, таки, заміж за Аслана в далекій Південній Осетії, що народила йому двох хлопчиків і дівчинку, що влаштувалася до продовольчий магазин, а далі і сама почала возити осетинським жінкам вишукану білизну із Турції, чи Польщі, чи звідки там можна ще возити у ті далекі від України краї. І плювати хотіла на якусь там хімію з якої у неї була стабільна двійка.
Cловами не передати, як її не любили… А похорон Янівні ловкий справили, як і подобає сільським звичаям: відспівали, бо тоді вже можна було, наготували смачного обіда. Замість пиріжків звичайних, горішків із згущеним молоком напекли, бо покійниця ласа була на вигадки кулінарні за життя. Добрим словом згадали. Та й в добру путь….
Цибата подруга, Танька, допомогала бабам розбирати нехитрі статки покійниці та й наткнулася на величезний пакет із закордонною білизною:
—Ти Ба! А Янівна, чи чула, що скоро помре, чи заміж на стрості лєт збиралася! Таку оце купу колготок, трусів і ліфчиків припасла!—вигукнула уже без суму, цікаво розглядаючи трояндове, червоне мереживо.
У підручнику хімії, що винесли на макулатуру між хімічними формулами і помітками від олівця, одиноко лежала світлина Зіни Діняк із чоловіком і дітьми, які були одягнені в ошатну шкільну форму, а на голові у дівчинки височили красивезні білі банти. На зворотньому боці рівненький підпис: «Я ніколи Вас не забуду, Адо Янівно! Ваша Зіна. Вересень 1998рік.»
Сонно гойдає берізка над могилою Янівни, тягнеться до неба потемнілий хрест, ворушиться кущ оксамитових чорнобривців. Десь, у Південній Осетії ростуть Зінині перші внуки... Янівна і Зіна порозумілися на цьому світі. Та не кожному те вдається за життя... А воно іде... Спливає, як річка, коло сонце випікає її живу вроду.
Янівна примружувала хитре око і, схиливши голову до правого плеча та обпершись на величезну хімічну кафедру, на якій лежала її лівий лікоть, а нога в акуратному чорному туфельку була трошки зігнута у коліні, так, що із під білого хімічного халата виглядала фірмава юбка «Сафарі», викликала до дошки:
—Каліберда!
—Є я!—доносився із задніх парт гундосявий голос чергового двієчника. Так би мовити, і, не дуже двієчника, а лінивого хлопчини, бо справжніх двієчників відсівали ще у восьмому і ті йшли здобувати професію у ПТУ, яке розміщувалося, аж за річкою, подалі від дітей, які подавали батькам перспективні надії на світле майбутнє.
—Я знаю, що ти є... Сумніше було б, якби тебе, взагалі, не було б! Так.. Каліберда, йди до дошки!
І поки той Каліберда вайлувато переминався з ноги на ногу і повз, пересікаючи шкільну кімнату, до ненависної дошки, Янівна уже встигала хутко мотнутися між партами, у які повгрузали учнівські носи і перевірити оком, чи у всіх зроблено домашнє завдання.
— Напиши на дошці структурні формули можливих ізомерів жиру до складу яких входть один залишок пальмінової та два залишки стеаринової кислот,— виголошувала переможним голосом на бідну голову Каліберди , завдання, наче якесь прокляття.
Далі йшла усім відома картина. Каліберда повертався з похнюпленим виразом обличчя за парту з двійкою, а завдання виконував хтось із відмінників, а оскільки школа була серйозна, то там через одного і відмінник, тому, похваливши якось Марченка, чи Ткаченка, Ада Янівна була цілком собою задоволена.
З хлопцями вона ще більш- менш знаходила спільну мову, а от з дівчатами… А ті в свою чергу ненавиділи Аду Янівну незрозумілою дівчачою тихою ненавистю.. Дівчат Янівна не любила, а ті, певно, відчували це на відстані, і від де-кого відповідь йшла бумерангом.
Шкільна плітка, яка швидко облетіла школу, а особливо одинадцяті класи і вчительський колектив вражала, як стріла племені тубільців—отруйна і така, що вбивала наповал. Зінка Дінячка, яка вважалася місцевою хуліганкою, і у дев'ятий клас старшої школи попала лише завдяки хабарю мами, вилізла на підвіконня і посла Янівну на три нецензурні букви прямо посеред усього класу. Старшу школу, аж підкидало від такої новини, бо у ті часи то була величезна наглість, яка не могла бути не поміченою ні школярами, ні педагогічним колективом. Кажуть, що Янівна того дня не стала прводити уроки далі, а мовчки пішла додому сама, не через центр повз усі магазини, а прямком до своєї хати, що гніздилася понад річкою. А Зінка утекла з уроків і чорти знає, де її носило, бо прийшла аж наступного ранку.
—Зіна! Доця! Що ж ти із матір'ю робиш? Давай ще принеси мені у пелені, суча дочко! Курчата не кормлені, а я на роботу запізнюся, а воно шляється не пойми де! А матері цілу ніч не спи! Чортове відроддя! Суча ти дитина!—чули сусіди у новобудовах « Жасминкового», як репетує старша крашена Дінячка.
—Та твоя ж дочка... Од сучки приведена—бурмотіла Зінка під ніс і натягувала, аж на голову марселеву ковдру салатового кольору, із милими кицьками.
Зіна Діняк, яка навчалася у в 11-В з обличчя була схожа на східну красуню. Чорнява, з карими вузькуватими, але виразними очима, невеличка зростом і таким довгим язиком, як і в її мами, яка працювала у молочному магазині продавчинею. На період вісімдесятих- дев'яностих років Зінкина матір знаходилася в досить вигідному становищі, оскільки, за сметаною і молоком вибудовувались зміїсті черги. Молочку у селищі міського типу вживали усі, а от корів тримали подекуди, тому бажаний дзвінок продавчині чекали ті, які могли відповісти дефіцитом із сусіднього "Гастроному", або універмагу " Берізка", або ті, які займали не останнє місце у житті району, або ж на крайній випадок, навчали, або лікували таких, як Зінина матір й інших смертних.
У той вечір Зінка ревіла, як недоїна корова, поки мати спілкувалася із сусідками. Ненавиділа свої розкосі, червоні від сліз, очі, які віддзеркалювало новеньке трюмо, свою коротеньку шкільну форму, яку усе важче і важче ставало одягати, стрункі ноги, що починали страждати неочікуваними набряками… У віконце постукав Вадька, Дінин давнішній друг і однокласник.
— Чого тобі?—висунула Зіна червоного від сліз носа у вікно. Однією рукаю притримувала халата на стиглій пазусі, іншою—тримала гардину у новомодних зелено-помаранчевих ромашках.
—Ти той—зам'ятися Вадька,— Зін, там Аслан кличе. "Аслан?"-- На Зіну, наче хто холодної води вилив:
—Де?
—Там. Коло танців. Чекає тебе. Вийдеш?
—Вийду, вийду…— Хутко почала збиратися Зіна. Витерла зарюмсані очі, почала водити Ленінгадською підводкою по віях, французьким пуделком "Lancome" по смаглявому личку, рожевою перламутровою помадою по пухлим, трохи ще дитячим устам. Наостанок бризнула рижськими парфумами "Dzintars". За двадцять хвилин уже стояла перед чорнявим, як смола, статним, із себе показним двадцятип'ятирічним осетинцем, якого незрозуміло з якої великої радості, чи з ще більшої біди занесло у селище міського типу. І тут він зустрів Зіну, тут усе перевернулося з ніг на голову, і усі сталі догми про кавказьку дружину, якої вартує їх давній рід зруйнувалися, як картковий будиночок.
—Ти плакала, Зін?
Зіна мовчала. Опустивши очі вниз, свердлила дірку поглядом у тротуарі та у білих босоніжках, що великим чудом були придбані розбитною матусею.
—Я тут подумав, Зін… Той... Як тобі сказати... Виходь за мене заміж...
Отаке то! Зіна уже передумала найгірше—уже бачила, як усе селище відвернулося від неї, бо народила без чоловіка, як не йшла на випускний бал, а лежала у маленькій кімнатці з великим животом нікому не потрібна, як рідна мати, як перелякана, заводила: « Ой, страмота! Простітутка ти послєдня, як же ти, зараза, змогла мене так опозорить! Я ж Вам усе до копієчки віддавала! Сама замуж не вийшла! Щоб твого тата сороки поклювали ! Таке ж вилите! Простітуцька шльондра ! У школі! У школі, нагулять!»
Уже бачилося, як Зіна стоїть на краєчку Марушкиних скель, а під сірим камінням уже чекають її вовчі русалки, наче говорять: « А йди, сестро, йди до нас, мила! Будеш подружка нам!» Ще крок і буде з ними", аж тут:
—Я тут подумав, Зін… Той, як тобі сказати… Виходь за мене заміж. Не гоже, щоб дитина без батька була. Якщо їхати, то давай зараз! Біля Сіркового кургану зустрінуть нас. Поїдеш, Зін? У нас так от заведено!—схопив дівчину на руки і миттю у машину. Ніхто й не побачив, ніхто й не почув, як Зінка уже обіймала Аслана і шепотіла на вушко: "Диво ти моє дивне, я ж із тобою, Асланчику, хоч на край світу!»
Янівна, саме, бідкалася над побитими вікнами: « Яка ж це зараза таку шкоду заподіяла? Треба вікна вставляти… Неабиякі зайві витрати, а який же сором перед усеньким селищем міського типу...Ворота чорним дьогтем змазані. Не мала баба клопоту—купила порося…» Брала віхоть, опускала у холодну воду, возила ним по дерев'яним штахетинкам, а вони не відмивалися. Добре, що, хоч батькам не видно.. Померли…»
Усе своє життя Янівна прожила із старенькими—Яном Заславовичем і Марією Тихонівною. Батьки у строгості одиначку виховували. Тільки й радості у дитинстві вирватися від книжок та домашньої роботи із сусідкою-подругою Танею на річку Вовчу. Із пляшкового скла викладати різноманітну мозайку, а далі дивитися у переливаючі скельця на яскраве сонце. Знайти божу корівку, посадивши її на дитячу долоню, промовляти: « Сонечко, сонечко,
подивися у віконечко.
Тут твої дєтки,
кушають котлєтки!»
Радості—повні штани…Більшого щастя і не побачила...
Вступила після школи до університету Дніпропетровського на хімічний. Ноги б собі поодбивала за те, що пішла на той
недоречний аборт, нікому у селищі міського типу невідомий! Мала б дитинку... А так, що? Купи журналів « Огоньок», « Юность», «Бурда»… Сама і шила собі... На літню терасу гукала двох цибатих подруг, які мали чоловіків і дітей. Пригощала власноруч випечиними тортиками. А подруги, аж підспівували: "Що ж то, Адочко, самій жити! Ми про таке тільки мріємо! Ні чоловіка,ні дітей, живи собі для себе!» Ой, якби вони знали, як то воно для себе жити, що часом, мотузку на шию хочеться вчепити! Особливо, як ото учні поза спиною шепотілися: « Мені татко казав, шо вона іще дєвочка!» І дитяче підліткове: «Ги-ги-ги!»—наповнювало лункий шкільний коридор. Між отими думками, на річці пролунав постріл. Ада Янівна підняла перелякано голову, від паркану. Добре, що жила, аж на вигоні і ніхто не бачив її здобутої ганьби. У кінці городу побачила, як ворушиться кукурудза. Високий чорнявий парубок ніс когось на руках. Кинулася до них...
—Учітєлька, спрячтє єйо. Я повернуся скоро…—промовив юнак і Янівна хутко, як мала мураха, потягла Зіну до зали. "Адо Янівно..."—підняла бліде, вимучене обличчя до учительки дівчина:
— Це я... Я Вам вікна побила і ворота смолою обмазала… Вибачте мене ради Бога, дурну, я на Вас розізлилася сильно…Бо Ви сказали, що … Сама не знаю, як вийшло... Аслан не знає… Ніхто не знає…— І впала безсило на білу накрохмалену постіль.
Левко, Танін чоловік, вставив нові вікна. Паркана Янівна металевого замовила. Люди погули, як бджоли, та й змовкли... Почала Ада Янівна, як і раніше ходити до школи, вчити хімії, наче нічого і не відбулося у її скромному учительському житті.
Про Зінку ніхто не чув, як у воду провалилася. Потім пішов слух, що Зіна вийшла, таки, заміж за Аслана в далекій Південній Осетії, що народила йому двох хлопчиків і дівчинку, що влаштувалася до продовольчий магазин, а далі і сама почала возити осетинським жінкам вишукану білизну із Турції, чи Польщі, чи звідки там можна ще возити у ті далекі від України краї. І плювати хотіла на якусь там хімію з якої у неї була стабільна двійка.
Cловами не передати, як її не любили… А похорон Янівні ловкий справили, як і подобає сільським звичаям: відспівали, бо тоді вже можна було, наготували смачного обіда. Замість пиріжків звичайних, горішків із згущеним молоком напекли, бо покійниця ласа була на вигадки кулінарні за життя. Добрим словом згадали. Та й в добру путь….
Цибата подруга, Танька, допомогала бабам розбирати нехитрі статки покійниці та й наткнулася на величезний пакет із закордонною білизною:
—Ти Ба! А Янівна, чи чула, що скоро помре, чи заміж на стрості лєт збиралася! Таку оце купу колготок, трусів і ліфчиків припасла!—вигукнула уже без суму, цікаво розглядаючи трояндове, червоне мереживо.
У підручнику хімії, що винесли на макулатуру між хімічними формулами і помітками від олівця, одиноко лежала світлина Зіни Діняк із чоловіком і дітьми, які були одягнені в ошатну шкільну форму, а на голові у дівчинки височили красивезні білі банти. На зворотньому боці рівненький підпис: «Я ніколи Вас не забуду, Адо Янівно! Ваша Зіна. Вересень 1998рік.»
Сонно гойдає берізка над могилою Янівни, тягнеться до неба потемнілий хрест, ворушиться кущ оксамитових чорнобривців. Десь, у Південній Осетії ростуть Зінині перші внуки... Янівна і Зіна порозумілися на цьому світі. Та не кожному те вдається за життя... А воно іде... Спливає, як річка, коло сонце випікає її живу вроду.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію