Ліс був гарний. Найкращою тут була відсутність одноманітності. Вабила око швидка зміна пейзажів. Флора була нічогенька – приблудній кішці сподобалась. Траплялись, правда, місцинки, де їй було незатишно, але ж туди можна і не ходити. Залишалось з’ясувати, що тут за фауна. Сороки щось про їжаків та партизан скрекотіли. Кішка зачаїлась у заростях пустун-трави і почала спостерігати. Мимо пробіг , весело вимахуючи хвостом і хитро виблискуючи очима, якийсь пес. Слідом за ним, брязкаючи залізяччям, прогуркотіла танкетка, час від часу бахкаючи услід тій чи іншій необачній пташці, та тим що горохом об стіну – видно звикли. Між пострілами танкіст горлав , щоб Сірко, хулєра, вертав додому - у танкетки пального не вистачить, доведеться додому рачки повзти, бо оковитої, якраз, достатньо. Кішка зробила висновок, що танкетка з танкістом і той неслухняний пес є представниками місцевої фауни і продовжила спостерігати – кортіло побачити партизан і їжаків. Партизани виявились доволі миролюбними, займались тим, що бігали лісом, вигукуючи гасла та розвішували листівки на деревах. Коли ці листівки потрапляли на очі єдиному лісовому санітару-вовку, той хижо клацав зубами і тягнув їх до свого лігва, яке місцеві мешканці чомусь назвали клінікою. Земля навколо лігва була всіяна залишками листівок і пір’ям, але кісток ніде не було видно. Кішка дізналась, що лісовий санітар інколи полює на пташок, які літають занадто низько, але не їсть їх, а тільки пір’я висмикує, щоб, як нове відросте, подалі від землі тримались. Партизани вовка поважали і за роздерті листівки не дуже ображались. Їжаки були якісь втаємничені, мали власну організацію з посадами і відділами, але для сторонніх діяльність цієї організації була малопомітною, так само, як і її присутність у лісі. Щоб вивчити їхні звички треба було спостерігати довго, але кішці це заняття набридло і вона перебралась на лісову галявину, що рясно поросла солодким кохай-зіллям та жорсткою сум-травою. Тільки-но почала вмощуватись, аби на сонечку погрітись, як почувся тріск і між деревами, ламаючи гілки, пролетіла якась штучна чудасія, на ходу звинувачуючи пташок у недостатній майстерності співу. Вона прилетіла десь з краю лісу і мала на боці надпис «Антипо». Заінтригована кішка вирушила на розвідку і з’ясувала, що та чудасія гніздиться на якомусь вітрильнику, що тирчіть за парканом і спостерігає за лісом у перископ. З наявності вітрильника було зрозуміло, що десь тут багато води, а кішки хоч і полюбляють рибу, але зайвий раз у воду не лізуть, тож вона вирішила за краще повернутись до лісу. Помандрувавши іншою стежиною потрапила у місце, де на поверхню землі виходили прозорі джерельця аналітики. Пити хотілось вже давно, тож кішка не тільки втамувала спрагу, а ще й за своєю котячою звичкою знайшла час порозважатись, порівнюючи смак джерел. Смак виявився різним – від просто води до води з різними присмаками. Та рідко яка кішка залишається біля води надовго. Мандруючи далі натрапила на затишну місцинку, вкриту м’якою травицею взаємоцьомчиків. У цьому місці пташки виспівували особливо старанно, до того ж їх було на диво багато, тож кішці спало на думку, що тут затишно і можна залишитись на відпочинок. Вмостившись зручненько, вона почала прислухатись до пташиного співу, та прилетіло двійко-трійко зозуль, які одна поперед одною нахвалялись, як вони вдало до чужих гніздечок лазять. Кішка зозуль не любила, тож була вже нагострила пазурі, щоб обпатрати хоч одну з тих злощасних птах, та подумала, що це ж на дерево шкрябатись треба, а їй і тут, унизу, добре. І нащо їй ті зозулі, якщо у лісі мишей повно. Мишей і справді було так багато, що вони траплялись навіть у гніздечках пташок, розташованих у найвищому ярусі лісу. А їй, безпородній зайді, багато не треба. Тож кішка потягнулась, сховала пазурі і згорнулась клубочком, муркочучи собі під ніс свої невибагливі котячі пісні. Ліс здався їй досить цікавим, тут можна залишитись надовго.