Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Цирк на дроті
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цирк на дроті
Валентина хоч і втомилася, але була дуже собою задоволена. Напередодні пройшов дощ і земля, яку вона обробляла розсипалася пухом під її вправною рукою. Чимало прополола: бараболі, моркви, буряків. А ще до того, як сонце втопилося у грабарці, встигла нарвати букет півоній. Любила п'янкий запах квітів у світлиці. Небо ліниво де-не-де пришивало срібні ґудзики зір. Жінка поглянула у безмежне тло і не побачила жодної хмаринки. Залишок розсіяного світла розтікався по фіолетовому оксамиту малиновим вином. Раділа, бо завтра обіцяли спеку і м'яка земля могла перетвориться на глей, тоді ніяка копаниця не вдовбе твердої ріллі. Уже стемніло, коли помивши руки в умивальнику, ледве переступила поріг хати.
— Васю, ти щось їв? — запитала з порога чоловіка і не дочекавшись відповіді, (той спав), взявши з шафи свіжий рушник зморено пішла у ванну. Стояла під душем, кілька хвилин, насолоджувалася прохолодною водою, і лише, коли та стала теплішою почала намилювати усе тіло з голови до п'ят. Помила шампунем голову, сполоснула після бальзаму хвилясте, руде волосся. Пишні груди, стегна ставали ще більш пружними від цілющої води, тіло після пахучого рідкого мила оживало, робилося шовковим, як атлас. Провела рукою нижче і аж зойкнула, бо намацала невелику горошину прямо там, куди сама ніколи не заглядала, не те, що показувала чоловіку.
За шість років подружнього життя жодного разу не оголювалася перед ним. Жили в цивільному шлюбі після того, як помер її Петро і Василева жінка від раку.
Якось вдовець зустрів її на кладовищі після сорока днів, як поховав свою Марію і так щиро, без усіляких зізнань, запропонував жити разом.
— Валентино Андріївно, у нас однакова доля. Ти поховала чоловіка, я — дружину, тобі важко бути зі своїм горем наодинці і мені також. Переїжджай до мене, бо я не можу впоратися сам зі своєю бідою. У хаті повинно пахнути пирогами, а в серці — спокоєм. Валентині подобався Василь Іванович, але не настільки, щоб погодитися на його пропозицію і забути свого Петра, хоч пройшов рік відтоді, як він раптово помер. Її син давно одружися з полячкою, виїхавши за кордон на заробітки, тож бідоласі не хотілося повертатися з роботи в порожню хату. Василя Івановича, свого сусіда, знала давно, як порядного і авторитетного чоловіка у їхньому селі.
—За такого будь-хто піде, лише свисни, — зловила себе на думці, а через тиждень, коли він зателефонував і знову запропонував жити разом, сказала, щоб приїхав і перевіз її речі до себе.
Чого тягнути лямку? — думала вона, — не встигнеш зоглядітися, як місцеві крутихвістки обкрутять такого гарного, чемного чоловіка, як бинт навколо порізаного пальця. Десь місяць обоє потай плакали за своїми покійними половинками. Коли Валентині не вдавалося приховати сльози, починала тужно згадувати свого Петра, Василь втішав, витираючи смуток з очей, а коли він супив брови і важко зітхав по своїй небіжчиці, Валя гладила його по плечу і заспокоювала, мов малу дитину. Спали по різних кімнатах, а разом поралися по господарству, снідали та вечеряли. Ще не встигли поєднатися, а люди за спинами вже шепотіли. Одні пліткували,
— Бач, ще жінчині ноги не охолонули, а він вже іншу привів до хати!
Дехто співчував, підтримував, казав, що гарна пара. А вони дійсно пасували одне одному. Валентині всього п'ятдесят і то лише по паспорту, а на вигляд і того менше — гарна, соромлива, акуратна. Раніше працювала в школі вчителькою хімії, а потім звільнилася. Новий директор школи проходу не давав, а коли зрозумів, що симпатична вчителька не збирається ставати його коханкою почав присікуватися до будь-якої дрібниці. Василь на два роки молодший, сіроокий, стрункий, спокійний, роботящий: то з трактором у полі, то з мотоциклом в районі, а то з велосипедом у лісі. Жили, як брат з сестрою і співчуттям лікували душевний біль.
А одного разу, через кілька місяців сумісного життя, на день народження Валентини трохи випили, захмеліли, розговорилися і їм так стало затишно і добре, що Василь не втримався. Подивився лагідно у вічі і взявши її за руку, не сказавши ні слова, відвів у спальню, де вони, майже не роздягаючись, пізнали одне одного ближче. Валентина не знала, що тоді відчував Василь, (так швидко це трапилося, що й не зрозуміла одразу, чи це їй наснилося, чи насправді що таємне сталося поміж ними), проте вранці почувалася ошуканою, зрадницею покійного чоловіка. Василь удавав, що нічого не сталося. Знову потай плакала, але вже не так невтішно згадуючи тремкі обійми Василя. Інколи хотілося тепла, тоді клала покірно голову на його міцне плече і не знімаючи нічної сорочки, не вмикаючи світла дозволяла себе тішити.
Що зі мною? — думала сполохана Валя, намагаючись розгледіти у світлині горошину, що неприємно посіпувала.
— Васю, — розбудивши чоловіка, повідомила збентежено, — мені потрібно до лікаря.
— Що трапилося? — запитав, протираючи заспані очі, чоловік.
— Не знаю, щось намацала там, якусь гульку.
— Де там?
— Ну там, — тицьнула пальцем нижче пояса в нічну сорочку.
— Пухлинка тверда, свербить, болить.
— Покажи!
— Ага, ще чого! Завтра піду до гінеколога.
— Значить гінекологу показати можна, а мені ні? — дивувався чоловік. — Тим паче завтра неділя і лікар не приймає, — наполягав Василь.
— Я тебе стидаюся, почекаю до понеділка.
— До понеділка можна в реанімацію загриміти. Що за безглузді примхи? Валентино Андріївно, ми ж з тобою разом майже шість років, як-не-як!
— Ну то й що, Василю Івановичу? Це ще не привід тобі все розказувати і показувати.
Валентина лягла у ліжко натягнувши на себе ковдру і згорнувшись калачиком відвернулася обличчям до стіни.
— Валю, не будь упертою! Що за цирк на дроті? Покажи, щоб я не хвилювався, може, потрібно викликати швидку допомогу, не капризуй, я ж тобі не чужий дядько з електрички.
Жінка тихо стогнала.
— Валюшо, — уже більш лагідно вмовляв стурбований Василь.
— Валю... Валю, не мовчи.
Нарешті обізвалася,
— Як я можу тобі довіряти, коли ти жодного разу за шість років не сказав, що мене любиш? — схлипувала жінка.
— А хіба ти сама цього не відчуваєш? У нас все добре... Просто я не вмію говорити гарні слова, а своєю справою доводжу, що ти мені не байдужа!
— Своїй Марії, напевно, казав, що кохаєш! Так?
— Та я вже й не пам'ятаю чи говорив що подібне. Вона у мене була першою, разом ходили до школи, а у дев'ятнадцять років побралися. Після народилася донька, яку пестили, а зараз їй байдуже, що зі мною. Жінка поралася на кухні, в городі, а я пізно приходив з роботи, а ще у хліві потрібно було почистити, нарубати дрова.
— І ти у мене другий, — перебила Валентина, — але ж хочеться, щоб між нами були почуття, а не лише, ну знаєш що.
— От дурненька, хіба у нашому віці люди балакають про любов? — посміхався у вуса Василь, гладячи обурену жінку по голівці.
— Гаразд! — хоч і зашарілася соромливо Валентина, але зняла нижню білизну.
— Я покажу, тільки довго не роздивляйся там... добре?
— Добре, добре, як скажеш! — зрадів Василь, що жінка нарешті погодилася на медогляд.
Чоловік вперше, затаївши подих, милувався Валиною трояндочкою. Як вкопаний стояв перед нею на колінах.
— Ну, що там... що?... чого мовчиш, Васю?, — жінці кортіло дізнатися якнайшвидше, що з нею трапилося, а чоловік не квапився з діагнозом.
— Валечко, то у тебе там звичайний кліщ... присмоктався зараза... зараз візьму пінцет і миттєво витягну, моя хороша.
Швидко не вдалося ні пінцетом, ні іншими приємними засобами, як не старався.
І олією змащував, і водив навколо кровопивці вушною паличкою, та нічого не виходило, лише відірвав гузок упирю. Десь під ранок, все ж таки, вдалося відірвати того "рип'яха" з Валеної квіточки і вона полегшено зітхнула, притулившись до чоловічого плеча з вдячністю.
— Ось і добре, моя люба, маленька, кохана, ніжна, красива, рідна, найкраща у світі квіточка — лопотав Василь цілуючи розпашілу жінку...
07.06.2022р.
— Васю, ти щось їв? — запитала з порога чоловіка і не дочекавшись відповіді, (той спав), взявши з шафи свіжий рушник зморено пішла у ванну. Стояла під душем, кілька хвилин, насолоджувалася прохолодною водою, і лише, коли та стала теплішою почала намилювати усе тіло з голови до п'ят. Помила шампунем голову, сполоснула після бальзаму хвилясте, руде волосся. Пишні груди, стегна ставали ще більш пружними від цілющої води, тіло після пахучого рідкого мила оживало, робилося шовковим, як атлас. Провела рукою нижче і аж зойкнула, бо намацала невелику горошину прямо там, куди сама ніколи не заглядала, не те, що показувала чоловіку.
За шість років подружнього життя жодного разу не оголювалася перед ним. Жили в цивільному шлюбі після того, як помер її Петро і Василева жінка від раку.
Якось вдовець зустрів її на кладовищі після сорока днів, як поховав свою Марію і так щиро, без усіляких зізнань, запропонував жити разом.
— Валентино Андріївно, у нас однакова доля. Ти поховала чоловіка, я — дружину, тобі важко бути зі своїм горем наодинці і мені також. Переїжджай до мене, бо я не можу впоратися сам зі своєю бідою. У хаті повинно пахнути пирогами, а в серці — спокоєм. Валентині подобався Василь Іванович, але не настільки, щоб погодитися на його пропозицію і забути свого Петра, хоч пройшов рік відтоді, як він раптово помер. Її син давно одружися з полячкою, виїхавши за кордон на заробітки, тож бідоласі не хотілося повертатися з роботи в порожню хату. Василя Івановича, свого сусіда, знала давно, як порядного і авторитетного чоловіка у їхньому селі.
—За такого будь-хто піде, лише свисни, — зловила себе на думці, а через тиждень, коли він зателефонував і знову запропонував жити разом, сказала, щоб приїхав і перевіз її речі до себе.
Чого тягнути лямку? — думала вона, — не встигнеш зоглядітися, як місцеві крутихвістки обкрутять такого гарного, чемного чоловіка, як бинт навколо порізаного пальця. Десь місяць обоє потай плакали за своїми покійними половинками. Коли Валентині не вдавалося приховати сльози, починала тужно згадувати свого Петра, Василь втішав, витираючи смуток з очей, а коли він супив брови і важко зітхав по своїй небіжчиці, Валя гладила його по плечу і заспокоювала, мов малу дитину. Спали по різних кімнатах, а разом поралися по господарству, снідали та вечеряли. Ще не встигли поєднатися, а люди за спинами вже шепотіли. Одні пліткували,
— Бач, ще жінчині ноги не охолонули, а він вже іншу привів до хати!
Дехто співчував, підтримував, казав, що гарна пара. А вони дійсно пасували одне одному. Валентині всього п'ятдесят і то лише по паспорту, а на вигляд і того менше — гарна, соромлива, акуратна. Раніше працювала в школі вчителькою хімії, а потім звільнилася. Новий директор школи проходу не давав, а коли зрозумів, що симпатична вчителька не збирається ставати його коханкою почав присікуватися до будь-якої дрібниці. Василь на два роки молодший, сіроокий, стрункий, спокійний, роботящий: то з трактором у полі, то з мотоциклом в районі, а то з велосипедом у лісі. Жили, як брат з сестрою і співчуттям лікували душевний біль.
А одного разу, через кілька місяців сумісного життя, на день народження Валентини трохи випили, захмеліли, розговорилися і їм так стало затишно і добре, що Василь не втримався. Подивився лагідно у вічі і взявши її за руку, не сказавши ні слова, відвів у спальню, де вони, майже не роздягаючись, пізнали одне одного ближче. Валентина не знала, що тоді відчував Василь, (так швидко це трапилося, що й не зрозуміла одразу, чи це їй наснилося, чи насправді що таємне сталося поміж ними), проте вранці почувалася ошуканою, зрадницею покійного чоловіка. Василь удавав, що нічого не сталося. Знову потай плакала, але вже не так невтішно згадуючи тремкі обійми Василя. Інколи хотілося тепла, тоді клала покірно голову на його міцне плече і не знімаючи нічної сорочки, не вмикаючи світла дозволяла себе тішити.
Що зі мною? — думала сполохана Валя, намагаючись розгледіти у світлині горошину, що неприємно посіпувала.
— Васю, — розбудивши чоловіка, повідомила збентежено, — мені потрібно до лікаря.
— Що трапилося? — запитав, протираючи заспані очі, чоловік.
— Не знаю, щось намацала там, якусь гульку.
— Де там?
— Ну там, — тицьнула пальцем нижче пояса в нічну сорочку.
— Пухлинка тверда, свербить, болить.
— Покажи!
— Ага, ще чого! Завтра піду до гінеколога.
— Значить гінекологу показати можна, а мені ні? — дивувався чоловік. — Тим паче завтра неділя і лікар не приймає, — наполягав Василь.
— Я тебе стидаюся, почекаю до понеділка.
— До понеділка можна в реанімацію загриміти. Що за безглузді примхи? Валентино Андріївно, ми ж з тобою разом майже шість років, як-не-як!
— Ну то й що, Василю Івановичу? Це ще не привід тобі все розказувати і показувати.
Валентина лягла у ліжко натягнувши на себе ковдру і згорнувшись калачиком відвернулася обличчям до стіни.
— Валю, не будь упертою! Що за цирк на дроті? Покажи, щоб я не хвилювався, може, потрібно викликати швидку допомогу, не капризуй, я ж тобі не чужий дядько з електрички.
Жінка тихо стогнала.
— Валюшо, — уже більш лагідно вмовляв стурбований Василь.
— Валю... Валю, не мовчи.
Нарешті обізвалася,
— Як я можу тобі довіряти, коли ти жодного разу за шість років не сказав, що мене любиш? — схлипувала жінка.
— А хіба ти сама цього не відчуваєш? У нас все добре... Просто я не вмію говорити гарні слова, а своєю справою доводжу, що ти мені не байдужа!
— Своїй Марії, напевно, казав, що кохаєш! Так?
— Та я вже й не пам'ятаю чи говорив що подібне. Вона у мене була першою, разом ходили до школи, а у дев'ятнадцять років побралися. Після народилася донька, яку пестили, а зараз їй байдуже, що зі мною. Жінка поралася на кухні, в городі, а я пізно приходив з роботи, а ще у хліві потрібно було почистити, нарубати дрова.
— І ти у мене другий, — перебила Валентина, — але ж хочеться, щоб між нами були почуття, а не лише, ну знаєш що.
— От дурненька, хіба у нашому віці люди балакають про любов? — посміхався у вуса Василь, гладячи обурену жінку по голівці.
— Гаразд! — хоч і зашарілася соромливо Валентина, але зняла нижню білизну.
— Я покажу, тільки довго не роздивляйся там... добре?
— Добре, добре, як скажеш! — зрадів Василь, що жінка нарешті погодилася на медогляд.
Чоловік вперше, затаївши подих, милувався Валиною трояндочкою. Як вкопаний стояв перед нею на колінах.
— Ну, що там... що?... чого мовчиш, Васю?, — жінці кортіло дізнатися якнайшвидше, що з нею трапилося, а чоловік не квапився з діагнозом.
— Валечко, то у тебе там звичайний кліщ... присмоктався зараза... зараз візьму пінцет і миттєво витягну, моя хороша.
Швидко не вдалося ні пінцетом, ні іншими приємними засобами, як не старався.
І олією змащував, і водив навколо кровопивці вушною паличкою, та нічого не виходило, лише відірвав гузок упирю. Десь під ранок, все ж таки, вдалося відірвати того "рип'яха" з Валеної квіточки і вона полегшено зітхнула, притулившись до чоловічого плеча з вдячністю.
— Ось і добре, моя люба, маленька, кохана, ніжна, красива, рідна, найкраща у світі квіточка — лопотав Василь цілуючи розпашілу жінку...
07.06.2022р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
