Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.18
19:31
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
2026.01.18
16:15
Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
2026.01.18
11:39
Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
2026.01.18
10:49
Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
2026.01.18
10:42
Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
2026.01.17
22:04
Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
2026.01.17
21:42
На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
2026.01.17
18:08
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
2026.01.17
12:10
Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
2026.01.17
10:45
Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
2026.01.16
21:52
Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
2026.01.16
17:14
Із Леоніда Сергєєва
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
2026.01.16
15:52
пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
2026.01.16
11:53
Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
2026.01.15
21:29
Стільки народ мій мудрості втілив у прислів’я,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
2026.01.15
21:12
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Цирк на дроті
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цирк на дроті
Валентина хоч і втомилася, але була дуже собою задоволена. Напередодні пройшов дощ і земля, яку вона обробляла розсипалася пухом під її вправною рукою. Чимало прополола: бараболі, моркви, буряків. А ще до того, як сонце втопилося у грабарці, встигла нарвати букет півоній. Любила п'янкий запах квітів у світлиці. Небо ліниво де-не-де пришивало срібні ґудзики зір. Жінка поглянула у безмежне тло і не побачила жодної хмаринки. Залишок розсіяного світла розтікався по фіолетовому оксамиту малиновим вином. Раділа, бо завтра обіцяли спеку і м'яка земля могла перетвориться на глей, тоді ніяка копаниця не вдовбе твердої ріллі. Уже стемніло, коли помивши руки в умивальнику, ледве переступила поріг хати.
— Васю, ти щось їв? — запитала з порога чоловіка і не дочекавшись відповіді, (той спав), взявши з шафи свіжий рушник зморено пішла у ванну. Стояла під душем, кілька хвилин, насолоджувалася прохолодною водою, і лише, коли та стала теплішою почала намилювати усе тіло з голови до п'ят. Помила шампунем голову, сполоснула після бальзаму хвилясте, руде волосся. Пишні груди, стегна ставали ще більш пружними від цілющої води, тіло після пахучого рідкого мила оживало, робилося шовковим, як атлас. Провела рукою нижче і аж зойкнула, бо намацала невелику горошину прямо там, куди сама ніколи не заглядала, не те, що показувала чоловіку.
За шість років подружнього життя жодного разу не оголювалася перед ним. Жили в цивільному шлюбі після того, як помер її Петро і Василева жінка від раку.
Якось вдовець зустрів її на кладовищі після сорока днів, як поховав свою Марію і так щиро, без усіляких зізнань, запропонував жити разом.
— Валентино Андріївно, у нас однакова доля. Ти поховала чоловіка, я — дружину, тобі важко бути зі своїм горем наодинці і мені також. Переїжджай до мене, бо я не можу впоратися сам зі своєю бідою. У хаті повинно пахнути пирогами, а в серці — спокоєм. Валентині подобався Василь Іванович, але не настільки, щоб погодитися на його пропозицію і забути свого Петра, хоч пройшов рік відтоді, як він раптово помер. Її син давно одружися з полячкою, виїхавши за кордон на заробітки, тож бідоласі не хотілося повертатися з роботи в порожню хату. Василя Івановича, свого сусіда, знала давно, як порядного і авторитетного чоловіка у їхньому селі.
—За такого будь-хто піде, лише свисни, — зловила себе на думці, а через тиждень, коли він зателефонував і знову запропонував жити разом, сказала, щоб приїхав і перевіз її речі до себе.
Чого тягнути лямку? — думала вона, — не встигнеш зоглядітися, як місцеві крутихвістки обкрутять такого гарного, чемного чоловіка, як бинт навколо порізаного пальця. Десь місяць обоє потай плакали за своїми покійними половинками. Коли Валентині не вдавалося приховати сльози, починала тужно згадувати свого Петра, Василь втішав, витираючи смуток з очей, а коли він супив брови і важко зітхав по своїй небіжчиці, Валя гладила його по плечу і заспокоювала, мов малу дитину. Спали по різних кімнатах, а разом поралися по господарству, снідали та вечеряли. Ще не встигли поєднатися, а люди за спинами вже шепотіли. Одні пліткували,
— Бач, ще жінчині ноги не охолонули, а він вже іншу привів до хати!
Дехто співчував, підтримував, казав, що гарна пара. А вони дійсно пасували одне одному. Валентині всього п'ятдесят і то лише по паспорту, а на вигляд і того менше — гарна, соромлива, акуратна. Раніше працювала в школі вчителькою хімії, а потім звільнилася. Новий директор школи проходу не давав, а коли зрозумів, що симпатична вчителька не збирається ставати його коханкою почав присікуватися до будь-якої дрібниці. Василь на два роки молодший, сіроокий, стрункий, спокійний, роботящий: то з трактором у полі, то з мотоциклом в районі, а то з велосипедом у лісі. Жили, як брат з сестрою і співчуттям лікували душевний біль.
А одного разу, через кілька місяців сумісного життя, на день народження Валентини трохи випили, захмеліли, розговорилися і їм так стало затишно і добре, що Василь не втримався. Подивився лагідно у вічі і взявши її за руку, не сказавши ні слова, відвів у спальню, де вони, майже не роздягаючись, пізнали одне одного ближче. Валентина не знала, що тоді відчував Василь, (так швидко це трапилося, що й не зрозуміла одразу, чи це їй наснилося, чи насправді що таємне сталося поміж ними), проте вранці почувалася ошуканою, зрадницею покійного чоловіка. Василь удавав, що нічого не сталося. Знову потай плакала, але вже не так невтішно згадуючи тремкі обійми Василя. Інколи хотілося тепла, тоді клала покірно голову на його міцне плече і не знімаючи нічної сорочки, не вмикаючи світла дозволяла себе тішити.
Що зі мною? — думала сполохана Валя, намагаючись розгледіти у світлині горошину, що неприємно посіпувала.
— Васю, — розбудивши чоловіка, повідомила збентежено, — мені потрібно до лікаря.
— Що трапилося? — запитав, протираючи заспані очі, чоловік.
— Не знаю, щось намацала там, якусь гульку.
— Де там?
— Ну там, — тицьнула пальцем нижче пояса в нічну сорочку.
— Пухлинка тверда, свербить, болить.
— Покажи!
— Ага, ще чого! Завтра піду до гінеколога.
— Значить гінекологу показати можна, а мені ні? — дивувався чоловік. — Тим паче завтра неділя і лікар не приймає, — наполягав Василь.
— Я тебе стидаюся, почекаю до понеділка.
— До понеділка можна в реанімацію загриміти. Що за безглузді примхи? Валентино Андріївно, ми ж з тобою разом майже шість років, як-не-як!
— Ну то й що, Василю Івановичу? Це ще не привід тобі все розказувати і показувати.
Валентина лягла у ліжко натягнувши на себе ковдру і згорнувшись калачиком відвернулася обличчям до стіни.
— Валю, не будь упертою! Що за цирк на дроті? Покажи, щоб я не хвилювався, може, потрібно викликати швидку допомогу, не капризуй, я ж тобі не чужий дядько з електрички.
Жінка тихо стогнала.
— Валюшо, — уже більш лагідно вмовляв стурбований Василь.
— Валю... Валю, не мовчи.
Нарешті обізвалася,
— Як я можу тобі довіряти, коли ти жодного разу за шість років не сказав, що мене любиш? — схлипувала жінка.
— А хіба ти сама цього не відчуваєш? У нас все добре... Просто я не вмію говорити гарні слова, а своєю справою доводжу, що ти мені не байдужа!
— Своїй Марії, напевно, казав, що кохаєш! Так?
— Та я вже й не пам'ятаю чи говорив що подібне. Вона у мене була першою, разом ходили до школи, а у дев'ятнадцять років побралися. Після народилася донька, яку пестили, а зараз їй байдуже, що зі мною. Жінка поралася на кухні, в городі, а я пізно приходив з роботи, а ще у хліві потрібно було почистити, нарубати дрова.
— І ти у мене другий, — перебила Валентина, — але ж хочеться, щоб між нами були почуття, а не лише, ну знаєш що.
— От дурненька, хіба у нашому віці люди балакають про любов? — посміхався у вуса Василь, гладячи обурену жінку по голівці.
— Гаразд! — хоч і зашарілася соромливо Валентина, але зняла нижню білизну.
— Я покажу, тільки довго не роздивляйся там... добре?
— Добре, добре, як скажеш! — зрадів Василь, що жінка нарешті погодилася на медогляд.
Чоловік вперше, затаївши подих, милувався Валиною трояндочкою. Як вкопаний стояв перед нею на колінах.
— Ну, що там... що?... чого мовчиш, Васю?, — жінці кортіло дізнатися якнайшвидше, що з нею трапилося, а чоловік не квапився з діагнозом.
— Валечко, то у тебе там звичайний кліщ... присмоктався зараза... зараз візьму пінцет і миттєво витягну, моя хороша.
Швидко не вдалося ні пінцетом, ні іншими приємними засобами, як не старався.
І олією змащував, і водив навколо кровопивці вушною паличкою, та нічого не виходило, лише відірвав гузок упирю. Десь під ранок, все ж таки, вдалося відірвати того "рип'яха" з Валеної квіточки і вона полегшено зітхнула, притулившись до чоловічого плеча з вдячністю.
— Ось і добре, моя люба, маленька, кохана, ніжна, красива, рідна, найкраща у світі квіточка — лопотав Василь цілуючи розпашілу жінку...
07.06.2022р.
— Васю, ти щось їв? — запитала з порога чоловіка і не дочекавшись відповіді, (той спав), взявши з шафи свіжий рушник зморено пішла у ванну. Стояла під душем, кілька хвилин, насолоджувалася прохолодною водою, і лише, коли та стала теплішою почала намилювати усе тіло з голови до п'ят. Помила шампунем голову, сполоснула після бальзаму хвилясте, руде волосся. Пишні груди, стегна ставали ще більш пружними від цілющої води, тіло після пахучого рідкого мила оживало, робилося шовковим, як атлас. Провела рукою нижче і аж зойкнула, бо намацала невелику горошину прямо там, куди сама ніколи не заглядала, не те, що показувала чоловіку.
За шість років подружнього життя жодного разу не оголювалася перед ним. Жили в цивільному шлюбі після того, як помер її Петро і Василева жінка від раку.
Якось вдовець зустрів її на кладовищі після сорока днів, як поховав свою Марію і так щиро, без усіляких зізнань, запропонував жити разом.
— Валентино Андріївно, у нас однакова доля. Ти поховала чоловіка, я — дружину, тобі важко бути зі своїм горем наодинці і мені також. Переїжджай до мене, бо я не можу впоратися сам зі своєю бідою. У хаті повинно пахнути пирогами, а в серці — спокоєм. Валентині подобався Василь Іванович, але не настільки, щоб погодитися на його пропозицію і забути свого Петра, хоч пройшов рік відтоді, як він раптово помер. Її син давно одружися з полячкою, виїхавши за кордон на заробітки, тож бідоласі не хотілося повертатися з роботи в порожню хату. Василя Івановича, свого сусіда, знала давно, як порядного і авторитетного чоловіка у їхньому селі.
—За такого будь-хто піде, лише свисни, — зловила себе на думці, а через тиждень, коли він зателефонував і знову запропонував жити разом, сказала, щоб приїхав і перевіз її речі до себе.
Чого тягнути лямку? — думала вона, — не встигнеш зоглядітися, як місцеві крутихвістки обкрутять такого гарного, чемного чоловіка, як бинт навколо порізаного пальця. Десь місяць обоє потай плакали за своїми покійними половинками. Коли Валентині не вдавалося приховати сльози, починала тужно згадувати свого Петра, Василь втішав, витираючи смуток з очей, а коли він супив брови і важко зітхав по своїй небіжчиці, Валя гладила його по плечу і заспокоювала, мов малу дитину. Спали по різних кімнатах, а разом поралися по господарству, снідали та вечеряли. Ще не встигли поєднатися, а люди за спинами вже шепотіли. Одні пліткували,
— Бач, ще жінчині ноги не охолонули, а він вже іншу привів до хати!
Дехто співчував, підтримував, казав, що гарна пара. А вони дійсно пасували одне одному. Валентині всього п'ятдесят і то лише по паспорту, а на вигляд і того менше — гарна, соромлива, акуратна. Раніше працювала в школі вчителькою хімії, а потім звільнилася. Новий директор школи проходу не давав, а коли зрозумів, що симпатична вчителька не збирається ставати його коханкою почав присікуватися до будь-якої дрібниці. Василь на два роки молодший, сіроокий, стрункий, спокійний, роботящий: то з трактором у полі, то з мотоциклом в районі, а то з велосипедом у лісі. Жили, як брат з сестрою і співчуттям лікували душевний біль.
А одного разу, через кілька місяців сумісного життя, на день народження Валентини трохи випили, захмеліли, розговорилися і їм так стало затишно і добре, що Василь не втримався. Подивився лагідно у вічі і взявши її за руку, не сказавши ні слова, відвів у спальню, де вони, майже не роздягаючись, пізнали одне одного ближче. Валентина не знала, що тоді відчував Василь, (так швидко це трапилося, що й не зрозуміла одразу, чи це їй наснилося, чи насправді що таємне сталося поміж ними), проте вранці почувалася ошуканою, зрадницею покійного чоловіка. Василь удавав, що нічого не сталося. Знову потай плакала, але вже не так невтішно згадуючи тремкі обійми Василя. Інколи хотілося тепла, тоді клала покірно голову на його міцне плече і не знімаючи нічної сорочки, не вмикаючи світла дозволяла себе тішити.
Що зі мною? — думала сполохана Валя, намагаючись розгледіти у світлині горошину, що неприємно посіпувала.
— Васю, — розбудивши чоловіка, повідомила збентежено, — мені потрібно до лікаря.
— Що трапилося? — запитав, протираючи заспані очі, чоловік.
— Не знаю, щось намацала там, якусь гульку.
— Де там?
— Ну там, — тицьнула пальцем нижче пояса в нічну сорочку.
— Пухлинка тверда, свербить, болить.
— Покажи!
— Ага, ще чого! Завтра піду до гінеколога.
— Значить гінекологу показати можна, а мені ні? — дивувався чоловік. — Тим паче завтра неділя і лікар не приймає, — наполягав Василь.
— Я тебе стидаюся, почекаю до понеділка.
— До понеділка можна в реанімацію загриміти. Що за безглузді примхи? Валентино Андріївно, ми ж з тобою разом майже шість років, як-не-як!
— Ну то й що, Василю Івановичу? Це ще не привід тобі все розказувати і показувати.
Валентина лягла у ліжко натягнувши на себе ковдру і згорнувшись калачиком відвернулася обличчям до стіни.
— Валю, не будь упертою! Що за цирк на дроті? Покажи, щоб я не хвилювався, може, потрібно викликати швидку допомогу, не капризуй, я ж тобі не чужий дядько з електрички.
Жінка тихо стогнала.
— Валюшо, — уже більш лагідно вмовляв стурбований Василь.
— Валю... Валю, не мовчи.
Нарешті обізвалася,
— Як я можу тобі довіряти, коли ти жодного разу за шість років не сказав, що мене любиш? — схлипувала жінка.
— А хіба ти сама цього не відчуваєш? У нас все добре... Просто я не вмію говорити гарні слова, а своєю справою доводжу, що ти мені не байдужа!
— Своїй Марії, напевно, казав, що кохаєш! Так?
— Та я вже й не пам'ятаю чи говорив що подібне. Вона у мене була першою, разом ходили до школи, а у дев'ятнадцять років побралися. Після народилася донька, яку пестили, а зараз їй байдуже, що зі мною. Жінка поралася на кухні, в городі, а я пізно приходив з роботи, а ще у хліві потрібно було почистити, нарубати дрова.
— І ти у мене другий, — перебила Валентина, — але ж хочеться, щоб між нами були почуття, а не лише, ну знаєш що.
— От дурненька, хіба у нашому віці люди балакають про любов? — посміхався у вуса Василь, гладячи обурену жінку по голівці.
— Гаразд! — хоч і зашарілася соромливо Валентина, але зняла нижню білизну.
— Я покажу, тільки довго не роздивляйся там... добре?
— Добре, добре, як скажеш! — зрадів Василь, що жінка нарешті погодилася на медогляд.
Чоловік вперше, затаївши подих, милувався Валиною трояндочкою. Як вкопаний стояв перед нею на колінах.
— Ну, що там... що?... чого мовчиш, Васю?, — жінці кортіло дізнатися якнайшвидше, що з нею трапилося, а чоловік не квапився з діагнозом.
— Валечко, то у тебе там звичайний кліщ... присмоктався зараза... зараз візьму пінцет і миттєво витягну, моя хороша.
Швидко не вдалося ні пінцетом, ні іншими приємними засобами, як не старався.
І олією змащував, і водив навколо кровопивці вушною паличкою, та нічого не виходило, лише відірвав гузок упирю. Десь під ранок, все ж таки, вдалося відірвати того "рип'яха" з Валеної квіточки і вона полегшено зітхнула, притулившись до чоловічого плеча з вдячністю.
— Ось і добре, моя люба, маленька, кохана, ніжна, красива, рідна, найкраща у світі квіточка — лопотав Василь цілуючи розпашілу жінку...
07.06.2022р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
