ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2017.12.17 17:37
Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,

Олександр Сушко
2017.12.17 16:46
Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,

Світлана Майя Залізняк
2017.12.17 16:27
Пасіонарій - завжди в небезпеці.
Крутяться шавки, хапають за п'яти.
Ловко живеться повсюд солопеці.
Нащо звичайне-осідле міняти?

Тхняве нахабство гілки вкорінило,
Гідність розтопчуть - збираєш самотньо.
Де ті криниці: поповнити сили?

Іван Потьомкін
2017.12.17 10:56
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша горд

Володимир Бойко
2017.12.17 01:04
Відчуття печалі і свободи,
Стогін муз на кладовищі мрій
І тяжке тавро прокляття роду –
Все змішав життєвий буревій.

Запливають кров'ю небокраї,
Всі шляхи ведуть на манівці.
В грішнім світі спокою немає –

Серго Сокольник
2017.12.16 23:41
Ми збираєм друзки від карафи кохання,
Що її аж по вінця собі налили.
Наостан залюбки налили "по останній"
І розбили минуле. Були?.. Не були?..

Пам"ятаєш, шалено сприймали отрути
Виноградовий хміль... Він, солодкий, мов ти,
Так серця лоскотав...

Олександр Сушко
2017.12.16 21:00
Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,

Сергій Гупало
2017.12.16 17:24
Радію римам і тобі
На тихій вулиці.
Слова минулої журби
До мене туляться.

Як не було, а ти – така
Реальна. Світу цім
Доречний сенс, що, мов ріка,

Ніна Виноградська
2017.12.16 15:56
Синочку наш, захиснику, солдате,
Не покидай так рано білий світ.
За тебе я молюся, рідна мати,
Щоб вижив і продовжив роду цвіт.

Ти плоть моя, оця душа єдина
Летить тобі у поміч, ніби птах.
Тобі в підтримку ціла Україна -

Ніна Виноградська
2017.12.16 15:53
Іще сніги не впали на охололу землю,
Дощами потихеньку скрізь осінь полива.
Це передзим’я в світі, тому не відокремлю
Твої гарячі руки і льодяні слова.

Неначе не змінилось ніщо у нашій долі –
Робота, ліс і друзі, гітара на стіні.
Відчутне передзим

Лесь Українець
2017.12.16 15:24
Ох, мавочко, мавко,
Кохав тебе палко,
Сонце лягало,
Кохання палало,
Сонце прокидалось,
Серце калаталось...

Ой на полонині,

Ігор Шоха
2017.12.16 11:20
Поезія поезії – різниця.
У кожної пародії свої,
чужі жалі і чари нічиї.
А як душа душею освятиться?

І поки-що не відаю, чому
я читачеві не даю простою,
пишу усе, що видиться йому

Олександр Сушко
2017.12.16 09:21
Ми не лежали на Майдані,
І куля не попала в лоба.
Але в кишенях повно "мані":
Віват, Америко-Європо!

Ми не ходили у жалобі,
Дітей в могили не ховали.
При владі. А дурній худобі

Софія Кримовська
2017.12.15 22:05
Які п'янкі у тебе... Ні, та ні!
Твої цілунки не бентежать більше.
Не очі, ні! Не еротичні вірші....
П'янять мене оці солодкі вишні.
Натрусиш у полумисок мені?..

Марія Дем'янюк
2017.12.15 15:31
Все буде так як завжди:
Місяць,зорі, небо...
Тільки без тебе!
Улюблений святковий торт,
Солодкі апельсини,
І Дід Морз радіє без упину...
Тільки без тебе!!
На склі вікна сніжинки паперові,

Світлана Майя Залізняк
2017.12.15 14:57
Призабула, що таке любов...
Падають каркаси, град, колоси.
О жаго моя, ти де? Агов...
Так весталка храму, що в облозі,
Відчиняє двері всім вітрам.
Там за планом будуть каруселі.
Надрукую фото в Instagram...
І пошлю ідилію за Делі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Дмитро Дроздовський (1970) / Критика | Аналітика

 КАМЕРТОН ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО
Які речовини плавляться в мартенах творчості? З яких таємниць складається поезія? Не будемо дошукуватися остаточної відповіді, та й упевнений, що не знайдемо, — людська мова дуже недосконала, щоб зрозуміти образний світ та процеси сприйняття цих образів нашою свідомістю.
Ось тому писати про поетів важко. Пишучи, намагаємося дати раціональне пояснення метафізиці, каталоґізувати стихії, дати логічну інтерпретацію загадковим сигналам з підсвідомості, що ретранслюють нам таємні коди космічного життя... Одне слово, прагнемо приборкати “неприборкані слова”, в той час, як поет знає інше, знає, що насправді це –

... Хтось диктує з понад-світу
Непередбачені слова.

Тому часто й самі поети – маю на увазі ПОЕТІВ! – не погоджуються з тим, що поетичну творчість можна розкласти на фраґменти в шухлядах літературознавчого пізнання. Літературний твір може жити самодостатнім життям і без наукового супроводу, попри всі тлумачення і перетлумачення. Тож навіщо науковці невпинно вписують творчість у канонічні парадиґми, вивчають і аналізують, вишукують засоби розуміння творчих загадок, елементи стилю, гри з читачем — від Івана Величковського до Михайля Семенка, від Павла Русина з Кросна до Миколи Вінграновського, якщо сам поет є свідомим недосяжності Слова в його біблійному розумінні?

Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Природа пошуку Слова — це вища алхімія візіонера, неприступна для “сліпців”:

Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі –
і тільки жменька попелу в руці.

Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують поетичними текстами, поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні і взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війни і мир, ритуальні свята і наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації. Жанна Безп’ятчук, студентка Києво-Могилянської академії, у статті “Дорога від Лубен до Києва, або шлях національної солідаризації” зазначає, що, “як не парадоксально це звучить, але один роман Ліни Костенко (йдеться про роман “Маруся Чурай” — прим. Д. Д.) здатен зробити для справи національної міфотворчості більше, ніж весь Інститут етнонаціональних досліджень...” .
Потреба слова – “потреба слова як молитви” – це те життєдайне джерело, що наповнює спраглі душі сенсом існування, оскільки “перекладає” щоденне буття людини на мову космосу, природи, позачасового виміру. В нашій пострадянській дійсності внаслідок ідеологічної блокади свідомості та інфляції естетики суспільство втратило почуття естетичної спраги та етичних імперативів, а література втратила зв’язок зі свідомістю. Наразі можна зневажати слово, адже цілковито розруйновані параметри його етичної та естетичної ролі в житті як окремої людини, так і суспільства в його історичній та онтологічній цілісності. Тому девальвувалося і поняття відповідальності. Оточена віртуальними реаліями інформації, знання, естетики, політики, людина створює штучний простір навколо себе, забуваючи про коріння, природу, автентичний зміст людського буття в його внутрішній іпостасі. Витворений штучний світ, навіть продукуючи мегатонни інформації, не може сформувати екоінформаційної свідомості без розуміння природи, без естетики і філософії Краси. Але маємо визнати: XX сторіччя — це епоха підробок, ерзаців, механізованих систем і технолоґій у вирі антиестетики. Онтологію краси втрачено, розпродано, – її наразі шукають в інтернеті, в ерзацах, а не в людській присутності-у-світі. Настала ера фальсифікації краси. Світ біґ-маків шириться і множиться коштом фастфудівських дивідендів.
Але тільки не в Ліни Костенко:

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Збірки поезій “Сад нетанучих скульптур”, “Над берегами вічної ріки”, книга “Вибраного” — поезія, здатна бачити мудру Красу Всесвіту й інтеґрувати її в щодення – без страху перед цією Красою, без намагання загнати її сліпучу ясність в похмуру резервацію реальних, або й вигаданих патологій. Це поетичний простір витонченої мови — знакової, символічної, неповторної, насиченої “старими” і “новими”, “своїми” і “чужими” елементами: архаїчними зворотами, ідіомами і неолоґізмами, еспанськими та італійськими концептами, багатовимірними культурними ремінісценціями – впізнаваними та закодованими. Не мова — інструмент поета, а навпаки: поет – інструмент мови. Поетичний вимір сприйняття світу модифікує сенсорні системи, формує їхню чутливість до камертонного рівня сприйняття світу. Втрата цього камертону, – це втрата поезії (“бутафорські строфи”!), а з нею – сенсу буття і зв’язку поколінь:

Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.

Драматизм внутрішньої діалектики — основний нерв Ліни Костенко. Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити із правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу згори як апріорно прийняту тезу, що завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність поезії Ліни Костенко — це cоnsidentia oppositorum, синтез протилежностей. Напруга — суть буття. Маємо погодитися із Миколою Ільницьким, що співвідношення між збірками “Над берегами вічної ріки” і “Неповторність” має принцип “теза-антитеза”. “Вибране” в цій системі — синтез і перетин найважливішого, плинності з непроминальністю, любові зі смертю, тексту з живою пам’яттю.
Поетична творчість — це код до розуміння світової інформації, адже поезія живе заради внутрішньої самості, – як та птаха, що летить заради самого польоту. І в цьому поетичному вирі слово — самотній лебідь, а не солодкоспівець нахтіґаль чи ворони “звалищ приміських”, що шукають творчої мертвечини. Птах творчого слова Ліни Костенко – дуже давній, я би навіть сказав, архаїчний і мудрий у своєму підсвідомому вирії поетичних шквалів магми та вулканічної енергії: він бачить увесь світ, від античності до сьогодення — від Pax Romana до Millenium 2000.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
....................................................
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим
Ще слів нема. Поезія вже є.

Якщо спробувати вибудувати вербальну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний вимір іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до надчуттєвої суті: магія, чудо, казка, мрія, марення, уява, вигадка, загадка, спогад, пам’ять. Реальність крізь поетичну призму сприймається у двох вимірах – у фізичній даності та “розгорнутій” уявою (пам’яттю, почуттям) підсвідомості:

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.
Чи, наприклад:
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.

І особливо:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

Отже, незмінним лишається дуалізм пізнання світу, а через це пізнання – і два шляхи осягнення Істини: інтуїтивний та раціональний (“свободи предтеча – розхристана втеча / з мудрованих дум у мандруючий дим”).

І десь над гранями свідомості
є те, чого іще нема.

Або ж, коли “душа прозріє всесвітом очей”:

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.

Інтелектуальний центр поетичного виміру Ліни Костенко складається з різноплощинних предметних циклів, об’єднаних потужним внутрішнім струмом, що вдаряє читача, стомленого від “шабашів фікцій”, сатурналій фальші та поточної омани. Але то не змій-спокусник, то енергія високовольтної дуги, енергія з космічних музичних капел — жива, відкрита, сприйнятлива до найменших порухів душі. Поезія – це плач і сміх, зойк і іронія, безвихідне страждання і переможна радість, але всередині б’ється годинникове серце внутрішнього такту, внутрішнього камертону.
Чи не в цьому поєднанні інтуїтивного та раціонального криється зміст і суть поезії, якої вочевидь не можна збагнути до кінця за допомогою інструментів нашого недосконалого мислення? Можливо, як далі й далі робляться наукові відкриття у фізиці, хімії, інших природничих науках, розуміння поезії поглиблюватиметься з проникненням науки в таємниці діяльності людського мозку. Адже й досі літературознавці та лінґвісти не розшифрували механізмів сприйняття символів, механізмів образної системи нашого сприйняття. Але ж поезія була завжди, в усі епохи, в нечасті періоди історичного супокою, а особливо – у значно частіші періоди криз, катаклізмів, на зламах століть і тисячоліть. Поезія має слугувати матерії істини і добра, має сублімувати начало краси з началом правди. Краса – в античній і ренесансній інтерпретації – сама по собі перебуває в належному співвідношенні з істиною і добром, — це, власне, естетичний камертон Істини. Краса повертає буття до життєтворчої Гармонії-Еросу, вириваючи його з Хаосу-Танатосу, що породжує смерть. В тому й полягає самодостатність поезії:

Краса — і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Поет — заручник творчості. Перша естетична аксіома. Свобода творчості не має нічого спільного зі свободою волі. Творчість вільна не тому, що розум поета може на власне бажання створювати поетичні твори та образи. Такі твори можуть бути тільки підробками. Справжній поет, коли і схоче підкорити свою музу, виявити власну свободу волі і творчості, не може цього зробити. Поетичний геній не залежить від самодіяльності розуму. Він має вимір самосвідомості та авторефлексії. Поет знає про імперативний характер творчості, про її безальтернативну основу. Поет каже своїй “печальній музі”: “Спасибі, що ти вибрала мене”. Сама поезія свідчить про себе крізь свідомість свого експерта — поета. Адже і в найточнішій науковій експертизі голос науки не є тотальним, — маємо й суб’єктивний елемент; та мудрий суддя помітить цю домішку. Тим більше наявна вона в поетичній сповіді про те, що складає суть її форми та змісту, що якнайтоншими єдвабними нитками переплітається з буттям поетової душі.
Тож маємо катеґорію: “Вірші пишуть мене!”, як каже сам автор2. Тому справжня свобода Поета – в творчій “еміґрації” в глибини свого “Я”, у відділенні себе від світу:

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Основна катеґорія справжньої свободи творчості — в потенційності розуму і волі, — свобода належить, перш за все, тим поетичним образам, думкам і звукам, що самі вільно “залітають” у душу, готову їх прийняти. І сама поетична душа вільна тому, що у хвилину натхнення її не зв’язує щось чужорідне, імплантат ерзацу, а вона підкорюється лише тому, що надходить із несвідомого, космічного. У світі поезії душа не тільки первень діяльного самовизначення. “Якби поет міг сам писати свої твори, або хоча б передбачати, що і коли йому подарує натхнення, то він не брався б за перо, щоби гризти його в герці з Часом”3. Історія майбутнього ретранслює себе в Поеті: “Поет – це медіум історії”, – пише Ліна Костенко.
Поет — це передусім індивідуальність, емблема індивідуалізму, перетин світів і перетворення їх у космос індивідуального пізнання. Поети — конденсатори макросвідомості, що транслюється нам через неповторність мікросвідомості. Їхнє знаряддя — слово-образ. Що ж таке це “слово-образ”? Це коменсалізм значень, сполучених в одне метазначення, при чому кожне поєднує в собі безліч думок. У слово-образі ширяють нескінченні струмені розумового життя. Поети штибу Ґете, Дікінсон, Блока, Вінграновського бачать світ власної фантазії як розумовий організм, як мислення вищого типу, як органіку думки. Кожна поетична матерія містить у своїй нейроглії пам’ять про об’єкт реального світу. А ми, читачі, маємо відчути серце поетичного організму і пережити ритм у такті особистого життя. Поезія — це філософія розуму, який шукає своєї самореалізації крізь естетичний вимір.
Поезія, на думку Ґете, — це зріла природа: не поняття про природу, а природа понять у природі свідомості... вулкан становлень і звершень, вулкан природи — наша свідомість. А чи маємо право сказати, що Дух поезії — це Атман, істота вищого розуміння і значення? B такому разі поетичне знання, по-перше, духовне, а по-друге, відповідно до індійської філософії, має трьохярусну формулу: Атман – Будхі – Манас, в якій Атман — це самість, Будхі – линва, зв’язок між почуттям та знанням, а Манас — акт розумного знання окремого індивіда. Вважають, коли людина наближається до дуже важливої події внутрішнього життя, до “перманентної прірви”, вона переживає одночасно щось янгольське і щось смертне: має в якийсь спосіб внутрішньо за життя познайомитися зі смертю, переживши щось і смертне, і катарсисно просвітлювальне.
Володимир Панченко, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, у своїй книжці “Народу гілочка тернова” зазначає: “Центральний мотив поезії Ліни Костенко — вибір долі, естетичне і моральне самовизначення. Все, що з цього приводу тоді написала Ліна Костенко, — то її максими. Поезія — це Доля, за яку «треба платити життям». Звідси — апологія самодостатності поета, різке протиставлення себе «лицарям кон’юнктури», «дріб’язку строкатому, який міняє шерсть залежно від погоди», «тлінним речам», себто славолюбству і вигоді”4.
Перенизаний позивними з космосу і “флюїдами” профанності, поет – це стражденний алхімік, що шукає золото “страченої суті” коштом власного життя:

Душа моя обпалена,
і як ти ще жива?
Шукаєш, мов копалини, –
слова, слова, слова!

Оголеними нервами
угадуєш словам
нестачу мікровольта
і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера
в трагічній німоті,
здається, що вже знайдено.
І знову – ні, не ті!

У легкості вітрила
і в попелі згорань
ти знаєш слово-брилу
і слово-філігрань.

Ти дома – тільки в невідомості.
Ще кожен вірш, як перше “ма”.
І десь над гранями свідомості
є те, чого іще нема.

Лише в такий спосіб поезія є “неповторністю”, “безсмертним дотиком до душі”.
І лише так слова стають Словом:

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів.

Маємо визнати, що дослідження поезії Ліни Костенко перебуває ще тільки на початках свого становлення. На нас чекають нові відкриття і нові прочитання Слова Ліни Костенко у проекції на ХХІ століття.




Найвища оцінка Ірина Новіцька 6 Любитель поезії / Майстер-клас
Найнижча оцінка Редакція Майстерень 5.5 Любитель поезії / Майстер-клас


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2006-03-18 21:31:05
Переглядів сторінки твору 12224
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.266 / 5.75  (4.822 / 5.36)
* Рейтинг "Майстерень" 5.233 / 5.75  (4.726 / 5.29)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО ПОЕЗІЮ
Автор востаннє на сайті 2017.05.28 17:51
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Новіцька (Л.П./М.К.) [ 2006-03-19 21:25:07 ]
Спасибі.
(з довшого коментаря лишилося тільки "спасибі", бо цим, либонь, усе сказано.)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Жорж Дикий (Л.П./Л.П.) [ 2006-04-04 15:34:15 ]
Цитата:
"Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу."

Стереотип від Ліни Костенко - нерозвинутий початок, початок, що завжди кращий за цілий вірш. Напевно, в стилі і задумі, звучанні першого речення (здебільшого рядка) їй би і потрібно було продовжувати кожен свій твір, так ні - завше відбувається падіння. В цьому вірші прописане і кредо (її віра) цього падіння, втім, чи вона свідома цього, невідомо -

"А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу. "

Для філологічних поціновувачів, це напевно дивовижно непристойна річ - що мені читати Ліну Костенко і важко, і нецікаво? Чому мені не цікаво? Може тому, що це чисто жіноча поезія (завуальованого плачу та бідкання) вчорашнього жіночого безправ’’я, а може через одноплощинність розвитку подій та суджень? Так, у авторки початково є коротке просвітлення, яке її надихає на написання вірша, але як вона поступає - вона переносить відчутий багатомірний образ у двомірну площину, де намагається його гармонійно розмістити. І тоді виникає фантастична банальність спрощення високого образу. Воно звичайно, ті, хто живе в цій двомірній площині, категорично сперечатимуться, але ж вони про інші виміри, здебільшого, не знають, а пані Ліна, думаю, що знала, але не працювала над цим, залишилася з більшістю в традиційному українському інтелектуальному болоті - "Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу", зі знедоленими їхніми снами, химерами, а не в епосі України попереду.
"Сон розуму породжує химер!" - це про нашу класичну поезію.


______________________________________________
Natal`a
Чи не занадто Ви все ускладнюєте? Невже, читаючи поезію, розбираєте її, ніби скелет, по кісточках?
Можливо, тому "важко"? Адже поезія - це звернення передусім до почуттів, точніше: від почуттів - до розуму!
_____________________________________________

Жорж Дикий

Дорога Наталю, ви праві, але не як професіонал, а як коштовний для професіонала читач. Ось я, наприклад, знаю, чому і як будь-яка мистецька штучка (картина, вірш) впливатиме на підсвідомість, на свідомість, на відчуття, розум і, зрештою, на мою долю і тому я вкрай обережний і перебірливий у духовному споживанні, не кажучи вже про мою духовну продукцію. Можливо з Ліною Костенко дещо палочка перегинається, але як юних авторів інакше попередити про небезпеку "легких" шляхів.
_______________________________________________

Kalyna
Пане Жорже, таке враження, що Ви започаткували цю тему, аби довести щось самому собі. Якщо Ви такий поціновувач мистецтва, то нащо Вам чиясь думка, якщо Ви й так наперед з нею не згодні?

Я зі свого боку можу сказати, що теж помітила, що вірші Ліни Костенко часом сильніші на початку, а до кінця слабнуть, особливо, що стосується останнього рядка. Але ж не всі вірші! Є просто фантастичні від першої букви до останньої.

Насправді це не так то й легко витримати той самий рівень емоцій з початку до кінця. Ліні Василівні не потрібнітакі адвокати як я, але особисто я її вірші люблю. Вони завжди влучні, витончені.

Жіноча поезія? Зажіноча для Вас? То читайте чоловічу! В чім проблема?
_________________________________________________

Жорж Дикий
Вітаю Калино! Та не має проблем, ось написав про Ліну Василівну літературний відгук, а потім подумав, а раптом не все відчув, не все прочитав, хай тобі інші очі відкриють, особливо про двомірне життя української минулої та сучасної класики. Скажіть щось, пані Калино мені спраглому до знань, про віртуальні неозначені образи, які паралельними і не зовсім паралельними течіями пливуть над означеними, в розумінні побудови поетичного складнопідрядного речення. Ось в чому проблеми сучасної української поетичної двовимірності.
А сучасна, повторюю сучасна світова українська жіноча поезія мені дуже імпонує.

Хіба це може не подобатись?

Наталія Чибісова

* * *
Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…


* * *
Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.
_________________________________________________

Лариса
Жорже, сподобалися мені рядки, наведені Вами. Я нічого не чула про Чибісову. Де можна її почитати?
Щодо Ліни Костенко - мені подобаються більше її поеми. Я теж не люблю, коли з першого рядка витискують решту твору, і вона, та решта, не завжди є багатомірна. Не кажу зараз саме про Ліну, бо це характерно для багатьох в тій чи іншій мірі. Мабуть, саме це заставляє шукати інших авторів. Якщо когось порадите почитати - буду Вам вдячна.
_________________________________________________

Жорж Дикий
Відкритість і стриманість, правда? Саме ці дві речі, Ларисо, мали би допомогти нам рухатись далі. Туди, де квітнутимуть наші особистісні таланти. Відкритість, як зрілість внутрішніх сил, а стриманість, як гармонія краси. Це все, на перший погляд, заперечує потребу критики, в даному випадку Ліни Костенко, але у більш глибокому, творчому розумінні звільнює від закритих тем, дає простір для розвитку. Графомани, чується з табору недоперевчених філологів на кожний написаний по-іншому рядок, і основні зусилля зводяться до краси гарно прочитаного автором вірша, до виконавчої поезії. До викладеної текстом ідеї твору додається автор-виконавець, що може правильно подати, донести до слухачів щось таке важливе.
Тут проблема номер два - авторське насильство над поетичним простором. Виконавче кредо - я, автор, повинен будь-яким чином донести свої ідеї вам - вкрай шкідливе для твору. І, як на мене, це також є у пані Ліни Костенко, тобто, окрім багатьох достоїнств, є такий руйнівний фактор. Але, в основному, це проблема юних авторів і "звіздецьових" метрів.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстер Рим (Л.П./Л.П.) [ 2006-07-19 10:45:08 ]
Ван-Гог
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий –
Не Сезан – не Гоген – не Мане –
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Зланіч Андрій [2006-02-04 12:53:20]
Сім останніх строк, мов цвяхи...
Ван Гог - то взагалі особливе. Одна справа, прийшовши з високоплачуваної роботи, добряче попоївши, похрустіти кісточками та з комфортом написати віршіків, запиваючи слова "Хванчкарою".
Інша - коли бог проростає, ламаючи ребра, з самого нутра. І якщо всьо то не сублімуєш, просто луснеш, мов стиглий кавун.

Майстер Рим [2006-07-19 10:40:54]
Сім останніх рядків? Не впевнений. В цілому вірш написаний на властивому поетесі рівні її полум’яного поетичного подиху - не вище, і не нижче. Гарно, що є цей вірш, дуже добре, що є в нас Ліна Костенко. Але раз нам дані тут, на сторінці вірша, можливості аналізувати, то викажу свою думку, своє враження – “гарно, але не прекрасно.”
Я так зрозумів, що тут Ліна Костенко, в основному, намагається поетично зрозуміти і закріпити словесно і чуттєво образ Ван Гога, образ титана малярства, чиї роботи, та й образ життя, до сих пір є зразком для сучасних людей. На що опиралася поетеса, входячи в образ Ван Гога? Якщо "за плодами ви пізнаєте" його, то, боюсь, що за плодами видніє інший Ван Гог.

"Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі."

Жодний із цих рядків, як на мене, не відноситься до тематики його картин, до стильових особливостей, манер його живописання. Так, саме живописання, бо Життя б'є через природу, і в першу чергу, природу світла зі всіх його полотен. Закручені кипариси (не Париж, південь Франції), гойдання поверхні хлібів, клуботання об'ємів повітря - це зовсім не розіп'ятий світ! Це просто вітер, і просто сонце, це подих Життя - і це все безконечно глибше за ідею розп'ятого світу. Де тут "мертві барви"? І про кого це - "Вчора був я король королів"? Якщо це писалося про Вінсента, то коли і хто вважав його за життя королем королів? Чи він сам себе таким вважав? Навряд чи. Про таке, наскільки відомо, ніхто з його оточення не згадував, та й саме життя Ван Гога не дає приводу вважати, що він вважав себе колись королем королів. "Несуттєво" - скажете ви, - звичайно несуттєво стосовно Вінсента, але суттєво для тканини цього вірша. Бо хіба це не продовження цієї ж думки - про "вчора був я король королів":

"Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу"

Ліна Костенко малює таким чином природу його зростаючого божевілля? Так, динаміку такого процесу їй вдається показати. І жорсткі переломи темпів (хребта) твору теж вдаються, що ніби посилює ефект. Але хіба це про Ван Гога? Хіба у цьому природа саме його "хвороби"? Звідки авторкою взяте таке, нібито Ван Гогівське, бачення: "На мольбертах розп‘ятий світ.” “Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі."
"Чорним струсом палеозою переламано горам хребти", "Струменіє моє склепіння", "Я кулаки до смерті донесу"?
Звичайно тут тільки моя думка супроти думки шановної Ліни Костенко, але природа "збожеволення" Вінсента видається мені зовсім іншою.
"Нікому зі смертних не дано побачити Творця нашого і залишитись живим" - так ось Вінсент, як на мене, найближче підійшов до розуміння Творця, який є Світло, підійшов до передачі природи Божественного, занурився у безконечні глибини Прекрасного, звідки так і не зумів навчитись повертатися сюди, у суспільні цінності, в безглузде існування мас. На полотнах бачу саме це і нічого іншого – чорного, і зламаного.

Що ж стосується вірша, то він є і буде. І це прекрасно. Кожен отримуватиме від нього своє - одні насолоду прочитання і порозуміння, інші - бажання по своєму вирішити ті моменти, ті задачі, які поставила своїм твором Ліна Костенко.