
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Мольфарові лабіринти
Ігор Фарина. КОРБА: вірші останніх років. – Львів: вид. «Сполом», 2021ю – 54 ст.
Ігор Фарина – український письменник, журналіст. Живе і працює у м. Шумськ на Тернопільщині.
Почну з поезії, яка мене «зачепила»: «дощ листопадний зморшкуватий / упевнено навколо пада / дерев протези омиває / бо мусить все ж на них опертись / у парку холодно-пустельнім / повітрям передзимним диха / від насолоди сміючись / але ніхто в порожніх гніздах / із ним захоплення не ділить / і він ображено ридає»
Що таке корба? Зустріла це слово аж у Івана Франка: «Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибинь». І ще у Дмитра Ткача: «Десь у селищі брязнуло об цямрину відро і, немов чайка спросоння, закигикала корба». У нашого автора – «казка гніздиться в оці місяця / крутиться корба шляху / невмирущий колодязь кроків / спиває кришталевість вирію / дим прив’язує гнізда». Гугл пояснює, що корба – синонім коловороту. Таким чином, назва книги стала метафорою хисткого/ хиткого /хитливого/ нестійкого руху життя і ширше – нашої реальності взагалі.
Зло у нашому світі виникає несподівано і невмотивовано, наче вплетено у тканину життя, і в цьому його загрозлива банальність. Поезія Ігоря Фарини зачіпає масу тригерних мотивів/подій, що викликають у читача психологічні переживання чужих а чи своїх травм – від насилля та смертей на війні, міжкультурного нерозуміння, що обертається на ненависть, до страху особистої безпорадності, часто-густо фокус бачення зміщується на плинне перетікання соціальної драми у приватну, і у зворотному порядку.
Не дивує, що поет полюбляє працювати у царині портретної поезії – є вірші, що мають конкретні присвяти, зокрема, Богданові Ткачику, Богданові Мельничуку, Богданові Смоляку, Володимирові Дячуну, Мирославові Лазаруку, Галині Максимів… Напевно, це дозволяє йому підкреслити певну реальність того, що відбувається; портретність дуже цікаво поєднується з модерністською поетикою та омажами ( омаж – одна з церемоній символічної поезії, жест поваги іншому митцеві). Суміщення різних поетичних оптик створює стереоефект особливої логіки мольфара-сновиди, коли думка, простір, плоть – одне й те саме, персонажі, котрі не схожі ні на кого, чи й зовсім не персонажі, а обставини, умови життя, даність соціуму, і це спонукає читацьку увагу до концентрації.
Існує думка, що мета мистецтва – це заглиблення читача у простір інсайту, (І́нсайт (від англ. insight — проникливість, проникнення в суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка), де постійно практикується розширення-поширення досвіду й розуміння того, про що раніше читач і подумати не міг. Саме таким чином працюють вірші Ігоря Фарини. Досвід моєї рецепції дозволяє артикулювати важливу проблему ІНАКШОСТІ у творчості, насамперед, уваги до неї, як до складного інтелектуального явища, суть якого полягає в несподіваному інтуїтивному прориві та нетиповому вирішенні поетичного завдання. Відсутність пунктуації та великих літер свідчить, як на мене, не про швидкість написання чи прочитання, а про швидкість переміни слів-словотворень, котрі ніби штовхають одне одного і десь на секунду завмирають, щоби явити себе світові поетичним твором. Він як сучасний репер, котрий у жорсткому форматі фіксує фрагменти-моменти своїх прозрінь. У віршах превалює чорно-біла строга гама – похмура макабрична алегорія тлінності-нетривалості людського буття, як і буденщина, як і депресія, що стала нормою життя поетового покоління: «сльозами / відграненної сповіді / пливе човен сумнівів / метафори холоднечі / і ревіння готичних левів / огортають смерканну душу / посеред одвічної дороги / межи смертю і возвеличенням».
Тепер пишуть так багато всього скрізь, усюди і кожну секунду, і здається, що сама мова перетворюється на банальність. Будь яка емоція чи думка розписані-описані мільйон разів усілякими способами. Проте в літературі кількість і якість поняття не тотожні. Наш поет ставить собі завдання не повторити нічого з уже існуючого. Ось, до прикладу, поетова love story: «тремткі світи очеретинні / в яких позірності нема / мене бентежать дуже нині / і почуваннями всіма / у дивовижному екстримі що / уникає світла рамп / і за отим яке незриме / неболотистий бачу штамп / хоча сніжниця через грими / колись нам запорошить дні / ти в цих світах очеретинних / не відвесніла ще мені».
Вінок сонетів «Пам’яті Степана Сапеляка» – метафізична мандрівка по персональному універсуму автора, до якого відсилає присвята.
Остерігаюся розлогих висновків, але все-таки маю відчуття, що поетична практика Ігоря Фарини набуває рис одного з цікавих інтелектуальних нині сущих поетів, позаяк створює зону особливої чутливості, де, на мою думку, так неочікувано й нетипово він діє-живе-творить, як рідкісний винятковий поет-мислитель чи мислитель-практик; з тих, що міняють свідомість, навіть спосіб мислення, що працюють на краю не тільки мови, але й думки і розтягують межі можливого, навіть людського: «у слів є коди непрочитані / і їх абетки вовчо виють / нам невідомість не відкриють / ці кусні літер перечитані / не заперечать діалектики / учинків квіти і незнання / в свідомість вгрузло запитання / про невмирущість енергетики / обманів бронзові погрудиська / жахають некодистим словом / вони із нами прагнуть змови / адже без цього самі знудяться / бо б’є незболеність по пиці / за непізнання таємниці».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мольфарові лабіринти

Ігор Фарина – український письменник, журналіст. Живе і працює у м. Шумськ на Тернопільщині.
Почну з поезії, яка мене «зачепила»: «дощ листопадний зморшкуватий / упевнено навколо пада / дерев протези омиває / бо мусить все ж на них опертись / у парку холодно-пустельнім / повітрям передзимним диха / від насолоди сміючись / але ніхто в порожніх гніздах / із ним захоплення не ділить / і він ображено ридає»
Що таке корба? Зустріла це слово аж у Івана Франка: «Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибинь». І ще у Дмитра Ткача: «Десь у селищі брязнуло об цямрину відро і, немов чайка спросоння, закигикала корба». У нашого автора – «казка гніздиться в оці місяця / крутиться корба шляху / невмирущий колодязь кроків / спиває кришталевість вирію / дим прив’язує гнізда». Гугл пояснює, що корба – синонім коловороту. Таким чином, назва книги стала метафорою хисткого/ хиткого /хитливого/ нестійкого руху життя і ширше – нашої реальності взагалі.
Зло у нашому світі виникає несподівано і невмотивовано, наче вплетено у тканину життя, і в цьому його загрозлива банальність. Поезія Ігоря Фарини зачіпає масу тригерних мотивів/подій, що викликають у читача психологічні переживання чужих а чи своїх травм – від насилля та смертей на війні, міжкультурного нерозуміння, що обертається на ненависть, до страху особистої безпорадності, часто-густо фокус бачення зміщується на плинне перетікання соціальної драми у приватну, і у зворотному порядку.
Не дивує, що поет полюбляє працювати у царині портретної поезії – є вірші, що мають конкретні присвяти, зокрема, Богданові Ткачику, Богданові Мельничуку, Богданові Смоляку, Володимирові Дячуну, Мирославові Лазаруку, Галині Максимів… Напевно, це дозволяє йому підкреслити певну реальність того, що відбувається; портретність дуже цікаво поєднується з модерністською поетикою та омажами ( омаж – одна з церемоній символічної поезії, жест поваги іншому митцеві). Суміщення різних поетичних оптик створює стереоефект особливої логіки мольфара-сновиди, коли думка, простір, плоть – одне й те саме, персонажі, котрі не схожі ні на кого, чи й зовсім не персонажі, а обставини, умови життя, даність соціуму, і це спонукає читацьку увагу до концентрації.
Існує думка, що мета мистецтва – це заглиблення читача у простір інсайту, (І́нсайт (від англ. insight — проникливість, проникнення в суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка), де постійно практикується розширення-поширення досвіду й розуміння того, про що раніше читач і подумати не міг. Саме таким чином працюють вірші Ігоря Фарини. Досвід моєї рецепції дозволяє артикулювати важливу проблему ІНАКШОСТІ у творчості, насамперед, уваги до неї, як до складного інтелектуального явища, суть якого полягає в несподіваному інтуїтивному прориві та нетиповому вирішенні поетичного завдання. Відсутність пунктуації та великих літер свідчить, як на мене, не про швидкість написання чи прочитання, а про швидкість переміни слів-словотворень, котрі ніби штовхають одне одного і десь на секунду завмирають, щоби явити себе світові поетичним твором. Він як сучасний репер, котрий у жорсткому форматі фіксує фрагменти-моменти своїх прозрінь. У віршах превалює чорно-біла строга гама – похмура макабрична алегорія тлінності-нетривалості людського буття, як і буденщина, як і депресія, що стала нормою життя поетового покоління: «сльозами / відграненної сповіді / пливе човен сумнівів / метафори холоднечі / і ревіння готичних левів / огортають смерканну душу / посеред одвічної дороги / межи смертю і возвеличенням».
Тепер пишуть так багато всього скрізь, усюди і кожну секунду, і здається, що сама мова перетворюється на банальність. Будь яка емоція чи думка розписані-описані мільйон разів усілякими способами. Проте в літературі кількість і якість поняття не тотожні. Наш поет ставить собі завдання не повторити нічого з уже існуючого. Ось, до прикладу, поетова love story: «тремткі світи очеретинні / в яких позірності нема / мене бентежать дуже нині / і почуваннями всіма / у дивовижному екстримі що / уникає світла рамп / і за отим яке незриме / неболотистий бачу штамп / хоча сніжниця через грими / колись нам запорошить дні / ти в цих світах очеретинних / не відвесніла ще мені».
Вінок сонетів «Пам’яті Степана Сапеляка» – метафізична мандрівка по персональному універсуму автора, до якого відсилає присвята.
Остерігаюся розлогих висновків, але все-таки маю відчуття, що поетична практика Ігоря Фарини набуває рис одного з цікавих інтелектуальних нині сущих поетів, позаяк створює зону особливої чутливості, де, на мою думку, так неочікувано й нетипово він діє-живе-творить, як рідкісний винятковий поет-мислитель чи мислитель-практик; з тих, що міняють свідомість, навіть спосіб мислення, що працюють на краю не тільки мови, але й думки і розтягують межі можливого, навіть людського: «у слів є коди непрочитані / і їх абетки вовчо виють / нам невідомість не відкриють / ці кусні літер перечитані / не заперечать діалектики / учинків квіти і незнання / в свідомість вгрузло запитання / про невмирущість енергетики / обманів бронзові погрудиська / жахають некодистим словом / вони із нами прагнуть змови / адже без цього самі знудяться / бо б’є незболеність по пиці / за непізнання таємниці».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Диво в тому, що життя, попри все, триває"
• Перейти на сторінку •
"Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець"
• Перейти на сторінку •
"Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець"
Про публікацію