Моя матуся Марія була старшою в родині дідуся Єгора і бабусі Воді, Євдокії, Кабаненків. Крім неї ще був брат Іван і сестри Олександра і Валентина.
Брата Івана знайшли убитим, коли він в день виплати зарплати повертався з Ворожби додому, в Глушець. Йому було 26 років. Три сестри одружилися і мали свої родини. Моя матуся жила з нашим татом і двома доньками, мною і Вірою у Пісках. Середня сестра Олександра, 1928 року народження, виїхала жити до Маріуполя, а найменша Валентина, 1940 року народження, все життя прожила в Глушці, що зараз став Пісками. Має двох синів: Сергія та Олександра. Сергій живе в Сумах, а Олександр у москві.
Тітка Олександра є моєю хрещеною матір’ю.
Щороку приїздила у відпустку в рідне село, обшивала всіх родичів, бо уміла шити на швейній машинці. Після її від’їзду ми всі мали обновки: і мама, і бабуся, і ми з Вірочкою теж мали нові ситцеві платтячка. Бабусі і прабабусі мали нові ситцеві кофтинки і щороку чекали приїзду Шури.
А тітонька все своє життя працювала на «Азовсталі» стрілочницею із зарплатнею 36 рублів. На заводі було велике розгалуження залізничних колій і в ті часи автоматичних стрілок ще не мали і вона вручну переводила їх.
Одружилася уже десь під сорок, народила доньку Жанну, яку назвала в честь подруги-грекині, і зараз уже має двох онуків – Олександра і Євгена та онучку Марійку, що народилася 08.08.2008 року. Якесь рокове число. А також має двох правнуків – Єву та Іванка.
Коли почалась війна у 2014 році, то доня Жанна з чоловіком Євгеном переїхали в наші Піски, купили там хату і живуть там з того часу. Тітка Шура не захотіла залишити маріупольську двокімнатну квартиру на дев’ятому поверсі і там залишалася до початку вторгнення рашистів. Переховувалась у підвалі дуже довго, але, маючи 95 років, у неї дуже мерзли руки і ноги. Вона їх приморозила. Годували її люди, що були поряд з нею.
Через два місяці сидіння в підвалі під постійними обстрілами вона вирішила, що краще померти у своїй хаті. Вона вийшла і якимось чином потрапила на свою вулицю і побачила, що серед розбитих будинків її дев’ятиповерхівка є цілою. Вибралась на дев’ятий поверх, зайшла до квартири і побачила, що одне з балконних вікон вибите. Зайшла до сусідів, які не покинули квартиру при страшних обстрілах. Сусідка сказала, що вони готують їсти солдатам, а ті не розбивають їхній будинок.
Чомусь не дуже віриться, що саме із-за цього будинок тітки стояв цілий. Одного разу тітка почула, що по її даху бігають люди і побачила, що на балконі стоїть і стріляє якийсь солдат. Вона відкрила балконні двері і каже: - «Ти чого заліз на чужий балкон, ану геть звідси». Не знаю, що сказав їй солдат, в руках у якого було ружже, як казала тітка, але він міг би одним пострілом зупинити її. В той час уже рашисти зайняли місто і це, напевно, був один з них.
Її донька Жанна подзвонила своїй кумі, яка жила в цьому ж під’їзді, і попросила вивезти матір в якесь село подалі від Маріуполя.
Бабуся зібрала речі і сестрина кума відвезла її за тридцять кілометрів від Маріуполя, від обстрілів. Але через декілька днів село обстріляли і не залишилось жодної хати.
Не знаю як, але тітонька опинилась у Донецьку. Звідти всіх людей бранцями вивозили до росії. У неї спитали, чи є рідня у неї в росії? Вона сказала, що в неї там рідний племінник і рідна племінниця, тобто моя сестра Віра. Попросили телефон сестри і зателефонували їй. Спитали, чи вона знає оцю жінку, бо прислали ще декілька світлин з тіткою. Сестра сказала, що це її рідна тітка Шура, мамина рідна сестра, якій 95 років і вона з Маріуполя. Тоді вони сфотографували номер автобуса, на якому її привезуть, і її чотири валізи. І озвучили плату за проїзд з Донецька до москви – 1700 рублів. Кажуть, що валізи важкі, бо вона везе з собою швейну машинку, м’ясорубку і машинку для консервації. Прийде автобус о 16 годині на автостанцію Ясенево в москві. Брат поїхав зустріти тітку, але автобус прийшов аж о 23 годині.
Коли приїхали до сестри, то речі переклали з машини брата в багажник сестриної машини. Зайшли до квартири і Віра почала роздягати тітку. Каже, що на ній була 21 блуза чи светрик, чи футболка. На кожній були нашиті кишеньки, які були застебнуті шпильками. В кишеньках лежали гривні в пакетах від молока, ще там лежали сірникові коробки, а в них українські монети.
Уявляю, яка вага була цих монет і як вона носила ту кількість одягу і важкі монети.
Сестра каже, що коли вона почала мити тітоньку, то у неї була шкіра на кістках і ні міліметра жиру чи м’язів. Вона казала, що боялась, що мочалкою протре її шкіру до кісток. А волосся у неї довге і густе, сестра каже, що дивно було бачити на кістякові отаке довге і пишне волосся. До другої години ночі вона мила її, сушила, зрізала нігті.
На ранок сестра зайшла до кімнати, а старенька сидить і рахує гривні. Дає сестрі сто гривень і просить купити щось. Сестра їй говорить, що тут гривні не ходять, а тут все купляють за рублі.
В цей день вони удвох поїхали на дачу сестри за 90 км від москви. Там вона живе. Віронька дістала для тітоньки одяг, щоб перевдягти її у щось більш-менш ошатніше. Подала їй свій любимий чорний костюм у білий горошок, то тітонька сказала, що не буде одягати чорне, бо це старече! Отак у 95 років!
А цей костюм сестра носила з великою любов’ю, він дуже красивий. Далі сестра дала їй обруч для голови – червоний, чорний і з блискітками. Тітка обрала з блискітками, старечого не схотіла. Отак.
Віра каже, що тітка весь час рахує гривні. Іще допомагає їй підмітати, прибирати. А вулицю підмела так, як ніколи ніхто не підмітав. І весь час щось розповідає сестрі. Щоб зупинити розмовний потік, сестра дала їй читати мої книги, тобто написані мною. Вона дві уже прочитала, зараз читає третю.
Сусіди по дачі, друзі сестри, прийшли 9 травня привітати тітоньку з днем перемоги. Кожен приніс по 500 рублів і квіти. Іще принесли щось до столу, аби відзначити цей день. Моя тітонька каже, що такого свята у неї ще не було. Вона була в центрі уваги поважних людей. Розповідала їм про Маріуполь, про війну, про пережите.
Але ж вона говорить, що коли маріупольці виходили з підвалів збирати сніг, щоб натопити води, то наші обстрілювали їх. Уявляєте, як раділи рашистські сусіди моєї сестри! Це ж розповідає живий свідок подій у Маріуполі. А наших захисників там не було, вони були в підвалах заводу і ніколи би не стріляли в наших цивільних людей.
А вона ж нічого не розуміє в політиці, як і свого часу весь час голосувала за якуновича, це вона так називає колишнього президента. Ходила весь час до російської церкви. Той москвомовний регіон, де вона жила, тобто Донбас, Маріуполь, зараз несе кару за любов до росії, путіна, за зраду країни, в якій жили. Добре, якщо вони зрозуміють це після війни.
А зараз моя старенька тітка Шура потрапила до однодумців і не дивно, що вони вірять їй.
Вона каже Вірі, що я тиждень побуду у тебе в гостях і поїду додому. Віра їй каже, що літака я ще не маю, так що прийдеться перечекати війну тут, на дачі.
Тепер вона просить Віру сходити до служб, які допомагають біженцям з України і дають кожному по 10 тисяч рублів (це десь 3,5 тис. гривень). Як же вижити за такі гроші в чужій країні? І сестра зробила копії її документів і збирається з тіткою сходити до відділу соцдопомоги.
Отака доля моєї рідної тітки Шури, моєї хрещеної матері, під час війни опинитися в країні-окупантові у свої 95 років.
Вона везла з собою через всю війну цінні для неї речі: верблюжу ковдру, швейну машинку, м’ясорубку, машинку для консервування і ще деякі речі, які потрібні людині в її житті. Значить, житиме моя хрещена ще, щоби скористатися цими речами.
Хіба думала вона, що потрапить до москви в часи окупації рідної країни?
А далі моя сестра буде робити все, щоб уберегти її від хвороб і негараздів. Чи потрапить вона колись до України, до Маріуполя, бо має вже чималу жменьку років?
15.05.22