І
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі

Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.

Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -

Скажи мені чому так млосно
Неначе в клітку всадовили
Лишивши праведної сили
І гнівно так одноголосно…

Ну не прогнувся, і не вгодив
А як же я міг поступитись?
То краще може би втопитись —

Не сплять вітри, шугають поза лісом,
Сміється день, охриплий з холодів.
Калини кущ з червоним дармовисом
Ховається між велетнів-дубів.

Усі стежки замовкли попід листом,
З боків їх оберегом є трава.
Кущі шипшини зі своїм намистом

Усе до крихти підберуть синички,
птахам сьогодні голодно – зима,
ні хліба в годівничці, ні водички,
ні сонечка зігрітися нема,
лишень метіль мете до горизонту,
сніжинки укривають божий світ
і церкви обважнілу снігом ґонту,
і туї не зів’ялий малахіт

Чую, на жаль, і бачу,
Вулицею ідучи, -
Тужне: Гей, плине кача...
І голосіння, й плачі.
Вдягнені в темне люди,
Прапором вкрита труна, -
Братися за розсудок
Досі не хоче війна.

Українців де краї
Бог дав разом два киї*,
Їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад.

Жезл**, чи посох, а чи шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів

Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.

По дорозі подорожником стелитимусь

Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...

Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?

Старі дерева, ніби чаклуни,
Торкнуться лапами, як знаки долі.
І звуки опівнічної луни
Шепочуть сподівання захололі.

Заходжу в арку, ніби в німоту,
Заходжу в пам'ять, наче в павутину,
Відкривши в заметілях пустоту,

Білить зима дерева,
Білить у колір білий.

Осінь взяла перерву,
Чи набереться сили?

Зимні прибігли коні.
Б'є по землі копито.

Ми будем і там... ми будемо скрізь
Ми будем і тут самими собою
Залишимо лиш ті залишки сліз
І зміним маршрут, що змило рікою

А ви збережіть на згадку собі
Хоча би струмок для серця, на згадку
І друзів позвіть і щоб без обід...

Коли здригається оселя
чи усвідомлюєте ви?
Страшні не геї із Брюсселя,
а під*р*си із москви!
28.11.24р.
(Вибачте, наболіло чи накипіло).

Голос високого неба
В рухах повітря звучить, –
Наче Всевишній до себе
Кличе мене кожну мить.
Шепотом зве на пораду,
Як і куди далі йти,
Щоб оминуть снігопади
І холоднечі кути.