Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
2026.03.06
21:15
Світлини в підгаєцькому підземеллі
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
2026.03.06
18:18
Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
2026.03.06
17:20
На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
2026.03.06
16:15
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
2026.03.06
16:03
у кожної дороги є поріг...
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
2026.03.06
15:55
Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
2026.03.06
11:48
Анатолій Д’Актиль (1890-1942)
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
2026.03.06
11:12
Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
2026.03.06
09:54
березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
2026.03.06
07:58
продовження)
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
2026.03.06
06:05
Ранкове затишшя... Півсонні тумани
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
2026.03.06
00:43
Дарую щедро крижані октави
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
2026.03.06
00:21
Мовою ворога шукають друзів серед ворогів.
Між політиками і повіями існують взаємоповага і взаємозамінність.
Вічний диктатор – «вічний двигун» московської влади.
Той, хто голосніше кричить, створює ефект чисельної переваги.
Злочинам сприяють б
2026.03.05
19:21
Підгаєцький міф у правдивих живих світлинах
Дійові особи
Голос поза світлинами
Ярослав Саландяк
Іван Банах
Степан Колодницький
Володимир Федорчук
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дійові особи
Голос поза світлинами
Ярослав Саландяк
Іван Банах
Степан Колодницький
Володимир Федорчук
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
НАТХНЕННИЙ — восьмий вінок корони сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ"
ВОСЬМИЙ ВІНОК
НАТХНЕННИЙ
І (VIII)
Ніч розсипала зорі оксамитні,
Чумацький шлях вершками замутнів.
Заснув сосновий ліс, і чолобитні
Б’є в хащі наодинці темна тінь.
Ні шелесту... лиш віти сумовиті
Гойдають безгоміння сновидінь.
Мені немає з ким поговорити –
На різних паралелях – Ян та Інь.
Знекровлена і виснажена болем –
Всю висмоктав із мене кров упир.
Не слухається тіла серце кволе,
Та підіймаюся наперекір,
Поглянути крізь шибку на простори –
Стелив серпанок теплий кашемір.
ІІ (VIII)
Стелив серпанок теплий кашемір
З овечих врун і ланячого пуху.
Накликав зливу, начебто факір,
Наллявши у бокали медовухи.
Жупан розшитий, шапка набакир.
З’явилася рожева завірюха.
Засипала магнолією двір –
Вишнева віхола ніяк не вщухне.
На землю падає з рясних дерев,
Як хуртовина у морознім лютім.
Кружляє білопінна акварель
В скуйовдженій вітрами каламуті,
Немов син Лади і Сварога – Лель –
Перебирав легітко струни лютні.
ІІІ (VIII)
Перебирав легітко струни лютні –
Невимушено, ледь торкався нот.
Скидали абрикоси білі сукні,
І вибивала хляпавка* фокстрот.
Була колись у веснах незабутніх,
В гаю незаплямованих чеснот.
І спогадів рясних сонети чуйні –
Гербарієм складала у блокнот,
Щоб пам’ятати кожну мить пастельну.
Багато в безмір кануло відтіль,
Як заснувало павутиння стелю,
І на поличці змучився Шекспір.
Заповнювала повінню пустелю,
І скрапували вірші на папір.
______________
Хляпавка* – злива
ІV (VIII)
І скрапували вірші на папір –
Сирі, дивакуваті, недолугі,
І пижмові й солодкі, мов зефір,
Мережані з любові, болю, туги.
Дитинні – джерелом з високих гір,
І колоритні, райдужні – папуги.
На споді серця – голубий сапфір
Виблискував. Скидала я кольчугу.
Абстрагувавшись від турбот усіх,
На самоті, у непроглядній тиші,
Не чула гомінливих голосів,
Бо в душу падали сльозами вірші.
Писала лірику, щоб світ прозрів,
Курсивом дивного пера графіті.
V (VIII)
Курсивом дивного пера графіті
Я нотувала образи чудні
У чорно-білій, сонячній палітрі
Зі спогадів, що зріли у мені.
І комашню у кроповім суцвітті
Й, розшиті гладдю, мамині пісні.
Напудрені слова напівзабуті –
Правдиві, болісні, такі земні.
Стрічки у строфи заплітала – сині,
І гаптувала з дієслів узір.
Сюрпризи долі – весни журавлині,
Й скорботний шлях полуди і зневір.
Плекала ясен-світ у конюшині
Вітіювато, гойно, вір-не-вір.
VІ (VIII)
Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
Свою назовні душу вивертала.
То вів мене на плаху конвоїр,
То душогуб підпалював кресалом.
З тортурних мук народжувався вірш,
У ньому помирала й воскресала,
І сподівалася дістатись зір,
Заволодіти публікою залу.
Та втамувати тремор рук тремких
Не кожному вдається у софіті.
(Вдих, видих, вдих і знов глибокий вдих).
Те скам’яніле серце відігріти
Спроможна лірика зі сліз живих.
В натхненні оживали розмаїтім.
VІІ (VIII)
В натхненні оживали розмаїтім
Вінки сонетів, соняхи поем.
Мої казкові, фантастичні квіти
Пахтіли м’ятою і чебрецем.
Мені садити, а комусь – топтати,
(Були й такі, що плюндрували ще.
Не всім смакують хорові кантати,
Не викликає оперета щем.)
А дехто говорив мені відверто
І накидався, наче лютий звір:
"Не марнослов, читай лише безсмертних.
Микола Гоголь – й той спалив свій твір!"
Та пензлем малювала на мольберті
Зворушливі слова і строф клавір.
VІІІ (VIII)
Зворушливі слова і строф клавір.
Тепер ніхто не дейкатиме* всує,
Що я пишу не те, як бузувір,
І одягаю на Пегаса збрую.
Напружую думки і кволий зір.
Та хто курчат у березні рахує?
Не укладала з дідьком договір,
А Бога прославляла – алілуя.
Ішла з відкритим серцем до людей,
І книги мріяла надрукувати.
Відроджувала заново Помпей,
Заповнювала інтернетні чати.
Лірична пісня – молоком з грудей,
Хоч тиша теж спроможна зазвучати.
______________
Дейкати* – говорити
ІX (VIII)
Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Коли у серці – оркестровий альт.
Ті вірші вранішні, як потерчата,
Не загрібала під глухий асфальт.
Та не цуралась їх звучань на шпальтах,
Бо то моя душа, крихкий базальт.
Худенькі ніжки, кволі рученята,
А у очах – небесний зорепад.
Та телефон замовкнув, ані звуку.
Навіщо ж перед образом боживсь?
Леліють сутінки печальну муку
І захід сонця, мов багряний диск.
Нестерпно, милий, зносити розлуку.
Жаданий, ще зіграй мені на біс.
X (VIII)
Жаданий, ще зіграй мені на біс
І розбуди зненацька тишу в спальні.
Не завше в радість – одіозний гість,
Який з’являється вночі брутально
Позичити сушений барбарис,
Бо він готує плов для себе й пані.
Романтики ще не перевелись,
І ті, що грають гами на баяні.
Настроює оркестри камертон,
Тож вдар по білим клавішам завзято.
Що, не вібрує?... Тільки дощ чарльстон
Вицокує на сходах коло хати.
Не танцювала вічність вальс-бостон.
Скинь камінь з шиї і залізні лати.
XІ (VIII)
Скинь камінь з шиї і залізні лати –
Обручка сильно тисне на руці,
Та не бажаєш ти її знімати.
Замок зламавсь – не викинеш ключі.
А чи були у вас приємні дати?
Чужому я печу пісні млинці –
Судилося старого доглядати
І плакати в подушку уночі.
Та, що поробиш? Взяв би батько різку
І надавав би добре, а не зливсь,
Коли складала доля у валізку
Ману життя. А сонцезлотом – снить*.
Не пізно віднайти свою доріжку,
Пшеницею у серці колосись.
______________
Снити* – мріяти
ХІІ (VIII)
Пшеницею у серці колосись,
Зростай тендітним золотим зернятком.
Ще поки є любов, натхнення, хист –
Не пізно розпочати все спочатку.
Змивають весни баговиння гидь
І ніжаться на сонці кошенятком.
А ми з тобою, рідний, вочевидь,
Знесли всі наші світлі голуб’ятні.
Незлагода руїнами, а нам
Не кинути і страшно розпочати
На попелищі збудувати храм.
Хоча на серці від журби заплата,
Та я тебе нікому не віддам –
Цнотлива, недоторкана, строката.
ХІІІ (VIII)
Цнотлива, недоторкана, строката,
Наївної такої не знайдеш.
Мене б на тихій гойдалці гойдати
І пестити в долонях. Любий, де ж
Мої гаї? Там тільки вітру мантра,
Химерне місце повітря́них веж.
Ми відкладаємо життя на завтра.
До берега надій чи допливеш?
В грозу і зливу, хуртовину сніжну
Із дерева спаде останній лист.
Мій ніжний, веселковий, дивовижний,
Дивися, щоб на бал не забаривсь.
Там легкокрила, голуба, звитяжна
Злітала мрія в неосяжну вись.
ХІV (VIII)
Злітала мрія в неосяжну вись,
Минаючи кордони, океани,
Долаючи тяжіння (міцно віть
Тримає плід.) А мрія нездоланна!
Від тиранії дум важких звільнись,
Материки знаходять Магеллани.
Їх не засліпить сніг і сонця блиск,
І виверження кратера вулкана.
Без мрії – порожнеча, мерзлота
Пригнічує в душі думки блакитні.
Зі сходу суне чорна хмара – та
Припинить Бог страждання, війни, злидні.
І кане безнадія в болота.
Ніч розсипала зорі оксамитні.
Магістрал (VIII)
Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір,
Перебирав легітко струни лютні,
І скрапували вірші на папір.
Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтім
Зворушливі слова і строф клавір.
Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс!
Скинь камінь з шиї і залізні лати,
Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката –
Злітала мрія в неосяжну вись.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
НАТХНЕННИЙ — восьмий вінок корони сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ"
"впиваюся поезії водою,
Вона – ясне життя мого живло,
Тече по венах кровію гінкою,
Аби єство наснагою жило."
(Ярослав Чорногуз)
ВОСЬМИЙ ВІНОК
НАТХНЕННИЙ
І (VIII)
Ніч розсипала зорі оксамитні,
Чумацький шлях вершками замутнів.
Заснув сосновий ліс, і чолобитні
Б’є в хащі наодинці темна тінь.
Ні шелесту... лиш віти сумовиті
Гойдають безгоміння сновидінь.
Мені немає з ким поговорити –
На різних паралелях – Ян та Інь.
Знекровлена і виснажена болем –
Всю висмоктав із мене кров упир.
Не слухається тіла серце кволе,
Та підіймаюся наперекір,
Поглянути крізь шибку на простори –
Стелив серпанок теплий кашемір.
ІІ (VIII)
Стелив серпанок теплий кашемір
З овечих врун і ланячого пуху.
Накликав зливу, начебто факір,
Наллявши у бокали медовухи.
Жупан розшитий, шапка набакир.
З’явилася рожева завірюха.
Засипала магнолією двір –
Вишнева віхола ніяк не вщухне.
На землю падає з рясних дерев,
Як хуртовина у морознім лютім.
Кружляє білопінна акварель
В скуйовдженій вітрами каламуті,
Немов син Лади і Сварога – Лель –
Перебирав легітко струни лютні.
ІІІ (VIII)
Перебирав легітко струни лютні –
Невимушено, ледь торкався нот.
Скидали абрикоси білі сукні,
І вибивала хляпавка* фокстрот.
Була колись у веснах незабутніх,
В гаю незаплямованих чеснот.
І спогадів рясних сонети чуйні –
Гербарієм складала у блокнот,
Щоб пам’ятати кожну мить пастельну.
Багато в безмір кануло відтіль,
Як заснувало павутиння стелю,
І на поличці змучився Шекспір.
Заповнювала повінню пустелю,
І скрапували вірші на папір.
______________
Хляпавка* – злива
ІV (VIII)
І скрапували вірші на папір –
Сирі, дивакуваті, недолугі,
І пижмові й солодкі, мов зефір,
Мережані з любові, болю, туги.
Дитинні – джерелом з високих гір,
І колоритні, райдужні – папуги.
На споді серця – голубий сапфір
Виблискував. Скидала я кольчугу.
Абстрагувавшись від турбот усіх,
На самоті, у непроглядній тиші,
Не чула гомінливих голосів,
Бо в душу падали сльозами вірші.
Писала лірику, щоб світ прозрів,
Курсивом дивного пера графіті.
V (VIII)
Курсивом дивного пера графіті
Я нотувала образи чудні
У чорно-білій, сонячній палітрі
Зі спогадів, що зріли у мені.
І комашню у кроповім суцвітті
Й, розшиті гладдю, мамині пісні.
Напудрені слова напівзабуті –
Правдиві, болісні, такі земні.
Стрічки у строфи заплітала – сині,
І гаптувала з дієслів узір.
Сюрпризи долі – весни журавлині,
Й скорботний шлях полуди і зневір.
Плекала ясен-світ у конюшині
Вітіювато, гойно, вір-не-вір.
VІ (VIII)
Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
Свою назовні душу вивертала.
То вів мене на плаху конвоїр,
То душогуб підпалював кресалом.
З тортурних мук народжувався вірш,
У ньому помирала й воскресала,
І сподівалася дістатись зір,
Заволодіти публікою залу.
Та втамувати тремор рук тремких
Не кожному вдається у софіті.
(Вдих, видих, вдих і знов глибокий вдих).
Те скам’яніле серце відігріти
Спроможна лірика зі сліз живих.
В натхненні оживали розмаїтім.
VІІ (VIII)
В натхненні оживали розмаїтім
Вінки сонетів, соняхи поем.
Мої казкові, фантастичні квіти
Пахтіли м’ятою і чебрецем.
Мені садити, а комусь – топтати,
(Були й такі, що плюндрували ще.
Не всім смакують хорові кантати,
Не викликає оперета щем.)
А дехто говорив мені відверто
І накидався, наче лютий звір:
"Не марнослов, читай лише безсмертних.
Микола Гоголь – й той спалив свій твір!"
Та пензлем малювала на мольберті
Зворушливі слова і строф клавір.
VІІІ (VIII)
Зворушливі слова і строф клавір.
Тепер ніхто не дейкатиме* всує,
Що я пишу не те, як бузувір,
І одягаю на Пегаса збрую.
Напружую думки і кволий зір.
Та хто курчат у березні рахує?
Не укладала з дідьком договір,
А Бога прославляла – алілуя.
Ішла з відкритим серцем до людей,
І книги мріяла надрукувати.
Відроджувала заново Помпей,
Заповнювала інтернетні чати.
Лірична пісня – молоком з грудей,
Хоч тиша теж спроможна зазвучати.
______________
Дейкати* – говорити
ІX (VIII)
Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Коли у серці – оркестровий альт.
Ті вірші вранішні, як потерчата,
Не загрібала під глухий асфальт.
Та не цуралась їх звучань на шпальтах,
Бо то моя душа, крихкий базальт.
Худенькі ніжки, кволі рученята,
А у очах – небесний зорепад.
Та телефон замовкнув, ані звуку.
Навіщо ж перед образом боживсь?
Леліють сутінки печальну муку
І захід сонця, мов багряний диск.
Нестерпно, милий, зносити розлуку.
Жаданий, ще зіграй мені на біс.
X (VIII)
Жаданий, ще зіграй мені на біс
І розбуди зненацька тишу в спальні.
Не завше в радість – одіозний гість,
Який з’являється вночі брутально
Позичити сушений барбарис,
Бо він готує плов для себе й пані.
Романтики ще не перевелись,
І ті, що грають гами на баяні.
Настроює оркестри камертон,
Тож вдар по білим клавішам завзято.
Що, не вібрує?... Тільки дощ чарльстон
Вицокує на сходах коло хати.
Не танцювала вічність вальс-бостон.
Скинь камінь з шиї і залізні лати.
XІ (VIII)
Скинь камінь з шиї і залізні лати –
Обручка сильно тисне на руці,
Та не бажаєш ти її знімати.
Замок зламавсь – не викинеш ключі.
А чи були у вас приємні дати?
Чужому я печу пісні млинці –
Судилося старого доглядати
І плакати в подушку уночі.
Та, що поробиш? Взяв би батько різку
І надавав би добре, а не зливсь,
Коли складала доля у валізку
Ману життя. А сонцезлотом – снить*.
Не пізно віднайти свою доріжку,
Пшеницею у серці колосись.
______________
Снити* – мріяти
ХІІ (VIII)
Пшеницею у серці колосись,
Зростай тендітним золотим зернятком.
Ще поки є любов, натхнення, хист –
Не пізно розпочати все спочатку.
Змивають весни баговиння гидь
І ніжаться на сонці кошенятком.
А ми з тобою, рідний, вочевидь,
Знесли всі наші світлі голуб’ятні.
Незлагода руїнами, а нам
Не кинути і страшно розпочати
На попелищі збудувати храм.
Хоча на серці від журби заплата,
Та я тебе нікому не віддам –
Цнотлива, недоторкана, строката.
ХІІІ (VIII)
Цнотлива, недоторкана, строката,
Наївної такої не знайдеш.
Мене б на тихій гойдалці гойдати
І пестити в долонях. Любий, де ж
Мої гаї? Там тільки вітру мантра,
Химерне місце повітря́них веж.
Ми відкладаємо життя на завтра.
До берега надій чи допливеш?
В грозу і зливу, хуртовину сніжну
Із дерева спаде останній лист.
Мій ніжний, веселковий, дивовижний,
Дивися, щоб на бал не забаривсь.
Там легкокрила, голуба, звитяжна
Злітала мрія в неосяжну вись.
ХІV (VIII)
Злітала мрія в неосяжну вись,
Минаючи кордони, океани,
Долаючи тяжіння (міцно віть
Тримає плід.) А мрія нездоланна!
Від тиранії дум важких звільнись,
Материки знаходять Магеллани.
Їх не засліпить сніг і сонця блиск,
І виверження кратера вулкана.
Без мрії – порожнеча, мерзлота
Пригнічує в душі думки блакитні.
Зі сходу суне чорна хмара – та
Припинить Бог страждання, війни, злидні.
І кане безнадія в болота.
Ніч розсипала зорі оксамитні.
Магістрал (VIII)
Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір,
Перебирав легітко струни лютні,
І скрапували вірші на папір.
Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтім
Зворушливі слова і строф клавір.
Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс!
Скинь камінь з шиї і залізні лати,
Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката –
Злітала мрія в неосяжну вись.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Нетлінний"
• Перейти на сторінку •
"ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ — сьомий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ"
• Перейти на сторінку •
"ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ — сьомий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ"
Про публікацію
