
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Марія Шеренговська (1995) /
Проза
Кейт Шопен "Єгипетська Цигарка" - Kate Chopin "An Egyptian Cigarette"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кейт Шопен "Єгипетська Цигарка" - Kate Chopin "An Egyptian Cigarette"
Мій друг – архітектор і, в певному сенсі, мандрівник – показував нам різноманітні цікавинки, які він зібрав у подорожі Сходом.
– А це для Вас, – сказав він, піднімаючи та крутячи в руках маленьку коробочку. – Заберіть її з собою додому. В Каїрі я отримав її від тамтешнього аналогу факіра, котрий намагався віддячити мені за якусь там велику послугу.
Коробочка була загорнута в глянцевий жовтий папір, настільки майстерно склеєний, що він здавався з’єднаним в одне ціле. На ній не було ні етикетки, ні штампу – нічого, що вказувало б на її вміст.
– Звідки Ви знаєте, що там цигарки? – запитала я, беручи коробочку та по-дурному крутячи нею так, як крутять запечатаним листом та роздумують перед тим, як його відкрити.
– Я знаю лише те, що він мені сказав – відповів архітектор, – проте, досить легко перевірити його порядність.
Він дав мені гострий, заточений ніж для паперу, яким я й відкрила верхню частину коробочки так обережно, як тільки змогла.
Коробочка містила шість, очевидно саморобних, цигарок. Обгортки були з блідо-жовтого паперу, і тютюн був майже того ж кольору. Він був нарізаний тонше, ніж турецький чи звичайний єгипетський, а його ниточки визирали з обох кінців.
– Ви спробуєте зараз одну, мадам? – запитав архітектор, пропонуючи запалити сірника.
– Не зараз, та й не тут, – відповіла я; – після кави, якщо Ви дозволите мені проникнути у Вашу курильню. Деякі з жінок, що тут перебувають, не зносять запаху цигарок.
Курильна кімната знаходилася в кінці короткого вигнутого проходу. Оздоблена вона була винятково у східному стилі. Широке низьке вікно відкривалося на балкон, що нависав над садом. З дивану, на який я вмостилася, можна було побачити лише гойдання верхівок дерев. Листя клену миготіло в світлі післяполудневого сонця. Неподалік дивану стояв низький столик, на якому знаходилось усе необхідне для куріння. Я почувалася вельми зручно та привітала себе з тим, що хоч на трішки втекла від невпинного базікання жінок, яке тут до мене ледве долинало.
Я взяла цигарку та підпалила її, поклавши коробочку на столик, якраз коли крихітний годинник, що там стояв, сріблястим передзвоном пробив п’яту годину.
Я глибоко затягнулася єгипетською цигаркою. Сіро-зелений вихорець диму розійшовся на всі сторони, немов прагнучи заповнити собою всю кімнату. Кленове листя здавалося мені розмитим, ніби його оповило мерехтіння місячного сяйва. Ніжна збуджуюча хвиля прокотилася моїм тілом та підійшла до моєї голови, мов випари п’янкого вина. Я ще раз глибоко затягнулася цигаркою.
***
Ах! Пісок обпік мою щоку! Я пролежала тут цілісінький день з лицем в піску. Цієї ночі, коли займуться вічні зорі, я поволочусь до ріки.
Він ніколи не повернеться.
До сих пір я слідувала за ним. Я бігла й спіткнулася, я повзла на колінах та ліктях; і ось, мої руки роз’їхались, і я впала у пісок.
Пісок обпік мою щоку; він обпік все моє тіло, а сонце розчавлює мене своїми пекельними тортурами. Під отими пальмами є тінь.
Та я залишатимусь тут в піску, допоки слушна година та ніч не прийдуть. Я сміялася з пророцтв та глумилася з зірок, коли вони сказали, що після полону життя я запрошу в свої обійми смерть, а води поглинуть мене.
О! Як пісок обпікає мою щоку! і в мене немає сліз, щоб загасити вогонь. Ріка холодна, а ніч не така вже й далека.
Я відвернулася від богів, і сказала: «Є лише один бог; Барджа – мій бог». Це було в часи, коли я прикрасила себе ліліями та сплела з квітів гірлянду, щоб утримувати його в слабких, солодких кайданах.
Він ніколи не повернеться. Він озирнувся зі свого верблюда, коли їхав геть. Він озирнувся, глянув на мене, повзаючу перед ним, та сміявся, показуючи блискучі білі зуби.
Кожного разу коли він цілував мене, а тоді йшов, то завжди повертався знов. Кожного разу, коли він спалахував нестримною люттю і покидав мене з дошкульними словами, то завжди повертався. Але сьогодні він ані поцілував мене, ані лютував. Він лише сказав: «О! Я так втомився від кайданів, поцілунків та від тебе. Я йду геть. Ти мене ніколи більше не побачиш. Я збираюся до великого міста, де люди рояться, мов бджоли. Я прямую туди, де велетенські камені зводять до небес у монумент для ненароджених віків. О! Я так втомився. Ти мене ніколи більше не побачиш!».
І він поїхав на своєму верблюді. Він посміхнувся та показав свої жорстокі білі зуби, озирнувшись, щоб глянути на мене, повзаючу перед ним.
Як же повільно минають години! Мені здається, що я пролежала вже кілька днів у піску, підживлюючи власний відчай. Відчай – це гіркота, що плекає мою рішучість.
Я чую, як птах махає крилами над моєю головою, низько літаючи по колу.
Сонце зайшло. Пісок застряг між моїми губами, зубами, і під моїм пересохлим язиком.
Якщо я підійму голову, то мабуть побачу вечірню зорю.
О! Мої руки та ноги болять! Моє стражденне тіло болить так, неначе його зламали. Чому я не можу встати й побігти так, як я це робила сьогоднішнього ранку? Чому я повинна волокти своє тіло, звиваючись та корчачись, мов поранена змія?
Ріка так близько, що можна рукою дістати. Я чую її – я бачу її – О! Пісок! О! Сяяння! Як прохолодно! Як холодно!
Вода! Вода! В моїх очах, в моїх вухах, в моєму горлі! Вона тисне на мене! Допоможіть! Невже боги мені не допоможуть?
О! Солодкий полон спокою! А в храмі музика лунає. А тут є плід, який можна скуштувати. Барджа прийшов з музикою – Місяць сяє, а бриз ніжний – гірлянда з квітів – дозволь нам ввійти в царський сад та глянути на блакитну лілію, Барджо!
***
Листя клену виглядало так, мов срібне мерехтіння заполонило його. Сіро-зелений дим більше не заповнював кімнату. Мені було важко розкрити повіки своїх очей. Вагота століть, здавалося, навалилася на мою душу, поки вона прагнула вирватися, звільнитися та надѝхатися.
Я відчула глибини людського відчаю.
Маленький годинник на столі показував п’ятнадцять по п’ятій. Цигарки досі лежали в жовтій коробочці. Від тієї ж, що я курила, залишився лише недопалок. Я поклала його в попільничку.
Глянувши на цигарки в їх блідих обгортках, я запитала себе, які ще видіння вони приховують в собі; чого я ще не знайду в їхньому містичному димі? Можливо, видінь небесного спокою; мрій про здійснені сподівання; смаку полону, що неможливо навіть уявити собі такого.
Я взяла цигарки та зім’яла їх у своїх руках. Я підійшла до вікна й широко розставила пальці. Легкий бриз підхопив золотисті ниточки і відніс їх – скорчені, танцюючі – далеко поза листя клену.
Мій друг – архітектор – підняв завісу і ввійшов, принісши мені другу чашку кави. – «Яка Ви бліда!» – стривожено вигукнув він, – «Ви себе недобре почуваєте?». – «Трохи погано для мрій» – відповіла я.
– А це для Вас, – сказав він, піднімаючи та крутячи в руках маленьку коробочку. – Заберіть її з собою додому. В Каїрі я отримав її від тамтешнього аналогу факіра, котрий намагався віддячити мені за якусь там велику послугу.
Коробочка була загорнута в глянцевий жовтий папір, настільки майстерно склеєний, що він здавався з’єднаним в одне ціле. На ній не було ні етикетки, ні штампу – нічого, що вказувало б на її вміст.
– Звідки Ви знаєте, що там цигарки? – запитала я, беручи коробочку та по-дурному крутячи нею так, як крутять запечатаним листом та роздумують перед тим, як його відкрити.
– Я знаю лише те, що він мені сказав – відповів архітектор, – проте, досить легко перевірити його порядність.
Він дав мені гострий, заточений ніж для паперу, яким я й відкрила верхню частину коробочки так обережно, як тільки змогла.
Коробочка містила шість, очевидно саморобних, цигарок. Обгортки були з блідо-жовтого паперу, і тютюн був майже того ж кольору. Він був нарізаний тонше, ніж турецький чи звичайний єгипетський, а його ниточки визирали з обох кінців.
– Ви спробуєте зараз одну, мадам? – запитав архітектор, пропонуючи запалити сірника.
– Не зараз, та й не тут, – відповіла я; – після кави, якщо Ви дозволите мені проникнути у Вашу курильню. Деякі з жінок, що тут перебувають, не зносять запаху цигарок.
Курильна кімната знаходилася в кінці короткого вигнутого проходу. Оздоблена вона була винятково у східному стилі. Широке низьке вікно відкривалося на балкон, що нависав над садом. З дивану, на який я вмостилася, можна було побачити лише гойдання верхівок дерев. Листя клену миготіло в світлі післяполудневого сонця. Неподалік дивану стояв низький столик, на якому знаходилось усе необхідне для куріння. Я почувалася вельми зручно та привітала себе з тим, що хоч на трішки втекла від невпинного базікання жінок, яке тут до мене ледве долинало.
Я взяла цигарку та підпалила її, поклавши коробочку на столик, якраз коли крихітний годинник, що там стояв, сріблястим передзвоном пробив п’яту годину.
Я глибоко затягнулася єгипетською цигаркою. Сіро-зелений вихорець диму розійшовся на всі сторони, немов прагнучи заповнити собою всю кімнату. Кленове листя здавалося мені розмитим, ніби його оповило мерехтіння місячного сяйва. Ніжна збуджуюча хвиля прокотилася моїм тілом та підійшла до моєї голови, мов випари п’янкого вина. Я ще раз глибоко затягнулася цигаркою.
***
Ах! Пісок обпік мою щоку! Я пролежала тут цілісінький день з лицем в піску. Цієї ночі, коли займуться вічні зорі, я поволочусь до ріки.
Він ніколи не повернеться.
До сих пір я слідувала за ним. Я бігла й спіткнулася, я повзла на колінах та ліктях; і ось, мої руки роз’їхались, і я впала у пісок.
Пісок обпік мою щоку; він обпік все моє тіло, а сонце розчавлює мене своїми пекельними тортурами. Під отими пальмами є тінь.
Та я залишатимусь тут в піску, допоки слушна година та ніч не прийдуть. Я сміялася з пророцтв та глумилася з зірок, коли вони сказали, що після полону життя я запрошу в свої обійми смерть, а води поглинуть мене.
О! Як пісок обпікає мою щоку! і в мене немає сліз, щоб загасити вогонь. Ріка холодна, а ніч не така вже й далека.
Я відвернулася від богів, і сказала: «Є лише один бог; Барджа – мій бог». Це було в часи, коли я прикрасила себе ліліями та сплела з квітів гірлянду, щоб утримувати його в слабких, солодких кайданах.
Він ніколи не повернеться. Він озирнувся зі свого верблюда, коли їхав геть. Він озирнувся, глянув на мене, повзаючу перед ним, та сміявся, показуючи блискучі білі зуби.
Кожного разу коли він цілував мене, а тоді йшов, то завжди повертався знов. Кожного разу, коли він спалахував нестримною люттю і покидав мене з дошкульними словами, то завжди повертався. Але сьогодні він ані поцілував мене, ані лютував. Він лише сказав: «О! Я так втомився від кайданів, поцілунків та від тебе. Я йду геть. Ти мене ніколи більше не побачиш. Я збираюся до великого міста, де люди рояться, мов бджоли. Я прямую туди, де велетенські камені зводять до небес у монумент для ненароджених віків. О! Я так втомився. Ти мене ніколи більше не побачиш!».
І він поїхав на своєму верблюді. Він посміхнувся та показав свої жорстокі білі зуби, озирнувшись, щоб глянути на мене, повзаючу перед ним.
Як же повільно минають години! Мені здається, що я пролежала вже кілька днів у піску, підживлюючи власний відчай. Відчай – це гіркота, що плекає мою рішучість.
Я чую, як птах махає крилами над моєю головою, низько літаючи по колу.
Сонце зайшло. Пісок застряг між моїми губами, зубами, і під моїм пересохлим язиком.
Якщо я підійму голову, то мабуть побачу вечірню зорю.
О! Мої руки та ноги болять! Моє стражденне тіло болить так, неначе його зламали. Чому я не можу встати й побігти так, як я це робила сьогоднішнього ранку? Чому я повинна волокти своє тіло, звиваючись та корчачись, мов поранена змія?
Ріка так близько, що можна рукою дістати. Я чую її – я бачу її – О! Пісок! О! Сяяння! Як прохолодно! Як холодно!
Вода! Вода! В моїх очах, в моїх вухах, в моєму горлі! Вона тисне на мене! Допоможіть! Невже боги мені не допоможуть?
О! Солодкий полон спокою! А в храмі музика лунає. А тут є плід, який можна скуштувати. Барджа прийшов з музикою – Місяць сяє, а бриз ніжний – гірлянда з квітів – дозволь нам ввійти в царський сад та глянути на блакитну лілію, Барджо!
***
Листя клену виглядало так, мов срібне мерехтіння заполонило його. Сіро-зелений дим більше не заповнював кімнату. Мені було важко розкрити повіки своїх очей. Вагота століть, здавалося, навалилася на мою душу, поки вона прагнула вирватися, звільнитися та надѝхатися.
Я відчула глибини людського відчаю.
Маленький годинник на столі показував п’ятнадцять по п’ятій. Цигарки досі лежали в жовтій коробочці. Від тієї ж, що я курила, залишився лише недопалок. Я поклала його в попільничку.
Глянувши на цигарки в їх блідих обгортках, я запитала себе, які ще видіння вони приховують в собі; чого я ще не знайду в їхньому містичному димі? Можливо, видінь небесного спокою; мрій про здійснені сподівання; смаку полону, що неможливо навіть уявити собі такого.
Я взяла цигарки та зім’яла їх у своїх руках. Я підійшла до вікна й широко розставила пальці. Легкий бриз підхопив золотисті ниточки і відніс їх – скорчені, танцюючі – далеко поза листя клену.
Мій друг – архітектор – підняв завісу і ввійшов, принісши мені другу чашку кави. – «Яка Ви бліда!» – стривожено вигукнув він, – «Ви себе недобре почуваєте?». – «Трохи погано для мрій» – відповіла я.
Переклад оповідання американської письменниці-феміністки 19 століття Кейт Шопен "Єгипетська Цигарка" - Kate Chopin "An Egyptian Cigarette"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію