Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруду земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруду земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
2026.02.14
07:23
Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
СОН - п'ятий вінок — (корона сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ")
СОН
П'ЯТИЙ ВІНОК
І (V)
Між нами веремії не було,
Не перейшла дорогу чорна кішка,
Не підгорів пиріг, в пательні – плов.
Хіба що міцно затягнула віжки.
Усе давно бадиллям поросло,
Коли за мною вешталися пішки,
І відлетів за обрії пілот –
Не розкусила дужого горішка.
Зламала крила... Важко, зрозумій,
З чужим ділити хліб наполовину.
Лиш розділю з тобою суховій,
Черству шкоринку і душі кровину.
Аби не відчувати гострий біль,
Ножі по черзі не встромляли в спину.
ІІ (V)
Ножі по черзі не встромляли в спину,
Шукали разом в горах едельвейс.
Ти світ нудний заради щастя кинув,
І розчинився у мені увесь.
Даруєш зорі, лірику, жоржини,
Квитки надій на дивовижний рейс.
І мчить стрілою поїзд безупинно
В країну мрій до станції "Чудес".
На пальмовім тропічнім узбережжі
Забулися рожевим дивним сном.
Гребли веслом, пірнали без одежі,
Та несподівано накрив мусон.
Здіймались бурунів жахливі вежі,
В бурхливе море човен занесло.
ІІІ (V)
В бурхливе море човен занесло,
І вийшли хвилі з берегів на сушу.
Розгнівався могутній Посейдон,
І хоче погубити світлі душі!
Чи наше щастя з розуму звело?
Якщо це так, пробач великодушно.
Штормить лихий борвій... глибин розлом...
Вода біснується, за горло душить.
Ми захлинаємося, сил нема,
Примарні валуни, мов гільйотина.
Акулами – загрозлива пітьма.
І не вхопитися за соломину.
Несе стихія, вітровій сторчма
У вир круговороту безпричинно.
ІV (V)
У вир круговороту безпричинно,
У непроглядне прірвища кільце.
В безодні моря смерть лиху зустрінем,
Стискає тіло, дихання свинцем.
У каламутних вихорах бистри́ни
Розгледіла коханого лице:
"Тримаймося! Той, любий, не загине,
Кому згоріти в полум’ї тихцем!"
Оркан* хизується, могутня хвиля
Здійняла нас на гребеня єство.
До смерті крок, до порятунку – миля.
І не врятує той чортополох**.
Напружуємо волі сухожилля,
Згубили береги міцне весло.
______________
Оркан* – буря
Чортополох** – трава, яка має магічні властивості
V (V)
Згубили береги міцне весло,
Чудовисько реве, біду пророчить.
Несе на скелі шторм – шалений слон,
Та помирати хто ж даремно хоче?
Торнадо чорним вихором, стовпом.
(Йому не вперше учинити злочин.)
"Змирися з долею, спускайсь на дно!" –
Із потойбіччя сатана регоче.
Кричу, благаю: "Любий, я тону!"
Й тебе мара хапає за чуприну
І тягне клешнями на глибину!
Та звідкілясь з’являються дельфіни.
Ладнало море із корал труну –
Та поталанило в лиху годину.
VІ (V)
Та поталанило в лиху годину.
Отямилися трохи, та дарма.
Перед орканом немічна людина,
(Крадеться звір до жертви крадькома).
Знаходять у безодні домовину.
Не так жахливий чорт, як мла німа.
Молилися святому Серафиму –
Та для невтішних – янголів нема.
Не завше потопельників Бог чує
(Не вийшов з небесами діалог),
Бо всі звертаються до Бога всує,
Коли застане горе чи циклон.
Та часом віри і снаги бракує
Триматися за бірюзове тло.
VІІ (V)
Триматися за бірюзове тло
Людині непереливки, незвично.
Нас, як скалки, у океан змело б,
Чи проковтнула вирва хаотична.
Та втихомирилося божество,
Хоча із морем гратись небезпечно.
Яскрава хвиля котиться клубком,
Нестримно хоче наздогнати вічність.
Якби ж упевнились, що на едем
Переінакшимо життя рутинне.
Та хтозна – в рай чи пекло попадем?
Жахає всіх у небеса драбина.
Нас вудить часто водяне сильце
Солоного безмежжя, мов рибини.
VІІІ (V)
Солоного безмежжя, мов рибини,
Ми наковтались вдосталь, досить з нас.
На горизонті риска бережини,
Хрипить провалля, наче контрабас.
Від звуків моря кров у жилах стигне,
Напевно, що настав наш смертний час.
"О матір Божа, світу берегине,
Врятуй від лиха, дай останній шанс!!!"
Ураз настало тиші безгоміння.
Писала хвиля слізний некролог –
Та вмить обм’якла у ясі проміння,
Зморилась хутко від людських тривог.
І на слизьке, шліфоване каміння
З безодні вийшов Аполлон, мій бог.
ІX (V)
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
І Афродіта із морської піни:
"Ми подолали смерть, до щастя – крок.
Невже жахіття скінчаться віднині?"
У тиші ночі нас чекає грот,
Там сяють в мушлях перли і рубіни.
У мелодрами гарний епілог,
Хвалу возносять Еросу Афіни*!
Леліють хвилі стразами вночі,
Та не втопити щастя в морі світла.
Вже віяла розкрили павичі,
Звучить довкола радісна сюїта.
І кутається в зоряні плащі
Вродлива фантастично Афродіта.
______________
Афіни* – столиця Греції
X (V)
Вродлива фантастично Афродіта –
Я відчувала так себе у сні.
Метелики кружляли в малахітах,
І світлячки – в смарагдовій габі.
Спускали ми настурції розквітлі
Віночками купави по воді.
Папуги цілувалися у вітах,
Клювали ківі, яблука тверді.
На небосхилі білі альбатроси –
Здаля, неначе пензлика мазок.
Не зорі заплітала в довгі коси –
Розповідала тисячу казок.
Та ніч – фатальна, ніжна, суголосна –
Нас повінчала хвилями обох.
XІ (V)
Нас повінчала хвилями обох
Лише у забутті примхлива доля.
Та бути нещасливими удвох
Нікому відсьогодні не дозволю.
І витру сиві сльози рукавом,
І стану чайкою, і мудрагелем*,
Твоїм принадливим солодким сном.
Я розведу руками хмари, скелі.
Заради нас, мій лагідний, втоплю
Нудьгу в безодні, сльози, гордовитість.
Ти – мій тріумф, наснага, абсолют,
Моя любов свята, прекрасна, чиста.
Нехай іде у забуття, молю,
Самотина, планидою не спита.
______________
Мудрагель* – той, хто багато роздумує, обмірковує
ХІІ (V)
Самотина, планидою не спита,
Невдовзі відійде у небуття.
Схилилася над озером рокита,
Я ж припаду до неба каяттям.
Лукавством, гаспидом шаленим бита,
Вітрами хижими, самим життям.
Не втішить спраглу душу оковита,
Журливе серце – чорна блекота.
Чи пам’ятаєш, любий, сон мінливий?
Пережили чимало загалом.
Ледь не потрапили в морську могилу,
Як розійшовся у шаленстві шторм.
Та зрозуміли, Господи помилуй, –
Нам небеса дали життя у борг.
ХІІІ (V)
Нам небеса дали життя у борг,
Потому висновки зробили гарні.
Не лізь у зашморг, бо потрапиш в морг,
Не спокушай свою планиду марно.
Гірке не кидай, наче перець в борщ,
Іди до світла крізь омани й терни.
За кращу долю – недоречний торг,
Іще на вітах – пуп’янки зелені.
Не пізно нам пройти тернистий шлях,
Без жовчі зрад стосунки поновити.
Але чи виймеш ти іржавий цвях,
Якщо жорстоко в серденько забитий?
Любові важко зріти в кураях*.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
______________
Курай* – бур’ян
ХІV (V)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
Йдемо стежиною, рука в руці,
Бо цю весну прекрасну, мов Харита*,
Подарували неба мудреці.
П’ємо любов, не можемо напитись,
Рожевих мрій тумани – в молоці.
Купчасті хмари, небосхилом звиті,
Десь восени проллють свої дощі.
Напоять ниви і дзеркальні плеса.
Коли ж загубить синій птах перо?
Давно вже крига поміж нами скресла,
Танцюємо жагуче болеро.
Кружляй, кружляй, коханий, мій маестро!
Між нами веремії не було.
______________
Харита* – в давньогрецькій міфології богиня краси, радості
Магістрал (V)
Між нами веремії не було –
Ножі по черзі не встромляли в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безпричинно.
Згубили береги міцне весло,
Та поталанило в лиху годину
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
Вродлива фантастично Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох
Самотина, планидою не спита.
Нам небеса дали життя у борг,
Ромашки, беладона, маки – в житі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СОН - п'ятий вінок — (корона сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ")
Та хвиля та, йдучи понад глибини,
Моє суденце вутле віджбурне
І буруном високим перекине,
Якщо ти не підтримаєш мене
Тоді прощай, моє життя кохане:
Любов – мій злет – моїм падінням стане."
(Вільям Шекспір, переклад Д. Павличка)
СОН
П'ЯТИЙ ВІНОК
І (V)
Між нами веремії не було,
Не перейшла дорогу чорна кішка,
Не підгорів пиріг, в пательні – плов.
Хіба що міцно затягнула віжки.
Усе давно бадиллям поросло,
Коли за мною вешталися пішки,
І відлетів за обрії пілот –
Не розкусила дужого горішка.
Зламала крила... Важко, зрозумій,
З чужим ділити хліб наполовину.
Лиш розділю з тобою суховій,
Черству шкоринку і душі кровину.
Аби не відчувати гострий біль,
Ножі по черзі не встромляли в спину.
ІІ (V)
Ножі по черзі не встромляли в спину,
Шукали разом в горах едельвейс.
Ти світ нудний заради щастя кинув,
І розчинився у мені увесь.
Даруєш зорі, лірику, жоржини,
Квитки надій на дивовижний рейс.
І мчить стрілою поїзд безупинно
В країну мрій до станції "Чудес".
На пальмовім тропічнім узбережжі
Забулися рожевим дивним сном.
Гребли веслом, пірнали без одежі,
Та несподівано накрив мусон.
Здіймались бурунів жахливі вежі,
В бурхливе море човен занесло.
ІІІ (V)
В бурхливе море човен занесло,
І вийшли хвилі з берегів на сушу.
Розгнівався могутній Посейдон,
І хоче погубити світлі душі!
Чи наше щастя з розуму звело?
Якщо це так, пробач великодушно.
Штормить лихий борвій... глибин розлом...
Вода біснується, за горло душить.
Ми захлинаємося, сил нема,
Примарні валуни, мов гільйотина.
Акулами – загрозлива пітьма.
І не вхопитися за соломину.
Несе стихія, вітровій сторчма
У вир круговороту безпричинно.
ІV (V)
У вир круговороту безпричинно,
У непроглядне прірвища кільце.
В безодні моря смерть лиху зустрінем,
Стискає тіло, дихання свинцем.
У каламутних вихорах бистри́ни
Розгледіла коханого лице:
"Тримаймося! Той, любий, не загине,
Кому згоріти в полум’ї тихцем!"
Оркан* хизується, могутня хвиля
Здійняла нас на гребеня єство.
До смерті крок, до порятунку – миля.
І не врятує той чортополох**.
Напружуємо волі сухожилля,
Згубили береги міцне весло.
______________
Оркан* – буря
Чортополох** – трава, яка має магічні властивості
V (V)
Згубили береги міцне весло,
Чудовисько реве, біду пророчить.
Несе на скелі шторм – шалений слон,
Та помирати хто ж даремно хоче?
Торнадо чорним вихором, стовпом.
(Йому не вперше учинити злочин.)
"Змирися з долею, спускайсь на дно!" –
Із потойбіччя сатана регоче.
Кричу, благаю: "Любий, я тону!"
Й тебе мара хапає за чуприну
І тягне клешнями на глибину!
Та звідкілясь з’являються дельфіни.
Ладнало море із корал труну –
Та поталанило в лиху годину.
VІ (V)
Та поталанило в лиху годину.
Отямилися трохи, та дарма.
Перед орканом немічна людина,
(Крадеться звір до жертви крадькома).
Знаходять у безодні домовину.
Не так жахливий чорт, як мла німа.
Молилися святому Серафиму –
Та для невтішних – янголів нема.
Не завше потопельників Бог чує
(Не вийшов з небесами діалог),
Бо всі звертаються до Бога всує,
Коли застане горе чи циклон.
Та часом віри і снаги бракує
Триматися за бірюзове тло.
VІІ (V)
Триматися за бірюзове тло
Людині непереливки, незвично.
Нас, як скалки, у океан змело б,
Чи проковтнула вирва хаотична.
Та втихомирилося божество,
Хоча із морем гратись небезпечно.
Яскрава хвиля котиться клубком,
Нестримно хоче наздогнати вічність.
Якби ж упевнились, що на едем
Переінакшимо життя рутинне.
Та хтозна – в рай чи пекло попадем?
Жахає всіх у небеса драбина.
Нас вудить часто водяне сильце
Солоного безмежжя, мов рибини.
VІІІ (V)
Солоного безмежжя, мов рибини,
Ми наковтались вдосталь, досить з нас.
На горизонті риска бережини,
Хрипить провалля, наче контрабас.
Від звуків моря кров у жилах стигне,
Напевно, що настав наш смертний час.
"О матір Божа, світу берегине,
Врятуй від лиха, дай останній шанс!!!"
Ураз настало тиші безгоміння.
Писала хвиля слізний некролог –
Та вмить обм’якла у ясі проміння,
Зморилась хутко від людських тривог.
І на слизьке, шліфоване каміння
З безодні вийшов Аполлон, мій бог.
ІX (V)
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
І Афродіта із морської піни:
"Ми подолали смерть, до щастя – крок.
Невже жахіття скінчаться віднині?"
У тиші ночі нас чекає грот,
Там сяють в мушлях перли і рубіни.
У мелодрами гарний епілог,
Хвалу возносять Еросу Афіни*!
Леліють хвилі стразами вночі,
Та не втопити щастя в морі світла.
Вже віяла розкрили павичі,
Звучить довкола радісна сюїта.
І кутається в зоряні плащі
Вродлива фантастично Афродіта.
______________
Афіни* – столиця Греції
X (V)
Вродлива фантастично Афродіта –
Я відчувала так себе у сні.
Метелики кружляли в малахітах,
І світлячки – в смарагдовій габі.
Спускали ми настурції розквітлі
Віночками купави по воді.
Папуги цілувалися у вітах,
Клювали ківі, яблука тверді.
На небосхилі білі альбатроси –
Здаля, неначе пензлика мазок.
Не зорі заплітала в довгі коси –
Розповідала тисячу казок.
Та ніч – фатальна, ніжна, суголосна –
Нас повінчала хвилями обох.
XІ (V)
Нас повінчала хвилями обох
Лише у забутті примхлива доля.
Та бути нещасливими удвох
Нікому відсьогодні не дозволю.
І витру сиві сльози рукавом,
І стану чайкою, і мудрагелем*,
Твоїм принадливим солодким сном.
Я розведу руками хмари, скелі.
Заради нас, мій лагідний, втоплю
Нудьгу в безодні, сльози, гордовитість.
Ти – мій тріумф, наснага, абсолют,
Моя любов свята, прекрасна, чиста.
Нехай іде у забуття, молю,
Самотина, планидою не спита.
______________
Мудрагель* – той, хто багато роздумує, обмірковує
ХІІ (V)
Самотина, планидою не спита,
Невдовзі відійде у небуття.
Схилилася над озером рокита,
Я ж припаду до неба каяттям.
Лукавством, гаспидом шаленим бита,
Вітрами хижими, самим життям.
Не втішить спраглу душу оковита,
Журливе серце – чорна блекота.
Чи пам’ятаєш, любий, сон мінливий?
Пережили чимало загалом.
Ледь не потрапили в морську могилу,
Як розійшовся у шаленстві шторм.
Та зрозуміли, Господи помилуй, –
Нам небеса дали життя у борг.
ХІІІ (V)
Нам небеса дали життя у борг,
Потому висновки зробили гарні.
Не лізь у зашморг, бо потрапиш в морг,
Не спокушай свою планиду марно.
Гірке не кидай, наче перець в борщ,
Іди до світла крізь омани й терни.
За кращу долю – недоречний торг,
Іще на вітах – пуп’янки зелені.
Не пізно нам пройти тернистий шлях,
Без жовчі зрад стосунки поновити.
Але чи виймеш ти іржавий цвях,
Якщо жорстоко в серденько забитий?
Любові важко зріти в кураях*.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
______________
Курай* – бур’ян
ХІV (V)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
Йдемо стежиною, рука в руці,
Бо цю весну прекрасну, мов Харита*,
Подарували неба мудреці.
П’ємо любов, не можемо напитись,
Рожевих мрій тумани – в молоці.
Купчасті хмари, небосхилом звиті,
Десь восени проллють свої дощі.
Напоять ниви і дзеркальні плеса.
Коли ж загубить синій птах перо?
Давно вже крига поміж нами скресла,
Танцюємо жагуче болеро.
Кружляй, кружляй, коханий, мій маестро!
Між нами веремії не було.
______________
Харита* – в давньогрецькій міфології богиня краси, радості
Магістрал (V)
Між нами веремії не було –
Ножі по черзі не встромляли в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безпричинно.
Згубили береги міцне весло,
Та поталанило в лиху годину
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
Вродлива фантастично Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох
Самотина, планидою не спита.
Нам небеса дали життя у борг,
Ромашки, беладона, маки – в житі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Пізня пора"
• Перейти на сторінку •
"БЕРЕГ СПОДІВАННЯ — четвертий вінок (корона сонетів — " СВІТОЧ ДУШІ")"
• Перейти на сторінку •
"БЕРЕГ СПОДІВАННЯ — четвертий вінок (корона сонетів — " СВІТОЧ ДУШІ")"
Про публікацію
