ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2022.10.02 23:26
Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
Угамуватися в нових міхах не вміє.

Євген Федчук
2022.10.02 19:32
Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.

Микола Соболь
2022.10.02 18:39
Ні бабиного літа, ні тепла.
Дощі, дощі…,
а поміж ними зливи
і клен стоїть самотній, сиротливо
розглядує себе крізь сльози скла…
Одна скотилась, як моя печаль.
А інші вслід їм байдуже, що осінь.
Крик журавлиний пролетів між с

Сергій Губерначук
2022.10.02 18:06
Я раніше – був добрішим?..
Злішим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрішав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани

Віктор Кучерук
2022.10.02 06:59
Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –

Микола Соболь
2022.10.02 05:41
Пізнавши ночі божевілля
назад не буде вороття
коли твого торкнувся тіла
була ти грішна і свята.
І подиху легке тремтіння,
і плоть розбурхана вогнем…
Чи то було гріхопадіння?
Чи шлях, що двох веде в Едем?

Іван Потьомкін
2022.10.01 19:35
Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття». Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на

Микола Соболь
2022.10.01 05:44
Тихими переливами, дзвонами зорі
заспівала пісню квітневу Десна.
Небо ще холодне й скупе, але десь в горі
вперше чорногузи клекочуть. Весна
цього року воєнна ні сну, ні спокою…
птахи ледь взнають місцевість згорілу.
Попелища сіл. Кружляючи над рікою

Віктор Кучерук
2022.10.01 05:41
Непроглядні осінні тумани
Від світань аж до смерків щодня, –
Повз світіння листочків багряних
Без стежинок ходжу, навмання.
Мов крізь сон, поглядаю під ноги,
Щоб об щось не спіткнутись ніде, –
Час так скручує трави вологі,
Наче пряжу старанно пря

Ярослав Чорногуз
2022.10.01 00:03
Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,

Володимир Бойко
2022.09.30 14:32
Геббельс у захваті від соловйова,
Жде з нетерпінням пропагандона.
В пеклі компанія пречудова –
Сталіна, жиріка і кобзона.

Тих, що загинули за росію,
Щиро смолою усіх зігріють.

Козак Дума
2022.09.30 13:44
Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.

Іван Потьомкін
2022.09.30 09:26
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається

Віктор Кучерук
2022.09.30 05:40
Як вогню божевільне шаленство
Палахтіло, світило, пекло, –
Відчуття неземного блаженства
І безмежного щастя було.
Мов очей осяйна осолода
Струменіла, звивалась, жила, –
Оминала чіпкі перешкоди
І в єдине єднала тіла.

Микола Соболь
2022.09.30 05:19
На тихих вулицях дитинства
живе і досі той ласун,
який цукерками ділився –
сіресенький вухань-пустун –
тепер передає для доці
смаколики через мене,
знаходить скрізь в життя потоці
і вас нехай не омине.

Євген Федчук
2022.09.29 19:39
Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захоч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Івченко (1978) / Проза

 Вереснева історія.
Цілу довгу ніч я не зімкнула очей. Отак ото вовтузилася з одного боку на інший та товкла ногами ситцевий підодіяльник у дрібну рожеву трояндочку. Ще вчора була бабина затишна хата, розкішний палісадник із різнокольоровими квітами, а перед вікном — родюча яблуня. Достиглий плід упаде на дах кухні, котиться гулко, гепає об землю, і скаче мені до ніг. Схопиш його рожеву шкірку зубами і до рота прискає, аж витікаючи на підборіддя, солодка рідина. Стає так затишно, наче на цьому подвір’ї сам Бог живе і кидається червонощокими яблуками.

У баби лишився старий манеж, набитий дитячими іграшками, мої неохайно заштриховані розмальовки, балакучі сусідськи-подружки і менший брат.

— Ви ж там не дуже дитину загружайте! Хай уже, як зможе — так і вчиться. Після того, шо вона, сердешна, пережила — не вчиться треба, а в санаторіях жить,— буркотіла баба до батьків, а дід покачував смутно головою у такт бабиним настановам:

— Рєбьонок — нє...простой! К рєбєнку такому поход нужен…
Те, що я особлива дитина — наслухалася уже стільки, що мене — це уже не на жарт дратувало. Мала б піти до школи ще минулого року та батьки вирішили, що рано, бо, як казав тато:

— Куди воно піде? Якщо у руках портфеля не донесе?

Розуміння того, що я не відповідаю якимсь фізичним стандартам робили мої думки у ту ніч похмурішими за вчорашнє темне небо, що збиралося на грозу. Страх маленьким звірятком селився у свідомості.
Мати пів ночі лаяла швачок із Будинку побуту за те, що не стало розуму пошити гарного фартуха із гіпюру. Щось одривала, підрублювала і знову пришивала, збираючи у рюші мереживо у трояндах і ромашках. Далі — підшивала, вибиті бабою з нарохмаленого батисту, комірчики і манжети. Час від часу підіймала мене з ліжка і міряла шкільну форму із готовим. Мені вже тоді було абсолютно все одно у чому я піду до тієї школи. Матері обов’язково треба було, щоб, як у людей...

Коли прийшов ранок першого вересня, я була сонна і втомлена. Мати бігала від дзеркала у прихожій до трюмо і міряла сукні, бо їй теж до школи, тільки — навчати. Справжнє випробовування на міцність прийшло із в’язанням бантів. Після довгих ревів — на голові красувалися два напівпрозорі красеня, що туго розділяли моє волосся на дві половини і так стягували шкіру на голові, що посмішку не треба було примушувати з’являтися. Вона там і світилася, може від страху невідомого, а, може, від власної безпомочі.

— О, яка краса! Будеш там найвищою! — весело виголошував батько, певно, гадаючи, що я вдалася зростом у матір і впихав мені у руки розкішний букет із червоними сальвіями.

— Шо ти ото мелеш? Ніяка вона не висока! Така ж, як і всі !— протестувала матір.
Вересневим, гожим, ранком я ішла із нею вулицею до школи, а нас випереджали так же ошатно одягнені школярі старших класів.

— Добрий день, Олександро Миколаївно! Це і ваша Юля до школи уже?— радісно питалися, вітаючись.
Мати повагом обдаровувала їх такими прихильними усмішками, які у неї бували тільки у школі. Це я потім уже те зрозумію... А до цього часу я бачила таку ніжну красу тільки, сидячі на підвіконні московської лікарні, коли гірко-гірко плакала, а мати з батьком стояли внизу і були схожі на фігурки двох маленьких, пластмасових солдатиків.

Шкільне подвір’я зустріло нас галасливим гамором. Мати здала мене якійсь поважній учительці із шикарною, каштановою зачіскою, одягнуту в коричневу сукню у яскравих жовтих-гарячих гладіолусах. Трохи попустило, бо поряд стояли такого ж зросту дівчатка і хлопчики. Хто — вище, хто — нижче, а більшість — такі ж самі. А коли угледіла знайомого Ігорка, який ще до лікарні ходив зі мною до дитячого садочку, зовсім стало спокійно на душі.

Лінійка була — повний сумбур! В мікрофон співали пісні, розповідали вірші, когось нагороджували грамотами, хтось сміявся, хтось — бешкетував, хтось — змахував з очей непрохану сльозу. Потім повз вишикувані колони школярів попливла, на руках у цибатого хлопчини, дівчинка-першокласниця, теж, трохи перелякана, як я. З усієї сили замотала дзвіночком з червоним бантом, а далі увімкнули і електричний.

Усі почали дарувати квіти учительці та до неї було важко пробитися. Я розгублено озирнулася, і побачила ще одну, молоденьку, схожу за одягом і зачіскою на мою маму. До неї, майже, ніхто і не підходив. Я різко обернулася, побігла і протягнула їй свій пахучий букетик. Вона поглянула на мене теплими, блакитними очима- пташками. І якщо у старшій кидалося в очі все — від суворості, до крикливої сукні, то в цій — тільки добрий, глибокий погляд.

— Ти Юля?— прихильно запиталася вона.

— Угу. — здивувалася я, соромливо опускаючи очі.

— Я — Ольга Іванівна. Твоя друга вчителька. На продовженому будемо зустрічатися. Ти дуже на батька схожа…

—А на маму? — бевкнула я.

— Що ти ? І на маму теж дуже схожа! — заспокоїла вона, лагідно погладивши мою голівку і вже було, і несонно, і ні трішечки нестрашно.

Нас повели у клас, там — фотографували і я така, і вийшла на першій шкільній світлині — трохи сполохана, як мале звірятко, із величезними синцями під очима і обкусаними від дитячих переживань губами. Із голови не йшло одне: « Чому я маю марнувати себе у цій катівні, аж цілих десять років?» А згодом знатиму, що одинадцять...

Мій настрій піднявся, коли Ольга Іванівна відвела мене на третій поверх, де знаходився мамин десятий- Здорові дядьки і тітки фотографувалися із мамою, і вона була радіснішою, ніж тоді, коли батько подарував їй манікюрний набір. Хлопці по черзі брали мене на руки, підкидали, аж до стелі, а дівчата сунули в руки яскраві цукерки і домашнє печиво. У класі було стільки квітів, що не перелічити барв... В душі уперше з’явилося щось таке приємне: чи , то почуття захищеності, бо хто ж, мене, таку малу, зможе образити, якщо у мене так багато дорослих друзів, чи гордість за власну маму, чи відчуття спокою, що, нарешті, Перший дзвінок добіг кінця.

Уже вдома ми сортували квіти: троянди — до троянд, айстри — до айстр, гладіолуси — до гладіолусів, жоржини—до жоржин. Перше вересня завжди асоціюється у мене із новим, невідомим страхом та гладенькими пелюстками, що ще з тиждень наповнюють оселю людською вдячністю.

Потім буде ще багато Перших дзвінків… І той, в який стала студенткою, і ті, коли, я повела власних дітей до школи, і мені теж треба було, щоб усе , як у людей… Може, вперше тоді пошкодую, що не пішла працювати за фахом? Так би мої діти були завжди захищені? Але це — не так.. Учительська доля від лиха не захистить. Тепер я ,напевне, знаю, що все найкраще у дитину закладають ще до школи і колись воно обов’язково спалахне, як спалахують розкішні вересневі квіти. Цю нестримну, вроджену силу — не перебореш...

Київ оживає завжди тридцять першого серпня. На шляхах постійні затори, у дворах — дитячий мурашник. Усі з'їжджаються на навчання... З Першим вересня, моя країно! З Першим вересня, мамо! З Першим вересня, Євочко!







      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-09-01 00:54:30
Переглядів сторінки твору 217
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.164 / 5.67)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.164 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.799
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
Автор востаннє на сайті 2022.09.15 22:32
Автор у цю хвилину відсутній