Знесилений і працею, й літами,
Дідусь пошкандибав у ліс по хмиз.
Кректав, стогнав, та всеж щось назбирав
І шкутильгаючи побрів додому.
І тут найшла на діда така туга,
Що в’язку, кинувши додолу,
Він заходився проклинати долю:
«Вже б краще смерть мене забрала!»
І враз вона постала в чорному лахмітті:
«Мене ти кликав? Чим зарадить зможу?»
«Піддай-но в’язку! З Богом відійди, сіромо!»

P.S.
Радість і горе влиті в слово кожне.
Отож, і тринькати його не гоже.