Борючись за своє існування українська інтелігенція проводила активні дії щодо розвитку культури та поширення української національної ідеї. Вистоявши у найважчі часи, виборовши право „бути” вона зіткнулася з більшою проблемою – нацією, що не цінує своєї культурної сили.
Як термін „інтелігенція” з’явилась ще у античні часи, тільки тоді вона означала „розуміння”, „знання”, „пізнавальна сила”. „Інтелігенція – це те, завдяки чому душа пізнає які речі, який навколишній світ...” – сказав колись ще Цицерон. Згодом, Боецій визначив інтелігенцію як пізнання та самопізнання Божественного розуму, завдяки чому він може побачити основи речей та свої власні основи. Це визначення навіть зараз використовує європейська філософія.
Зараз існує два підходи до визначення інтелігенції як соціальної групи. За одним, це люди, що у більшості випадків мають вищу освіту, переважно займаються розумовою та творчою діяльністю, просуваючи культуру в суспільство. За іншим, вужчим, визначенням до інтелігенції можна віднести людей, яких вважають еталоном суспільства.
Проте, інтелігентність – це більше ніж освіченість, але це і не просто сукупність певних ідей. Російський соціолог Г. Сілласте на початку ХХ століття виділяв три види інтелігенції: „вищу ”, „масову” та „напівінтелігенцію”. Парадоксально, що всі типи жили за межею бідності.
Але головне що сьогодні можна визначити хто ж саме відноситься до цього класу. Адже якщо пильніше придивитися, то інтелігенція як соціальна група була і є тією рухомою, а головне мислячою силою, яка займалась поширенням культури у широких верствах населення. Вона була і залишається „верхівкою” соціальних груп, яку неосвічені люди не поважають, а простіше – заздрять їй. Постає не дуже складне питання: чи розуміють люди хто насправді відноситься до так званої інтелігенції? Адже інтелігенція, це люди, що професійно займаються розумовою працею. Це люди труд яких частіше залишався неоціненим як духовно, так і матеріально.
Інтелігенції, В.Липинський дає таке визначення: “Інтеліґентом не називаю всякого, хто скінчив вищу чи середню школу, бо таку школу скінчити може і хлібороб, і військовий, і промисловець, і робітник. Інтеліґентами, по моїй термінолоґії, єсть люде не зайняті матеріяльно-продуктивною працею, не володіючі ані засобами війни, ані засобами продукції, і здобуваючі собі прожиток взамін за працю свого ума і духа”.
Той же Липинський був розчарований українською інтелігенцією. Адже дуже часто представники цієї касти не брали на себе відповідальність ані за нестабільну ситуацію у крайні, ані за свої невірні вчинки, та й „зраджувати” свій народ їй приходилось не один раз.
Але не можна забувати, що як ситуація в Україні так і сама інтелігенція відрізнялися одна від одної. Безперечно, українська інтелігенція мала спільні національні риси, проте, інтелігенція кожного окремого регіону через об'єктивні причини пройшла дещо відмінний від інших регіонів України шлях розвитку. Особливості політичного статусу краю, агресивний, асимілятивний характер урядової політики держав під якими була наша країна гальмували розвиток національного життя і звужували соціальну базу місцевої інтелігенції. Проте без національно свідомого та політично активного проводу багатомільйонне українське населення не змогло б вирішувати проблеми етнічного самозбереження, задоволення культурних і релігійних потреб, зміцнення економічного становища.
Інтелігенції зажди було важко адоптуватися в умовах життя нашої країни. Аристократи завжди вважали інтелігенцію „нижче” за себе. Люди прості – навпаки „вищою”. Виходить, що інтелігенція ніколи не належала одному з класів, а була посередником між ними. Як не дивно, але українська інтелігенція завжди була однією з тих сил, що підіймали національно-визвольний рух проти царської влади, та однією з тих сил, що виступали проти радянської системи. Здається, інтелігенція в Україні завжди була суто українською і впроваджувала українську національну ідею навіть коли це було досить небезпечно. І її боялася як царська так і радянська влади. Наша „пізнавальна сила” була загрозою існування обох режимів за що жорстоко поплатилася.
У 1905 – 1917 роки наша інтелігенція вела класову боротьбу разом з робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і буржуазії. Виходить, до останніх вона не належить. Разом з тим, брала активну участь у національно-визвольному русі, виступала за вільний розвиток української культури – мови, літератури, преси, театру, навчання рідною мовою. Тут вона виконувала свою найголовнішу функцію – просвітницьку.
У часи ж радянської влади інтелігенція щосили боролася ще й за своє фізичне існування. Намагання зробити всіх „пролетаріатом” було досить не вдалим. Гірше було те, що під вплив радянської влади потрапила уже вся українська інтелігенція. Адже після поширення на землі Західної України більшовицької державності увесь молох репресій був перенесений на населення цього краю, зокрема на його національну еліту, яка десятиліттями вела боротьбу проти поневолювачів. Основні зусилля репресивно-каральних органів були спрямовані на фізичне винищення підпілля ОУН та її збройного формування –УПА, на ліквідацію церкви, яка завжди обстоювала ідеали національної державності. Десятки тисяч національно свідомих українців були репресовані. Найбільших переслідувань зазнала саме інтелігенція. Люди, у кращому випадку, тікали за кордон. У гіршому зникали, накладали на себе руки, помирали за дивними обставинами. Скільки наукових відкриттів ми втратили?! Скільки видатних лікарів зараз прославляють країни Європи та Америки?! А скільки літературних шедеврів мала б Україна?! Ніхто не відповість на ці запитання. Як ніхто вже не визнає себе винними.
На жаль сьогодні інтелігенцію замінює так звана політична еліта. Яку тільки у дуже рідких випадках можна віднести до „пізнавальної сили”. Так, безперечно, є в українському уряді такі люди, але вони не в перших, і навіть не в других лавах. Без політичної еліти держава не може існувати, особливо в перехідні періоди, адже в такі моменти роль політичної еліти стає винятково важливою, якщо не вирішальною, — оскільки саме вона повинна сформулювати відповіді на виклики, поставлені часом змін. Але лише у тому випадку, якщо це дійсно еліта. Адже політична еліта не повинна буди правлячою. Тому можна констатувати, що політична еліта сучасної України не є, як потрібно для забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес нації, суспільства загалом. Це — верхівка пануючого класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка ставить цей клас у привілейований стан.
В ідеалі політична еліта складається з представників інтелігенції. А якщо констатувати, що інтелігенція в незалежній Україні ще не сформувалася, то можна і стверджувати, що усій українській еліті нині передусім бракує державницької відповідальності за свої практичні дії і політичної культури. Вже згадуваний В.Липинський наголошував, що політична культура — це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, а національного інтересу, що активна творча діяльність з його реалізації полягає в служінні своїй державі та здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самоціллю, егоїстичним, а не державницько-національним прагненням.
Головна проблема на сьогодні в тому, що для багатьох поняття політичної еліти та інтелігенції тотожні. Поки ми не навчимось розрізняти прагнення влади від просвітництва, доти «псевдоінтелігенція» буди стояти на чолі нашої держави.
Нова українська інтелігенція тільки розвивається. Вона безперечно має свої таланти, але все ще попереду. Наше головне завдання давати належну увагу та просто поважати свою „пізнавальну силу”, у іншому випадку вона не зможе підіймати народний рух та вести культурну революцію у країні, яка поступово забуває що таке культура.