Шлях Остапа Лапського: до себе та до України
Наталя Кравчук

У лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка потрійне святкування – 80-річчя життєвого етапу, 50-ліття творчої діяльності на літературному поприщі та признання Шевченківської премії, чим увійшов у царину всесвітнього українства.
Остап Лапський – виходець з Берестейщини, колись майже суцільно української, не переселенець, а свідомий емігрант у Польщі, почавши творчість з туги за надбужанським Поліссям, подався до молитви за справжню Україну, а водночас вростав у польську специфіку та навіть ангажувався у польський незалежний рух «Солідарності», за що заплатив вимушеним мовчанням... Поет ожив разом з Україною. Нова хвиля творів, що розкидані по Альманахах і «Нашому слові», а також польських літературних виданнях, знайшлася у найновіших книжкових виданнях.
Поет став героєм телефільму «Ostap Łapski, poeta niewygodny», в якому пробивається то таємнича, то виразна поетова особистість. Подібним являється Остап у фотоальбомі – в оригінальній добірці портретів поета, зроблених і скомпонованих митцем В. Паньковим і переплетених віршами поета, оформлених ред. А. Кобеляком. Збірка ця «Собі: назустріч?!», яка має увінчати поетичний золотий ювілей О. Лапського, чекає на меценатів, які зрозуміють, що докластися до «книги книг» лауреата високої премії України – вельми престижно.
Як каже сам поет:
Не при мені, а при моєму слові / Стане хто, то той побільшає,
Ще більшим буде: аніж досі?! / Це не я кажу, / Заговорила сила вишня тиха: через мене?!
То ж з нагоди присудження поетові нагороди (подвійної: державної та народної, яку присуджують внаслідок всенародного інтернет-голосування) свою думку про Остапа висловили його друзі, з якими працював чи то в радіо, чи на кафедрі, чи були перекладачами Остапової поезії, несучи її до польського читача.

Професор Степан Козак,
керівник Кафедри україністики Варшавського університету:
Національна премія ім. Тараса Шевченка – це найвища нагорода української держави для видатних творців української літератури, культури і науки. Цього року лауреатом цієї премії став старійшина української літератури в Польщі Остап Лапський. Вітаючи Остапа з цим високим визнанням, хочу відзначити, що це велика історична подія, яка має як для Поета, так і для української культури в Польщі надзвичайне значення. Це ж бо означає, що творчість Остапа Лапського стане надбанням нації, що вона увійде у всеукраїнський культурний обіг, що проблематика, провідні мотиви, джерела творчості, а також її поетика, естетика й філософія буде доступна українському поцінувачеві рідного слова.
Ця нобілітація Поета є водночас нобілітацією української творчості людини в Польщі та усієї суспільності, що живе обабіч Вісли (закиненої внаслідок депортаційної акції «Вісла»).
Це також честь і радість для Кафедри україністики Варшавського університету, яка знаходилась біля цієї ідеї, дала потрібну професійну оцінку творчості Остапа Лапського (у минулому працівникові кафедри) та рекомендувала Шевченківському комітетові до нагороди. Звичайно, при активній співпраці з Посольством України, яке надало цій справі дипломатичний пріоритет.

Stanislaw Makowski:
O s t a p - S t a c h o L a p s k i
Ostap Łapski wyrósł na ziemi, na której w czasach jego młodości posługiwano się równocześnie trzema językami: ukraińskim, polskim i rosyjskim. Zdarzały się również sytuacje, kiedy trzeba było uczyć się po niemiecku i rozumieć nieco jidisz. Ale to była marginalna egzotyka. Natomiast trzy pierwsze mowy były przyrodzone, naturalne i oczywiste. Łączyły ludzi jak powietrze. Krzyżowały się i wymieniały. Na przyszłego poetę ukraińskiego matka wołała: Stacho, a w wymowie i polskiej pisowni jego nazwiska nie zmiękczano głoski «s» i nie dodawano końcówki «yj».
Stąd w tomie wierszyСебе: розшукую?! (Warszawa 2003) znalazło się wiele dopisków, uwag oraz zwrotów polskich, rosyjskich i niemieckich, które, otaczając i dopełniając wiersze ukraińskie, wskrzeszają atmosferę językową lat młodości poety. Wśród tych znanych od dziecka języków słowiańskich Ostap czuje się jak w rodzinnym domu. Każdym z nich posługuje się w codziennej komunikacji, każdego z nich potrafi użyć w konstrukcjach poetyckich. Kiedy natomiast chce wyrazić swoją tożsamość, odrębność swego ducha, sięga konsekwentnie do języka, którego nauczył się od rodziców. O roli tego języka we własnej biografii i twórczości mówi Ostap w wierszu «Якби» ze wspomnianego tomu (str. 107).
Wyznaje, że wyłącznie mowa ukraińska, wzbogacana nieustannie precyzyjnym i dźwięcznym własnym słowem poetyckim, jest dla niego jedyną i całą ukraińską ojczyzną.
«Якби»
Скажи насамперед:
Собі самому
Я був би приростком Москви,
Варшави прихвоснем,
якби себе не виявив:
мого народу словом?!
То воно, воно, воно
Мене не довело
До покручі духовної
І в час, і у добу:
Бездонних шлунків?!
Українцеві воно,
Скажу і вам,
Є кругом рятівним:
Надійним порятунком?!

Wołodysław Graban
Ostap Łapski to człowiek legenda. Jego poezję czytałem wielokroć na stronach «Naszego Słowa». Należy przyznać, że ta poezja nie należy do «łatwej twórczości». Zwykle musiałem wiersz prześledzić, szukać w nim drugiego dna, odnajdywać «słowa klucze» – często sięgać do prakołyski pochodzenia słów. Dla mnie Ostap Łapski to filozof i matematyk celnego słowa – wierny syn Ukrainy. Szczerze gratuluję Panu Ostapowi nagrody im. Tarasa Szewczenki, życząc zdrowia i wiele twórczych sił, byśmy nadal mogli odkrywać to, co On odkrywa dla nas.

Марія Мандрик-Філь,
вчителька української мови й літератури та історії України в білобірському ліцеї, в минулому студентка варшавської україністики
Ділився з нами «по-чумацьки», як сам казав, всяким добром, яке приносив у торбі, а іноді й кишені: хлібом, сиром, салом, шоколадом, а ми, його студенти, доцінювали таку гостинність і старались віддячуватись. Чи стрічались в університетській аудиторії, на коридорі чи інших обставинах, завжди в особі нашого Вчителя Остапа Лапського приваблював нас рідкісний дар радіти людям. Його жарти, витівки й афоризми не лише розвеселяли, але і спонукували до мислення.
Умів бути вічно молодим, енергійнішим і бадьорішим за нас. Умів нас любити, дружити з нами, а разом з цим ставити вимоги. Щоб піднести нашу самооцінку, або, навпаки, дорікнути за гайнування часу на витребеньки, іноді хитрував. Давав до оцінки свій новий поетичний текст, звертався нібито за порадою, щось ставив під сумнів, а далі провокував до розмови і стежив за реакцією. Так було зокрема тоді, коли писався цикл «Мова – радість життя». «Виправляли» ми його разом.
Щасливо склалося, що в 1974-1979 роках, з першого по п’ятий курс, мали ми честь бути студентами п. Остапа. Викладав для нас поетику, історію літератури, практичне навчання мови та історію України. Неможливо забути образ наполовину записаної, наполовину розмальованої дошки в аудиторії, де викладалась історія України, на якій рукою п. Остапа виводилась етимологія і генеалогія «золотої орди», «чорних клобуків» та ін. Були це нестандартні зустрічі з історією, літературою, мовою, від яких розбуджувалась уява і народжувалася вразливість на слово, а іноді й запаморочувалась голова від його аромату.
Багато з цих вражень, емоцій і захоплень збереглося у моїй свідомості й душі по сьогоднішній день. Особливо важливі вони для мене як вчительки у спілкуванні з учнями, у навчанні мови, інтерпретації літературних творів, а над усе – у світосприйманні. Як винагороду за обмежений безпосередній доступ до культури в широкому розумінні, сприймаю наші з Паном Остапом «літературні вечори» по телефону. Таким шляхом ознайомилась я зі збіркою «Обабіч істини» задовго до її видання, а далі – з більшістю віршів, які увійшли до збірки, яка, сподіюсь, незабаром появиться.
Багато хто з нашої білобірської громади дорожить приязню Остапа Лапського. У нашому ліцеї відзначав Ювілей 45-річчя творчості й 75-річчя від дня народження. Особливою була зустріч ліцейної молоді під пам’ятником Тарасові Шевченку у Варшаві за декілька годин до його відкриття. Керуючи до молоді своє напутнє слово, в одному з віршів п. Остап порадив «іти до себе» і плекати ідею – «живучи ідеєю, поет, як і вона: обоє будуть вічними!». Можливо, має шанс на вічність кожен з нас... якщо схоче прислухатись до філософської думки Маестро.

Marek Owsinski,
z-ca dyrektora Biura Programowego Polskiego Radia
Eustachego poznałem w latach siedemdziesiątych w Naczelnej redakcji programów oświatowych i popularno-naukowych Polskiego Radia na Myśliwieckiej. Eustachy pracował w jednej z najlepszych redakcji: merytorycznych – redakcji językowej. Był redaktorem dwóch kursów językowych – kursu języka rosyjskiego i kursu języka niemieckiego. Szczególnie kurs języka rosyjskiego – to była perła.
Eustachy jest fenomenem językowym w sensie wyczucia formy, treści i brzmienia. A wyraziło się to szczególnie w cyklu audycji robionych dla Programu III „Globus”. Geniusz radiowy Eustachego w połączeniu z głosem Matyjaszkiewicza dało w efekcie jedno z najwybitniejszych dzieł w całej historii polskiej radiofonii.
Jest poza tym Eustachy wybitną osobowością, złożoną, bo w formie szlagona i kozaka mieści się niezwykła wrażliwość subtelnego poety.


на фото:Амбасадор України в Польщі Олександр Моцик з лауреатом Шевченківської премії Остапом Лапським.

прокоментуй

Наше слово № 11, 18 березня 2007 року

Продовження з 11 числа «Нашого слова»

Jerzy Litwiniuk, tlumacz
Równo przed 50 laty poznałem Człowieka, niepodobnego do innych. Poeta z Bożej łaski. Sam potrafi rymować, stylizować, jak trzeba – w miarę mistyfikować. To wszystko należy do rzemiosła. W tym Człowieku nie ma nic z rzemieślnika. Tego On robić nie potrafi, choć nigdy nie był Prymitywem. Jest mowa Poleszuków, jest dialekt kobryński. Słyszałem chór starych Poleszuczek, śpiewających białymi głosami: to nie jest rezerwat – to JEST ŻYCIE. Kultura ludowa tam, gdzie nie boi się przyznać do siebie – nie jest skamienieliną. Ale to i nie kolorowy ptaszek w klatce: klatka zardzewiała, ptaszek wyfrunął. A więc nie Cepelia, których tyle o rozmaitych rangach i zadęciach zbankrutowało w naszych niepewnych czasach, albo przebranżowiło się na kramy z różnościami. Nomina sunt odiosa.
Poeta jest wystarczająco pełnoletni, ale takim Go zawsze pamiętam. Nie nudziłem się ani czytając, ani usiłując tłumaczyć, co wcale nie było takie proste. Nigdy nie szczebiotał. Autentyczny do końca. Zna języki, ale wypowiada się własnym. I obca Mu jest jakakolwiek służebność. Służba to coś zgoła innego: służy się wyłącznie Sumieniu. Można za to dopłacać bardzo wysoką cenę, i to przez całe życie. Na imię ma OSTAP ŁAPSKI. Dostał nagrodę. Nie muszę mówić jaki jestem ZA. Nagroda dorosła nagrodzonego. Może i Historia również. Solidaryzuję się z jury. Ja też mam spore dziedziczne obciążenia. Przyznaję się do Podlasia jako do swojej Małej Ojczyzny. Do A.D. 1939 był to region zwartej kultury ludowej. Tyle, że do roku 1905 poza prawem i na dnie drabiny społecznej. Wiadomo – Unici. Tyle, że do Kobrynia – ręką podać. Po 45 wybuch awansów społecznych i umysłowych. Można się w tym zgubić i rozproszyć, chyba że nasze TAK i NIE utkane są z domowego materiału. Z takiego m. in. jak Ostap Łapski.



Так як я Вас бачу, Вельмишановний і Дорогий мені Пане Остапе – Євстахію – Осташу Лапський!
Володимир Мокрий
У самоті, далеко від Батьківщини, серед горстки земляків і поляків, які Вас розуміють, прийшлось Вам творити Ваше-наше оригінальне, душею зогріте, серцем обняте, розумом перевірене – українське Слово! Є Ви для мене, для нас, не в Україні сущих, життєрадісним свідоцтвом того, що мова є не тільки засобом до культури – поезії, але й культурою.
Бути творцем такого Слова, виплеканого в самоті, поза системою рідної мови, в якій закодований менталітет народу – це Ваша подвійна перемога, перемога як людини і як митця. На самоту, ще дальше від Батьківщини, як нас, засудили Шевченка, але самоту однак між добрими людьми вибрав харків’янин Сковорода.
Дай Боже, щоб Ваше гідне Шевченка і Сковороди Слово «й на Украйні понеслось, і на Україні святилось» і сущим там нагадувало, що добровільно виключати себе з системи рідної культури, рідної мови – це добровільно засуджувати себе на духовну смерть ще за життя на нашій, рідній і вже своїй, вільній землі.
Во здравіє, во спасеніє Вам, Вельмишановний Пане Євстахію, та многії, многії літа у Вашій дорогій нам творчій і вже не самітній мандрівці – «собі: назустріч?!»
З найглибшим поклоном, вірою у здійснення наших помаранчевих снів про Україну, з радісною шаною й щирим запрошенням до Кракова між Ваших почитачів – студентів-україністів Ягеллонського університету.



Декілька думок з приводу поезії Остапа Лапського
Василь Назарук

Лапський вже ось півстоліття діє як сівач і жнець на поприщі української культури – перш за все як творець неповторного стилю в поезії, але також як заслужений університетський викладач української літератури, мовно-літературний редактор і співтворець українських періодичних видань («Наше слово», «Гомін») та радіопередач.
У знаковому «інтер’єрі» українського духовно-культурного простору, що закладений у поезії Остапа Лапського, увагу привертають і незмінно розбурхують її регіональні надбужансько-поліські витоки, а водночас всеукраїнські, шевченківські дуби, що йдуть на бурю..., і чебрець, і осика, і сосна, і хата (закутана в серпанок ⁄ сяйва з неба ⁄ бабина і діда хата,⁄ вся по очі у загаті...), і церкви – як епіфанійні знако-виклики для оприявлення утраченого світу найближчої серцю утраченої малої батьківщини – Берестейської округи Полісся.
Вийшовши з цього «окраїнного» світу поліської доми та взявши в дорогу мамину пісню і хліб, він разом з батьками пішов емігрантським шляхом у світ, щоб подвигом усього дотеперішнього творчого життя досягти всеукраїнських обріїв.
Вже на початку шістдесятих, у час політичної відлиги в Польщі та культурного пожвавлення серед української меншини, коли й Остап відвідував з творчими зустрічами середовища земляків-переселенців з акції «В», щоб «півня душ колошкати» (під час одного з таких вечорів, що проходив у Бартошицях, ми й зустрілися вперше), поезія Лапського була відома зі сторінок тижневика «Наше слово», літературно-культурного додатку «Наша культура» та з першої у Польщі української літературної антології Гомін (1964) і приваблювала, а декого з традиціоналістів шокувала небувалою розкутістю та незвичністю поетичного запису – ліричних згустків, афористичною формою розкривання оголеної суті. І тут, і в Україні насторожувало цензорів те твориво, яке сам автор охрестив, як «щось ненаське, щось неляське ще й невсесоюзне»... Творчість Остапа Лапського, зазнаючи постійної трансформації, залишається повністю самобутньою й понині. Поет у невтомному, постійному пошуку та самовизначенні (книги поезій Моє самовизначення, Себе: розшукую?!, Собі: назустріч?!), у напруженому діалозі з собою і зі світом, поширює межі виражальних спроможностей слова, прагнучи до свого всеохопного речення. Непоступлива вірність українській ідеї та стривоженість станом українського становлення дає йому право розмовляти і з Батьківщиною на рівні буттєвісних аксіом, відповідаючи на Шекспірівське Бути, чи не бути?
O Нене, рідна Україно,
поставою митця гордися,
бо ніже дня, немає днини,
щоб він за суть, а буде чути,
об лід, щоб син об біль не бився
конаючи: нам бути, бути!
Відрадно, що слово поета стало вже нині поміченим та поцінованим.



Мирослав Вербовий
Сказати про Остапа Лапського щось експромтом – це, по суті, не сказати нічого путнього. Його найпростіше, як не дивно, охарактеризувати енциклопедичним рядком – його народили, посилали до школи, вивчився, відтак працював в університеті, в Польському радіо, був одним із засновників і працівників українського тижневика “Наше слово”, згодом його майже постійним словесником. Автор багатьох віршів, знаменитих мов про мову, зокрема розкиданих по сторінках уескатівських видань, кількох поетичних книг, а ще й шкільних підручників... Урешті – він лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка 2007 року.
А для мене Остап Лапський – це незбагненна і не розгадана Особистість, людина-характерник, наділена рідкісною майстерністю володіння Словом, його унікальний гранослов. Воно з нього, природнє, не книжне. Орудує ним напрочуд легко і своєрідно, видобуваючи з його єства, коли треба, то всю прицільну гостроту словесного вмісту, а то, іншим разом, немов жонглюючи ним, розстеляє перед своїм поціновувачем дивовижну глибінь мовлення, рідномовного мовлення. br>Вчитаймося у його словомову! Вона настільки у своєму вислові проста, згущена, що стає інколи нинішньому пустослівникові чи епігонові некомунікативною, чужою, здавалося б, недосяжною. А вистачить, зокрема водячи пальцем по рядках його писань, вслухатися у мовлене Остапом, щоб раптом зрозуміти, збагнути його філософію життя, відчути, віднайти його думку у собі.
Він наскрізь і в усьому – неповторний. Тож радіймо, що він серед нас, більше того – він, прецінь, таки наш!




Kłopoty z Ostapem
Czeslaw Seniuch

Zadałem sobie pytanie: jak rozumieć kropkę na końcu tego wiersza Ostapa:
Niedowiarku mój
za mną,
A za tobą pójdą w bój
Bóg i Ukraina.
(Przekład mój).
Kropka kończy wiersz «Запит з відказом».
Po Bogu i Ukrainie tylko kropka godna jest dopełnić myśl.
Reszta wierszy w tym tomie krzyczy wykrzyknikami, albo jeszcze gorzej: wykrzyczanym pytaniem:
Чи не гудемо совою:
неугомонні ми обоє?!
Tu niepewność trawi poetę, jak w «Святвечірній медитації» aż z ośmioma pytowykrzyknikami?!
Lecz tam, gdzie Ostap dostrzega działanie Opatrzności (Провидіння) – pewność przyszłości niezachwiana:
Боговгодний люде:
корінь єсть
то й стовбур буде!
Za to emocjonalne bogactwo poetyckich komunikatów filozoficznych lubię czytać i lubię recytować wiersze Ostapa, z którym zaprzyjaźnił mnie przed laty mikrofon Polskiego Radia.



Spotkanie z Człowiekiem
Waldemar Janda
Nie wiem, czy naprawdę tak wtedy wyglądał. Długie siwe włosy i takaż broda, soroczka, chyba szary, ale nowy waciak i gumofilce. Jak mużyk z ruskiej wsi. Ktoś, kto nie pasował ani do renesansowego wnętrza Willi Decjusza, ani do czasu na przełomie XX i XXI wieku. Człowiek z innego świata. Takim go zapamiętałem z tego pierwszego spotkania i taki mnie zaintrygował, wzbudził ciekawość.
Z kimże to Bohdan Huk przyszedł tu, porzucając piękne i nieszczęsne swoje Zakerzonie oraz wielbicielki? Intrygująca twarz tego człowieka znamionowała kogoś wartego poznania. Gdzieś między starym, szczwanym, upartym chłopem a chłopcem, który właśnie spsocił i cieszy się z tego.
Okazał się głównym bohaterem wieczoru poetyckiego zorganizowanego w ramach cyklu krakowskich spotkań nazwanych Mniejszości na co dzień.
To był On, o którym moi, znający się na rzeczy młodzi, ukraińscy przyjaciele mówili z czcią i wywodzili, dlaczego On – Ostap Łapski Wielkim Poetą jest. Starsi i poważni Ukraińcy raczej o nim nie wspominali, tak jak w rodzinie pomija się milczeniem starego wujka, który niewłaściwie się ożenił i podpity na przyjęciach mówi wszystkim, co naprawdę o nich myśli.
Trochę się bałem tego wieczoru. Patetyczna, podszyta, mówiąc delikatnie, nadmiernym patriotyzmem rymowanka, jaką czasami słyszałem przy takich okazjach, trochę mnie złości, ale...
Poeta zaczął recytację w manierycznym stylu aktora rapsodycznego z lat pięćdziesiątych. Aktor Karol Wojtyła byłby z niego dumny. A może był w tym podobny do rosyjskich poetów recytujących swoje wiersze dla tłumów. Ot, na przykład Josipa Brodskiego.
W każdym razie nie słyszałem nigdy wcześniej takiej autorskiej recytacji. Była początkowo denerwująca, ale przyzwyczajała do siebie, zaczynała wciągać, imponować swoją świadomą, wykreowaną sztucznością. Zmuszała do wsłuchiwania się w słowa, ich grę,melodie i rytm. A w tym wszystkim recytowana poezja okazywała się zrozumiała, myślowo inspirująca i piękna. Niezależnie od tego, czy poeta używał języka ukraińskiego czy polskiego.
Byłem pewien, że zarówno ze względu na barwną powierzchowność, talent aktorski, jak i atrakcyjność i komunikatywność poezji Ostap Łapski jest wymarzonym bohaterem telewizyjnego dokumentalnego filmu.
W kontakcie pomogła mi Olga Hryńkiw, niegdyś studentka Ostapa na warszawskiej ukrainistyce, a wtedy już wzięta przemyska dziennikarka, która współpracowała ze mną w realizacji reportaży o tematyce ukraińskiej. Bez niej byłoby mi trudno nawiązać z Ostapem od razu bliski, serdeczny kontakt. Był nieufny jak każdy stary chłop, ale obecność młodej, ładnej kobiety otwierała go i czyniła łatwiej dostępnym.
Zaczęliśmy rozmawiać o wspólnej pracy nad programem dokumentem. Poprosiłem o przysłanie autorskiego wyboru wierszy. Pocztą dostałem teczkę z odręcznym kaligraficznym adresem: «Dla reżysera Waldemara Jandy teksty do ewentualnego wykorzystania w opowieści lirycznej „Między wschodem a zachodem”, Ostap Łapski, Warszawa 12 maja 2000 roku».
W ciągu kilku dni pracy na planie okazało się, że Ostap jest niespełnionym aktorem i gdyby wybrał kiedyś ten zawód, mógłby w nim osiągnąć szczyty. Zachwyciła mnie łatwość opowiadania o trudnych sprawach. A przede wszystkim stosunek poety do polskiej literatury jako «do największej kochanki spośród licznych kochanek», stosunek do Polski, «ten kraj przyjął mnie, nie spytał kto, skąd, jak, ludowa w latach głodowych wykarmiła ideowego przybłędę, wskazała na gmach z celami wykładowymi, ucz się chłopie zadawać ciosy umysłem».
Nie bardzo przeszkadzał mi nawet, w jego przypadku, pobrzmiewający tu i ówdzie w wypowiedziach nacjonalizm. Nie naznaczony trwałym poczuciem krzywdy i kompleksem niższości wydawał się być tylko tarczą ochronną przed całkowitą asymilacją.
Pokój, w którym rozmawialiśmy upodobniony został przez gospodarza do poleskiego, porośniętego trzciną mokradła, pełnego różnych rekwizytów bliskich poecie, zdjęć, ukraińskich symboli i rodzinnych pamiątek. Wypiliśmy po szklaneczce słodkiej wódki, która ani na moment nie wprowadzała zamętu do klarownych wywodów poety. Dodawała tylko odwagi w formułowaniu myśli i ułatwiała kontakt.
Przekonałem się wtedy, na koniec, jak młodym i nonkonformistycznym człowiekiem, mimo wieku, jest Ostap. Tylko zazdrościć.
Dla takich spotkań z Ludźmi wszak wszyscy żyjemy, a dziennikarzom los taką szansę daje częściej niż innym.
Panie Ostapie, serdecznie gratuluję zasłużonej, ważnej nagrody i mam nadzieję – do spotkania na filmowym planie, już niebawem z wiosną.


Piotr Mitzner, zastepca redaktora naczelnego «Nowej Polszy»
Pan Ostap jest wielkim znawcą słowa. Poznaliśmy się przy pracy nad ukraińskim numerem «Nowej Polszy». Podjął się wtedy nie tylko przekładu, ale też weryfikacji tłumaczeń. Robił to z pasją, z namysłem. Każde zdanie, każde słowo oglądał, badał, cieszył się jego barwą albo denerwował się, bo było niezgrabne, bez energii. A wszystko to na głos i sugestywnie komentował. Zrozumiałem, że słucham wielkiego poety. Tak, mamy w Polsce wielkiego ukraińskiego poetę. Jest niepokorny i przekorny, jest indywidualistą i obywatelem. Tyle bogactwa w jego wierszach, a przeplatanych komentarzem prozą. Świetny pisarz, więc bardzo trudny do tłumaczenia, bo słowa przylegają jak kamienie dobrze oszlifowane – przez czas i przez poetę.

_________________________________________________

Добридень!
Пане Остапе, Лідія Іванюх говорить, чи Ви мене чуєте? Чую, Дитино, чую! Як Ви сприйняли вість про присудження Вам Шевченківської премії?
У своїй альбомній збірці «Собі: назустріч», вона ще в макеті, я сказав: вже не розраховую на меценатність, тих, що України дух і рух, визвόльний, в корені винищували?! А, а виявляється, на український лад налаштованому Києву, моя поезія такої ціни варта! Спасибі Україні за честь і ласку: Твій у народі Остап, у церкві Євстахій, себто добрий колос, врожай!
Ще скажу, моя радість з приводу присудження мені Національної премії України імені Тараса Шевченка дедалі більшатиме, наростатиме з дня на день, з тижня на тиждень, з місяця на місяць, з року на рік, як, зрештою, і вагомість, ваговитість мого слова: художнього?! О! Що давно вже хотів собі сказати, врешті з божою допомогою: сказалося?!
Дякую Києву за те, що, як поета, мене добачив, Варшаві – за те, що вигнанця: приголубила?! Ну, а Тобі, Лідіє, і всій Українській редакції Польського радіо моя вдячність, велика, за чуле ставлення до співпрацівника, родом з Берестейщини Остапа: надалі Васильовича Лапського?! Було колись: не маю сумніву?!
З Варшави