ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2017.12.12 21:06
У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі

Олександр Сушко
2017.12.12 17:36
Ех, молоде-гаряче, рветься в бій.
Штовхає в спину у зірках барило.
- Давай, братва, хутчій окопи рий!
У результаті - хрест, вінок, могила.

Для степу роблять бронекатери,
Гармати облаштовують на щуки.
Гей, налітай! Цукерочку бери!

Іван Потьомкін
2017.12.12 17:31
Кажется, в начале весны 2002 года по израильскому радио “РЭКА” передавали интервью с известным польским режиссером Ежы Хофманом. Речь зашла и о его новом фильме “Огнем и мечом”. Мастер заговорил не сразу, будто что-то мешало ему. – Я посвятил его моей до

Олександр Сушко
2017.12.12 17:20
Політична тусня. Крики, рейвах, бедлам,
Оселедці вигукують: - Мі-ха-а-а-а!
Умочаю перо у старенький калам:
Обирають нового халіфа.

Попередні герої дрімають в кутку.
Нова іграшка. Вельми цікава.
Прилетів генецвале на цицю м’яку,

Олександр Сушко
2017.12.12 17:16
На баобабі світом нудить шпак.
Під ним гарчать від люті кілька бестій.
Гризуть левиці антилопі карк,
А я живу у їхній жовтій шерсті.

Тут затишно. І ворогів нема,
Жую усмак дебелу волосину.
Кохання – море, бо самичок тьма,

Анонім Я Саландяк
2017.12.12 14:09
Космос (для фейсбука) 12.5 (роздуми невігласа) Теорія (ідея) реальності... ... хай так: або, лише, сама субстанція (так звана матерія), або, вже, - субстанція, простір та ідея. Перший варіант іншому не суперечить, бо – всі три поняття могли б мі

Домінік Арфіст
2017.12.12 13:56
є у Саваофа – арфа і голгофа…

1
на землю лягаю… не ниць – горілиць…
а там – журавлі … я гукаю… гукаю…
на кого чекаю? у чому я каюсь?
скрижалі Твої кам’яні – спотикаюсь…

Сергій Гупало
2017.12.12 10:15
Мистецтво – ліки, – думка серце крає.
Важке життя моє осяяв чемний план.
До музи йду аж ген, до виднокраю.
Чи пан тепер я? А чи просто графоман?

Багато маю хутірців і станцій.
Не йду між крапельками – через ріки йду.
Я знаю більше станцій, н

Олексій Кацай
2017.12.12 06:10
Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Світлана Майя Залізняк
2017.12.11 23:17
А домінанта котячих -
вгризтися в горло чи бока.
Лисці смугастенький м'ячик
любо котити... й навтьоки...

Шерсть облизати - і ніжно
муркнути просьбу край тину.
Сила несе центробіжна

Мирослава Шевченко
2017.12.11 23:03
Стліває тихо на світанні
Далеке сяйво зір останніх...
Серед розкиданих світів
Я не знайшов свого пристанку
І в самоті блукав до ранку,
І пове

Олександр Сушко
2017.12.11 17:43
Я - скалозуб. Весела птаха.
Усяке скаче з-під пера.
Пішов на фронт - вернувсь без даху:
Життя людське не сміх - жура.

Щасливих мало в морі хворих.
Той - одинокий, той - сліпий.
А дзвони вперто б'ють на сполох:

Ігор Шоха
2017.12.11 16:23
Погоду роблять мороз-енк-и,
аж репає моя земля:
ті самі «антитимошенки»
і «противсіхи»-одноденки
пандороящика кремля.

***
Нувориші – і ґазди, і ґаздині

Олександр Сушко
2017.12.11 16:00
Гризуться пси. Вояки терті.
Уміють вкласти у гроби.
Ми ж - пішаки на дошці смерті,
Усі заляжем під горби.

"Вперед!", "Ура!" , "Ату!" і "Слава!"
Ревуть розчахнуті роти.
А я кажу, що ця потрава

Олександра Христич
2017.12.11 14:58
Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує

Маркіяна Рай
2017.12.11 14:11
Білим маревом вкрита дорога -
То не сніг, - то моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів.
По мені чиясь ніжка гуляла,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Іолана Тимочко
2015.03.20

Ольга Значкова
2014.09.19

Олександра Камінчанська
2014.05.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Валерій Гужва (1936) / Рецензії

 Олександр ГИЖА. ІСТОРИЧНІ ВІЗІЇ ВАЛЕРІЯ ГУЖВИ
ЖИТЕЙСЬКИЙ ПУТІВЕЦЬ
ТА ІСТОРИЧНІ ВІЗІЇ ВАЛЕРІЯ ГУЖВИ

Авжеж, я лише прозаїк. Але душа моя завше раювала і страждала, коли на якомусь заломі життя стрічала живу Поезію. Наснажену болем і любов’ю. Знахідками і втратами. Сподіваннями і розчаруваннями. Оптимізмом і мінором…
Поезія – рідкісна птаха, аж така реліктова за нашої дикої доби, що я назвав би її жар-птицею, а проте не можу вдатися до подібної гіпотетики, бо її величність Поезія – то світ нечуваних образів, дивовижних барв і пахощів, які вдячно організовані поетом у звуковий ряд (може, й не завше в узвичаєних рамцях жанру чи розміру)…І мова в такій Поезії – не просто інструментарій. Мовні засоби в поетичній формі завше повнокровні, гарячі або ж крижані, трепетні чи лаконічні, причому барви тим більше насичені, чим більшим словниковим «боєзапасом» володіє поет.
Я не збирався відгукуватися на вихід у світ нової збірки Валерія Гужви, але психологія його поезії, її почуттєві й соціальні збудники, філософія творів зачепили мене «за живе». Окрім того, деякі пасажі післямови відомого критика М. Слабошпицького спонукали мене до слова «після слова»… Не йдеться про якийсь присолений протестний потік: поезія В. Гужви викликала сподівання, цікаві читачеві думки. А що вже так, то мусив озватися, аби давня моя шана і приязнь до автора згаданої збірки – цього воістину літопису поетової душі, в якому пильно віднаходимо багато такого, що являє собою сув’язь поетових переживань з нашими почуттями й почуваннями, бо найчастіше те, що так гостро доймає В. Гужву, не минає байдуже й нашу, часто утаємничену справжність, – отож, аби повага і приязнь до поета не залишилися у мене за пазухою, присів до електронного самописця.
Гадаю, Михайло Федотович не образиться, бо пишу не всупереч, а лише доповнюю навіть не його післямову, а додаю трішечки й свого серця, бо справедливо казав Апостол Павло, що «будемо любити не словом чи язиком, а ділом та істиною». Слово, зафіксоване на папері, вже не є лише озвученою «парою». Се тим паче має певний сенс, якщо згадати наш вік – нині ще живі, а завтра? До речі, Валерій Гужва заторкує й цю проблему, себто вічну тему життя і смерти, і відразу скажу, що мої думки щодо mеmento mori тотожні, що вельми потішило мене.
Одне слово, читаю Гужву, а губи самотуж шепочуть: «Боже, і сей краянин десятиліттями стрічався мені в будні і в празники, я відав, що він – поет, а який се поет, що в ньому, в глибинах його художницького єства? Бо мовлене в бесіді «про» анітрохи не прочиняє двері в духовну світлицю самобутнього художника…Аж нарешті глибокою ніччю вчитуюся в слова-одкровення, в слова тремкі й гарячі на дотик, взираюся, volens-nolens, у матеріальні й моральні вияви не самої поетової вдачі, а найперше таїни їх збудників з нашого сьогодення і сивої минувшини. Вчитуюся в сей світ поетових одкровень і тішуся тим невимовно: коли в цілковитій пітьмі нашого «нині» стрічаєш подібний сніп світла, поінколи, може, й загострий-колючий, стаєш зіркіший сам у собі і відразу помічаєш певні прогалини у власній духовності: «А ти про це промовчав…А в тобі цього бракує…То – чому, голубе?»... І знову спрагло п’єш з поетового джерела і бачиш подекуди в ньому й своє відображення й зачудовуєшся : « А ми оба справді-таки сучасники, але ближчі один до одного найперше доконечним запереченням зла, кореляцією почуттів та болю за нашу поганьблену рабами материзну…
Отож, братове поети і прозаїки, повернімося до яйця, як гомоніли старожитні римляни. Роки спливають, як вода в повінь, ми старіємо, а музи?
У багатьох сучасних версифікаторів (маю на оці людей сивочолих) вони, музи, вже давненько захиріли, всохли їхні колись пишні перса, що так радо наділяли останніх соками облуди, то ця братія часом переспівує давно переспіване, – всохло-бо власне джерельце. А чи було?.. У поета муза завше жертовна, а тому щоразу спроможна являти світові істинність обдаровання письменника, себто його талант. Муза В. Гужви щедра, доброчинна, пильна і самовіддана. У неї багата зображувальна палітра, вона щораз самодостатня, бо психологічна, а тому переконливо доказова як поетична парадигма. Авжеж, ми пам’ятаємо критичні розвідки творчості В. Гужви – різної барви. Ось, приміром, літературознавці вважають його співцем міських пейзажів і катаклізмів. Не відаю, чи варто обмежувати т а к о г о поета якимись рамцями, надто ж урбаністичними. Тому що В. Гужва – поет вельми широкого діапазону. Скажімо, його пейзажні акварелі дивують теплими, схвильованими барвами, довколишній світ постає перед внутрішнім зором в дивовижній красі, бо живий, квітучий і виповнений трепетними звуками. При цьому поет ніколи не заколисує нашу уяву, навпаки, він будить її, і душа наша починає співпереживати, їй починає боліти авторове, але вже освоєне нашим духовним єством настільки, що було поетове, а стало нашим.

Я так відверто скучив за тобою,
що вже безсилі книги і листи.
Грудний, глибокий, наче звук гобоя,
твій голос почина в мені цвісти...

Оцей виразний мотив глибоких почуттів, чистих, як вода в гірському струмку, чуємо в ліриці В. Гужви скрізь, де він час при часі залучає нас до погляду в себе, у свою істинну сутність. Приміром, ще й у такий-от спосіб:

Нам осінь двері відчиня в світи.
Спадає листя. Випадає осінь.
Вона розкаже нам не знане досі –
що почалась вона від самоти…

Авжеж, про таку осінь писано-переписано гори паперу. Але останній рядок цієї строфи – то голос причаєної туги, гірке одкровення, позначене темною барвою скупої реальності, – самота є осінню душі серед осяйного літа. Самотність у човні нині, де ще вчора на веслах сиділа весна з травневими очима, а досвітком, таким тихим, як вода в лісовому озері, полинула у вирій і весла забрала…Зверніть увагу – ліричний герой не скаржиться на долю-мачуху. Від одкриває потаємне в своєму серці, а чорна барва тут – лише в нашій уяві, ми її домальовуємо, бо своє вимірюємо на терезах поета.
У Валерія Гужви філософське мислення, воно осібне, оригінальне, воно нібито гранично розважливе, назовсім позбавлене ефектних феєрверків у зображувальних засобах, та коли вдумуєшся в кожний його рядок як вислід поетового духу, то відразу приходить спроможність читати поміж рядками, і тоді духовне наше бачення занурюється в поетові образи й мислі, і в серці з’являється гостре суголосся, ліпше сказати – починають працювати почуття протесту супроти соціальної мізерії та аберації, які нас оточують, або в іншому разі наше серце зачинає тихенько співати осанну доброму і чистому.

Завдає собі смерті свіча. Сталактити ковзькі стеарину.
Сигарети скінчились, і пасти у ручці катма.
Гірко схлипує ніч, як забута в трамваї дитина.
Слово – воля хиренна. І Слово – довічна тюрма.

Тут кожний рядок – поема. Або новела. Або драма. Глибока, мов криниця в пустелі нашого лютого сьогодення, яке, зокрема, засвідчують «графіті» на стінах Києва: «Цушко врятував Україну!» Раби пишуть, наймають рабів, раби розклеюють, раби оплачують. А Київ, той Київ, який століттями дрімав під огидним дахом «моя хата скраю» і, здавалося, пробудився серцем на Майдані, знову впав у залізобетонну летаргію… Мовчить. А тому, як могутній подзвін на сполох: «Слово – воля хиренна. І Слово – довічна тюрма». Страшне одкровення, але й знаменне! Не відаю, хто ще сказав так сильно, використавши, до речі, дивовижно й паузи, і звукові модуляції слова-думки, слова-болю і слова-заклику!
У тім-то й річ, що Гужва завше цікавий роботою його душі. Причому роботою десятиріччями, без духовних канікул, без внутрішніх спонук хоч трохи подбати про вакації, а надто ж «зорганізувати» собі трохи лаврових вінків. Внутрішня, а не показна інтелігентність В. Гужви являє себе постійно і в його справді міцній поезії, за висловом Бориса Чіпа.

Тополе, сестро, квапитись не стану –
Так осені й перекажи, будь ласка:
Я житиму так само, як і жив,
Не зраджу те, чим досі дорожив,
Не примірятиму перуки а чи маски.
Перекажи іще –їй шлю вітання…
Тополе, збережи листок останній,
Нехай на нім напише лист зима…

Кажуть, нібито з якогось десятка віршів легко вгадується життєва і літературна біографія автора і виразно проступає його творчий характер. Проте такий погляд звужує художницькі горизонти поета, огром його зацікавлень і творчих спонук. Валерій Гужва – явище в українській літературі, він ніколи не співав з чужого голосу, не шукав у собі чи поряд чужих слідів – він вибудовував храм своєї поезії поволеньки, відточуючи кожну деталь і думку, він завше тримав свої емоції на короткому припоні, хоча ніколи й не неволив їх. Тому в нього такий відточений і точний образ , а погляд чіпкий і гострий. Поет не заплющує очі на потворне й гидке, бо хто скаже за тебе те, що мусиш сказати тільки ти? А про прекрасне?

Золоте наше слово шовкове,
українська зболіла душа,
мов на лутці прибита підкова,
Мов стриножене в лузі лоша.

Або ось про сумний сорок сьомий, коли вбитих голодом людей десятками щодня знімали з товарняків на маленькій станції Гвіздець (Прикарпаття), – вони їхали роздобути мішечок хліба, бо не знали, що НКВС уже повигрібав у Західній Україні все до зернини, і селяни рятувалися від голоду жолудями і молюсками з річечки Чорнявки. А ми, діти «східняків», десятками поглинали раків: місцеві того часу їх не їли… І раптом такий актуальний і болісний перегук часів:

Хіба ж у тому Батьківщина винна,
що повно в їхній пам’яті лакун?
Їсть затірку і досі Україна,
присмачену брехнею із трибун.

Чи винна Батьківщина, люде? Давайте поміркуємо, як споночіє, замовкне радіо, і лукаве око телека нарешті осліпне. Авжеж, ми справедливо хочемо , аби світ визнав голодомор в 32-33 роках геноцидом нашого уярмленого народу. Про сотні тисяч наших співвітчизників, які вижили у війну і впали наповік, укинуті в смерть голодом сорок сьомого року, – мовчимо, як риба на березі. Чи винна Батьківщина? Треба спочатку знайти істину: яка Батьківщина, чия? Авжеж завинила, бо ідеологам тоталітаризму треба було винищили українців до ноги. Це – по-перше. А по-друге? Що краще – вмерти на колінах від голоду, маючи найкращі чорноземи, ставши перед цілим світом кріпаками, себто, – р а б а м и, чи, може, варт обрати інше, більш достойне місце на одвічному бранному полі України? Хіба українець не знає своєї кривавої, але також і звитяжної історії? Хіба не наші прапрадіди утворили найпершу демократичну республіку? А Конституція Пилипа Орлика? Який ще народ породив такий вікопомний документ? Що треба було робити … Давайте вчинимо несподіваний екскурс на Конотопщину. Маємо сонячний день 29 червня 1658 року. У небі співають жайворонки, а на землі триває люта січа козаків гетьмана Виговського із 150 тисячами кінноти під началом ординського князя Олексія Трубецького. Російський історик Сергій Солов¬йов писав про цю битву: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію. Цар Олексій Михайлович з’явився перед своїм народом у жалобному вбранні, і Москву охопила паніка. Ходили поголоски, що цар зібрався до Ярославля, бо Виговський наступає прямісінько на Москву…Чи не радив нам Луцій Сенека: «Vivere militare est – Жити – значить боротися?». Виговському не дали звершити задумане. Хто? Свої братчики, не чужі. Але ж подвиг наших предків до чогось кличе, га?
Ось таку своєрідну інгаляцію вчинив мені поет. Своїм історичним ретро, яке в нього завше в тісній кореляції з нашим викривленим сучассям…
Слово як виражальний засіб поетових надій, розчарувань, болю і гніву чи любови піднесене в поезії В. Гужви на вершину нашої філології, поет залюблений у мовну стихію і черпає із неї з трепетом. Поет Валерій Гужва – володар української саме через синівську любов до неї, і вона вдячно приймає його володарювання.

Не поможуть епітафії
і промови урочисті.
Темні плями біографії
не подужає хімчистка.
Скільки не бряжчіть на клавішах,
не терзайте струни цитри –
тільки ж кров із пальців класика
хрестоматія не витре.

Я не фанат політичних памфлетів у поезії: як на мене, для них існують інші жанри, але подібна жарота думки не може не вкусити серця.

Поет нібито не оголює назовсім своє серце, але біль його людський, найперше синівський – за вітцівщину. Валерій Гужва також відає, що вчинок – се людина. Тому припильновує свою ниву прискіпливо. Поет вельми поклоняється слову, глибоко поважає його і береже, як зранену лань. Бо оті, що з осоружної п’ятої колони, кричать день при дні про другу державну, плюючи українцям в душу і в їхнє далеко не веселе прийдешнє. Моя мама, читаючи оголошення на дощечці осередь рясних хлібів: «ПШЕНИЦА МИРОНОВСКАЯ. 100 ГА. БРИГАДИР МІЗЕРНИЙ Х. П.», казала:
– Оце, сину, знов неправда вродилася. Хома не Мізерний, а Мизерний, але вони хочуть, щоб ми були мізерними на таких, як щітка, хлібах…Усе вигрібають, а нам лише дощечка на спомин: «Пшеница мироновская…» Авжеж, миронівська, та поїде на чужину…».
Ну, куди до мами моєї Клодові Анрі Сен Сімонові з його соцутопізмами чи Луцію Аннею Сенеці, цьому ходячому цитатникові філософських сентенцій? Вони брали з-за туману, а мама – від землі. Уярмленої ординцями.
О, бачили, панове шанувальники поезії, які висліди від читання В. Гужви? Ось довідалися, скільки в нас новітніх горе-аристократів-шевальє і кавалерствуючих дам. Он як: усвідомлюючи своє рабське походження, ми прагнемо заповзти в масонство і, хоч на папері, стати шевальє. Та ба: все добре, але очі нас виказують – «пролетарское происхождение» визирає…А ще за вухами завше порох чи моховина прадавня… І черевики… О, ті мешти, трясця їхній мамі! Спереду блищать, а затилля в лайні.
Не нарікай на жереб долі всує –
горять у храмі тисячі свічок.
Ти був у нім, Те deum. Алілуя.
Вдягнув масонський фартух новачок.

Нахапавши з долоньок народу «зелені», вони гадають собі, що далеко втекли від такого:

Старці прокидаються рано,
пляшками бряжчать в рюкзаках.
Неначебто сури Корану –
книжки і газети в руках…

Гірке, мов євшан-зілля, свідчення самовидця: книжки несуть здавати, як непотріб. Погодьтеся, се набагато потворніше, аніж багаття з книжок… І це – наша дійсність. Тисячі киян щодня несуть тонни «хрусталя», як самі кажуть. А, щоби конкуренти не підгребли, прокидаються разом із жайворонками і бігцем-бігцем по вчорашніх стійбищах киян-відпочивальників. Людоньки, що вони вчинили з нашим лісом на Виноградарі! Раби. Але з грішми. Раби з обідраними до живого м’яса душами. Опоганені бездержавністю ще в дідах і прадідах своїх, вони щодня пережовують і перетравлюють у проваллях черева надбані неправедним шляхом «у. е.»… Дикі свині лишають після сніданку чисту, переорану землю. «Кияни» з-під Бородянки, а надто оті, що пишуть на київських парканах: «Все будет Донбасс!..» лишають по собі гори сміття… Раби! Що тут удієш… Як гомоніли латинці за часів Енея, tempora mutantur, et nos mutantur in illis. Часи змінюються, і ми змінюємося з ними. Можливо, так було десь. У нас – ні. У нас беззаконня верхів породило вседо¬зволеність низів. І відразу приходить з Біблії: «Повсюди ходять нечестиві, коли нікчемні із синів людських піднеслися…». Люта правда, чи не так? Але – п р а в д а!

Перебираєм зернятка дозрілі,
а в думці поселилося одно:
чи будуть після нас вони при силі,
чи візьмуть на сівбу,
чи проросте зерно?

Важко сказати з певністю, бо чимало осередь люду мутантів, чи не так, братове? Що ви скажете про нашу вітчизняну «еліту»? Навчалися майже всі з бісівськими хвостами, бігали вдень і вночі за викладачами вузів, щоби утяти ті лихі хвости, а тепер у Верховній Раді вічно хвостаті законотворять для власного бездонного черева і своїх нарождених, і ненарождених хвостатиків! Про їхню аберацію, авантаж, автофілію, агнозію свідкують геббельсівські промови з трибуни ВР. Жодного слова правди, скажімо, у тих же регіоналів, жодної живої іскрини інтелекту, все з написаного дияволом, лукаве, нечисте, все спрямоване супроти нашого народу і нашої держави, яку сикофанти з п’ятої колони нищать всіма засобами, окрім важкої зброї. Легеньку, себто кишенькову і мисливську з оптичним прицілом, вони застосовують з успіхом. А що – мутанти, хіба вони завинили, що народилися з духом Каїна в серці?.. Совкові раби.

Наш історичний віз вже вкотре без коліс.
У затінку небес ридає муза Кліо.
Якби й усі гуртом за дишло узялись,
не зрушили б. Хіба направо чи наліво.
Немає громадян – самі гетьманчуки
пірнають в теплу твань державного корита.
О Господе, невже гріхи такі тяжкі,
невже усі хребти ще змалку перебито?

А так, поете, хочеться з болем сказати, бо де, в якій країні, вже всоте запитую, понад половини парламенту є лютими ворогами держави, якій вони начебто законотворять? О, справді українці – унікальний нарід! Наймирніший і найсумирніший, і такий добрий, що його хоч без хліба їж. І їдять. І пожирають. Нашу волю. Нашу державність. Наше майбуття. Пам’ятаймо, що за Сибіром сонце сходить, а воля заходить.
У такий-от спосіб поет Гужва будив у мені приспану козацьку волю, не відаючи, що я давно маю її від Бога, а серце болить за уярмлену в серці кров батька Богдана і Симона Петлюри, котрого полтавці не можуть, чув, захистити, власне – пам’ять про нього. Через те такий разючий і безза¬стережно сенсорний вплив поезії В. Гужви на тих, чиє серце хоче визволу від дикунської лжі та злочинного диктату лихого сьогодення, яке переслідує мислячу людину, немов навіяна дияволом ординська навала. А тому, як мені видається, такий відчутний сенсуалізм у міцно збитому й чітко ограненому думкою збірнику поезій Валерія Гужви. Людини і поета. Громадянина і щирого брата. Отож дарма приписувати В. Гужві лише міські мотиви й спонуки, що відтак, відкриваючи нам таємниці поетової душі (хоч він, здається, заперечує її в собі, на превеликий мій подив і ще більший жаль), себто все те утаємничене в художникові слова, що до певного часу визрівало в обширах його болю, постає на папері духовним потрясінням:

Лілова хмара втрат розсілась на півнеба,
ще й вітерець жене маленьких хмаренят.
На капремонті, мабуть, колісниця Феба:
і сонечка нема, не видно й сонценят.
Така тепер пора – незатишна, невтішна,
запеклий оптиміст – і той змарнів і скис.
Житейський путівець, то праведний, то грішний,
уже для багатьох над прірвою завис.

Звідси в поезіях В. Гужви таке невідпорне, сказати б, катарсистичне начало його яскравих почуттів, найчастіше перевитих стражданням навпереміш з невичерпною любов’ю, яка вихопилася з його серця, як пташка з клітки, аби повідати нам, людям, себе і свій визвіл з полону журби. Ми стаємо свідками і учасниками дійства поетового сумління, що нелукаво протестує супроти вселенської лжі і моральних вериг, які притлумлюють народові його волю до свободи:

Усі ми – підсвідомо – кріпаки,
і нами попихають енгельгардти,
а ми усе звертаємо на жарти,
збираючи на викуп п’ятаки.
Кріпацький дух проймає важко нас,
ворушаться в крові кріпацькі гени.
Куди вже далі: упокори геній
ми залишаєм в спадщину синам...

Філософія волі поета неспростовна, як і віднайдена у власних генах гірка істина – ми досі в пустелях рабства на нашій «не своїй» землі. А коли так, громадяни, то чи є у нас Батьківщина, а чи вона наша мачуха, якщо ми плюємо на свою вітцівщину, а поціляємо собі в душу?

В позачассі, а чи позалітті,
де не знані болі й жалі,
посідали птахи перелітні
па душі моїй, мов на гіллі…

Не відаю, чи знає поет увесь огром смислу морального, ба, навіть історичного сенсу в рядках, які визріли у його зболеній душі і лягли такими пронизливими, такими пекучими на дотик серця і думки на біле поле паперу!.. Мушу зазначити, що поезія В. Гужви взагалі позначена «багатоповерховістю», себто між рядками, всуціль змонтованими глибоким інтелектом і трепетними почуттями, маємо філософські заглиблення, що їх годі збагнути «кавалерійським наскоком». Ось саме за цю багатоешелонованість міркувань та роздумів художника, його пошуків і знахідок, а часом і втрат, вродилася в моїй душі вдячна приязнь до поетового доробку взагалі і в названій збірці його непересічних творів і поготів.

Непереборні пам’яті закони:
хоч прикопай минуле, хоч пали –
втече із-під землі, немов з полону,
відродиться із теплої золи…

Дуже хочу, аби читач перейнявся цими гарячими і страшними своїм страшним змістом рядками.

Не струєно дощенту українську душу,
хоч досхочу було мутантів і заброд.
Людина в світі я. Я вистояти мушу.
Я сину передав свій генетичний код.

Скажіть, будь ласка, це іскрина політичного памфлету? Ні. Тисячу разів – ні! Се жарина з пекельного багаття, яке палає-невгаває в поетовім єстві, живлячись його болем і його любов’ю до спаплюженої мутантами прадавньої материзни, яку стільки літ і століть плюндрують згадані «кирзаки» і копита північних ординців. І оті, що підказують їм підземні двері до наших твердинь і до наших погвалтованих азійщиною душ. (Пам’ятаєте почвару батуринського полковника Носа?). А проте поет, я вірую, завше мужній боян, й його оптимізм являє себе в історичному почассі:

Не здатна вся потуга генних інженерій
змінити, замогти непереборний код –
так само неспроможна влада всіх імперій
привласнити народ, якщо він є народ.

Коли я вперше потрапив на вікопомний Майдан і прочитав на одному хрещатицькому наметі слово «ТУХОЛЬКА», я заридав, як маленька дитина. Я плакав, і серце мені рвалося з грудей, уперше, певно, ставши вільним птахом, і ринуло в щастя: душа моя, яка була пригноблена цілий мій прижиттєвий вік, прагнучи підвестися з колін рабства укупочці з моїм народом, уперше зазнавши солодкого повітря волі, побачила і повірила, що народ мій є, був, і буде вічно! Бо така воля Божа – дарувати йому волю, бо Творець же сотворив людину вільною!!! І тоді я – аж тоді! – утямив слова гімну, що завше потрясали моє єство: «Ще не вмерла України І слава, і воля!..»
А що ж поет?
Я – купка праху. З погреба століть
від мене ані знаку, ані звуку.
…Мені з братами випало спинить
нашестя печенігів і сельджуків.

Почули, панове енд панянки? А над нашими бродами – кілька танкових армій ординців. А наші броди беззахисні донині й донині палають на сонці білими кістяками наших пращурів… Хто там щось шепоче про старшого брата? У такому разі ми наївні, як немовлята… А на чиїх транспарантах над московськими проспектами світилося обличчя незабутнього проффесора зі словами: «Наш человек на Украине»? «Наш», хоч застрелься! Не знаєте, чому?.. І поетове серце кричить:

Дощ іде.
Цей дощ іде по мене.
Я це знаю.
Парасоль в руках.
Дощ такий,
що інші ріжуть вени.
Я стою.
І парасоль в руках.

Вам, читачу, замало болю? Прошу:

У плащику з минулого століття,
у черевичках, зношених до дір,
ще не стара, з лицем мадонни Літти,
Вона щодня мете убогий двір…

Гадаєте, се про двірничку? О, ні! Це замалим не реквієм на бранному полі, яке зветься Україна. О Боже, поможи нам пізнати себе і вигорнути з душі раба!
Отож, братове, маємо природний у відображенні сучасних реалій потік поетових збуджень, які своєю чергою походять від поетового катарсису, окрім Божої іскри в серці, котра властива його психології у її зматеріалізованих вислідах... Таким чином маємо невичерпне багатство духовного світу вельми талановитої людини, так, так, саме людини, а відтак і поета! Хіба, як справедливо пише критик, було мало талановитих творців із серцями холодними, як забутий на льоду черевик? У Валерія Гужви серце вмістило цілу Україну. І – джерелить їй денно і нощно – любов і спонуку любов’ю: «Підведися, неню, і нехай воскресне в тобі поругана й забута честь!»

Пророк вчорашній нині вже смішний,
сліпі недавні ідолопоклонці,
ті, що колись встромляли в сонце ніж,
рибалять у державній ополонці.

Цю строфу можна було б широко розгорнути як глибоку розвідку на тему: «Рибалили вчора, рибалять нині і рибалитимуть завтра». Бо се, сказати б, рибалки з каїновою печаттю на лобі. Такі сикофанти завше удатні, бо, як сказав у вікопомну годину Майдану один полковник спецслужби у радіоефірі, «наші були в РУСі і є скрізь. Навіть увінчаний всіма можливими лаврами шістдесятник також наш». Чули, пані й панове? Звідси мій спогад про крики цього улаврованого уздовж і впоперек про цілковитий нейтрал України та її доконечне ядерне роззброєння. Підніміть архівні зшивки тодішніх газет… А як же можна було підняти економіку України за рахунок тих же ядерних ракет!!! Усе пішло прахом, бо, як запевняв Юрась Бадзьо у величезній статті, «ми не вміємо будувати державу, то ж пустімо до діла партократів, а вже вони…». Я не цитую – передаю суть «державницьких» ремінісценцій шановного правозахисника, в’язня совісті. Здали Україну тим, про кого прозрілий наш улюбленець Борис Ількович сказав, що їх навіть слимаками назвати – значить согрішити супроти сих живностей. За що, a propos, звільнили ’го від червоних ланців. Дяка Богові найглибша, бо Україна виродила цього Сина для себе, а не для ординської мажі.
Авжеж, внутрішній інтелектуалізм Гужви-художника не дозволяє йому волюнтарно кричати чи виголошувати радикальні гасла «на злобу дня». Але бунтарський, кармалюківський, зрештою козацький дух його, як протестна сила і рушій поетових замірів, не вміє і не хоче мовчати:

Перетікаю у нові часи
з надією, з незгорбленим сумлінням.
Вкраїнонько! Нарешті ти єси.
Здійснися у майбутніх поколіннях.

Строфа густо пахне євшан-зіллям: поет, страждаючи, стає гірким самовидцем історичних реалій в нинішньому українському суспільстві і виразно бачить психологію рабів довкола себе. Тому так трагічно озвучує Валерій Гужва реквієм про свою Вітчизну: здійснися, державо, у майбутніх поколіннях, бо нинішні… Ну, про нинішніх відаєте, бо самі свіженькі, хоч, на жаль, мрієте про ковбаску за 2-20. А Валерій Гужва пише, і спробуйте опротестувати чи спростувати:

Здавав у хімчистку душу.
Не прийняли:
– Такі плями
жодна хімія не подужає.
То доношуйте
або купіть нову.
– А де купити? Отож-бо.
Викину – і квит…

Алегорія сумна, як ніч після поразки на полі бою.
Біль поетів не фонтанує навбоки, але кричить з його рядків, бо поезії Гужви живі внутрішнім образом, що, виношений і виплеканий, вирвався на волю з поетового серця, аби постукати в наше і, якщо можливо, поселитися в ньому…

Наболіла давно Україна
не одному такому, як я, –
й бунтівнича її половина,
й та, що плодить раба й холуя.

Валерій Гужва – поет різновеликий, але завжди у власній тозі, у нього неповторні інтонації, тони і напівтони, акумуляція думки і глибокого почуття, їхня психологічна сув’язь удячно полонять нашу чутливу або позбавлену чутливости душу, якщо вже ми досі носимо вериги на серці… Поет, як добрий плугатар, оре не для себе, але як нащадок не тільки вчителів, а найперше хліборобів (ми-бо всі від одного колоска) гаразд відає, що посіяне мусить заколоситися щедро поміж людей, інакше для чого й сіяти…І я наразі упевнився, що поле, на якому сіє він свій біль і свою незнищенну надію, – серце читача – озветься рясно: вірою в спроможність українців захистити наші броди і свою оновлену оселю від лютости орди, яка трубадурить нам свою ненависть і брехню:

Не віримо своїм у нашім власнім домі,
не віримо чужим – бо хто чужинцю ми?
Не віримо собі, не віримо нікому,
отак живем у присінках пітьми.

Мабуть-таки часом віримо – собі. А кому ще вірити в цьому осоружному сьогоденні України, коли радіо ЕРА передає звернення проффесора до народу, в якому шапкодержатель паплюжить «вождів помаранчевої революції» і запевняє, що тільки він та його загребуща зграя може… Дивина аж така, що годі забачити її межі. У жодній країні, виявляється, немає стільки вірних спадкоємців доктора Геббельса, як у нас.
Хай вибачить мені читач мої дещо колючі пасажі, з огляду на предмет розмови. Просто мої погляди і мої безсонні ночі явили дивне суголосся в нашому спільному – з поетом – духовному єстві. Через те, можливо, я не вповні поцінував філігранно відточену і щоразу запашну лірику Валерія Гужви, що дихнула мені в груди спрагою його душі і, як мені видається, невсипущим чеканням, жданням омрії, яка десь забарилася, але вже чутно недалекі посвисти її весняних крил з вирію…

Пролетіла любов,
одцвіла в небесах метеором,
запеклася у серці, лишила рубець, як тавро.
Темним сріблом була –
не підробкою, не мельхіором –
запечатала душу,
неначе могильний габро.
. . . . . . . . . . .
Відпусти мене. Vale.
Не край мені серця, не треба.
Я викреслюю спогади,
жити не хочу назад.

Є речі, котрі коментувати гріх. Є почуття, які затинають подих. Оте поетове: «Відпусти мене…». Ні, я не можу… Душа протестує, бо прагне раювати, а не страждати:

Горіла, як свіча,
світила уночі,
і засинав огонь
у мене на плечі…

Аж раптом – суха гроза, я колись пережив її в степу:

Лишилися на спомин жест і слово,
та ще сухий волосся аромат.
Ми не зреклися нашої любови –
згубили стежку в Гетсиманський сад…

Я щойно казав, що буде гроза… Хто не відає Гетсиманського саду, той не втямить трагічности сеї поезії. Валерій Гужва вміє живописати словом вельми економно, барвами він не зловживає, творить натхненно, але ніколи – силувано. Йому не байдуже, якими підуть у люди його поезії і з чим підуть. Звідси, напевно, така жива, тепла або гаряча тканина його творів, а його величність Образ панує, як сама довершеність, бо до неї, здається, навіть йоти не можна прилучити.

Чорніша всіх чорнот,
потворніша потвори,
мені постала ніч наприкінці зими.
Зійшлися уві сні роки, мов кредитори,
сказали: «Віддавай.
Скінчилося – візьми»…

Ось так, поважане товариство: давайте купно візьмемо й собі.
У Поета. Знадобиться в поході за волю, га?
От лише давня загадка любови: коли у похід?

журнал "Вітчизна", №9-10, 2007 р.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-01-22 15:07:49
Переглядів сторінки твору 3282
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.956 / 5.5  (4.541 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 4.932 / 5.5  (4.484 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.794
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 1999.11.30 00:00
Автор у цю хвилину відсутній