ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.06
02:42
Скрізь Великдень, скрізь Великдень аж розливсь неначе
Писанки і крашанки квітами цвітуть.
Я на пасочці одній абревіатуру бачив:
Хе і Ве... Й замислився, в чому ж її суть?
Ви скажіть направду, друзі, що символізує
Кекс отой пасхальний, ну добре помі
Писанки і крашанки квітами цвітуть.
Я на пасочці одній абревіатуру бачив:
Хе і Ве... Й замислився, в чому ж її суть?
Ви скажіть направду, друзі, що символізує
Кекс отой пасхальний, ну добре помі
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Вінграновський (1936) /
Проза
ДЕМОН
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДЕМОН
Гай-гай, моя фантазіє печальна, —
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й безпричальна…
Гай-гай, моя фантазіє печальна!..
Всміхнись мені, коханочко моя!
Змалюй мені картини не трагічні,
Пошли мені квартали опівнічні,
Коли я вперше Демоном буяв.
І шепотів собі його молитви,
І плакав з радості в передчутті труда…
Не крізь прокляття, злигодні та битви
Мені вчувалась Демона хода.
Любов мені його лиш осявала,
Він тихим степом поставав мені…
Стояла Україна вдалині
І дні озорення мої благословляла.
Було мені так легко на душі. —
Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… —
Мов над землею груші запашні,
Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.
Я жив тоді, мов складений із скла,
Бо світ в мені світився осіянний…
І все було: і друзі, і Москва,
І свято літ, і образ Юліани…
Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!.. І от я вже стою
Стривожений і тихий перед ними…
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!
* * *
Він пролітав між зорями, б'ючись,
Шматуючись об зорі опівночі.
Червоний піт із крил його сочивсь,
І сльози серця прибували в очі.
І відчай радості з грудей його хрипів!
Прокляття всесвіту неслось, як перемога!
Кидалось небо вічністю під нього,
Пробитий простір вслід йому кипів…
Прощай, небесна доле моя вбога!
Прощай, печаль, і роздуми сумні!
Це, Земле, ти кричиш у глибині,
І стогін твій — моя свята дорога!
Нема мене — якщо тебе нема!
Немає космосу, якщо тебе не буде!
Нема нічого! — хаос, і пітьма,
І вічне царство тиші і огуди!..
Я вилечу! Я розлечу себе,
Але візьму у думи твою долю,
Води твоєї тіло голубе
Я обніму до золотого болю!..
Це ми колись, незрілі і малі,
Удвох життя нежите починали.
Ми слів страждання ще тоді не знали,
Була дівчам ти в первозданній млі.
Приходив юний всесвіт голубий
Світилами пахкими опівночі,
І над неясність нашої судьби
Зоря зірниці зазирала в очі.
Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену!
Я серцем вистукав всесвітню домовину,
Її всесвітню тишу крижану
Я проклинати буду до загину!
Ніщо не звабить від Землі мене!
З'явися, Байроне, в цю мить переді мною!
Ти перший викликав мене в життя земне
І перший мукою споїв мене земною.
Ти чорним світлом ночі освітив
Мої літа, тоді ще молодії,
Презирством, зверхністю і гнівом освятив
Мої думки, і пристрасті, і дії.
Ти звів мене над людством і повів
Про суєту суєт його і малість,
Про дивовижну днів його несталість,
І ти мені свободу заповів!
Байрон
Не нарікай на мене, древній друг!
Дорога людства — помилки і жертви.
І наше людство — юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості розгоном
На цій Землі не здобрувать тобі!
І я кажу: вчарований титан
Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,
Сосна печалі виросте у серці,
Голками вп'ється у відкритість ран…
Демон
Лечу, як сплю… І сніння це страшне…
З'явися, Лермонтов, в цю мить переді мною!
Ти вдруге викликав мене в життя земне
І вдруге мукою споїв мене земною!
Мені кохання ти подарував!
Будь прокляте моє святе кохання! —
В огні страждань і болів я почав
Безсмертям мірять болі і страждання.
І прокляли Земля мене і люд!
Земля за люд, безсмертям оповитий,
За вічних дурнів, за безсмертний бруд
І за безсмертну смерть негордовиту.
А люд прокляв за Землю за малу!
Герой за рани, бідний кляв за сало,
А геній кляв за муки чи хвалу,
І небо в мене зорями жбурляло!
Лермонтов
Печальний мій!.. Не говори мені
Про давню нашу дружбу незавидну.
Я сам згорів на чорному вогні
Темнот людських!.. І дня було не видно.
Бо хто життя сучасністю згубив.
Тому чужа майбутнього упевність.
Безсилий силою, я знав свою даремність
І зненависть… Я зненависть любив!
Нове життя, вітчизну іншу, бога
Я видумать для радості не міг!..
Дорога людства радістю убога,
І розверстована глибинна ця дорога
Піснями кращими товаришів моїх.
Демон
Мені життям написано було
Не ненавидіти, не клясти, а любити.
Століття за століттям протекло,
Епохи просміялись, наче діти.
Я сіяв жах, і зненависть, і сум,
Вигнання дух, я сіяв зло усюди…
Прощай, старе! Чоло моє і груди
Нові глаголи дням земним несуть!
Я спалюю той предковічний жах,
Який наводив я на велелюдну кволість!..
Людської долі неохайна повість
В моїй душі на чистих сторінках!
В моїй душі безсмертний дух народів,
В моїй душі енергія століть…
Почнись, епохо чистих небозводів,
Епохо згоди, хліба і суцвіть!
* * *
…Він пролітав між поглядами сонць,
Одна глибінь мінялася другою…
Колись, зацькований, дорогою такою
Він од Землі летів у неспокою,
І помстою тремтіла його моць…
Минає все. Цькування проминуло.
І Демон Землю кликав уві сні…
Обридлий всесвіт, зорі навісні
Йому всміхалися безпомічно і чуло.
Проходить все! Віки проблискотіли,
Вітри посивіли, і сонце підросло.
Земля придбала атом… І могили,
Як мертві думи випитої сили,
Рясніш усіяли її старе чоло.
Була війна і на земній дорозі,
Над кроками держав і матерів,
Катастрофічні квіти бомбовозів
Чорніли й червоніли угорі.
Була війна. До ніжних небозводів
Тяглись гармати тихо по ночах,
1 кров поранених народами народів
Текла з Землі і сохла на зірках.
Він оглянувсь на всесвіт — простиралась
Небесна тиша в збурені поля,
А перед ним повільно оберталась
Хрестами перехрещена Земля…
Солоні хмари білою сім'єю
Неслись з Землі, гарячі і грузькі, —
То сльози піднімалися людські
І хмарами ставали над Землею.
Кружляло сонце, кулями пробите,
І попелом розвіювались дні.
Жінки у полі закосили жито,
Що виросло з розвіяних синів…
Оглухла птиця пісню окликала,
Тріщали голови будинків уві млі,
І став Солдат! Перед Солдатом встала
Кривава тінь на чорнім неба тлі.
Демон
Печальний я… І тінь моя в крові…
Земля ворушиться живими ще мерцями,
І на мерцях ромашки у рові
Гойдаються червоними тільцями…
Солдат
Ти хто такий?
Демон
Я вічний дух Землі…
Солдат
З якої роти?
Демон
Плачу і страждаю…
Солдат
А я — Солдат. У мене на чолі
Вінок наруги. Духа я не знаю.
Я єсть Солдат. Із черева мого
Стирчать сьогодні африканські списи.
В моїй руці народів чорних список.
Мені наказано не повертать кругом.
Я знищив сто народів і культур,
Я зґвалтував красу і ніжність людства.
Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,
Ганьба людини, я взірець безпутства.
Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,
Одружений на смерті, я пропах
Двадцятивічним ароматом смерті!..
Не сплять мої політики сумні!
Базіки многотрудні, величаві!
Попростирали язики криваві…
Їм говорить — а діяти мені!
Та я вдоволений: в базіканні про згоду,
Про мир і розквітаючий прогрес
Вони модернізують від народу
Мене таємно!.. Смерті вічний пес,
Я їх слуга — я знищу все навколо
І знищу їх — дорога в смерть одна.
Двадцятий вік я ухопив за горло —
В моїм запасі атомна війна.
У затишку, коли моїх моторів
Не чуть біля слов'янських берегів,
Я, увімкнувши очі із-під брів,
Співаю басом в атомному хорі.
Демон
Я тихо стогну в розпачі глухім…
Я не питаю навіть, люди, хто ви?
У цім вечірнім присмерку сухім
Дивлюсь очима суму на діброви.
Прощай, Земля! Не жаль мені нічого!
Жаль одного, що ти, Земля, — моя…
Затихни, боле, і засни, тривого,
Ви не мої, і я для вас — не я!
Воюй. Земля! Плоди двоногу малість!
Плоди собі держави і гроби,
І суєту, і підлість, і зухвалість,
А там що хочеш думай і роби!
Лети собі! Обмотуйся віками,
Намотуйсь на страждання і війну!
Під всепожерними вселюдними руками
Ти дух свій випустиш в якусь добу одну!
І вже тоді ув атомній пустелі,
Вдихаючи ганебність і нудьгу,
Я по твоїй, колись живій, оселі
Один блукатиму крізь сонячну югу…
* * *
Він пролітав між. селами в степи,
Між телевізорними вежами нічними,
Попід ворота, арки і мости,
Поміж столицями, великими й малими,
І понад серцем трудним і ясним
Вставала дума трудна і прозора,
І тихло серце… І всесвітнє море
Схилялося над озером земним.
Схилялося… дивилося… мовчало…
І чеберяло хмарами вгорі!..
І мовби посміхатись починало
Над синістю світань і вечорів.
Над людством і стражданнями людськими,
Мов говорило Демону й мені,
Що ми із ним і наші ночі-дні,
Держави, техніки, світогляди і рими,
І все, що люблено, що вистраждано в нас,
У нашому вселюдному двобої,
Ввіллється в час загибелі людської
У всепланетний знищувальний час…
Цвіли ромашки на весняних ґулях,
Зозулі закували на жита…
І на весь всесвіт ще Земля-зозуля
Кувала Демону земні свої літа…
Колискова Землі
Тюрми притихли, заснулі,
Сплять президенти і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Африко чорна моя…
Сплять вже ракети і кулі,
Сплять генерали і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Азіє жовта моя…
Сплять і могили забулі,
Концтабори сплять і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Біла Європа моя…
Люлі, Америко, люлі,
В вічні полинемо сни —
Двадцять столітечок сниться
Світ без війни.
1960
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й безпричальна…
Гай-гай, моя фантазіє печальна!..
Всміхнись мені, коханочко моя!
Змалюй мені картини не трагічні,
Пошли мені квартали опівнічні,
Коли я вперше Демоном буяв.
І шепотів собі його молитви,
І плакав з радості в передчутті труда…
Не крізь прокляття, злигодні та битви
Мені вчувалась Демона хода.
Любов мені його лиш осявала,
Він тихим степом поставав мені…
Стояла Україна вдалині
І дні озорення мої благословляла.
Було мені так легко на душі. —
Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… —
Мов над землею груші запашні,
Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.
Я жив тоді, мов складений із скла,
Бо світ в мені світився осіянний…
І все було: і друзі, і Москва,
І свято літ, і образ Юліани…
Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!.. І от я вже стою
Стривожений і тихий перед ними…
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!
* * *
Він пролітав між зорями, б'ючись,
Шматуючись об зорі опівночі.
Червоний піт із крил його сочивсь,
І сльози серця прибували в очі.
І відчай радості з грудей його хрипів!
Прокляття всесвіту неслось, як перемога!
Кидалось небо вічністю під нього,
Пробитий простір вслід йому кипів…
Прощай, небесна доле моя вбога!
Прощай, печаль, і роздуми сумні!
Це, Земле, ти кричиш у глибині,
І стогін твій — моя свята дорога!
Нема мене — якщо тебе нема!
Немає космосу, якщо тебе не буде!
Нема нічого! — хаос, і пітьма,
І вічне царство тиші і огуди!..
Я вилечу! Я розлечу себе,
Але візьму у думи твою долю,
Води твоєї тіло голубе
Я обніму до золотого болю!..
Це ми колись, незрілі і малі,
Удвох життя нежите починали.
Ми слів страждання ще тоді не знали,
Була дівчам ти в первозданній млі.
Приходив юний всесвіт голубий
Світилами пахкими опівночі,
І над неясність нашої судьби
Зоря зірниці зазирала в очі.
Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену!
Я серцем вистукав всесвітню домовину,
Її всесвітню тишу крижану
Я проклинати буду до загину!
Ніщо не звабить від Землі мене!
З'явися, Байроне, в цю мить переді мною!
Ти перший викликав мене в життя земне
І перший мукою споїв мене земною.
Ти чорним світлом ночі освітив
Мої літа, тоді ще молодії,
Презирством, зверхністю і гнівом освятив
Мої думки, і пристрасті, і дії.
Ти звів мене над людством і повів
Про суєту суєт його і малість,
Про дивовижну днів його несталість,
І ти мені свободу заповів!
Байрон
Не нарікай на мене, древній друг!
Дорога людства — помилки і жертви.
І наше людство — юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості розгоном
На цій Землі не здобрувать тобі!
І я кажу: вчарований титан
Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,
Сосна печалі виросте у серці,
Голками вп'ється у відкритість ран…
Демон
Лечу, як сплю… І сніння це страшне…
З'явися, Лермонтов, в цю мить переді мною!
Ти вдруге викликав мене в життя земне
І вдруге мукою споїв мене земною!
Мені кохання ти подарував!
Будь прокляте моє святе кохання! —
В огні страждань і болів я почав
Безсмертям мірять болі і страждання.
І прокляли Земля мене і люд!
Земля за люд, безсмертям оповитий,
За вічних дурнів, за безсмертний бруд
І за безсмертну смерть негордовиту.
А люд прокляв за Землю за малу!
Герой за рани, бідний кляв за сало,
А геній кляв за муки чи хвалу,
І небо в мене зорями жбурляло!
Лермонтов
Печальний мій!.. Не говори мені
Про давню нашу дружбу незавидну.
Я сам згорів на чорному вогні
Темнот людських!.. І дня було не видно.
Бо хто життя сучасністю згубив.
Тому чужа майбутнього упевність.
Безсилий силою, я знав свою даремність
І зненависть… Я зненависть любив!
Нове життя, вітчизну іншу, бога
Я видумать для радості не міг!..
Дорога людства радістю убога,
І розверстована глибинна ця дорога
Піснями кращими товаришів моїх.
Демон
Мені життям написано було
Не ненавидіти, не клясти, а любити.
Століття за століттям протекло,
Епохи просміялись, наче діти.
Я сіяв жах, і зненависть, і сум,
Вигнання дух, я сіяв зло усюди…
Прощай, старе! Чоло моє і груди
Нові глаголи дням земним несуть!
Я спалюю той предковічний жах,
Який наводив я на велелюдну кволість!..
Людської долі неохайна повість
В моїй душі на чистих сторінках!
В моїй душі безсмертний дух народів,
В моїй душі енергія століть…
Почнись, епохо чистих небозводів,
Епохо згоди, хліба і суцвіть!
* * *
…Він пролітав між поглядами сонць,
Одна глибінь мінялася другою…
Колись, зацькований, дорогою такою
Він од Землі летів у неспокою,
І помстою тремтіла його моць…
Минає все. Цькування проминуло.
І Демон Землю кликав уві сні…
Обридлий всесвіт, зорі навісні
Йому всміхалися безпомічно і чуло.
Проходить все! Віки проблискотіли,
Вітри посивіли, і сонце підросло.
Земля придбала атом… І могили,
Як мертві думи випитої сили,
Рясніш усіяли її старе чоло.
Була війна і на земній дорозі,
Над кроками держав і матерів,
Катастрофічні квіти бомбовозів
Чорніли й червоніли угорі.
Була війна. До ніжних небозводів
Тяглись гармати тихо по ночах,
1 кров поранених народами народів
Текла з Землі і сохла на зірках.
Він оглянувсь на всесвіт — простиралась
Небесна тиша в збурені поля,
А перед ним повільно оберталась
Хрестами перехрещена Земля…
Солоні хмари білою сім'єю
Неслись з Землі, гарячі і грузькі, —
То сльози піднімалися людські
І хмарами ставали над Землею.
Кружляло сонце, кулями пробите,
І попелом розвіювались дні.
Жінки у полі закосили жито,
Що виросло з розвіяних синів…
Оглухла птиця пісню окликала,
Тріщали голови будинків уві млі,
І став Солдат! Перед Солдатом встала
Кривава тінь на чорнім неба тлі.
Демон
Печальний я… І тінь моя в крові…
Земля ворушиться живими ще мерцями,
І на мерцях ромашки у рові
Гойдаються червоними тільцями…
Солдат
Ти хто такий?
Демон
Я вічний дух Землі…
Солдат
З якої роти?
Демон
Плачу і страждаю…
Солдат
А я — Солдат. У мене на чолі
Вінок наруги. Духа я не знаю.
Я єсть Солдат. Із черева мого
Стирчать сьогодні африканські списи.
В моїй руці народів чорних список.
Мені наказано не повертать кругом.
Я знищив сто народів і культур,
Я зґвалтував красу і ніжність людства.
Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,
Ганьба людини, я взірець безпутства.
Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,
Одружений на смерті, я пропах
Двадцятивічним ароматом смерті!..
Не сплять мої політики сумні!
Базіки многотрудні, величаві!
Попростирали язики криваві…
Їм говорить — а діяти мені!
Та я вдоволений: в базіканні про згоду,
Про мир і розквітаючий прогрес
Вони модернізують від народу
Мене таємно!.. Смерті вічний пес,
Я їх слуга — я знищу все навколо
І знищу їх — дорога в смерть одна.
Двадцятий вік я ухопив за горло —
В моїм запасі атомна війна.
У затишку, коли моїх моторів
Не чуть біля слов'янських берегів,
Я, увімкнувши очі із-під брів,
Співаю басом в атомному хорі.
Демон
Я тихо стогну в розпачі глухім…
Я не питаю навіть, люди, хто ви?
У цім вечірнім присмерку сухім
Дивлюсь очима суму на діброви.
Прощай, Земля! Не жаль мені нічого!
Жаль одного, що ти, Земля, — моя…
Затихни, боле, і засни, тривого,
Ви не мої, і я для вас — не я!
Воюй. Земля! Плоди двоногу малість!
Плоди собі держави і гроби,
І суєту, і підлість, і зухвалість,
А там що хочеш думай і роби!
Лети собі! Обмотуйся віками,
Намотуйсь на страждання і війну!
Під всепожерними вселюдними руками
Ти дух свій випустиш в якусь добу одну!
І вже тоді ув атомній пустелі,
Вдихаючи ганебність і нудьгу,
Я по твоїй, колись живій, оселі
Один блукатиму крізь сонячну югу…
* * *
Він пролітав між. селами в степи,
Між телевізорними вежами нічними,
Попід ворота, арки і мости,
Поміж столицями, великими й малими,
І понад серцем трудним і ясним
Вставала дума трудна і прозора,
І тихло серце… І всесвітнє море
Схилялося над озером земним.
Схилялося… дивилося… мовчало…
І чеберяло хмарами вгорі!..
І мовби посміхатись починало
Над синістю світань і вечорів.
Над людством і стражданнями людськими,
Мов говорило Демону й мені,
Що ми із ним і наші ночі-дні,
Держави, техніки, світогляди і рими,
І все, що люблено, що вистраждано в нас,
У нашому вселюдному двобої,
Ввіллється в час загибелі людської
У всепланетний знищувальний час…
Цвіли ромашки на весняних ґулях,
Зозулі закували на жита…
І на весь всесвіт ще Земля-зозуля
Кувала Демону земні свої літа…
Колискова Землі
Тюрми притихли, заснулі,
Сплять президенти і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Африко чорна моя…
Сплять вже ракети і кулі,
Сплять генерали і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Азіє жовта моя…
Сплять і могили забулі,
Концтабори сплять і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Біла Європа моя…
Люлі, Америко, люлі,
В вічні полинемо сни —
Двадцять столітечок сниться
Світ без війни.
1960
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію