Продовження сюжетної лінії, розпочатої у першому творі циклу
"Хроніки московсько-української війни" – «Винищувач танків»

Закінчивши епопею з панцерниками орків, дід Микола подався по сусідніх хуторах збирати свою мисливську бригаду. До кого зайшов особисто, кому зателефонував. Уже надвечір до його хати завітало шестеро бравих козаків ще досить працездатного віку. Кожен був укомплектований берданкою, крісом, карабіном чи трьохлінійкою часів Другої, а то і Першої, світової війни. Внаслідок нетривалої наради залишенці із навколишніх малолюдних поселень прийняли одностайне рішення про об’єднання у партизанський загін. Його командиром, також одноголосно, було обрано старшого за віком – сімдесятилітнього Миколу, а заступником – молодшого від нього на кілька місяців його друга, Левка. Останній жартівливо називав Миколу верховним головнокомандувачем їх лісового товариства, а себе – начальником генерального штабу.
– Вийшло майже відділення стрілецького взводу, – посміхнувся Левко перед тим, як розходитися по домівках.
– Ет, нам би ще коней з десяток… – посміхнувся Микола. – Ми б організували ескадрон лісовиків летючих і тоді у окрузі лише підкови мерхотіли б.
– Згадала баба, як дівкою була… – кинув глузливо Омелько. – Серед нас лише у Тараса конячина, та і тій уже за добрий десяток…
– То сідлайте корів, – знайшовся останній. – А дехто може і бичка під сідло поставити, – уже відверто глузуючи, Тарас хитро подивився на Миколу.
– Гаразд, повеселились і доста. Давайте по домам. Всім бути на зв’язку цілодобово! – рішуче підсумував командир.

Підстаркуваті лісові лицарі новоствореного партизанського загону прямо з наступного дня заходилися активно вести розвідку. Не привертаючи до себе особливої уваги загарбників, з огляду на досить статечний вік, фіксували кількість і напрямки пересування озброєння, військової техніки та живої сили ворога. Про наслідки спостережень командир по такому ж за віком, як і сам, телефону регулярно доповідав своєму старшому онукові, що служив у лавах ЗСУ і уже на цілу голову обскакав діда у посаді та військовому званні.
Першим відчутним доробком партизанського загону стало знищення будівлі школи в одному із сіл сусіднього району. Там, за інформацією лісовиків, розмістилося до роти спецпризначенців, а на подвір’ї – з десяток одиниць бронетехніки та паливозаправник. Вдосвіта, коли ще загарбники солодко спали, їм несподівано і прилетіли гостинці від української артилерії. Старенька восьмирічка, в стінах якої отримало знання не одне покоління мирних полісян з навколишніх сіл, стала тимчасовою братською могилою майже для сотні московських загарбників.
Невдовзі після закінчення обстрілу дід Микола з двома своїми «однополчанами», прихвативши з собою мисливську зброю і ризикуючи життями, навідались на територію зруйнованої школи. Доки поодинокі московські недобитки приходили до тями, зализуючи рани у навколишньому лісі, вони підібрали на згарищі кілька десятків ручних гранат, чотири справні автомати і навіть ручний гранатомет та кілька пострілів до нього. Ці трофеї дуже потішили старих вояків.
Через тиждень, реалізуючи інформацію лісового загону, підрозділи ЗСУ працювали по скупченню ворожої техніки і живої сили уже в іншому селі. Але дід Микола не був би самим собою, якби не контролював той процес. Коли українська артилерія розпочала обстріл, він з Левком потаємними стежками, через болото і густі лісові зарослі, обережно дісталися околиці села. Там вони сховалися в ущелині гранітної скелі, що нахилилася всією своєю десятиметровою висотою над невеликим потічком. Лише артобстріл скінчився, а у хід пішла стрілецька зброя, лісовики вирішили і собі дещо просунутись углиб населеного пункту. Тим паче, що вони уже були озброєні автоматами і гранатами.
Неподалік, на краю присілка, вони побачили стару жінку. Та сиділа під хатою на лавці і, не звертаючи уваги на досить інтенсивний бій, звуки якого долинали з іншого боку села, гладила кота, що зручно вмостився у неї на колінах.
– Чи вона глуха… – здивувався Микола, коли кілька куль просвистіли неподалік.
– Можливо, – лаконічно висловив припущення Левко, який пересувався дещо позаду, прикриваючи командира.
– Тобі що, жити надоїло, – майже у вухо старої гаркнув дід Микола, коли короткими перебіжками дістався крайньої хижі. – Ану мерщій до погреба!
– Та куди там! Усе забито… – сумно відповіла стара. – І не треба так репетувати, я все добре чую, – уже сердито додала вона.
– Невже діти з онуками з міста повернулися? – з подивом, але тихіше, запитав верховний.
– Якби то, – сумливо усміхнулася баба. – «Асвабадітєлі» поховалися, коли наші хлопці дали їм прикурити!
– І скільки їх там? – лукава посмішка ледь визирнула з-під дідових вусів.
– Точно не знаю. Десь троє-четверо, бо більше у мій погріб не влізе. Там усе полицями з консервацією заставлено.
– Ех, жаль такого добра… – знімаючи з ременя ручну гранату, сумно похитав головою в різні боки Микола. – Ану, візьми на приціл двері погрібника, – неголосно звернувся він до Левка, що уже підкрався тихо ззаду.
Той мовчки зняв трофейного «калаша» із запобіжника і зайняв позицію за дебелим сухим дубовим стовбуром, що в якості опори підтримував кут даху старої хатини. В цей час баба щось пригадала і помахала Миколі скоцюрбленою рукою.
– Постій, соколе! От уже, зовсім стара. Геть забула… – бідкалася вона, не зводячи очей з його мозолистих рук, що тримали «лимоку». – Там позаду погрібника стримить вентиляційна труба. Вона веде прямо до погреба. Ти тільки тихенько «грибок» зніми, він легко подається.
– А труба з якого матеріалу, металева чи азбоцементна? – уточнив командир.
– Та яке там… – махнула рукою стара. – Звичайна, пластикова. Минулого року онук на ровері з міста завіз, бо металева зовсім згнила. Але ж він, бісів син, полінився завести її до погреба збоку, як годиться. Нашвидкоруч пробурив у стелі дірку, увіткнув сторчака шмат голої труби, заляпав зверху цементним розчином і все… Ледве потім допросилася, аби «грибок» зверху поклав, а то дощ прямо всередину періщив.
– Товста? – спитав Микола.
– Хто? – відповіла здивовано питанням на запитання баба і краєм ока глипнула на себе.
– Труба, – посміхнувся той.
– Отака, – баба склала півколами покручені часом і важкою працею пальці обох рук таким чином, що крізь отвір легко міг прослизнути людський кулак середніх розмірів. – Онук говорив «сотка». Так і сказав: «Нумо, бабуню, за «сотку» по «соточці»!
– Значить все повинно вийти добре, – мовив собі під ніс Микола і вже було направився в обхід погрібника.
– Постривай, – знову зупинила його стара. – Забула ще тобі сказати, парубче. Я на ніч вентиляційну трубу знизу до цього часу ганчіркою затикаю, щоб мороз у погріб не вліз. А сьогодні, через оцю халепу, ще не встигла витягти ту затичку…
– Ось тобі й на… – легко ляснув себе рукою по стегну Микола. – Велика ганчірка?
– Та ні, – закліпала очима баба. – У мене уже сили не вистачає носитися з великою. Я її так, скраєчку.
– Наскільки труба виступає зі стелі вниз? – знову поцікавився Микола.
– Сантиметрів на п’ятнадцять-двадцять, – напружуючи пам’ять, повільно видавила з себе стара, очевидно побоюючись помилитися. – Мені майже на рівні очей, а головою до стелі я не дістаю сантиметрів п’ять-десять…
– Гаразд, повинно вистачити, – буркнув Микола і, показавши жестами руки Левкові бути напоготові, обережно рушив у обхід бабиного культового холодильника часів минулого тисячоліття.
Колись давно, ще при комуністах, він служив у мінометному підрозділі мотострілецького полку, але і дотепер добре пам’ятав основні закони мінометної справи. В цьому випадку труба – той же міномет. Як би сильно баба не заткнула її внизу, жодна ганчірка не зможе конкурувати з мінометною плитою, навіть якщо граната вибухне вище рівня перекриття. Дорогою, про всяк випадок, він зняв із паска ще одну «лимонку». В будь-якому разі перша звільнить шлях, а друга завершить розпочату справу, – розмірковував старий мінометник на ходу.
Обережно підібравшись до грибка, що на добрий метр височів над землею, лісовий месник акуратно зняв його. Легко подався, мабуть ганчірка сидить не туго і тепле повітря з погреба не дало ранішньому морозцеві прихватити кріплення бриля до труби, – подумав він. Вирвавши чеку з першої «репанки», так вояки УПА називали оборонну гранату Ф-1, дід ніжно опустив її у трубу, ніби до ствола свого гранатомета, а сам хутко упав на землю, під стіну погрібника. Почувши через кілька секунд зсередини глухий вибух, він миттю підхопився на ноги, вирвав чеку з другої гранати і уже не так лагідно опустив її в майже непошкоджену зверху трубу, а сам поспішив до входу, знімаючи автомат із запобіжника.
– Операція-дерашизація пройшла успішно! – не без помітного задоволення вигукнув побратим Левко, уже спокійно йдучи від хижі йому назустріч з автоматом наперевіс. – Всередині жодних ознак присутності живих істот, – «начальник генерального штабу» не зміг надалі утримувати хитрувату посмішку, яка весняним сонцем осяяла покрите густою павутиною дрібних зморшок його добре обличчя шкільного учителя.
Другим вибухом двері погрібника з петель зірвало остаточно і зі щілини, що утворилася таким чином, валив густий сизий дим. Через кілька хвилин, коли дим дещо розвіявся, Левко обережно прослизнув до погріба і невдовзі повернувся з трьома спорядженими «калашами», що мали сліди незначних подряпин.
– Можна викликати похоронну команду. Всі три – двохсоті. Там ще «броники» і півтора десятки магазинів з набоями треба забрати, – посміхнувся він товаришеві. – А вашим закруткам теж труба, – кинув він бабі, яка обережно визирала із-за своєї хатини.
– Та ви лише допоможіть вибити отих харцизяків із нашої землі. Після перемоги я накручу стільки консервації, що вистачить не на один партизанський загін! – теж заясніла беззубою посмішкою стара. Сльози радості і болю текли по її зритому нелегкими роками обличчю.
– Обов’язково розіб’ємо загарбників упень і звільнимо нашу рідну українську землю до останнього сантиметра, – лагідно сказав на прощання Микола і, забравши «броники» мертвих окупантів разом із уже непотрібними їм набоями, поспішив за Левком до лісу.

22.07.2022