ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Побийголод
2021.12.06 21:06
Із Миколи Некрасова

...Як вихор скаче пан з Рязані,
явився: бунт у всій красі.
Він висварив як слід буянів -
і впали на коліна всі!

Нагнавши холоду гарячим,

Марія Дем'янюк
2021.12.06 19:40
А у лісі рано-вранці
Вовчик полював на зайця.
Зайчик вдів біленьку шубку,
Хай у вовка гострі зубки
Він його не відшукає,
Вухань радісно гуляє.
Куцохвостий, косоокий,
Плигає у різні боки.

Юлія Івченко
2021.12.06 18:43
Після того прикрого випадку, коли Маринці мама доброго прочухана дала, дівчинка, наче років на п’ять подорослішала. Стала помічати, що батько і мати гірше до неї ставляться, ніж до меншого братика Русланчика, бо тому все з рук сходило. Чи вазона з квіткою

Володимир Невесенко
2021.12.06 14:13
Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так…
Явились чорти: «Піднімайся – мов – спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І що ти, і хто ти,
і що у

Ігор Шоха
2021.12.06 13:48
IПомітити поезію найлегше,
допоки є крилаті фрази... і
метафори, ремінісценції,
біблійні і живучі аксіоми,
язичницької оргії фантоми,
цитати, рими, тропи, рубаї –
відомі істини... і тим не менше
усе доречне у містерії,

Олександр Сушко
2021.12.06 11:32
Тиша...ні звуку .. скрута в кишенях свище -
Вклала останній гріш у свою державу.
А на печерськім троні сидить небіжчик,
мертва вода обціловує лик блідавий.

Кинувши хрестика, йду цілувати руку

Віктор Михайлович Насипаний
2021.12.06 08:57
Урок останній. Сил немає.
Петрусь на фізиці дрімає.
Хапає сон обох із другом.
Аж тут як гаркне хтось над вухом.
Підняв учитель друзів сонних,
Питає фізики закони.
Малий встає ліниво й кволо,
Бурмоче щось, бо стисло горло.

Олександр Сушко
2021.12.06 08:36
Смерть - сурйозна справа, а не блаж,
Опинився, раптом на межі я.
Буду брати рай на абордаж,
Бо із пекла вигнали втришиї.

А виною те, що я святий,
Согрішив раз тищу (це дрібниці).
В королев опуклі животи...

Микола Соболь
2021.12.06 05:51
А, що приховують сніги?
Не розбереш крізь морок ночі.
Комусь можливо до снаги
дивитись, повня як регоче
і проливає світ без меж,
і витоки стають ясніші…
Було я любувався теж
красою місяця у тиші.

Віктор Кучерук
2021.12.06 05:24
Моє життя – це дар за доброту,
Передчуття, турботу і тривогу, –
За суєту невтомну і круту
Мою дорогу сходження до Бога.
Моє життя – це в серці вічний щем
І на душі таємності покрови, –
Моє життя заквітчане іще
Яскравими сузір’ями любові.

Володимир Бойко
2021.12.05 22:30
Кожне яйце мріє стати куркою. Когось тішить своє щастя, а когось – чуже нещастя. Вирішуючи чужі проблеми, створюєш свої. Усяк дуднить у свою дуду. І вважає, що всі інші грають неправильно. . Живи так, аби хотілося ще. Якщо ніхто тебе не люби

Тетяна Левицька
2021.12.05 21:58
Розпочинався весело роман,
Скінчився безутішно— драмою.
Необережне слово і вулкан,
З глибин душі назовні магмою.

Від любощів до ненависті — крок.
Давно не дарував лілеї ти.
Порвався швидко щастя ланцюжок,

Юрій Лазірко
2021.12.05 21:10
троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче

Юрій Лазірко
2021.12.05 21:10
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук

Ярослав Чорногуз
2021.12.05 21:07
Землю вкрив сніжечок де-не-де,
Залишивши острівки зелені,
І зима розпатлана бреде,
Оголившись майже дерзновенно.

Усміхаються собі з-під вій
І берези лагідні усюди,
Виставили разом голі груди,

Євген Федчук
2021.12.05 19:54
Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іонійський Гомер / Поеми / ІЛІАДА. У перекладі Б.ТЕНА

 Іліада. Пісня двадцять третя
Образ твору Ігри на честь Патрокла


* * *

1] Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,

2] До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили

3] Кожен на свій корабель, і всі порозходились інші,

4] Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.

5] Товаришам війнолюбним своїм тоді так він промовив:



6] «Любі друзі мої, мірмідоняни бистрокомонні!

7] Не випрягаймо із повозів коней ми однокопитих,

8] На колісницях під'їдемо ближче до тіла Патрокла,

9] Щоб оплакать його: остання то почесть померлим.

10] А як. жалобним риданням своє ми наситимо серце,

11] Повипрягаємо коней і разом вечеряти сядем».



12] Мовив Ахілл і заплакав, і вслід йому всі заридали.

13] Тричі об'їхали тіло вони пишногривими кіньми

14] З плачем, - рясні їм сльози з очей викликала Фетіда.

15] Сльози росили пісок, росили озброєння мужніх

16] Воїв, - так за вождем страховійним вони сумували.

17] Плач голосний розпочав Пелеїд, на груди холодні

18] Свого товариша руки поклавши свої мужозгубні:



19] «Радуйся, любий Патрокле, і в темних оселях Аїда!

20] Все я для тебе роблю, як раніше тобі обіцяв я:

21] Гектора труп приволікши, віддам його псам у поживу,

22] Біля багаття твого полонених дванадцять заріжу

23] Трої славетних синів, щоб твою відомстити загибель».



24] Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:

25] В порох обличчям його перед марами сина Менойта

26] Кинув. А вої, озброєння мідноблискуче із себе

27] Знявши, із повозів випрягли коней, що голосно ржали,

28] Й круг корабля прудконогого внука Еака юрбою



29] Всі посідали: до щедрої тризни-бо він запросив їх.

30] Буйних багато волів під залізом ревло, нещадимо

31] Різаних, мекало кіз і овець густорунних багато;

32] Також багато свиней білоіклих, лисніючих салом,

33] Смажилось там, над Гефестовим полум'ям зверху простертих.

34] Всюди круг мертвого кров багряними бігла струмками.



35] В час той ахейські вожді прудконогого сина Пелея

36] До Агамемнона в стан повели, до божистого мужа,

37] Ледве умовивши серце товариша, повне скорботи.

38] А як прийшли у намет Агамемнона владарі славні,

39] Зразу ж звеліли вони окличникам дзвінкоголосим

40] Мідний поставить великий триніг, чи не вдасться Пеліда

41] Вмовити плями криваві із тіла свойого обмити.

42] Він же рішуче відмовився й клятвою тяжко зарікся:



43] «Зевсом клянусь, найвищим з безсмертних богів, найсильнішим, -



44] Що не раніш на чоло мені води вмивання проллються,

45] Аніж Патрокла віддам я вогню, і могилу насиплю,

46] Й зріжу волосся своє. Удруге такої скорботи,

47] Доки я серед живих, не прийдеться серцем зазнати.

48] Ну, а тепер сумовитій віддаймо увагу трапезі.

49] А на світанку, владарю мужів Агамемноне, скажеш

50] З лісу дерев навезти й приготовить все інше, належне

51] Мертвому, що вирушати у темряву має підземну.

52] Хай же від наших очей його тіло вогонь безутомний

53] Скриє мерщій і до діла свого хай повернуться люди».



54] Так він сказав, і, те чуючи, всі улягли його слову.

55] Спільну вечерю вони спорядили, і, сівши до неї,

56] Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.

57] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

58] Сном відпочить по похідних наметах своїх розійшлися.

59] Сам же Пелід, на березі лігши шумливого моря,

60] Тяжко стогнав, недалеко громади своїх мірмідонян,

61] В місці затишнім, де хвиля плескалася об узбережжя.

62] Там його сон огорнув, що розв'язує серця тривоги,

63] Неподоланно міцний, - він втомив своє тіло світлисте,

64] Гектора гонячи круг Іліона, обнятого вітром.

65] Враз перед ним Патрокла душа бідолашного встала,

66] Постаттю схожа на нього цілком, і ясними очима,

67] Й голосом, навіть в те саме одіння була вона вбрана.

68] Ставши йому в головах, таке вона мовила слово:



69] «Спиш ти спокійно, за мене ж і зовсім забув ти, Ахілле!

70] А до живого байдужий не був, як до мертвого нині.

71] Швидше мене поховай, щоб пройшов я Аїдову браму!

72] Душі-бо, тіні спочилих, від брами мене відганяють

73] І не дають переплисти ріку мені разом із ними, -

74] Й марно блукаю круг широкобрамного дому Аїда.

75] В смутку моїм простягни мені руку. Ви спалите тіло,

76] Й більше сюди із дому Аїда я вже не вернуся.

77] Сидячи одаль від друзів, не будемо більше з тобою

78] Радити раду живі. Мене-бо поглинула Кера

79] Згубна, яка від народження долею стала моєю.

80] Суджено все ж і тобі, на безсмертних подібний Ахілле,

81] Біля твердині багатих троян осягнути загибель.

82] Інше тобі я скажу і послухать прошу мого, слова.

83] Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле.

84] Разом, як ми в вашім домі зростали, нехай спочивають.

85] З дня, коли хлопчиком батько Менойт мене із Опоента

86] В дім ваш привіз, - убивство вчинив-бо я там з безголов'я:

87] Сина Амфідаманта убив я тоді ненавмисно,

88] Через нерозум дитячий, в грі в кості із ним посварившись, -

89] Радо прийняв мене в дім свій Пелей, комонник славетний,

90] Виростив, ще й твоїм супутцем у битвах поставив.

91] Хай же і кості нам спільна обом золота двоєручна

92] Урна ховає, що мати шановна тобі дарувала».

93] Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

94] «Нащо сюди, моя голово люба, до мене прийшов ти

95] Й так докладно говориш? Усе-бо тобі учиню я,

96] Як ти велиш, у всьому послухаю, що ти накажеш.

97] Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно

98] Й хоч на хвилину болючим уп'ємося щирим риданням!»



99] Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки,

100] Та не обняв, - душа його зникла, як дим той, під землю

101] З шелестом тихим. Скочив на ноги Ахілл, здивувавшись,

102] Журно руками сплеснув і з жалем глибоким промовив:



103] «Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожиток

104] Тінь людини й душа, хоч снаги в них нема життьової.

105] Цілу-бо ніч біля мене стояла в журбі і риданні

106] Тінь мого друга, Патрокла бездольного, дивно на нього

107] Виглядом схожа, й зі мною докладно отут розмовляла».



108] Мовив він так, і плакати всім розбудив він бажання.

109] Отже, умитих слізьми їх застала Еос розоперста

110] Круг бездиханного тіла. Володар мужів Агамемнон,

111] Мулів тим часом зібравши й людей із наметів, звелів їм

112] Дров привезти для багаття. Очолював їх благородний

113] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.

114] Рушили в ліс, дроворубні сокири у руки узявши

115] Й сплетені міцно вірьовки, а мули ішли перед ними.

116] Вгору й в яри, уздовж і впоперек довго ходили,

117] Поки дійшли до узгір'я багатоджерельної Іди.



118] Високоверхі дуби вони там гостролезою міддю

119] Стали завзято рубать, і з хряскотом дужим дерева

120] Падали долі. На дрова усе розколовши, ахеї

121] Мулів вантажили ними, й, копитами риючи землю,

122] Ті на рівнину крізь хащі ледь з вантажем продирались.

123] Та й дроворуби несли по колоді важкій, як звелів їм

124] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.

125] На узбережжі вантаж поскладали, де пагорб могильний

126] Приготувати намислив Ахілл для Патрокла й для себе.



127] А як нарубаних дров доволі у стос наскладали,

128] Сіли трохи спочити. Тим часом Ахілл богосвітлий

129] Вже наказав війнолюбним своїм мірмідонянам мідне

130] Підперезати озброєння й до колісниць запрягати

131] Коней. Усі підхопилися, зброю свою надягнули,

132] Скочили спритно на повози - разом бійці і візничі.

133] Рушили спершу комонні, за ними пішли і піхоти

134] Тисячі. Тіло Патрокла несли посередині друзі.



135] Кучері кожен із себе зрізав, і ними все тіло

136] Вкрили йому. Підтримував журно Ахілл богосвітлий



137] Голову ззаду - в Ащ проводжав бездоганного друга.



138] А як до місця при морі дійшли, що Ахілл показав їм,

139] Тіло на землю спустили і дрова взялись укладати.



140] Інше замислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий.

141] Ставши оподаль багаття, він кучері зрізав русяві,

142] Змалку рощені для річкового бога Сперхея,

143] Глянув на хлань винно-темну і в прикрім засмученні мовив:



144] «Марно, Сперхею, мій батько Пелей тобі дав обіцянку,

145] В разі до рідної я повернуся своєї вітчизни,

146] Кучері зрізать мої й принести у святій гекатомбі,

147] В жертву овнів нехолощених аж п'ятдесят заколоти

148] Над джерелом, де дільниця твоя і вівтар запашистий.

149] Так обіцявся старий, але ти не здійснив заповіту.

150] Нині, коли я до рідної вже не вернуся вітчизни,

151] Кучері дам я Патроклу-героєві взяти з собою».

152] Мовив він так і поклав свої кучері любому в руки

153] Свому товаришу, й плакати всім розбудив він бажання.

154] Так би вони сумували й до заходу сонця ясного,

155] Та, підійшовши, тим часом Ахілл Агамемнону мовив:



156] «Сину Атреїв, слова твойого синове ахейські

157] Більше послухають, - встигнем плачем ще наситити серце.

158] Хай від багаття розходяться, краще звели їм вечерю

159] Приготувати. А ми, що найбільше сумуєм за вмерлим,

160] 1 Зробимо все, що потрібно. Вожді хай лишаються з нами».



161] Щойно слова ці почувши, володар мужів Агамемнон

162] Людям звелів розходитись до кораблів рівнобоких.

163] Тільки лишилися ті, що ховали, й усі поскладали

164] Дрова у стос по сто ступнів завдовжки вони і завширшки,

165] Й в тузі сердечній на вогнище мертвого зверху поклали.

166] Жирних багато овець і повільних биків круторогих

167] Ріжучи біля вогню, вони білували. А, знявши

168] Жир з них, Патрокла Ахілл обіклав ним, душею могутній,

169] Від голови аж до п'ят, тут же кинув і туші обдерті.

170] Порозставляв він і дзбани з оливою й медом дворучні,

171] їх прихиливши до мар. Крутошиїх аж четверо коней,

172] Тяжко зітхаючи, вправно поклав він в огонь пломенистий.

173] Дев'ять собак від столу Ахілла-вождя годувалось,

174] Двох з-поміж них забивши, також він на вогнище кинув;

175] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,

176] Гострою міддю зарізав, лихе учиняючи діло.

177] Давши на них випасатися полум'я силі залізній,

178] Сам заридав і крізь сльози товариша любого кликав:



179] «Радуйся, друже Патрокле, і в темній оселі А'іда!

180] Все я для тебе роблю, що тобі обіцяв я раніше.

181] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,

182] Разом з тобою вогонь пожере. Тільки сина Пріама -

183] Ректора - я у поживу оддам не вогню, а собакам».



184] Так він з погрозою мовив. Та пси не торкнулися тіла,

185] Бо ж відганяла тих псів Афродіта, Зевсова донька,

186] Вдень і вночі і нетлінним мастила трояндовим маслом

187] Гектора тіло, щоб, хоч і волочене, цілим лишилось.

188] Чорную хмару із неба над ним простелив у долину

189] Феб-Аполон і нею те місце покрив, де лежало

190] Вбитого тіло, щоб променів сонця палючого сила

191] Висушить жили й суглоби на нім не могла передчасно.



192] Не розгорівся, проте, вогонь над Патроклом померлим.

193] Інше намислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:

194] Осторонь ставши багаття, двом він вітрам помолився -

195] Разом з Бореєм Зефірові, жертв обіцяючи гарних.

196] Із золотого келиха творячи їм узливання,

197] Швидше благав прилетіти, щоб дрова палали палкіше

198] Й полум'я трупи мерщій охопило. Тим часом Іріда,

199] Вчувши благання його, до вітрів подалася із вістю.

200] Разом зібрались вони в буревійного домі Зефіра

201] Й учту справляли. Вбігши до них, зупинилась Іріда

202] На кам'яному порозі. Вісницю щойно уздрівши,

203] З місць повставали усі і запрошував кожен до себе.

204] Та ж відмовилась сісти й таке до них мовила слово:



205] «Часу не маю сидіти, - до течій спішу океанських,

206] В край ефіопів, де мають приносить вони гекатомби

207] Вічним богам, - хотіла б із ними я учтувати.



208] Але Ахілл і Борея, й Зефіра бурхливого просить

209] Допомогти йому, жертв принести обіцяючи гарних,

210] Тільки б роздмухали полум'ям вогнище ви, на якому

211] Мертвий Патрокл опочив, що за ним усі плачуть ахеї».



212] Мовивши так, відлетіла Іріда. Вітри ж підвелися

213] Й ринули шумно, хмурні перед себе вигонячи хмари.

214] Подихом несамовитим до моря сягнули, й бурхлива

215] Хвиля на ньому знялась. Як дістались родючої Трої,

216] Впали на тліюче вогнище, й полум'я аж застогнало.

217] Так цілу ніч вони вдвох над багаттям вогонь роздували

218] З свистом пронизливим. Так цілу ніч і Ахілл прудконогий

219] Глеком дводонним вино із чаші черпав золотої,

220] І, узливання вчиняючи гойні, зволожував землю,

221] Й душу Патрокла він кликав, свого бідолашного друга.

222] Так же, як батько сумує над вогнищем мертвого сина,

223] Що до одруження ще тяжкого завдав йому горя,

224] Так сумував і Ахілл над вогнищем мертвого друга,

225] Й тяжко зітхаючи, кроком повільним багаття обходив.



226] Променем ясним уже світлоносець зійшов над землею,

227] В шатах шафранних Еос над хланню морською простерлась,

228] Став притухати вогонь, і багаття поволі погасло.

229] Знову знялися вітри і додому назад полетіли

230] Морем Фракійським, і спінені хвилі його застогнали.

231] А Пелеїд одійшов од багаття і, зморений тяжко,

232] Ліг одпочити, й солодкий сон огорнув йому тіло.

233] Інші ж тим часом круг сина Атрея усі позбирались.

234] Гомін і кроків їх тупіт Ахілла від сну розбудили,

235] Сів він, прокинувшись раптом, і слово таке до них мовив:



236] «Сину Атрея славетний та інші вожді всеахейські!

237] Перш за все полум'я швидше вином погасіть ви іскристим

238] Всюди, де сила вогню ще таїться. Потім зберімо

239] Кості Патрокла, що був Менойта славного сином, -

240] їх відібравши з-між інших, адже розпізнать їх неважко:

241] Він-бо лежав посередині вогнища, інші ж оподаль -

242] Коні і люди - з країв того полум'я всуміш горіли.

243] Кості складемо в фіал золотий, обгорнувши подвійно

244] Жиром, аж поки і сам я зійду до оселі Аїда.

245] Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, -

246] Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї,

247] Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене,

248] Насип могильний над нами широкий зробіть і високий».



249] Мовив він так, і погодились всі з прудконогим Пелідом.

250] Перш за все вогнище зразу ж вином погасили іскристим

251] Скрізь, де ходило ще полум'я, й густо посипався попіл.

252] Потім, товариша милого білії кості зібравши,

253] Склали в фіал золотий і, в жир обгорнувши подвійно,

254] Все віднесли до намету й лляним покривалом накрили.

255] Місце належне одміряли, тут же заклали основи

256] В межах багаття і зразу ж насипали пагорб могильний.

257] Пагорб насипавши, мали вже йти. Та Ахілл богосвітлий,

258] Стримавши їх, посадив на широкім для ігор загоні,

259] Із кораблів нагороди приніс - казани і триноги,

260] Мулів пригнав сюди, й коней баских, і биків міднолобих,

261] І підперезаних гарно жінок, та ще сиве залізо.



262] Перш за все кращим комонникам визначив він нагороди -

263] Жінку привів, у тонких рукоділлях досвідчену вельми,

264] Ще й у додачу триніжок у двадцять дві міри двоухий -

265] Першому; а шестирічну кобилу, яка не бувала

266] В запрягу, мулом жеребну, для другого він приділяє;

267] Третьому - гарний казан, що вогонь його ще не торкався,

268] Білий, іще не задимлений, місткістю в міри чотири;

269] Золота два таланти четвертому він приділяє;

270] П'ятому - дзбан двоєручний, який на вогні не бував ще.

271] Встав після того Ахілл і так до аргеїв промовив:



272] «Сину Атрея і всі в наголінниках гарних ахеї!

273] Ось перед нами звитяжцям у гонах лежать нагороди.

274] В іншого пам'ять якби ми змагалися нині, ахеї,

275] Першу б я нагороду приніс до свойого намету.

276] Знаєте ви, що швидкістю всіх перевершують інших

277] Коні безсмертні мої: Посейдон їх привів у дарунок

278] Батьку моєму Пелею, а той вже мені передав їх.

279] Та не змагатимусь я й мої коні однокопиті.

280] Славного втратить візничого їм довелося, що стільки

281] Ласки вділяв їм, так часто оливою змащував ніжно

282] Гриви густі, у чистій воді їх старанно омивши.

283] Тим-то й стоять непорушно, до самого долу спустивши

284] Гриви густі, і тяжко своїми сумують серцями.

285] Ви ж починайте змагання, - хай участь в них візьме з ахеїв

286] Кожен, хто певен у конях своїх і міцних колісницях».



287] Так говорив Пелеїд, і вершники стали збиратись.

288] Виступив перший Евмел, численного люду володар,

289] Син славетний Адмета, у кінських змаганнях умілий.

290] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідея могутній, -

291] В запряг колись під ярмо запровадив він Тросових коней,

292] Взятих в Енея, коли той врятований був Аполлоном.

293] А після нього Атрід Менелай русокудрий підвівся

294] Богонароджений, - коней баских він у ярма впровадив -

295] Агамемнонову Ету із власним у парі Подаргом.

296] Анхісіад Ехепол Агамемнону дав у дарунок

297] Ету, щоб з ним не пливти у вітрами обвіяну Трою



298] Й, дома лишившись, у радості жить, де велике багатство

299] Дав йому Зевс, Ехепол же в просторому жив Сікіоні.

300] Впріг у ярмо Менелай цю кобилу, що рвалася бігти.

301] Коней гривастих четвертим тоді Антілох запрягає,

302] Нестора, високодумного володаря Неле'ща

303] Син знаменитий. Проворні, народжені в Пілосі коні

304] Мчали його колісницю. А батько старий, надійшовши,

305] Став юнакові поради давать тямовитому й мовив:



306] «Хоч, Антілоху, ти ще молодий, а тебе полюбили

307] Зевс з Посейдоном і в кінських змаганнях навчили всіляких

308] Засобів. Отже, не дуже-то й треба мені тебе вчити.

309] Знаєш ти й сам, як на закруті стовп об'їжджать. Але коні

310] Надто повільні у тебе. Боюсь, як би лиха не сталось.

311] Коні в суперників наших жвавіші. Самі ж анітрохи

312] Не розумніші за тебе і вигадать щось незугарні.

313] Тож постарайся, мій любий, усю свою вияви спритність

314] В засобах гонів, щоб часом не вислизла з рук нагорода.

315] Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає,

316] Вмілістю свій корабель і стерник в винно-темному морі

317] Сміло по хвилях веде під пориви бурхливого вітру;

318] Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий.

319] Інший занадто на коней своїх покладається й повіз

320] І безрозсудно туди і сюди відхиляється з ними,

321] Й коні безладно по полю біжать - ними він не керує.

322] Той же, хто знається в гонах, хоч гіршими гнатиме кіньми,

323] Бачить той стовп увесь час, і спритно його об'їжджає,

324] Й не забуває, як треба натягувать віжки ремінні.

325] Міцно трима й за переднім візничим пильнує невпинно.

326] Знак я виразний тобі покажу - ти його не забудеш:

327] Онде стирчить аж на сажень дерева всохлого стовбур -

328] Дуба чи, може, сосни - не згнив він іще під дощами.

329] Білих сіріє два камені стовбура того обабіч,

330] Де завертає дорога, а поле навкруг усе рівне.

331] Може, то знак надмогильний раніше померлого мужа

332] Чи поворотний то стовп, тут людьми установлений здавна,

333] Й от для змагань його взяв прудконогий Ахілл богосвітлий,

334] Тож, під'їжджаючи, ближче спрямуй до стовпа свої коні,

335] Сам же міцніше тримайся у кузові, сплетенім гарно,

336] Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневі

337] З криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки.

338] Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось,

339] Ніби на всьому бігу об нього черкне неминуче

340] Колеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити,

341] Бо покалічиш ти коней і повіз ущент поламаєш -

342] То була б радість для інших усіх, а для тебе самого

343] Тільки ганьба! Будь же, друже, обачливий та обережний!

344] А як на закруті стовп удасться тобі обігнути,

345] Не обжене тоді в гонах ніхто вже тебе й не настигне,

346] Хоч би погнавсь за тобою і сам Аріон богосвітлий,

347] Кінь прудконогий Адраста, що рід од богів свій виводить,

348] Чи в Іліоні годовані Лаомедонтові коні».



349] Мовивши так, сів Нелеїв син Нестор на місці своєму

350] В крісло, коханому синові давши свої настанови.



351] П'ятий тоді Меріон пишногривих виставив коней.

352] Вийшли на повози всі й жеребки у шолом, поскидали.

353] Ними Ахілл потрусив, і перший припав Антілоху,

354] Нестора синові, другий за ним - владареві Евмелу,

355] Третій діставсь Менелаєві, славному списом, Атріду;

356] Гнати за ним довелось Меріонові; врешті останній

357] Був Тіде'щ, найкращий в умілості гнатись на конях.

358] Стали всі вряд. Показав їм Ахілл вдалині поворотний

359] Знак серед рівного поля й послав уперед він дозорцем

360] Фенікса, рівного богу, що батьковим був зброєносцем,

361] Щоб наглядав за змаганням і правду усю повідомив.



362] Всі батогами ураз на коней вони замахнулись.

363] Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали

364] Вчвал їх. І коні вперед подались по широкій рівнині

365] Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром

366] Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.

367] Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням.

368] Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,

369] То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,

370] Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне

371] Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен

372] Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.



373] Тільки коли вже кінчалися гони й до сивого моря

374] Коні вертали швидкі, почала виявлятися здатність

375] Кожного, й швидкості коні тоді наддали. І помчали

376] Феретіадові перед всіма прудконогі кобили,

377] Зразу ж услід Діомедом керовані огирі мчали -

378] Тросові коні - так близько за ним, що от-от вже, здавалось,

379] Мали в Евмелову раптом ускочить вони колісницю,

380] Плечі і карк гарячим диханням йому обдавали

381] Ззаду і, голови зовсім на нього поклавши, летіли.

382] Вже б він його обігнав чи принаймні із ним порівнявся,

383] Але, розгнівавшись Феб-Аполлон на сина Тідея,

384] Раптом блискучий батіг в ту хвилину із рук його вирвав.

385] Бризнули сльози з очей Діомедових, щойно побачив,

386] Як почали віддалятись від нього Евмелові коні

387] Й як без бича усе більш відстають жеребці його власні.



388] Та від Афіни не вкрилось, що сину Тідея накоїв

389] Феб-Аполлон, подалась вона вмить за керманичем люду,

390] В руки дала батога й надихнула снаги його коням.

391] Потім у гніві вона за Адметовим сином помчала

392] Й ярма над кіньми зламала у нього. Метнулися коні

393] В різні боки від дороги, і дишель на землю звалився.

394] Сам же Евмел з колісниці злетів і, під колесо впавши,

395] Лікті подряпав собі, закривавив і губи, і ніздрі,

396] Лоба розбив над бровами, й рясними йому налилися

397] Очі слізьми, і дзвінкого він голосу раптом позбувся.

398] Вмить Тідеїд обігнав його однокопитими кіньми

399] Й інших далеко усіх за собою лишив, бо Афіна

400] Коням снаги надихнула і славу йому дарувала.

401] Слідом за ним син Атрея промчав, Менелай русокудрий.

402] А Антілох до баских гукнув тоді батькових коней:



403] «Ну-бо, наддайте і ви! Й біжіть якомога жвавіше!

404] Я не наказую вам з отими змагатися кіньми,

405] Що Тідеїд ними, серцем одважний, керує, - Афіна

406] Швидкості їм надала і славу йому дарувала.

407] Коней Атрідових лиш доженіть, лиш од них не відстаньте!

408] Отже, мерщій уперед, щоб соромом вас не окрила

409] Ета кобила! Чого ж ви відстали, мої найдорожчі?

410] От що тепер я скажу, й неодмінно це сповнитись має:

411] Ласки від Нестора, люду керманича, вже вам надалі

412] Не сподіватись, - одразу вас гострою міддю зітне він,

413] Тільки-но гіршу взяли б через лінощі ми нагороду.

414] Мчіть же мерщій навздогін, летіть якомога жвавіше!

415] Якось уже примудрюсь я в найвужчому місці дороги

416] Миттю прорватись вперед, - од мене тоді не втече він!»



417] Мовив він так, і вони, господарів окрик почувши,

418] Бігли проворніше деякий час. Але серед дороги

419] Звуження шляху нерівного вздрів Антілох войовничий.

420] В грунті вибоїна там утворилась, де води зимові

421] Землю розмили й місцевості тої поглибили рівень.

422] Щоб не зіткнутися, там керував Менелай обережно.

423] А Антілох тоді коней погнав своїх однокопитих,

424] Збочивши трохи, і мчав що є духу над краєм дороги.

425] ¦ Остраху повний тоді Менелай Антілохові крикнув:



426] «Не шаленій уже так, Антілоху! Вгамуй своїх коней!

427] Надто ж дорога вузька! Обганятимеш далі, де ширше!

428] Лихо нам буде обом, як зчепляться тут колісниці!»



429] Мовив він так, а той, вдаючи, ніби слів тих не чує,

430] 1 Коней ще швидше погнав, батогом їх шмагаючи сильно.

431] Скільки простору закинутий з розмаху диск пролітає,

432] Пущений з рук юнака, що свою випробовує силу, -



433] Стільки неслись вони поруч. Та врешті позаду лишились

434] Коні Атрідові. їх поганяти вже й сам перестав він,

435] Щоб на вузькім не зіткнулися коні їх однокопиті,

436] Не перекинули б повозів, сплетених міцно, самі ж бо

437] Щоб не попадали в пил, пориваючись до перемоги.

438] Крикнув з обуренням гнівним тоді Менелай русокудрий:



439] «В цілому світі чи є, Антілоху, вредніший за тебе!

440] Мчись же! А досі розумним вважали й тебе між ахеїв!

441] Та без клятви тепер не здобути тобі нагороди!»



442] Мовивши так, Менелай до коней звернувся і крикнув:



443] «Не відставайте, хоч серцем засмучені 1м, не баріться!

444] Адже раніше в тих коней потомляться ноги й коліна,

445] Аніж у вас: давно-бо обом їм минулася юність!»



446] Так він гукнув, а вони, владаревим настрашені криком,

447] Швидше побігли і коней передніх небавом дігнали.



448] В час той аргеї на зборах сиділи народних і пильно

449] Стежили, як, піднімаючи куряву, коні змагались.

450] Ідоменей, що над Крітом владарить, їх перший помітив -

451] Осторонь зборів окремо сидів він на місці дозорнім.

452] Окрик візничого вчувши, здаля він пізнав його звучний

453] Голос, угледів також і коня, що летів попереду:

454] Кінь-бо на масть був каштановий весь, і тільки на лобі

455] Пляма у нього біліла, як місяць уповні, округла.

456] Ідоменей тоді встав і так до аргеїв промовив:



457] «Друзі мої, аргеїв вожді і порадники люду!

458] Чи то лиш я розрізняю там коней, чи й ви так же само?

459] Тож наперед уже інші, здається, там вигнались коні.

460] Тож і візничий, ввижається, інший. Затримались, видно,

461] В полі кобили Евмелові, бігли ж вони попереду.

462] Бачив я, як вони перші на закруті стовп обігнули,

463] А от тепер їх не можу побачити, й марно за ними

464] Очі блукають мої по троянській рівнині просторій.

465] Може, із рук у візничого випали віжки, й не встиг він

466] Стримати коней як слід, обгинаючи закрут невдало.

467] Впав він, боюсь я, на землю, і повіз йому поламався,

468] Й переполохані врозтіч розбіглися раптом кобили.

469] Встаньте-но й ви і самі подивіться: не дуже-бо добре

470] Я добачаю. Здається мені, ніби мчить попереду

471] Муж етолійського роду, аргеїв володар одважний,

472] Славний Тідея комонного син, Діомед премогутній».



473] Грубо Еант відповів йому, син прудконогий Ойлеїв:



474] «Ідоменею, ну що це ти мелеш завчасно? Ті ж самі

475] Там прудконогі кобили біжать по троянській рівнині.

476] Не наймолодший-бо віком ти тут серед інших аргеїв,

477] Не найзіркіші за всіх з-під чола твого дивляться очі, -



478] Ти ж, проте, завжди щось мелеш! Але тобі зовсім не личить

479] Тут теревенити, - є значно кращі за тебе тут люди!

480] Ті, що й раніше, Евмелові спереду скачуть кобили

481] Бистрі, і сам він, із віжками стоячи, їх поганяє».



482] Гнівом скипівши, йому відповів тоді крітян привідця:



483] «Перший до звади, Еанте підступний, а в іншому слабший

484] Поміж аргеїв усіх, і вдачею ти злозичливий.

485] Дай об заклад на триніг чи котел поб'ємось між собою,

486] А за суддю оберім Агамемнона, сина Атрея.

487] Знатимеш добре, програвши, чиї там попереду коні».



488] Мовив він так, і підвівсь тоді син прудконогий Ойлеїв

489] Відповісти йому сповненим гніву образливим словом.

490] Сварка ще гірша точилася б далі іще поміж ними,

491] Та от підвівся Ахілл і слово таке до них мовив:



492] «Годі лайливими кидатись вам так завзято словами,

493] Ідоменею й Еанте, - обом це вам зовсім не личить!

494] Іншого ви б і самі осудили, хто так учинив би.

495] Отже, спокійно сидіть на місцях і стежте, як мчаться

496] Коні. Сюди незабаром примчать вони всі у погоні

497] За перемогою, й легко з вас кожен тоді упізнає

498] Коней аргейських, які будуть перші із них, які другі».



499] Мовив він так. Син Тідея ж тим часом уже наближався,

500] Коней своїх батогом безустанно шмагаючи. Коні

501] Мчали шалено, немовби в повітрі над шляхом летіли,

502] Й куряви хмари з-під ніг їх візничому били в обличчя.

503] Злотом оздоблена й оловом, мчала услід прудконогим

504] Коням легка колісниця, і ледве помітний лишало

505] Слід після себе в м'якому піску тонко куте обіддя

506] Бистрих коліс, - так швидко над шляхом вони пролітали.

507] От перед зборами, врешті, спинив Діомед прудконогих

508] Коней, і піт струмував із ший і грудей їх на землю,

509] Сам же з блискучої він колісниці на землю зіскочив

510] І до ярма свій батіг прислонив. І, не гаючи часу,

511] Вийшов могутній Стенел, щоб звитяги прийнять нагороду.

512] Товаришам своїм гордим дав жінку вести до намету,

513] Також триніжок двоухий внести, і випряг він коней.



514] Слідом за ним Антілох, внук Нелеїв, пригнав своїх коней;

515] Не бистротою, а хитрістю він обігнав Менелая.

516] Не набагато відстали, проте, Менелаєві коні -

517] Тільки на відстань малу, що між кіньми і колесом бистрим

518] В час, коли мчать колісницю вони з владарем по рівнині,

519] Кінські ж хвости кожну мить волосками торкають обідця

520] Колеса; близько за ним біжить воно, й віддаль нікчемна

521] їх розділяє у гонах швидких по рівнині троянській.

522] За бездоганним вождем Антілохом вже так недалеко



523] Мчав Менелай - спочатку на кинутий диск одставав він,

524] Та незабаром догнав: наддала-бо ще більшої сили

525] Бігові ніг пишногривая Агамемнонова Ета.

526] Тільки б ще трошечки далі продовжились їх перегони,

527] То перегнав би Атрід і звитягу б осяг безперечну.

528] Мчав Меріон за ним, Ідоменея соратник одважний,

529] Списа кидком одділявсь од славетного він Менелая,

530] Та повільні у нього були пишногривії коні,

531] Слабший од інших і сам у кінських він був перегонах.

532] Син же Адмета пізніше од всіх останній^з'явився,

533] Ледве свій тягнучи повіз, баских підганяючи коней.

534] Глянув і жалем пройнявсь прудконогий Ахілл богосвітлий,

535] Став між аргеями він і слово промовив крилате:



536] «Кращий їздець - останнім славетних привів своїх коней!

537] Все ж таки гідний того він, щоб дати йому нагороду

538] Другу. А першу нехай Діомед, син Тідеїв, одержить».



539] Мовив він так, і ахеї усі його слово схвалили.

540] Дав би коня він Евмелові, як ухвалили ахеї,

541] Та Антілох тоді, Нестора парость, великий душею,

542] Встав і Ахіллу промовив Пелідові слово правдиве:



543] «Тяжко, Ахілле, мене ти образиш, коли доконаєш

544] Слова свого. Відбираєш ти в мене мою нагороду,

545] Зваживши на перепону, що повіз затримала й коней

546] Славному їх вожаєві. Та чом же, проте, до безсмертних

547] Він не моливсь? Не прийшов-бо тоді до мети він останнім.

548] А як його тобі шкода й він любий тобі, то багато

549] Золота й міді в наметі твоїм, багато є й коней

550] Однокопитих у тебе, й овець у кошарі, й невільниць.

551] Вибери щось і дай навіть кращу йому нагороду,

552] Потім чи зараз, і тільки похвалять тебе всі ахеї.

553] Цеї ж бо я не віддам. Хто б із воїв схотів її мати,

554] Спробує хай позмагатись зі мною в бою рукопашнім!»



555] Мовив він так. Усміхнувсь прудконогий Ахілл богосвітлий,

556] На Антілоха милуючись, - був то друг його любий.



557] Відповідаючи, мовив до нього він слово крилате:



558] «Кажеш ти, мій Антілоху, щоб іншу Евмелові в домі

559] Я пошукав нагороду, - як хочеш ти, так і вчиню я.

560] Дам йому панцир, у битві здобутий від Астеропея,

561] Мідний увесь, ще й блискучим навколо оздоблений скраю

562] Оловом. Буде це шани великої гідний дарунок».



563] Мовив він так і панцир сюди принести свого друга

564] Автомедонта послав. Той пішов і приніс із намету

565] Панцир і в руки Евмелові дав. Той прийняв його радо.



566] З серцем, повним гіркоти, підвівсь Менелай тоді з місця,

567] На Антілоха розгніваний дуже. Окличник негайно



568] Берло подав йому в руки і всіх до мовчання закликав

569] Воїв ахейських. І муж богорівний почав говорити:



570] «Був ти тямущий раніш, Антілоху, а що наробив ти!

571] Доблесть мою ти зганьбив, ти затримав баских моїх коней,

572] Власних погнавши вперед, хоч слабкіші вони набагато.

573] Вас закликаю, аргеїв вожді і порадники люду!

574] Нас між собою по правді обох розсудіть безсторонньо, -

575] Щоб із аргеїв ніхто не мовив мені міднозбройних:

576] «Тільки обманом здолав Менелай Антілоха в змаганні,

577] Взяв в нагороду коня лиш тому, що більшу мав силу

578] Й гідність, хоч коні у нього і слабші були набагато».

579] Хочете - сам розсуджу я, й ніхто із данаїв, я певен,

580] Не докорить мені: присуд мій буде цілком справедливий.

581] Ближче сюди підійди, Антілоху, стань, паростку Зевсів,

582] Тут, перед кіньми і повозом, як то за звичаєм личить,

583] В руки хвиський узявши батіг свій, що ним поганяєш,

584] Коней торкни і клянися землі потрясателем вічним,

585] Що не навмисно мій повіз затримав ти підступом хитрим».



586] Відповідаючи, мовив йому Антілох тямовитий:



587] «О заспокойсь, володарю, молодший-бо я набагато,

588] Ти ж, Менелаю, й роками, і доблестю старший за мене.

589] Знаєш ти й сам, як в захопленні молодь заноситься часом.

590] Прагнення буйні у неї, а розум її нерозважний.

591] Стримай же серце своє. Віддаю тобі сам кобилицю,

592] Що в нагороду здобув. А бажав би із мого ти дому

593] Більше щось мати, то краще волів би я, паростку Зевсів,

594] Все тобі дати, ніж випасти з серця твойого назавжди

595] І нечестивцем назавжди лишитись в очах у безсмертних».



596] Мовивши так, взяв коня за повіддя син Нестора славний

597] Та передав Менелаєві, й серце у того зраділо,

598] Наче ранковими росами вмите колосся зернисте

599] На половіючій ниві, що збіжжям наїжилось густо.

600] Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо.

601] До Антілоха звернувся Атрід із словом крилатим:



602] «Нині я сам, Антілоху, тобі уступаю, хоч дуже

603] Гнівавсь на тебе. Ніколи ти досі не був нерозважним

604] Чи легкодумним. Лиш юність сьогодні твій розум здолала.

605] Остерігайся ж надалі обманювать кращих за тебе!

606] Переконав би не так мене скоро хтось інший з ахеїв.

607] Ти ж задля мене багато зазнав, потрудився багато,

608] Разом з тобою й твій батько славетний і брат благородний.

609] Тим-то й зроблю, як ти просиш, і дам тобі я кобилицю,

610] Хоч і належну по праву мені, щоб знали всі інші,

611] Що не злостивий вдачею я і не високодумний».



612] Мовивши так, Антілоху візничому дав Ноемону



613] Ту одвести кобилицю, собі взяв казан він блискучий;

614] А Меріон, що четвертим прийшов, два одержав таланти

615] Золота. П'ята лишалася ще нічия нагорода -

616] Дзбан двоєручний. Ахілл його Нестору в руки старому

617] Дав, через збори аргеїв пронісши, і мовив до нього:



618] «На ось, візьми собі, старче, - хай буде тобі цей дарунок

619] В пам'ять про похорон тіла Патрокла. Його не побачиш

620] Ти уже серед аргеїв. Даю тобі цю нагороду

621] Поза змаганням. Не будеш ні битися ти навкулачки,

622] Ані боротись, ні кидати списа, ні бігти невтомно

623] На перегонах: важка-бо старість тебе пригнітила».



624] Мовивши так, він вручив подарунок. Той взяв його радо

625] І, до Ахілла звертаючись, слово промовив крилате:



626] «Любий мій сину, отут говорив ти цілком справедливо.

627] В м'язах у мене вже сила не та, неміцні мої ноги,

628] Руки у плечах ходять зі скрипом, не так, як раніше.

629] От якби юністю й силою цвів я такою, як в давній

630] Час, коли славні епеї ховали в Бупрасії тіло

631] Амарінкея-вождя і діти державця змагались.

632] Тож не було мені рівного ні між одважних епеїв,

633] Ні між пілоських бійців, ні між духом стійких етоліян.

634] Я навкулачки побив Клітомеда, сина Енопа;

635] Легко здолав і Анкея з Плеврона, що вийшов боротись;

636] Далі, Іфікла, славетного в бігові, теж перегнав я,

637] А у метанні списів переміг Полідора й Філея.

638] Акторіони, проте, на конях мене обігнали,

639] Кількістю взявши лише у заздрій жазі перемоги,

640] Бо щонайвищі за це лишалися ще нагороди.

641] Двоє було їх, близнят, - з них один керував лише кіньми,

642] Кіньми лише керував, батогом їх постьобував другий.

643] От який був я колись. А нині нехай вже молодші

644] За нагороди змагаються. Я ж підкоритись нужденній

645] Старості мушу, хоч гордо пишався колись між героїв.

646] Та продовжуй, Ахілле, змагання на честь твого друга.

647] Я твій дарунок приймаю охоче і серцем радію,

648] Що не забув ти про мене, мою ти любов пам'ятаєш

649] І вшанував мене-гідною шаною серед ахеїв.

650] Хай же за все це боги подадуть тобі ласку жадану!»



651] Мовив він так. Дослухавши слово Неліда похвальне,

652] Рушив до місця свойого Ахілл між рядами ахеїв.

653] Тут за важку навкулачки борню він поклав нагороди -

654] Вивів на збори й припнув до стовпа шестирічну мулицю,

655] Що, терпелива й уперта, до запрягу ще не давалась.

656] А переможений мав одержати келих дводонний.

657] Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:



658] «Сину Атреїв і всі в наголінниках мідних ахеї!

659] Найсміливіших мужів викликаємо двох - навкулачки

660] Битись за цю нагороду. 1 той, кому Феб дальносяжний

661] Дасть перемогу (і згодні усі із цим будуть ахеї),

662] Хай до намету свойого веде терпеливу мулицю.

663] А переможений хай собі візьме цей келих дводонний».



664] Мовив він так. І підвівсь тоді велетень, воїн могутній,

665] Син Панопея Епей, умілий в бою навкулачки.

666] Він терпеливу мулицю за гриву схопив і промовив:



667] «Ну-бо, підходь, хто хотів би хоч келих придбати дводонний!

668] Тож не здобуде мулиці, я певен того, із ахеїв

669] Жоден, мене навкулачки здолавши, бо я тут найдужчий!

670] Хоч поступаюсь в бою, - чи не досить? Адже неможливо

671] В кожному ділі майстерним однаково мужеві бути.

672] От що скажу я тепер, і слова мої збудуться справді:

673] Шкіру на ньому порву і геть розтрощу його кості;

674] Ті, хто ховать його має, збирайтесь сюди й зачекайте -

675] Труп заберете, коли мої руки його подолають».



676] Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо.

677] Врешті підвівся єдиний лише Евріал богорівний,

678] Талайоніда могутнього син, владаря Мекістея.

679] В Фіви прибувши колись, де ігри ішли похоронні

680] В пам'ять Едіпа померлого, всіх переміг він кадмеїв.

681] Списом славетний Тідід супроводив його в тім змаганні,

682] Дух бадьорив йому словом, бажаючи щиро звитяги.

683] Спершу він пояс йому пов'язав охоронний, потому

684] Ремені дав йому, скроєні з шкури вола польового.

685] Підперезавшись, бійці на середину вийшли обидва

686] І, замахнувшись руками потужними, враз один з одним

687] Люто зчепились, лиш руки важкі замелькали в повітрі,

688] Щелепів скрегіт страшенний лунав, з їх тіл ручаями

689] Піт опливав. Коли раптом Епей налетів богосвітлий,

690] Вдарив в щоку Евріала, як той озирнувсь. І не встояв

691] Він на ногах - цілим тілом лиснючим умить надломився.

692] Наче з поривом Бореєвим з моря виплигує риба

693] В трави на березі, темна ж і там покрива її хвиля, -

694] Так Евріал від удару підскочив. Його підхопивши,

695] Великодушний підтримав Епей. В оточенні друзів,

696] Що повели Евріала, він ледь волочив свої ноги,

697] Згустками крові плював, голова йому набік звисала.

698] Поміж своїми його, непритомного зовсім, поклали

699] І, повернувшись на збори, одержали келих дводонний.



700] Третю данаям тоді Ахілл показав нагороду,

701] За велетрудне змагання в завзятій борні призначивши:

702] Для переможця - великий триніг, щоб на вогнищі ставить, -



703] Аж у дванадцять биків той триніг оцінили ахеї;

704] А переможений мав одержати жінку, майстриню

705] В різних роботах, - її у чотири бики оцінили.

706] Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:

707] «Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!»

708] Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній,

709] Встав Одіссей велемудрий, на хитрощі всякі умілий.

710] Підперезавшись, вони на середину вийшли обидва

711] І, один одного міцно руками схопивши, сплелися,

712] Наче ті крокви, що ними високого дому будову

713] Тесля скріпляє славетний на захист од буйного вітру.

714] В дужих обіймах напружених рук безнастанно тріщали

715] Спини могутні в обох, і піт заливав їх струмками.

716] Смуги криваво-червоні у них на боках і на плечах

717] Понабігали одна при одній, а вони все боролись,

718] Прагнучи перемогти і триніг той коштовний здобути.

719] Ні Одіссей на землю не міг повалити Еанта,

720] Ані Еант подолати не міг Одіссеєву силу.

721] Тож надокучило це в наголінниках мідних ахеям,

722] І Одіссеєві мовив Еант Теламоній великий:



723] «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

724] Ти підніми, чи тебе підніму я. Все ж інше - від Зевса!»

725] ' Мовив він так і підняв. Одіссей, не забувши про підступ,

726] Ззаду ударив його в підколінок і м'язи розслабив.

727] Навзнак звалився Еант; Одіссей же до нього на груди

728] Також упав. Дивились лише й дивувалися люди.

729] Хтів і Еанта незламний піднять Одіссей богосвітлий,

730] Та не здолав, тільки трошечки зрушив його над землею

731] Й ногу підставив йому. Упали на землю обидва

732] Поряд один біля одного й пилом тіла забруднили.

733] Скочили б зразу вони і втретє боротися стали б,

734] Та підвівся Ахілл і такими їх стримав словами:



735] «Годі змагатися вам! Не трудіть свої сили так тяжко!

736] Перемогли ви обидва, й однакова вам нагорода.

737] Тож одійдіть, щоб і інші могли позмагатись ахеї».



738] Мовив він так, і послухали мови тієї обидва,

739] І відійшли, й, обтрусивши весь пил, одягнули хітони.



740] А Пелеїд бігунам швидконогим поклав нагороди:

741] Ковану з срібла кратеру велику, що шість уміщала

742] Мір, і красою рівної їй не було ще на світі, -

743] Так сідонські митці чудово її змайстрували,

744] А фінікійські мужі повезли через море імлисте,

745] В гавань зайшли і Тоантові тут віддали в подарунок.

746] Син же Язона Евней Патроклові дав ту кратеру

747] Викупом за Лікаона, славетного сина Пріама.



748] Нині поставив Ахілл як першу її нагороду

749] Мужу, що вийде найшвидшим у гонах на честь його друга.

750] Другому - рослий, годований бик в нагороду мав бути,

751] В дар же останньому - золота визначив він півталанта.

752] Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:



753] «Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!»



754] Мовив він так, і Еант, син Ойлеїв, підвівсь, прудконогий,

755] Встав Одіссей велемудрий і Нестора, віком старого,

756] Син Антілох, що молодь усю подолав бистротою.

757] Стали всі поряд. Мету показав їм Ахілл богорівний.

758] Кинулись бігти вони. Попереду всіх опинився

759] Зразу ж Еант, а за ним Одіссей поспішав богосвітлий

760] Зовсім близенько, як ткаля ставна тримає мотушку

761] Перед грудьми, руками її притягнувши, тоді як

762] Нить крізь основу вона пропускає, тримаючи близько

763] Перед грудьми, - Одіссей за Еантом летів так же близько,

764] В слід попадаючи швидше, ніж курява з нього здіймалась.

765] Біг так за ним Одіссей богосвітлий і дихав жагуче

766] Над головою його. Гукали навколо ахеї,

767] Бачачи рвійність таку, й бадьорили його до звитяги.

768] А як кінчалися гони, звернувсь Одіссей богосвітлий

769] До ясноокої діви Афіни у серці своєму:



770] «Зглянься, богине, і доброю будь помічницею в гонах!»



771] Мовив він так із благанням, і вчула Паллада Афіна, -

772] Легкість дала і рукам, і ногам, і цілому тілу.

773] Вже добігали вони, і близько була нагорода,

774] Раптом Еант послизнувсь, - перешкоду вчинила Афіна! -

775] Він на лайно наступив, що ревучі бики залишили,

776] В пам'ять Патрокла Ахіллом зарізані, бистрим на ноги.

777] В ніздрі Еанту і в рот лайно натовклося бичаче.

778] Отже, кратеру незламний здобув Одіссей богосвітлий,

779] Першим прибігши, бика ж одержав Еант світлосяйний.

780] Встав він, руками за роги бика ухопив польового,

781] Виплюнув з рота лайно і так до аргеїв промовив:



782] «Горе! Та сама, мабуть, мені сплутала ноги богиня,

783] Що Одіссея, як мати, давно береже й доглядає!»



784] Мовив він так, і на вигляд його всі навкруг засміялись.

785] А Антілох, здобувши останню лише нагороду

786] І усміхаючись, слово таке до аргеїв промовив:



787] «Знаєте, друзі, й самі ви те, що вам зараз скажу я.

788] Старших роками людей і понині шанують безсмертні.

789] Не набагато Еант, але трохи старіший за мене,

790] Цей же - із давнього роду, з давніше народжених смертних.

791] Тож Одіссей ще, як кажуть, бадьорий старий, і ахеям,

792] Крім лиш Ахілла, у швидкості з ним змагатися важко».



793] Мовив він так в похвалу прудконогому сину Пелея.

794] Відповідаючи, так Ахілл йому тут же промовив:



795] «Без нагороди хвала не лишиться твоя, Антілоху,

796] Щирого золота нині ж додам я тобі півталанта».

797] Мовлячи так, дав дарунок йому, - й той прийняв його радо.



798] Виніс тоді син Пелеїв Ахілл довготінного списа

799] І перед зборами поряд поклав із щитом і шоломом -

800] Всю Сарпедонову зброю, зняту із нього Патроклом.

801] Став між аргеїв тоді і слово таке до них мовив:



802] «Найкмітливіших мужів викликаємо двох - всеоружно,

803] З гострою міддю в руках, що тіло навиліт проймає,

804] Вийти і перед всіма у збройне вступити змагання.

805] Хто супротивнику перший прекрасного тіла торкнеться,

806] Списом крізь лати пройме і чорної крові наточить, -

807] Срібноцвяхований дам я тому цей чудовий фракійський

808] Меч в нагороду, що зняв я в бою його з Астеропея.

809] А Сарпедонову зброю поділять нехай між собою.

810] Щедрою учтою потім в наметах обох почастуєм».



811] Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній,

812] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідеїв могутній.

813] А як між воїв своїх озброївся осторонь кожен,

814] То на середину вийшли обидва, готові до бою,

815] Зиркнувши грізно очима, і жахом окрились ахеї.

816] Так один з одним вони, наступаючи, близько зійшлися.

817] Кидались тричі у бій, і тричі списами стикались.

818] Перший Еант своїм ратищем довгим пробив Діомедів

819] Круглий щит, не досяг, проте, тіла: спинив його панцир.

820] Син же Тідеїв над верхом щита велетенського цілив

821] Списа блискучого вістрям Бантові прямо у шию.

822] Та, боячись за Еанта, притьмом зажадали ахеї

823] Бій припинить, нагороду ж порівну обом поділити.

824] Але Ахілл Діомедові меч той віддав величезний

825] Разом із піхвами й ременем, скроєним з гарної шкіри.



826] Потім приніс Пелеїд виливаний диск із заліза, -

827] Кидала ним ще колись Етіонова сила могутня.

828] Та, убивши його, прудконогий Ахілл богосвітлий

829] На кораблі своїм диск той із іншими скарбами вивіз.

830] Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:



831] «Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!

832] В круговороті часу не витратить він за п'ять років

833] Цього заліза, хоча б і найдалі лежало родюче

834] Поле його. Не схоче пастух чи орач по залізо

835] В місто далеке ходити, бо знайде його й біля себе».



836] Мовив він так, і встав Поліпет, нездоланний у битвах,

837] І Леонтея звелась богорівного сила велика,



838] Встав і Еант Теламоній і разом Епей богосвітлий.

839] Стали вони у рядок, і перший Епей богосвітлий

840] З розмаху кинув той диск, і усі засміялись ахеї.

841] Другим той диск Леонтей, Ареєва парость, закинув.

842] Третій рукою могутньою син Теламона великий

843] Кинув Еант його, й диск той попереду всіх опинився.

844] Потім той диск запустив Поліпет, нездоланний у битвах,

845] Наче пастух свою палицю з розмаху кидає в полі,

846] Й над чередою корів крутіжем вона вдаль пролітає, -

847] Так він далеко закинув, і в захваті всі закричали.

848] Товариші Поліпета могутнього з місць підвелися

849] Й до кораблів глибодонних йому понесли нагороду.



850] Потім для лучників виніс Ахілл темно-синє залізо -

851] Десять двогострих сокир та десять іще однолезих.

852] І з корабля темноносого щоглу високу поставив

853] Він у пісок одцаля й полохливу до щогли голубку

854] На мотузочку тонкім прив'язав за ніжку, звелівши

855] В неї стріляти. «Хто вцілить у цю полохливу голубку,

856] Десять двогострих сокир понесе із собою додому.

857] Хто ж в мотузок попаде, а в пташку саму не потрапить,

858] Той, як слабкіший стрілець, одержить лише однолезі».



859] Мовив він так. Підвелась тоді сила володаря Тевкра,

860] Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея.

861] В мідний шолом повкидали вони жеребки і струснули, -

862] Перший був Тевкрові постріл. Лук туго напнувши, стрілу він

863] З силою кинув, але дальносяжцю не дав обіцянки

864] В дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу.

865] В пташку не вцілив він. Феб-Аполлон відмовив у цьому.

866] Втрапив лише в мотузочок, що зв'язував ніжку пташину,

867] І перерізав стрілою він гострою той мотузочок.

868] Пурхнула в небо голубка, й відрізаний край мотузочка

869] Звис до землі, і голосно всі дивувались ахеї.

870] Вибіг тоді Меріон, і з Тевкрових рук тої ж миті

871] Вихопив лук, і стрілу приладнав, що тримав наготові.

872] Він дальносяжцю тоді Аполлонові дав обіцянку

873] В дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу.

874] В небі під хмарами він полохливу побачив голубку

875] І на льоту під крило її гострою ранив стрілою,

876] Й, наскрізь пройнявши голубку, у землю стріла уп'ялася,

877] Впавши до ніг Меріонові. Пташка ж поранена з неба

878] Прямо на щоглу човна темноносого тихо спустилась,

879] Набік схилилась їй шийка і крила повисли безсило.

880] Дух же легкий відлетів з її тільця, й на землю далеко

881] Впала вона. Дивилися люди усі й дивувались.

882] Десять двогострих сокир Меріон в нагороду одержав,



883] Тевкр однолезих десяток поніс до човнів крутобоких.



884] Спис довготінний приніс Пелеїд і котел міднокутий,

885] Ще не задимлений, вартий вола, весь у квітах різьблених,

886] І перед зборами склав. І списники вийшли змагатись:

887] Перший Атрід Агамемнон підвівсь тоді широковладний,

888] Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея.

889] Так до них мовив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:



890] «Знаємо, сину Атреїв, що ти перевищуєш інших

891] Силою й вмінням далеко закинути спис довготінний.

892] Отже, бери нагороду оцю й до човнів крутобоких

893] З нею іди. Меріонові ж списа дамо в нагороду,

894] Якщо на те твоя згода, а я саме так уважав би».



895] Мовив він так, і погодивсь володар мужів Агамемнон.

896] Мідного списа він дав Меріонові. Син же Атреїв

897] Віснику в руки Талтібію славну віддав нагороду.


* * *



Примітки
33. Гефест не лише бог-коваль, а також і бог вогню. Тому тут, як і в інших місцях, вогонь зветься Гефестовим навіть тоді, коли Гефест до нього не має відношення.

34. Згідно із стародавніми віруваннями, мрець живиться кров'ю, ніби цим і беручи участь у похоронній учті.

46. Обряд офірування мерцеві волосся, властивий багатьом народам, був, можливо, заміною людського жертвоприношення.

65-76. Епізод з появою Патроклової душі дає підставу висловити ряд міркувань про суперечливість гомерівських уявлень, пов'язаних з потойбічним світом. З одного боку, невиразні тіні мерців, що блукають в Аїді, ніби зовсім відірвані від земного життя й людських справ. А з другого, поширені в свій час вірування припускали активне втручання померлих у справи живих, та й ховають

Патрокла так, ніби привиди й на тому світі мають вести життя, подібне до того, яке вони вели на землі. В «Іліаді» звичайне явище: коли герой гине у битві, душа його негайно йде в Аїд, незалежно від того, де лишається його тіло. В епізоді з Патроклом виявляється, що душі померлих не пускають до Аїду тіні героя, поки його тіло лишається непохованим. Ці суперечності пояснюються тим, що в поемі знайшли відбиток вірування різних періодів і різних племен.

78. Кера - див. прим, до 302 рядка II пісні.

226. Світлоносець - ранкова зірка, Венера

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-04-19 17:25:30
Переглядів сторінки твору 2852
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (3.834 / 6)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.834 / 6)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.742
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2010.02.23 11:30
Автор у цю хвилину відсутній