Вересневі історії.--2. СОЛОМІЯ.
Тая сиділа на балконі київської багатоверхівки і гірко плакала. Втирала нестримну сльозу синенькою, синовою футболкою, щоб ніхто із дітей не побачив. Заходило на осінь… Перший, ще останніх чисел, серпневий дощ заполонив місто за якісь дві доби і, схоже, що ввійшов у смак, бо холодні краплі нещадно лупили по вікнах. Плакав дощ, а з ним плакала і Тая.
Чого воно так виходить у цьому житті? Правду кажуть, що біда приходить тоді, коли її не чекаєш. От і вона не чекала і, мабуть, вперше після розриву з Олексою, дала волю своїй маленькій дівчинці, що сиділа у ній, десь глибоко всередині, і мовчала... Старий клен, наче відчуваючи лихе, стукнув облетілою гілкою у вікно, а припаркований, сусідський автомобіль моторошно завив під схололим під’їздом. Тая, аж підстрибнула...
— Та, що ж це я розкисла? — промайнула у голові свідома думка…
Вона б ще й, може, трохи і посиділа, і подумала б про те, хто з них неправий був, але хіба тут до роздумів, як коло дверей притулилася меншенька — Соломійка.
—Мам…—почула тоскний голос.
—Що таке? Ти чого ревеш? — кинулась обіймати доньку, підсвідомо докоряючи самій собі, що не те, що з першорядним, а із сльозами їй у цьому житті й то не повезло.
— А можна у ту школу не йти?
— Та ти, чи боїшся, доню, серце моє? Сонечко золоте? А ну, не треба тут сирість розводити…
Узяла малу на руки, довго-довго носила по кімнаті, нашіптуючи, що у школі гарно: діти-однокласники, вчителька розумна, танцювальний гурток, столова із смачною випічкою, і вона ж — мама, поряд. Перший час, навіть, на роботу ходити не буде. І відведе та із школи забере, та й уроки разом легше буде вчити. Сміялася, лоскотала малу за боки, потім співала колискову, яку сама ще від баби знала:
—Ой ну люлі, люлі, прилетіли гулі…
З далекої сторони, до нашої дитини...
Старший — Андрійко теж заснув. Хоч і дорослий, слава Богу восьмий клас, а таки ж дитина...
Співала, а у самої в горлі — клубок нитками зеленими обмотаний стоїть, а в грудях, наче, хто перцю червоного насипав і світ заочі від всього цього втекти хочеться, або втопитися, щоб подалі від людських язиків…
— Бог їх же безкоштовно усім виписує, щоб мали чим махати! Батьки і, то віри не ймуть, а, то звичайні люди… Такий же правильний був… Та добрий був...—думала собі зле, бо тільки ж зле у голову і лізло… Добре, що хоч школи недалечко: синова і доньчина. Сама ж так і влаштувала, коли перезнімала квартиру. Якось воно буде...
Прасувала дитячий одяг, бо знала, що заснути їй — зась… Хіба наранок. Уже місяць цілесенький не спить. З того часу, як трапилася у їхньому подружньому житті з Олексою негадана, прикра історія.
—Якби знав де упав, то соломки — підіслав… — воркотіла собі тихенько під носа.
Тая з Олексою на роботі познайомилася. Разом поїхали на заробітки, разом зібрали грошей на власну справу, разом і керували. Вона більше людей навчала та з продажами возилася, а Олекса за фінансами слідкував. Наче й не було ж нічого поганого у їх житті. Так… Трохи Таєні ревнощі та й то спочатку. А це, рівно за півтори місяці до Першого дзвінка, коли діти були у Таєної матері, Олекса, як здурів. То однієї ночі затримається до темна, то другої, то третьої — напідпитку прийде. Не дуже вже на таке зважаєш, бо й дітей двійко, і бізнес спільний, і шлюб справжній, не просто без штампу у паспорті та й з часом притупилися Таєні ті витребеньки, як притупляється кожен ніж у цьому житті. Ріже-ріже, потім слабше, а потім — раз — і шматка хліба не здужає відтяти.
—Не бери, Циплятко, моє дурного в голову… — шепотів на вухо у кухні, міцно обгортаючи Таю, наче турботливий сніг, що обкутує змерзлу землю лютою зимою. Тая пом’якшає та й ну думки дурні з голови гнати! Але одного літнього вечора Олекса сам упав їй на голову несподіваним снігом: п’яним, як чіп, побитим до невпізнанності… З яскравами, свіжими плямами у яких несвідомо тонули Таєні, тонкі, прозорі від переляку пальці. Думала, що хтось з роботи, бо працювати з металом — то ж не іграшка. Конкурент — на конкурентові, ще й конкурентом поганяє! З місяць виходжувала Олексу по київських лікарнях. Та й воно ж діло таке…
— То добре, що вчасно схаменулася, бо пункція показала, що кров у хребту… А так хвилинка — туди, хвилинка сюди — та й не було б людини. Людини? Це вже так і подумалося мені, що людина після стількох років життя? — докоряла собі подумки.
Повернувся Олекса додому із дружком, якого ж Тая і своїм замом поставила, і кумом зробила. і, наче холодне відро на голову линув, що, мов, розходитися будуть… Думала спочатку:
— Жартує, бо лікарі попереджали — після таких травм, що хочеш може бути… Аж поки не втямила, що справді серйозно, бо сусід показав відео, а на ньому — її ріднесенький Олекса та із її секретаркою —Кариною. Не довго думала, згребла дітей і гайда світ за очі, щоб і тінь його пакісна перед очима не мерехтіла. І так воно, якось себе шкода ставало, що невтямки було зрозуміти найголовнішого: якщо їй так боляче, то, як же дітям? Оце тобі — ні сіло, ні в пало — був у вас татко, а тут, перед самим Першим дзвінком, коли Соломійці до першого класу іти — нема у вас татка?
Збиралися до школи радісно, як і раніше було. Тая млинців із домашнім творогом напекла, музику в телефоні поставила, в’яже Соломійці банти на білі гумки для хвостиків, а сама зайвий раз за волосся боїться потягнути, щоб не було малій так боляче, як їй у дитинстві зробили до Першого вересня… А розуму ж таки стало, коли вчителька запиналася, а хто буде дзвоника шкільного нести ляпнути:
—Ми будемо? Будеш, Соломійко?
А Соломійка у ревище, бо треба ж лізти до парубка на плечі, а Тая й не туди, що дитина у садочку була така впевнена, а тут, наче підмінив хто…
—Така ж гарнесенька, як лялечка! Очки — карі, дивним зблиском віддають, форма шкільна на ній, не, як раніше… Блузочка шовкова білесенька із квіткою збоку, сарафанчик спідничка плісе , піджачок, туфлики чорні із білими вставками, а на них пряжечка. Тай найменшенька ж зростом у класі... Це ж, може, той прийде та погляне, яке золото він лишив?
Чого ж Тая тоді не розуміла, що то вона так себе шкодує, а не те, що діти без батька лишилася?
Шкільне подвір’я вибухало сучасним флешмобом, піснями і дозрілим насінням віршів, наче вибухали дозрілі маківки чорним зерням восени на вигорілих, сільських горищах. Первачки, як горобці, тулилися до одного — незнайомі і злякані. Учителька була непривітна. Здавалося, що посмішку, вичавлює із себе, як вичавлює тюбик зубної пасти залишки із пластмасових нетрів…
—Фух!— важко промовила Соломійка і зразу повеселіла, коли вилетіла із приміщення школи.
— Ну і школа! Хай тобе Бог милує! — защебетала, наче баба,—давай, Мам, до Андрійка! У нього школа і, то краща! Я вже там була! Я хочу у ній вчитися!
Тупнула ногою, пожбурила фіолетофий рюкзак у траву.
— Там таких, як ти не беруть — витягуючи бутерброд, загорнутий у білу серветку, із сумочки втомлено відповіла Тая.
— Чого? Бо Андрійко—дебіл?
—Тобі, хто таке сказав?—сполошилася Тая. І, трохи, не коршуном глянула на дочку.
—Тато…—трохи не присіла поряд ніким неполохана Соломійка.
— Я сама бачила, як він бив тапочком у ванній Андрійка, ще у тій квартирі… Чесно-чесно, мамочко! Він його до стінки руками обпер і бив по попі. Так сильно-сильно! І кричав:
—Дебіл— на нього! Коли ти вже заговориш?
Тая похитнулася і присіла на перший ліпший бордюр. Її бліде обличчя прихилилося до щойно побілених шкільних каштанів, і здавалося, що між ними і стовбурами поступово зникає різниця. Вдихнула — видихнула, наче, як справжній письменник, якому лишилося жити один день, і він намагається надолужити все, що не встиг у своєму житті та знає, що у цьому життя--все неправда.
— Слухай, донечко, я хочу тобі сказати… Я тебе дуже люблю. Так само, як і люблю Андрійка. Ви — брат і сестра! Навіки— рідні душі! Андрійко не повністю говорить, але він не дебіл, не дурень. Він, просто не говорить, як ми... І ніколи, і нікому ти не даси більше підіймати руку на рідного брата! Чуєш? Це ти його опора в світі, навіть, не я... Так само, як і він твоя! Він ніколи нас не зрадить! Розумієш?
Соломійка протягнула рученята до Таї і не заплакала. Далі ішли мовчки. Тиха сонливість післялінійкових шкільних дворів дарувала поглядам перше жовте листя, що мелодійно опускалося на сріблясту бруківку ласкавим ,обіднім золотом. Андрійко уже на них чекав… Добрий, ніжний, сонячний син і братик. Ніс Соломійку на руках, і питався у Таї поглядом, чи скоро буде тато? Три людини, що чіпко трималися за життя упевнено міряли тротуар у МАЙБУТНЄ. Принишклі і строгі майори стояли понад усім тим, високо тримаючи свої яскраві, розпатлані Богом голови, такі розпатлані, як і увесь цей вигірклий болем, український світ.