Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Спритна ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє
Спритна ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Олеандра (1979) /
Проза
Дарунок доброти
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дарунок доброти
Стояла люлька на хмарці, а всередині неї лежав та посміхався рум’янощокий малюк. Очі в нього були кольору неба у безхмарний день літечка, на щічках красувались веснянки – по одній на кожен цілунок, яким його зранку вітало ласкаве сонце.
З малюком грав вітер. Він малював на небі різноманітні фігури, змушував танцювати хмари і навіть приносив з Землі пригорщі квітів та листя, кружачи їх навколо колиски у повільному танку. Малюку подобалось це квіткове кружіння, він посміхався та з цікавістю роздивлявся навкруги. Між хмар літали птахи, вони махали малюку крилами, він махав у відповідь своєю долонькою. Сонце турботливо прогріло люльку та поправило дитячу ковдру. Малюк почувався пречудово, йому не вистачало лише мами, але він знав, що вона скоро прийде.
Кожен ранок мама малюка йшла на роботу і поверталась увечері, коли небо ставало темним, і його вкривали зорі. Малюк сумував, проте жодного разу не попросив маму лишитись з ним вдома. Він знав, що заняття у мами дуже важливе, одне з найважливіших у світі – спускаючись донизу, вона дарує світові частинки своєї душі, допомагаючи йому стати кращим та добрішим. Маму малюка так і звали – Доброта.
Вітер був у малюка нянею. Поки мама була на Землі, він не давав малюку сумувати. Він вигадував безліч ігор, розповідав казки, а іноді робив віконце у щільній стіні хмар та показував малюку далекий світ, що лежав унизу. Малюк дивився та мріяв, що одного разу він теж спуститься туди та буде допомагати мамі робити Землю ще гарнішою.
Увечері мама поверталась. Трохи втомлена, але, як тільки вона бачила малюка, на її обличчі з’являлась посмішка. Вона брала його на руки та гойдала. Малюк обіймав маму, і йому було затишно та добре. У небі сяяли зірки, мама вкладала синочка у люльку та вкривала м’якою ковдрою. Малюк засинав, і йому снилися дуже добрі, дуже гарні сни.
Час спливав, малюк трохи підріс. Він навчився ходити і кожного дня підходив до краю своєї хмарі-домівки, щоб подивитись униз на далеку та гарну Землю. Разом з малюком зросла і його мрія.
І одного ранку, коли мама Доброта збиралася на роботу, малюк підійшов до неї і тихенько запитав:
- Мама, можна я сьогодні піду з тобою?
Мама уважно подивилась на малюка і погладила його золотаве волосся.
- Можна, – відповіла вона. – Але світ великий, в ньому багато різних людей, ти не злякаєшся?
- Ні! – хоробро мовив малюк. – Я зовсім не боюся!
- Добре, – сказала мама. – Тоді візьми це.
І вона простягла малюку стареньку усю у латках торбинку.
- А що в ній? – обережно взявши торбинку обома руками, спитав малюк.
- В ній те, що я даю людям, – посміхаючись, мовила мама.
- Справді?! – малюк швидко засунув голову у торбинку і відразу висунув її назад.
- Але там нічого немає, – розгублено зауважив він.
- Є, – впевнено відповіла мама. – Почекай трохи і сам все побачиш.
Після цього мама з малюком сіли на хмарку, яка, поволі хитаючись, понесла їх униз, до Землі.
- Мама! – у захваті кричав малюк, босоніж бігаючи по траві, що виблискувала вранішньою росою. – Мама, тут так чудово. Все таке кольорове, м’яке, інше. Мені тут дуже-дуже подобається.
- Мені також, – сказала йому мама. – Планета Земля чудова, на ній безліч різноманітних чудес. І ми з тобою будемо робити так, щоб їх стало ще більше. Готовий починати?
- Так! – впевнено заявив малюк.
- Тоді візьми мене за руку і ходімо.
Малюк із мамою йшли по дорозі, яка нескінченою стрічкою линула вдалину. За черговим вигином вони побачили невеличку пошарпану хатку, яка ховалася за кривеньким парканом. Перед хаткою сидів чоловік середнього віку та щось майстрував.
- Прийшли, – сказала малюку мама. – Сьогодні ми почнемо роботу тут.
- А хто це? – запитав малюк.
- Чоловік, – відповіла йому мама. – Він багато працював, але йому не вистачало терпіння доводити розпочату справу до кінця. Тому в нього нічого не виходило. І він почав сердитися. Посварився з усіма та зостався сам один.
- І тепер йому не вистачає доброти, так? – хвилювався малюк. – Можна я дам йому трохи?
- Звичайно, – погодилась мама. – Зазирни у торбинку.
Малюк відкрив торбинку та так зрадів, що навіть підстрибнув від радощів. Доброта з’явилася. Вона лежала у торбинці лагідним світлим сяйвом. Майже як повітря, але трохи густіше. А ще вона випромінювала тепло.
- Доброта з’явилася, мамо! Торбинка більше не порожня, – малюк так хвилювався, що не міг встояти на місці.
- Вона з’явилась, тому що ти захотів нею поділитися, – пояснила мама. – Тепер ходи до нього. Не бійся, він не побачить тебе.
Малюк трохи побоювався. Але мама буда поруч, і він наважився. Повільно наблизившись до чоловіка, він опустив долоньку у торбинку і відчув, як вона занурюється у щось тепле та приємне на дотик. Витягнувши жменьку чарівного світла, він висипав його на чоловіка. Яса вкрила людину з голови до п’ят, але той, здається, нічого не помітив. Потім сяйво просочилося крізь одяг і щезло. Все стало, як і раніше. Малюк дивився на чоловіка, очікуючи побачити якісь зміни, але нічого не відбувалося.
- Ходімо, – покликала його мама. – В нас ще багато роботи.
- А що тепер буде? – малюк крокував поруч з мамою та постійно оглядався.
Чоловік продовжував сидіти на своєму місці, наче думав про щось, а потім піднявся та кудись пішов.
- Я не знаю, – відповіла мама. – Все залежить від того, як він скористається нашим дарунком. Якщо схоче, то подарує трохи доброти комусь іще, і її стане більше. А ні, тоді з часом доброти у його серці ставатиме все менше, доки вона зовсім не скінчиться, і тоді, можливо, нам доведеться зробити ще одну спробу.
- Мамо! – малюк зазирнув у торбинку та стурбовано запитав, – а що буде, якщо ми усю доброту витратимо?
- Цього не може статися, малюк, – заспокоїла його мама. – Доки доброта є в душі у тебе, в мене, у інших людей, торбинка ніколи не стане порожньою. Якщо люди будуть старатися, її джерело ніколи не вичерпається.
- Як добре! – з полегшенням вимовив малюк. – Тоді можна не хвилюватися.
І вони пішли далі.
Мама з малюком зустріли в цей день багато людей. І в наступний, і в наступний.
Вони спускалися на землю кожного дня і роблять це і донині. Вони несуть людям великий дар, зроблений з тепла та світла.
І, можливо, одного дня, коли ти був чимось засмучений, а все навкруги здавалося сірим та похмурим, ти зненацька відчув легкий дотик тепла і тобі захотілося посміхнутися. Без жодної причини. Можливо, саме в той день малюк та його мама принесли свій дарунок саме тобі. Бережи його, не дозволяй йому зникати та тьмяніти і ділися з іншими. І тобі доброти на Землі стане трохи більше.
З малюком грав вітер. Він малював на небі різноманітні фігури, змушував танцювати хмари і навіть приносив з Землі пригорщі квітів та листя, кружачи їх навколо колиски у повільному танку. Малюку подобалось це квіткове кружіння, він посміхався та з цікавістю роздивлявся навкруги. Між хмар літали птахи, вони махали малюку крилами, він махав у відповідь своєю долонькою. Сонце турботливо прогріло люльку та поправило дитячу ковдру. Малюк почувався пречудово, йому не вистачало лише мами, але він знав, що вона скоро прийде.
Кожен ранок мама малюка йшла на роботу і поверталась увечері, коли небо ставало темним, і його вкривали зорі. Малюк сумував, проте жодного разу не попросив маму лишитись з ним вдома. Він знав, що заняття у мами дуже важливе, одне з найважливіших у світі – спускаючись донизу, вона дарує світові частинки своєї душі, допомагаючи йому стати кращим та добрішим. Маму малюка так і звали – Доброта.
Вітер був у малюка нянею. Поки мама була на Землі, він не давав малюку сумувати. Він вигадував безліч ігор, розповідав казки, а іноді робив віконце у щільній стіні хмар та показував малюку далекий світ, що лежав унизу. Малюк дивився та мріяв, що одного разу він теж спуститься туди та буде допомагати мамі робити Землю ще гарнішою.
Увечері мама поверталась. Трохи втомлена, але, як тільки вона бачила малюка, на її обличчі з’являлась посмішка. Вона брала його на руки та гойдала. Малюк обіймав маму, і йому було затишно та добре. У небі сяяли зірки, мама вкладала синочка у люльку та вкривала м’якою ковдрою. Малюк засинав, і йому снилися дуже добрі, дуже гарні сни.
Час спливав, малюк трохи підріс. Він навчився ходити і кожного дня підходив до краю своєї хмарі-домівки, щоб подивитись униз на далеку та гарну Землю. Разом з малюком зросла і його мрія.
І одного ранку, коли мама Доброта збиралася на роботу, малюк підійшов до неї і тихенько запитав:
- Мама, можна я сьогодні піду з тобою?
Мама уважно подивилась на малюка і погладила його золотаве волосся.
- Можна, – відповіла вона. – Але світ великий, в ньому багато різних людей, ти не злякаєшся?
- Ні! – хоробро мовив малюк. – Я зовсім не боюся!
- Добре, – сказала мама. – Тоді візьми це.
І вона простягла малюку стареньку усю у латках торбинку.
- А що в ній? – обережно взявши торбинку обома руками, спитав малюк.
- В ній те, що я даю людям, – посміхаючись, мовила мама.
- Справді?! – малюк швидко засунув голову у торбинку і відразу висунув її назад.
- Але там нічого немає, – розгублено зауважив він.
- Є, – впевнено відповіла мама. – Почекай трохи і сам все побачиш.
Після цього мама з малюком сіли на хмарку, яка, поволі хитаючись, понесла їх униз, до Землі.
- Мама! – у захваті кричав малюк, босоніж бігаючи по траві, що виблискувала вранішньою росою. – Мама, тут так чудово. Все таке кольорове, м’яке, інше. Мені тут дуже-дуже подобається.
- Мені також, – сказала йому мама. – Планета Земля чудова, на ній безліч різноманітних чудес. І ми з тобою будемо робити так, щоб їх стало ще більше. Готовий починати?
- Так! – впевнено заявив малюк.
- Тоді візьми мене за руку і ходімо.
Малюк із мамою йшли по дорозі, яка нескінченою стрічкою линула вдалину. За черговим вигином вони побачили невеличку пошарпану хатку, яка ховалася за кривеньким парканом. Перед хаткою сидів чоловік середнього віку та щось майстрував.
- Прийшли, – сказала малюку мама. – Сьогодні ми почнемо роботу тут.
- А хто це? – запитав малюк.
- Чоловік, – відповіла йому мама. – Він багато працював, але йому не вистачало терпіння доводити розпочату справу до кінця. Тому в нього нічого не виходило. І він почав сердитися. Посварився з усіма та зостався сам один.
- І тепер йому не вистачає доброти, так? – хвилювався малюк. – Можна я дам йому трохи?
- Звичайно, – погодилась мама. – Зазирни у торбинку.
Малюк відкрив торбинку та так зрадів, що навіть підстрибнув від радощів. Доброта з’явилася. Вона лежала у торбинці лагідним світлим сяйвом. Майже як повітря, але трохи густіше. А ще вона випромінювала тепло.
- Доброта з’явилася, мамо! Торбинка більше не порожня, – малюк так хвилювався, що не міг встояти на місці.
- Вона з’явилась, тому що ти захотів нею поділитися, – пояснила мама. – Тепер ходи до нього. Не бійся, він не побачить тебе.
Малюк трохи побоювався. Але мама буда поруч, і він наважився. Повільно наблизившись до чоловіка, він опустив долоньку у торбинку і відчув, як вона занурюється у щось тепле та приємне на дотик. Витягнувши жменьку чарівного світла, він висипав його на чоловіка. Яса вкрила людину з голови до п’ят, але той, здається, нічого не помітив. Потім сяйво просочилося крізь одяг і щезло. Все стало, як і раніше. Малюк дивився на чоловіка, очікуючи побачити якісь зміни, але нічого не відбувалося.
- Ходімо, – покликала його мама. – В нас ще багато роботи.
- А що тепер буде? – малюк крокував поруч з мамою та постійно оглядався.
Чоловік продовжував сидіти на своєму місці, наче думав про щось, а потім піднявся та кудись пішов.
- Я не знаю, – відповіла мама. – Все залежить від того, як він скористається нашим дарунком. Якщо схоче, то подарує трохи доброти комусь іще, і її стане більше. А ні, тоді з часом доброти у його серці ставатиме все менше, доки вона зовсім не скінчиться, і тоді, можливо, нам доведеться зробити ще одну спробу.
- Мамо! – малюк зазирнув у торбинку та стурбовано запитав, – а що буде, якщо ми усю доброту витратимо?
- Цього не може статися, малюк, – заспокоїла його мама. – Доки доброта є в душі у тебе, в мене, у інших людей, торбинка ніколи не стане порожньою. Якщо люди будуть старатися, її джерело ніколи не вичерпається.
- Як добре! – з полегшенням вимовив малюк. – Тоді можна не хвилюватися.
І вони пішли далі.
Мама з малюком зустріли в цей день багато людей. І в наступний, і в наступний.
Вони спускалися на землю кожного дня і роблять це і донині. Вони несуть людям великий дар, зроблений з тепла та світла.
І, можливо, одного дня, коли ти був чимось засмучений, а все навкруги здавалося сірим та похмурим, ти зненацька відчув легкий дотик тепла і тобі захотілося посміхнутися. Без жодної причини. Можливо, саме в той день малюк та його мама принесли свій дарунок саме тобі. Бережи його, не дозволяй йому зникати та тьмяніти і ділися з іншими. І тобі доброти на Землі стане трохи більше.
Казка для малят. А, може, й тих, хто трохи старший :)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
