19 квітня в Молодому театрі відбулася подіумна дискусія та літературні читання під назвою «Тоталітаризм — літературна тема», в якій узяли участь Юрій Андрухович (Україна), Франц Годяк (Німеччина), Віктор Єрофєєв (Росія) та Войцех Кучок (Польща). Модератором зустрічі виступив Юрій Макаров. Захід відбувся у співпраці з Ґете-Iнститутом та Польським Інститутом у Києві. «Подіумна дискусія» мала дати відповіді на такі запитання: що може зробити література для розуміння тоталітаризму? Чи може вона показати масштаби страждань, які були завдані людям цими тоталітарними системами? Чи може література створити і зміцнити довіру до демократичних структур? Чи може вона виступати проти сил самознищення всередині демократичних устроїв, викривати ці сили? Дискусія і літературні читання письменників з чотирьох країн, які зіткнулися з тоталітарними системами.
Дискусія, як на мене, вдалася. Я не беруся зараз переказувати зміст зустрічі, натомість хочу спинитися лише на найпроблемніших місцях, а тому мої рефлексії з приводу цієї зустрічі будуть не зовсім релевантні (пропорційні) щодо кожного з учасників. Незважаючи на вибраний формат, рефлексії учасників дискусії були вкрай цікаві, хоча й не з усім, знову ж таки, як на мою думку, можна погодитися. Лідером зустрічі був російський письменник Віктор Єрофєєв, який подекуди шокував публіку своїми міркування. Найперше Єрофєєв чітко дав зрозуміти, що тоталітаризм — не зовнішня загроза, а внутрішня; тоталітарність — це сутнісна ознака людини, яка вже знаходить свій зовнішній вихід у різноманітних соціальних вимірах, від дитячого садка і школи до устрою держави. Саме людина, за Єрофєєвим, є джерелом страшної сили, саме в людині сидить кровожерливий звір, зі яким весь час треба боротися.
У цьому погляді російський письменник погоджується з Голдінгом і його «Володарем мух», у якому піддано критиці той факт, що суспільство робить людину демоном. В людині прагнення до влади, жорстокість закладено від початку. І головна проблема — зрозуміти це, не вибудовуючи красивих ілюзій і не пишучи сотні розумних книжок про потребу гуманізму. Насправді й цю тезу не варто сприймати категорично, і Єрофєєв прекрасно це розуміє, врешті, наприкінці зустрічі він дав зрозуміти й аудиторії, що, хочемо чи ні, а, звичайно, потрібно виховувати в собі людяність. І кожен великий письменник — гуманіст. Інша річ, і це треба враховувати, що часто погоня за гуманізмом перетворюється на посміховисько, спробу витворити ілюзорний міф. А в такому разі нічого доброго не відбудеться, жодних позитивних змін чекати не варто. Зло, яке сидить у людині, — це апріорна даність. Саме це зло знаходить різні зовнішні виміри: чомусь більшості з нас для, скажімо, спілкування з Богом, із трансценденцією, потрібна проміжна інстанція. Це може бути держава і її президент, священик у церкві, батько в родині.
Отже, саме суспільство побудовано в такий спосіб, що обов’язково є верхній рівень у ієрархії, в родині, в армії, в державі і в церкві, саме на тому верхньому щаблі й має бути той, хто є джерелом сили, джерелом «тоталітарного дискурсу». Ця сила — природна потреба людини вижити, довести свою позицію (в первісному суспільстві все вирішувала сила, і цей не витіснений інстинкт дуже потужно проглядає в людині всіх пізніших епох). Найчастіше, і в цьому я погоджуюся з паном Єрофєєвим, людина хапається за ножа, чоловік може вдарити жінку (власне, жінка довгий час не мала взагалі права голосу).
Як можна помітити, самі базові схеми нашого світогляду, світосприйняття перенесено в соціальний вимір. Але потреба у владі (воля до влади, за Ніцше) — от у чому небезпека. І в такому разі, як зауважив російський письменник, жодна демократична ілюзія не допоможе, жодне НАТО не буде розв’язанням конфлікту людини з людиною. І з цим особисто я погоджуюся. Тоталітарна система — це система, в якій людське життя нічого не вартує, натомість демократичну систему побудовано на апріорній цінності людського життя. Тобто фактично одна система є перевернутою альтернативою іншій, але ніхто не думає про те, що і в тій, і в тій системі є людина як джерело добра і зла. Демократична система не здатна вберегти від сутнісного зла, вона лише може створити умови для приборкання «того», що сидить у людині. Але чи довго може це стримувати? Сьогодні, скажімо, для України вступ до НАТО вкрай потрібний (у контексті україно-російської геополітичної ситуації), але чи не є ця думка занадто поверхневою? НАТО — це апріорно та інституція, яка має захищати свою «політичну» родину гуртом, якщо небезпека зачепить лише одного. Це все добре, але чи не приховано за цим гуманістичним серпанком чогось страшнішого? Чи не думаємо ми сьогодні про рівень озброєння у світі, про те, що якщо десь на планеті щось вибухне, і в якійсь маленькій Японії на це відгукнуться також маленьким вибухом, а потім до цього долучиться, скажімо, Китай чи Іран, чи Індія, чи Росія, то жодне НАТО не допоможе. Як кому чи чому, власне, треба буде допомагати, якщо військові технологій наразі такі, що можуть знищити за кілька хвилин усю планету. Звичайно, якщо дивитися на цю ситуацію під таким кутом, то й справді настає вже не тофлерівський інтелектуальний, але апокаліптичний підсвідомий футурошок.
Але часто ми не хоче бачити ситуації комплексно й системно, не хочемо розмірковувати над тим, якими можуть бути відлуння наших дій. Віктор Єрофєєв трохи грубо, хоча, можливо, в цій ситуації зайві цирліх-манірліх і не потрібні, запитав у аудиторії: «Чому на тій самій виставці портретів більшість із вас пройдуть біля портретів Сталіна, Гітлера й зупиняться, натомість портрет академіка Сахарова чи письменника Солженіцина залишиться без належної уваги? Чому набагато цікавіше дивитися на картину «Сталін і Ворошилов прогулюються Червоною площею» (цих тоталітарних, кривавих володарів світу), аніж на картину Солженіцин і Сахаров на тій самій Червоній площі? Чому ці великі с…ки набагато цікавіші більшості? Може, тому, що кожна мала с…ка хоче стати колись великою?». Незважаючи на всю різкість, дискусійність і полемічність цього запитання, з ним важко не погодитися в антропологічному, екзистенційому аспекті. В людині закладено величезну деструктивну силу; хтось зумів її приборкати, а в комусь вона, наче підводна міна, яка може пролежати десятиліття, але одного дня може вибухнути так, що наслідки описати важко і страшно. Про цю двоїсту сутність людини писали від античності до сьогодення, згадати хоча б Монтеня, Макіавеллі, Бодена, Локка, Спінозу, Руссо, …
Можливо, саме через категоричність своїх рефлексій Віктор Єрофєєв видався чи не найбільш «тоталітарним» доповідачем. Те, що говорив російський письменник, результат персонального досвіду, особистісного переживання історії, історії своєї родини (батько Єрофєєва був перекладачем Сталіна). Звичайно, така доля накладає свій відбиток на все життя. Шлях Єрофєєва в будь-якому разі — це шлях особистості, яка помилялася і яка вигравала. Єрофєєв, попри все, видався людиною, яка прекрасно розуміє себе і свій характер і не прагне витворити ілюзії, це людина великої внутрішньої сили, яка інколи говорить щось таке, що має виконати функцію збудника інтелектуальної інфекції в суспільстві. Мені здається, він прекрасно розуміє суперечність і неоднозначність власних поглядів, але має сказати саме так, бо лише в такий спосіб залишиться чесним із собою і перед історією свого життя.
Єдине, що особисто в мене викликало різке заперечення і спротив, теза про те, що «національний письменник» сьогодні як факт доби відмирає, мистецтво більше не може бути національним, національність у мистецтві — утопія. Категоричність цього судження, звичайно, можна заперечити. Сам Єрофєєв — це глибоко національний російський письменник, і в цьому його видає мова, що є відображенням ставлення людини до світу, що є виразником внутрішньої філософії мислення і світосприйняття. Недаремно пан Віктор сказав насамкінець, що найбільшим компліментом для нього було почути в Польщі, що він не-російський письменник. Насправді все з точністю навпаки. Інша річ, що письменник утікає від свого російського минулого, яке спричинилося до величезних травм, про які ми не знаємо, але про які можна здогадатися, читаючи тексти автора. Я розумію, що хотів сказати Єрофєєв насправді: не в національності проблема, а у квасному патріотизмові, в лубковості, кондовості певних форм національного вираження культури. Звичайно, «московський стиляга» Віктор Єрофєєв проти цього, йому, як і кожному митцеві, потрібно кілька дзеркал, щоб побачити себе і своє письмо на перехресті культур, із кількох проекцій, із кількох філософських позицій. Саме симбіоз культур, синкретичність мистецьких форм, як на мене, й малася на увазі. Врешті, навіть його останній роман, що зчинив багато галасу, «Хороший Сталін» — національний роман, інша річ, що сама можливість написати саме так відбулася завдяки синтетичності світоглядного субстрату (пан Єрофєєв згадував про своє паризьке дитинство, про потяг до східної філософії). Врешті, як на мене, дискусія вдалася й мала величезний успіх насамперед через участь російського гостя, епатажного, почасти різкого і грубого, без потрібних багатьом «красивостей», «тоталітарного» й частково «імперського» (імперськість визирнула, як на мене, в міні-дискусії з Юрієм Макаровим, до якої культурно-філософської традиції має належати Гоголь). Врешті Єрофєєв такий, який він є насправді, позбавлений «фльору» гламуру й штучності.
На цьому «російському» тлі наш українець Юрій Андрухович посідає почесне друге місце (хоча наголошую, що це лише моя позиція). Особисто мені було дуже цікаво почути про долю батька Юрія Ігоровича, якого призвали до війська під час празьких подій і який щиро й наївно вірив, що радянська армія «несе в Прагу добро». Подібна двоїстість дуже цікава як психологічний феномен, адже в такому разі розумієш, що людина навіть у соціальному вимірі — це проекція двох людей, «мене-внутрішнього» (моїх особистих поглядів на світ, на себе, на розвиток моєї країни) і «мене-історичного», належного до зовнішнього контексту епохи, який, хочемо чи ні, але дуже сильно впливає на нашу свідомість і підсвідомість, що знаходить вираження у підсвідомих мотиваціях вчинків. Андрухович прочитав про свої армійські поневіряння; текст, доволі сильний, вистражданий, тяжкий. Як на мене, «армійська проза» пана Юрія чи не найсильніше в емоційному плані з усього написаного (прирівняти можна хіба що «Московіаду» й «Перверзії»).
Друге-третє місце можна віддати німецько-румунському письменникові Францу Годяку. Особисто мені його текст і сама манера письма видалися цікавими. Звичайно, вони не вдаряють так у читацько-слухацьку свідомість, як тексти Єрофєєва чи Андруховича, але постають доволі сильним прозовим текстом, який містить велику екзистенційну глибину. Інша річ, що такий текст важко сприймати зі сцени, його потрібно прочитати, можливо, й не один раз, це текст рівня Кафки чи Камю, що не потребує галасу й поспіху, натомість йому потрібний спокій вдумливого осмислення. Відповідь Франца Годяка про його особистісне переживання тоталітаризму була, як на мене, надзвичайно цікавою: на його думку, тоталітаризм потрібний для творення великої особистості. Саме тоталітаризм дав йому можливість бути тим, ким він є. Незважаючи на таку парадоксальність у стилі Бернарда Шоу, я поділяю цю думку. Саме тоталітарна дійсність постає тим монстром, який нищить, але який і загартовує людину, яка одного дня мусить вбити цього монстра. В тоталітарній державі на місці законів – терор («Конституція тоталітаризму»), що замінює вічні закони природи й історії і тому не залежить від будь-якої опозиції. Але жертви терору – невинні. Скажете: та вони ж убивці? А може, вони лише солдати: виконували вирок історії Вищого значення. Терор прагнув знищити особистість – в ім'я торжества виду.
Перешкодити «безособовому» кінцю цієї надлюдської сили може тільки кінець або початок життя людини. Колись із опору тоталітарній системі мусило народитися покоління «вбивць» тоталітаризму. Тоталітаризм, як писала ще Ханна Арендт, лютує не заради торжества свавілля, як, наприклад, тиранія, він не урізує прав, як деспотія, не відміняє свободи... — він прагне витравити з людини пам'ять про те, що ми народжені із правом на життя і свободу. Зовнішній примус терору, що збиває у стадо ізольованих людей, супроводжувала ідеологія. Вона готувала до терору кожного – і ці сили разом запускали машину і самі були принципом дії. Тоталітарні режими – це ідеократичні режими. В їх ґенетичній основі – утопічна ідеологія. Як зауважив В. Єрофєєв, тоталітарна ідеологія, як не дивно, виникає довкруж певної інтерпретації ідеї справедливого суспільного ладу. Намагання реалізувати таку інтерпретацію на практиці може бути умовою виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, якої не можна досягти, зумовлює потребу великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує тотальний контроль за суспільною поведінкою. А опір суспільства протиприродному розвиткові диктує застосування масового терору. Тоталітарний режим – це завершена форма етатизму, в якій зруйновано структури громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства.
ХХ сторіччя витворило нові історико-метафізичні іпостасі зла: системи нового типу, що отримали назву тоталітаризмів. Проекти зла були “народними системами” чи навіть різновидами «демократії». Основною умовою тривання їх у часі був терор (концтабори, репресії, заборони). На думку філософа та історика Бертрана Сен-Сернена, «людина завше зазнавала гніту, поневолення, її убивали інші люди. Дослідження розуму у ХХ столітті потребують мандрівки колами пекла, в якому можна натрапити на причини зла, позаяк політичні форми діяльності більшою мірою окреслені саме злом, яке хочеться усунути чи редукувати, а не добром, яке ми, власне, шукаємо». Людину в тоталітарній державі може спокусити псевдовпевненість; її індивідуальні реакції спрямовано на підлаштування під режим. Знищення власного “Я” шляхом перетворення в частину великого і найміцнішого цілого (цю проблему порушив Ю. Андрухович), за рахунок розчинення в зовнішній силі, — мета авторитарної системи. А звідси — культ особистості.
Розмисли над природою тоталітаризму німецького письменника змусили мене на якусь мить пригадати українську тоталітарну реальність середини ХХ століття. Шістдесятники, попри все, —ті, хто в наших реаліях розпочали нищення тоталітарної ідеології в літературі. Через природжену субверсивність, тяжіння до критичного мислення, інтелектуалів сприймають у суспільстві (тим більше в тоталітарному або посттоталітарному) як enfant terrible (жахлива дитина). Роз’ятрене болісними питаннями буття перетворюється, якщо скористатися образним виразом Поля Валері, в «інтелектуального Гамлета», оскільки для нього дуже важко приймати однозначні відповіді на неоднозначні питання. Це робить життя незатишним у державі, де панує єдиний вимір, єдине визначення параметрів, де все підганяється під готові, до примітивності прозоро-ясні формули на зразок тієї, як створення культури «соціалістичної за змістом і національної за формою».
Щодо виступу польського письменника, то, на мою особисту думку, він багато в чому програвав. А навіть і не «програвав», а просто був інакшим, таким, що на тлі інших промов, ґрунтованих на особистому переживанні тоталітаризму, видавався трохи схематичним (це можна пояснити тим, що польський дискусант, на відміну від Андруховича, не був у радянській армії, на відміну від Єрофєєва, не був сином радянського дипломата і не бачив зблизька великого «хорошого» Сталіна, не жив у Румунії за часів тоталітаризму і не мігрував до посттоталітарної Німеччини, як Франц Годяк). Польський автор сказав про роль іронії й гумору в тоталітарному суспільстві, точніше, про брак іронії в тоталітаризмові, що, по-своєму, є зрозумілим, адже в системі одиничних лінійних істин жодної «біфуркації» бути не може.
Підводячи риску в цих розмислах, мені здається, що подібні дискусії сьогодні є вкрай актуальними і потрібними, вони залучають громадськість до персонального осмислення складних питань історії, філософії та культури, на які досить часто ми не звертаємо належної увагу, бачачи лише верхівку айсберга. Натомість під час дискусії в Молодому театрі було запропоновано подивитися на сутність тоталітаризму в дзеркалі чотирьох життів, почувши чотири різні історії.

Дмитро Дроздовський