Мій друг – архітектор і, в певному сенсі, мандрівник – показував нам різноманітні цікавинки, які він зібрав у подорожі Сходом.
      – А це для Вас, – сказав він, піднімаючи та крутячи в руках маленьку коробочку. – Заберіть її з собою додому. В Каїрі я отримав її від тамтешнього аналогу факіра, котрий намагався віддячити мені за якусь там велику послугу.
      Коробочка була загорнута в глянцевий жовтий папір, настільки майстерно склеєний, що він здавався з’єднаним в одне ціле. На ній не було ні етикетки, ні штампу – нічого, що вказувало б на її вміст.
      – Звідки Ви знаєте, що там цигарки? – запитала я, беручи коробочку та по-дурному крутячи нею так, як крутять запечатаним листом та роздумують перед тим, як його відкрити.
      – Я знаю лише те, що він мені сказав – відповів архітектор, – проте, досить легко перевірити його порядність.
Він дав мені гострий, заточений ніж для паперу, яким я й відкрила верхню частину коробочки так обережно, як тільки змогла.
      Коробочка містила шість, очевидно саморобних, цигарок. Обгортки були з блідо-жовтого паперу, і тютюн був майже того ж кольору. Він був нарізаний тонше, ніж турецький чи звичайний єгипетський, а його ниточки визирали з обох кінців.
      – Ви спробуєте зараз одну, мадам? – запитав архітектор, пропонуючи запалити сірника.
      – Не зараз, та й не тут, – відповіла я; – після кави, якщо Ви дозволите мені проникнути у Вашу курильню. Деякі з жінок, що тут перебувають, не зносять запаху цигарок.
      Курильна кімната знаходилася в кінці короткого вигнутого проходу. Оздоблена вона була винятково у східному стилі. Широке низьке вікно відкривалося на балкон, що нависав над садом. З дивану, на який я вмостилася, можна було побачити лише гойдання верхівок дерев. Листя клену миготіло в світлі післяполудневого сонця. Неподалік дивану стояв низький столик, на якому знаходилось усе необхідне для куріння. Я почувалася вельми зручно та привітала себе з тим, що хоч на трішки втекла від невпинного базікання жінок, яке тут до мене ледве долинало.
      Я взяла цигарку та підпалила її, поклавши коробочку на столик, якраз коли крихітний годинник, що там стояв, сріблястим передзвоном пробив п’яту годину.
      Я глибоко затягнулася єгипетською цигаркою. Сіро-зелений вихорець диму розійшовся на всі сторони, немов прагнучи заповнити собою всю кімнату. Кленове листя здавалося мені розмитим, ніби його оповило мерехтіння місячного сяйва. Ніжна збуджуюча хвиля прокотилася моїм тілом та підійшла до моєї голови, мов випари п’янкого вина. Я ще раз глибоко затягнулася цигаркою.
***
      Ах! Пісок обпік мою щоку! Я пролежала тут цілісінький день з лицем в піску. Цієї ночі, коли займуться вічні зорі, я поволочусь до ріки.
      Він ніколи не повернеться.
      До сих пір я слідувала за ним. Я бігла й спіткнулася, я повзла на колінах та ліктях; і ось, мої руки роз’їхались, і я впала у пісок.
      Пісок обпік мою щоку; він обпік все моє тіло, а сонце розчавлює мене своїми пекельними тортурами. Під отими пальмами є тінь.
      Та я залишатимусь тут в піску, допоки слушна година та ніч не прийдуть. Я сміялася з пророцтв та глумилася з зірок, коли вони сказали, що після полону життя я запрошу в свої обійми смерть, а води поглинуть мене.
      О! Як пісок обпікає мою щоку! і в мене немає сліз, щоб загасити вогонь. Ріка холодна, а ніч не така вже й далека.
      Я відвернулася від богів, і сказала: «Є лише один бог; Барджа – мій бог». Це було в часи, коли я прикрасила себе ліліями та сплела з квітів гірлянду, щоб утримувати його в слабких, солодких кайданах.
      Він ніколи не повернеться. Він озирнувся зі свого верблюда, коли їхав геть. Він озирнувся, глянув на мене, повзаючу перед ним, та сміявся, показуючи блискучі білі зуби.
      Кожного разу коли він цілував мене, а тоді йшов, то завжди повертався знов. Кожного разу, коли він спалахував нестримною люттю і покидав мене з дошкульними словами, то завжди повертався. Але сьогодні він ані поцілував мене, ані лютував. Він лише сказав: «О! Я так втомився від кайданів, поцілунків та від тебе. Я йду геть. Ти мене ніколи більше не побачиш. Я збираюся до великого міста, де люди рояться, мов бджоли. Я прямую туди, де велетенські камені зводять до небес у монумент для ненароджених віків. О! Я так втомився. Ти мене ніколи більше не побачиш!».
      І він поїхав на своєму верблюді. Він посміхнувся та показав свої жорстокі білі зуби, озирнувшись, щоб глянути на мене, повзаючу перед ним.
      Як же повільно минають години! Мені здається, що я пролежала вже кілька днів у піску, підживлюючи власний відчай. Відчай – це гіркота, що плекає мою рішучість.
      Я чую, як птах махає крилами над моєю головою, низько літаючи по колу.
      Сонце зайшло. Пісок застряг між моїми губами, зубами, і під моїм пересохлим язиком.
      Якщо я підійму голову, то мабуть побачу вечірню зорю.
      О! Мої руки та ноги болять! Моє стражденне тіло болить так, неначе його зламали. Чому я не можу встати й побігти так, як я це робила сьогоднішнього ранку? Чому я повинна волокти своє тіло, звиваючись та корчачись, мов поранена змія?
      Ріка так близько, що можна рукою дістати. Я чую її – я бачу її – О! Пісок! О! Сяяння! Як прохолодно! Як холодно!
      Вода! Вода! В моїх очах, в моїх вухах, в моєму горлі! Вона тисне на мене! Допоможіть! Невже боги мені не допоможуть?
      О! Солодкий полон спокою! А в храмі музика лунає. А тут є плід, який можна скуштувати. Барджа прийшов з музикою – Місяць сяє, а бриз ніжний – гірлянда з квітів – дозволь нам ввійти в царський сад та глянути на блакитну лілію, Барджо!
***
      Листя клену виглядало так, мов срібне мерехтіння заполонило його. Сіро-зелений дим більше не заповнював кімнату. Мені було важко розкрити повіки своїх очей. Вагота століть, здавалося, навалилася на мою душу, поки вона прагнула вирватися, звільнитися та надѝхатися.
      Я відчула глибини людського відчаю.
      Маленький годинник на столі показував п’ятнадцять по п’ятій. Цигарки досі лежали в жовтій коробочці. Від тієї ж, що я курила, залишився лише недопалок. Я поклала його в попільничку.
      Глянувши на цигарки в їх блідих обгортках, я запитала себе, які ще видіння вони приховують в собі; чого я ще не знайду в їхньому містичному димі? Можливо, видінь небесного спокою; мрій про здійснені сподівання; смаку полону, що неможливо навіть уявити собі такого.
      Я взяла цигарки та зім’яла їх у своїх руках. Я підійшла до вікна й широко розставила пальці. Легкий бриз підхопив золотисті ниточки і відніс їх – скорчені, танцюючі – далеко поза листя клену.
      Мій друг – архітектор – підняв завісу і ввійшов, принісши мені другу чашку кави. – «Яка Ви бліда!» – стривожено вигукнув він, – «Ви себе недобре почуваєте?». – «Трохи погано для мрій» – відповіла я.

Переклад оповідання американської письменниці-феміністки 19 століття Кейт Шопен "Єгипетська Цигарка" - Kate Chopin "An Egyptian Cigarette"