ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2017.09.21 06:53
Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,

Микола Соболь
2017.09.21 06:24
Не рви рубатки, кинь за комірець.
Безглузді форми, норми, алгоритми…
Коли пастух тупіший за овець
Йому не поможуть біоритми
І гороскопи. Та надія є!
Не всі ще переповнені остроги.
Корова, як удою не дає
То бригадир бере її за роги

Сонце Місяць
2017.09.21 04:28
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти

Серго Сокольник
2017.09.20 19:01
Ця ніч віршування відточує стиль.
Неначе чорнило розлите на стіл,
Вона тобі в душу втіка, ніби жах,
Що вірш не напишеться... Пишеться... Ах...
.....................................

Складаються зорі. Підходить пора...
Ще тоне у мороці твій Катр-Бра

Мирослав Артимович
2017.09.20 17:53
Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,

Любов Бенедишин
2017.09.20 12:11
Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись до снаги
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги

Олександр Сушко
2017.09.20 10:18
Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -

Любов Матузок
2017.09.20 09:52
Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай

Ірина Вовк
2017.09.20 08:57
Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із

Микола Соболь
2017.09.20 05:53
Самотнє дерево печалі
Колише спогади земні,
Які пливуть за сині далі –
Лелеками у вишині.
Накрите чорною вуаллю
На плечі опускає жур.
Що далі буде? За печаллю
Невидимий вже виріс мур.

Світлана Майя Залізняк
2017.09.20 00:53
Запрошую читачів-слухачів.

Василь Кузан
2017.09.19 23:00
Коли ідеш із темряви у темінь,
Міняючи упевненість на страх,
Виловлюючи перелітні теми,
Облизуючи спрагу на вустах…

Коли вростаєш у підґрунтя сенсу,
Сейсмічність ночі всотуючи в сон,
Не дихаєш, а ковзаєш по плесу

Сонце Місяць
2017.09.19 18:23
любити із тобою всі часи
та під луну ясних чи ні сезонів
збувати сни купляти свій classic
& трохи вслухатись ~
рамштайн шаманить зонне

увесь капець заскоченості всі
чума війна тюремні макарони

Олександр Сушко
2017.09.19 17:31
Я - пророк. Не маю дому.
Вже старенький, сивоглав.
Плечі долу гне утома,
Хочу впасти поміж трав.

Не бажав такої долі,
Це, скажу вам, не медок.
П'яти репані, в мозолях.

Тетяна Флора Мілєвська
2017.09.19 17:22
Із чого складається осінь на схилі свого життя?
Так лагідно вітер просить, так дихає небуттям,
На каві малюнок лиха, на склі проростає пил.
У осені діловитість зникає раптово! Сил
У неї на все немає. Криве задзеркалля стін
Небесного ґартування - зупи

Олена Багрянцева
2017.09.19 11:21
Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Корнієнко (1960) / Критика | Аналітика / ЗАКУТА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНИ

 ВІД ЕТНІЧНОЇ МІФОПОЕТИКИ* ДО ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПОСТІСТОРІЇ

Ареал слов’янських мов, особливо його східне крило, триваліше за інші євразійські етноси знаходився в усній традиції. Уважається, і цей стереотип в науці наразі не подолано, що ранньописьменні нації – найдавніші нації світу. У світових наукових колах існує завуальована метушня довкола подачі саме своєї нації як набагато древнішої, ergo мудрішої, на підставі більш раннього залучення її до письма. Себто більш ранній перехід від усної, міфопоетичної традиції до письма, ніби, свідчить про зрілість етносу, відтак більш раннє виникнення і формування відповідного суспільства. Такі собі, етнографічні дитячі «наввипередки». Щоправда, ті аргументи найкраще переконують хіба що своїх співвітчизників. І справа не в тому, що не потрібно докопуватись істини свого праісторичного коріння. Інше: незважаючи на час виникнення письменної, чи будь-якої іншої етнічної традиції, шукати, все ж, необхідно ту, особливу, покладену Творцем в основу етносу рису, від вічного джерела якої ті традиції започатковуються, і яка визначає їхні термін та необхідність. Характерні ж особливості світових етносів полягають у відмінності тих рис, котрі, тим не менше, рисують єдине лице людства. А людство, як відомо, створено за «образом і подобою» Бога. Дивно, що ми розрізняємо за якостями десятки сортів редису, і нівелюємо етнічні особливості «образу Божого» до нуля. Отже, щоб пізнати самих себе, необхідно шукати витік цивілізованої першо-мислі етносу, коли емпіричне і раціональне існують як одне. Очевидно при тому джерелі виявиться і психогенетична риса етносу, і месіанське завдання проявити її у творенні гуртового образу боголюдства.

Тому, самоідентифікація на основі першо-мислі, а не рання писемність – показник зрілості етносу. Учень котрий пішов до школи минулого року не є, апріорі, мудрішим від цьогорічного першокласника. Чим Бог і Природа наділили – те наше, і для нас найліпше, стосується воно людини або цілого етносу. Усі ці змагання в презентабельності, зрілості, богообранності націй, якраз і свідчать про незрілість їхніх претендентів. Усі народи рівні перед Всевишнім. Кожен етнос у своїх сакральних глибинах знає свою Божественність, пам’ятає руки Творця. Єдиного, наголосимо, Творця для всіх, хоча, на земному, периферійному плані, ця пам’ять ослаблена. Запевняти один одного у своїх виняткових відносинах зі Всевишнім, по меншій мірі, не серйозно. Якби Божество вже проявилось хоча б на одному етносові, життя на планеті змінилось би невпізнанно тому, що Божество як Цілісність, Повнота не знає локального прояву. За першим підсніжником – другий, третій…

Одна з причин довготермінового «сидіння» народів в усній традиції, очевидно не у відсталості етносів, а в тому гармонійному, комфортному, якщо хочете, само-знаходженні їх у рідному міфопоетичному середовищі. Воно, те «сидіння», нагадує східнослов’янські образи усної народної творчості, народних улюбленців – Івана дурня та Іллю Муромця, «сидіння» на печі котрих обернулось потім великими подвигами й звершеннями. Останні, так би мовити, стали першими. Про неквапний плин життя повідує нам уся рідна українська міфопоетика. Навіть те незначне за обсягом, що залишилось після двобою з візантійським (державницьким) християнством від рідного поганства, красномовить про ладу-злагоду між богами й людьми в Домі слов’янської міфології (уяві), а відтак і в дійсності (яві) і трансцендентності (наві). Сувора чи гостинна** до інородців (згідно їхніх намірів), строга й водночас лагідна до своїх міфологія – приречена на уснопоетичне довголіття. Таким може бути одне з пояснень довгого пробування східнослов’янських племен в усній традиції, а відтак і в до-письменному, родоплемінному укладі.

Друге пояснення тісно пов’язане з першим. Воно стосується евфонії східнослов’янської міфопоетики. Слух етносу, носія даної міфології, окрім художнього образу й морально-етичного заповіту предків, був звернений і до мовної благозвучності. Образно кажучи блаженствував у її колисанці. Якби, наприклад, комусь і вдалося коли-небудь беззаперечно довести «не-справжність» «Велес-Книги», у науки з’явився би новий клопіт – пояснювати феномен тієї напоєної сонячною сурою*** праслов’янської душі, що наважилась на таку божественну «підробку». Адже там не текст, а палка пісня-сповідь племен. Як на мене, душа етнічного українця, білоруса, росіянина має розкошувати в аурі «Велес-Книги»:

      
У КІЄ БО ЄСТЕ ПРІБЕЗЩА СІЛА


Але повертаючись до часу «пришестя» на Русь письма запитаємо себе, чи таким уже великим благом було воно для тодішніх міфопоетичних етносів, як це видається нам тепер, з «джунглів» письменного періоду? Постає ще й інше питання, якої ваги має бути причина, аби заставити племена, котрі розкошують у завітних небесах міфопоетичного звучання, скинути на землю, прип’яти кумедними, схожими на комах карлючками-літерами милозвучність усного слова. Адже зрозуміло, що з настанням писемності племена не лише отримують штучні носії для пам’яті у вигляді папірусу чи пергаменту, а й втрачають природну й психічну здібність до тримання в психосоматичній пам’яті всієї духовної спадщини.

Загалом виникнення писемності коріниться в розпаді первіснообщинного ладу й утворення державності. Самі ж мотиви розпаду первіснообщинного ладу сучасна наука вбачає, головним чином, у внутрішніх родових дезінтеграційних процесах внаслідок виникнення приватної власності й мало зважає на зовнішні чинники, такі, як конфесійна експансія з боку транснаціональних релігій, експорт державності з метою встановлення васальства над вільними племенами. Все те несе із собою шквал нових – чужих для автохтонів – цінностей. Однією з таких цінностей є писемність.

Зовнішній світ за посередництвом внутрішньої родоплемінної знаті, так чи інакше, являвся руйнівником автохтонного міфопоетичного буття етносів. Родоплемінні цінності, при цьому, поступово витіснялись на задній план. Усна традиція починала занепадати. Перші літописці (історики), зазвичай, подають писемність як настання для людей благоденства, так ніби то до цього був суцільний морок невігластва. Це, велика неправда. Із мороку не постав би феномен Ярославового просвітництва і самі літописці. Ясна річ, поява на Русі, крім християнської літератури, Платона й Гомера, це здобуток у вигляді оригінальної невідомої раніше мислі й художнього слова, та, з іншого боку, це ще й вторгнення «чужого» в самобутній космос світосприйняття. І хоча, як показує розвиток цивілізації, довічна ізоляція автохтонів неможлива (і алогічна), усе ж збереження свого міфопоетичного характеру – насущна потреба кожного себе поважаючого народу. У гіркому підсумку: християнство, Платон і Гомер – при нас, а цілий неповторний міфопоетичний космос рідного слова зупинився в глибині віків.

Народ який не зумів уберегти рідну міфологію, усне слово, не записавши його, як це зробили свого часу греки й римляни, втратив багато, і навіки. І це болюча втрата, а не радість. Згадаймо, хоча б літописний народний плач за давньоруським богом Перуном. Яскраве свідоцтво болісного ставлення народу до запровадження письма знаходимо і в «Повісті врем’яних літ» під роком 988 одразу після хрещення Русі. Тут говориться, що матері «…акы по мерьтвеце плакахуся» по дітях, котрих віддавали до навчання книжного. Недостатньо, думається, пояснити це лише людським невіглаством. То був злам епох, зміна устроїв, час великих здобутків, а також великих втрат, і народ відчував це на власній, так би мовити, шкірі. Найбільшим же переворотом у народній свідомості була примусова заміна одного світорозуміння на інше.

Напевне тоді ж відбувся і поділ язичеської еліти, частина якої відійшла до нової віри, частина залишилась у старій. Однак еліта завжди позначена Духом єдиного Творця всіх людей і часів, і тому незалежно від віросповідання проявляє себе за внутрішнім Божим Законом. Згадаймо хоча б красномовне свідчення цьому у притчі Христовій про «іновірця» самаритянина, що врятував від загибелі і прихистив юдея. Того, по дорозі із Єрусалиму до Єрихону спіткали розбійники й обкраденого та ледве живого кинули на призволяще. У такій біді нещасного проминули «одновірці» священик та левит, а серце самаритянина поступило по внутрішньому Божому Закону. Христос даною притчею розтлумачив законнику: «хто є наш ближній». Самоочевидною стає думка про елітність самаритянина та псевдо-елітність священика та левита. «По справам їх упізнаєте» – каже Господь. Та повернімось до питання запровадження письма на Русі.

Ідеальною, наголосимо, можна вважати таку послідовність подій, коли із приходом письма дбайливо фіксується увесь автохтонний міфопоетичний патримоній – усна родова язичеська спадщина народу. Після такого акту переносу усної народної творчості на письмо вона продовжує жити, супроводжувати націю у віках, підтримуючи її, настановляючи прабатьківським словом. Нічого такого не відбулось з давньоруськими племенами. Причина тут у збігові в часі запровадження нової релігії й писемності. Нова релігійна інституція виступила пильним цензором-секатором прадідівської культури й традиції.

Два моменти відрізняють прихід християнства до греків і римлян, з одного боку, і на Русь – з іншого. Перший, полягає, відповідно, у наявності або відсутності, на той час, писемності. У означених народів письмова християнська думка опинилась поряд з усталеною письмовою культурою, античними: філософією та літературою. На Русі ж увесь колосальний, треба думати, патримоній думки й міфопоетичного слова накопичений з найвіддаленіших часів, завис у повітрі не допущений войовничо настроєним візантійством до запису. Такий важливий період у становленні етносу, як міфописьменність, був нами пропущений і зяє у віках чорною дірою утрати й болю.

На другому моменті відмінності зупинимось трохи докладніше. Християнська думка й традиція греків і римлян походила безпосередньо від першоджерел Святого письма. Натомість, князівська Русь прийняла християнство опосередковано, від візантійської (грецької) традиції, тобто, дивлячись на Святе письмо, образно кажучи, уже не зовсім руськими очима. Навіть, вищий ієрархічний християнський Орган – митрополичу кафедру, Русь не спромоглася канонізувати зі своїх намісників. За виключенням Іларіона посадженого на митрополію Ярославом Мудрим і Клима Смолятича – Ізяславом Мстиславовичем, перші віки руського християнства пройшли під проводом візантійських (грецьких) митрополитів. Але, як відомо, саме русичі Іларіон і Смолятич виявились, ще й блискучими християнськими мислителями-богословами, не від візантійської традиції, а від Бога й Святого письма. Доречно згадати, що й монастирський Устав був скалькований за ігуменства Феодосія Печерського слово в слово з афонського монастирського Уставу, а не виведений із Святого Письма самотужки. Думається, звідси й така часом ворожість далеко не «первісних» руських християн до рідного етнобуття (язичества) і його світоглядної незглибимої минувшини.

Але, що важливо, у самому Святому Письмі ми не знаходимо зверхності і неприязні перших християн до язичників. І не лише до одноплемінників, а й до представників інших етносів. Більше того, апостол Павло, котрий уважається засновником вселенської Божої Еклезії****, і визначає себе як «слугу Христа Ісуса для етносів*****», говорить: «Я прийшов же після апокаліпсису****** й запропонував їм (євреям) Благу Звістку, якою наставляю і етноси, найпаче же вдатних до навчання, аби не змарнувати, а щоб донести (гал. 2.2.)». Ця біблійна фраза (і багато подібних) вельми показова для порівняння запровадження релігії за апостольських часів Павла і Володимира.

По перше. Важливим є те, як апостол Павло передає Благу звістку. На відміну від руського язичництва, увігнаного державником ніби череда у воду, від Павла етноси приймали духовне Христове Вчення ненав’язливо, непримусово. Там із етнічного загалу, як показують його послання, викристалізовувалось коло найбільш придатних для духовного шляху. Вони й були тією язичеською елітою, що добровільно, без крику і галасу – природнім шляхом увіходила до внутрішнього Храму віри Христової. Павлові не потрібна була кількість пастви, а лише якість новонавернених.

По друге. Місіонер нічого не робить від себе, чи від традиції, а строго від одкровення Божого. На все була Воля Божа, оскільки воля людини Савла вмерла під час його апокаліпсису по дорозі на Дамаск. А Боже одкровення неможливе без милосердя й любові. Із приходом внутрішнього апокаліпсису (духовної трансформації) – відміняється жорстокість і гоніння на «інакомисліє». Чи ж можемо ми вивести, Боже одкровення, скажімо, із вишуканої у своєму цинізмі, лютої страти руського єпископа єретика Федора (т.зв. Федорця) за наказом грека митрополита Костянтина на Псячому острові під Києвом у 1172р. Вина єпископа в літописі подається лише однією, явно про-митрополичою стороною, і що там правда судити важко. Але кривавий суд візантійця в давньоєврейському стилі «око за око й зуб за зуб» – говорить про переважно плотське і старозавітне за духом керівництво від Візантії в тогочасній Русі.

По третє. Павло спілкується з первохристиянами грецькою мовою, котрою написані: і його послання, і Євангелія, і більша кількість християнської літератури іще не розділеної на канонічну і апокрифічну. Переклад же твору, яким би довершеним він не був, схожий, за висловом Л.Толстого, на спідній бік килима. Тим гостріше це відчувається, стосовно Святого письма, де точність передачі змісту ще важливіша. У дрібницях відомо хто ховається… В руському, українському перекладах Нового Заповіту, трапляються терміни, які, м’яко кажучи, мало співпадають з лицьовим, автентичним його боком. Як не дивно, але в усьому оригінальному тексті, ви не зустрінете, наприклад, слова «церква» (від гр. κυριακυ (οικια) – Божий Дім). Там скрізь фігурує слово «еклезія» уже пояснене нами, як таке, що більше відповідає давньоруському «віче», або «собор» – словам близьким і зрозумілим для руської людини. В такому разі церква на Русі, за точного вітчизняного перекладу, мала би називатись «Віче Христове», або просто «Віче Боже».

Чому це суттєво? Відповідь дає Святе Письмо. Там Христос про Храм, або про Дім Божий (церкву) говорить, як про людину, її тіло й душу. Про це нерідко чуємо і від Павла. Неодноразово в обох Заповітах зустрічаємо інтенцію, у якій рукотворний храм не є житлом Бога. І це справедливо, оскільки Храм-людину створив, як Житло для себе, Господь, а храм-будівлю творять для Господа люди. До цих простих і водночас складних речей доходили багато адептів внутрішнього Христа в усі історичні часи. Загал же світовий, у своїй масі, залишається на рівні ветхозавітного поклоніння євреїв золотому тельцю (символ зовнішніх зносин із Богом). Йому, загалові, потрібні зовнішні речі-символи, як дитині іграшки, що важливо, необхідно на певній стадії росту, однак має настати час внутрішньої істини. Якби це відбулося із загалом, людство, принаймні його християнське крило, купалося б уже в Божій благодаті.

Тоді б стала зрозумілою ще одна неточність в тлумаченні Нового Заповіту. Мова йде про статус «Сина людського». Вся урочиста характеристика словосполучення приписана інтерпретаторами Євангелій виключно Христу. Там де говориться про божественну велич, вічну славу Сина людського, простій людині місця не знаходиться. У дійсності ж євангелісти не відмежовують сина людини від «Сина людського», а подають їх як два полюси духовного росту. Адже й Христос учить: «Коли вознесете сина людського, тоді й пізнаєте, що то Я». Гранично ясна думка. Син Божий говорить людині: «Коли піднімете себе, сина людського, пізнаєте, що то Син Божий. В «Апокаліпсисі від Івана» Він додає: «І буду вечеряти з ним, і він зі Мною». Тобто, єднатися з тим – хто піднесе себе, як Сина людського! Натомість людина загалу віками залишається в стороні від практичної реалізації свого Божественного синівства «тут і тепер». Цим амвони завжди не вельми переймалися обмежившись зовнішніми моральними настановами, що є необхідним, але вкрай недостатнім без внутрішньої духовної практики для виконання Його Місії.

Таким чином, підсумовуючи вище сказане, пришестя візантійського формалізованого християнства на Русь не дало нашим язичникам – первісної християнської чистоти істинного учнівства, коли учневі говорилось би (і не лише) про Христа як про внутрішню, Божественну велич людини не залежно від того, чи вона людина закону, чи – поганського (прабатьківського) заповіту. До речі, відповідників уїдливим поняттям «язичник», або «поганин» у Святому Письмі теж нема. Там говориться про етноси (племена, народи) світу. Без сумніву, під час правління Руською церквою уже згадуваним письменним константинопольським митрополитом Костянтином, існували традиційні неписьменні волхви, що внутрішньо були ближче до Христа за ознаками: любові, милосердя, мудрості. Бог, як відомо, на лице не зважає. Та й на костюм (рясу) теж. Письменна, чи неписьменна душа, не є вирішальним для Божого благословення. Христос не оточив Себе грамотіями книжниками, а простолюдом.

Простолюд Русі на зламі тисячоліть зазнав нищівного удару від зовнішнього світу. На Русь прийшла, за Шевченком, «великих слів велика сила» і вразила розп’яттям і гріхом, пригнітила душі кінцем світу, зґвалтувала етнічну скромність у побуті, ритуалах зовнішнім блиском візантійських обрядів, котрі, як відомо, чужі були самому Христу. Не стали вселюдським надбанням, і по сей день мало зрозумілі для християнського загалу істини, що: розп’яття і воскресіння, нинішній гріховний та майбутній безгрішний світи, а також Царство Боже – внутрішні категорії і явища самої людини.

Тепер про «гріховність» неписьменних русичів-язичників. В «Листі до римлян» читаємо, що етноси, котрі не мають писаного закону, «по природі діють законно». «Вони – каже Павло – не маючи закону (писаного С.К.) самі собі є законом» і «виявляють діло закону написане в серцях своїх». Сучасною мовою – у родоплемінному генотипі. Саме там «писався» і міфопоетичний світогляд і формувалась колективна душа етносу. Ось, де закута пам’ять України! У тому ж таки «Листі до римлян» Павло вказує, що гріх пізнається через закон, і що: «Без закону гріх – мертвий». На Русі, перед християнізацією, писаного закону не було, на відміну, від Греції чи Риму. А, отже, не було й переступів закону і, відповідно, поняття про гріх було відсутнє, «мертве». У греків і римлян закон і переступ закону – лише християнізувалися, не без жорсткої протидії прозелітам з боку влади. На заповітну родоплемінну Русь, навпаки: релігія, державність, писемність, закон і гріх – звалились одночасно.

Далі церковний інструментарій по впливу на маси відшліфований європейськими конфесіями усталився й на Русі. Складні для розуміння неграмотного простолюду алегорії святого письма як то: геєна вогняна, вічні муки, смертний гріх, т.п. опинилися в руках новітніх книжників-моралістів, як засіб для приборкування, а не духовного розвитку. Поняття гріх і покаяння виявились не робочими моментами, і заохоченнями для активного внутрішнього зростання людини, як їх подають священні тексти, а лише зовнішнім стрекалом з боку церковно-державницького апарату. Між тим, у першоджерелі Нового Заповіту, грецьке слово αμαρτια, що на східнослов’янські мови перекладається як гріх (огріх), у точному перекладі означає – помилка, похибка, омана, хиба. Усі ці значення не більші й не менші, власне, за слово «гріх», але вони не ввібрали в себе стільки невідворотності й фатальності. Їхня дія коригується через покаяння (свідоме зречення). Слово ж покаяння, або каяття, у свою чергу, є перекладом із грецького μετανοια (від μετα-νοεω) – дослівно – переміна думок. У такому разі, гріх і покаяння – набувають конкретного практичного змісту: помилився, схибив – переміни думки. Очевидно, повна переміна (ревізія) земних думок має призвести до явлення (виявлення) внутрішнього Христа, що є архетипом нашого (всіх і кожного) Божого Сина. Жива молитва сконцентрована в духовному серці здійснює, зрештою, повну внутрішню метаною (переміну, внутрішній апокаліпсис).

Перші слова Івана Предтечі були саме: «Μετανοειτε! – перемініться думками, бо ж наблизилось Царство небесне». Себто, змініть земні думки на небесні. Зодягніться Христом. Таке завдання виявилося надзвичайно важким випробовуванням для людства. Земна, буквальна форма все ще попирає небесну суть. Загал під усілякими приводами уникає внутрішньої зміни (трансформації в Божественне), відкладає визнання Бога в людині.

Немало цьому прислужились і перекладачі (товмачі) автентичного тексту. Майже в усіх перекладах з оригіналу, де в підрядковому варіанті знаходимо: «І Слово плоттю вбралось і знайшло скинію (букв. εσκηνωσεν – ошатрилося) в нас (εν ημιν)» – віками перекладається як «поселилося серед нас», або «поміж нас». Але ж це повна невідповідність, ба, навіть протилежність. Вислів «серед нас» чи «поміж нас» вказує на Бога у «часі і просторі», себто зовні, у світі форм. Дійсно, тілом, фігурою Бог може перебувати серед людських фігур, знаходячись, одначе завжди поза часом і простором: в людях, в інших сутностях, в Собі Самому. Лише формалізм мислення заважає осягнути, що внутрішнє більше від зовнішнього. Тому формалізм, не жалкуючи для Творця архівеличальних і царствених епітетів, наяву обмежовує Його безмежність «часом і простором», приземляє зовнішнім світом форм. Втім, поза уявою про форму, час і простір, перестають бути домінуючими, і стають меншими від внутрішньої суті людини, і людина повертається до свого істинного Божественного стану. Це і є процес покаяння, переміна думок, метаноя, апокаліпсис. Недарма Христос докоряє Петрові, даючи й нам урок, під час намагання Кифи спасти(!) Спасителя від Голгофи: «Відступись від Мене, сатано, спокусою ти є Мені, тому що мислиш не про божественне, а про людське». Тобто Петро думає про Христа як про зовнішнє тіло, а не про Дух, котрий, як відомо, скрізь, у тому числі й у Петрові (хай у латентному стані). А в «Першому Соборному послані Івана» знаходимо гранично ясну думку про внутрішнього духа Істини й зовнішнього – обману: «Ви з Бога є, дітки, і ви здолали їх (духів обману), тому що більшим є Той, Хто в вас, ніж той хто у світі».

До запровадження християнства на Русі світовий загал уже значною мірою формалізував (об’єктивував) Христове вчення, віддаливши Бога від людини: а) у просторі – недосяжністю й височінню; б) в часі – віковими очікуваннями Його приходу. Замість глибоких дискусій первохристиян про внутрішнього Христа, довірливі племена заповітної Русі отримали чимало фарисейської закваски типу «Сперечання з латиною». Цей опус, що приписують константинопольському ставленику на київську митрополію греку Георгію, як на мене, сам взірець фарисейської закваски, оскільки вже в перших докорах латинянам закидає вживання опрісноків замість квасного хліба й шанування суботи. Тут є показовим – ігнорування Христових повчань відносно того, що «важливим є не те, що входить у вуста, а що виходить із вуст», і що «людина – господар суботи», а не навпаки. Лише одиниці пішли шляхом внутрішнього Христа. Загал же вклонився зовнішньому (наглядному чи уявному).

Ось чому я називаю нищівним ударом зовнішнього світу прихід візантійства на Русь. Наша рідна минувшина, відторгнена укінці 1-го на початку 2-го тисячоліття політико-релігійним візантійським імперативом, відгукується аж до сьогодні в народі, в його керівництві комплексом меншовартості. У цьому, думається, причина багатьох наших внутрішньодержавних і геополітичних негараздів.

Однак повернутись і пройти всі етапи еволюційним, ненасильницьким шляхом ми вже не зможемо ніколи. Українцям залишається лише одне – знайти інші, духовні шляхи до своєї етнічної прапам’яті. А це значить, як істинним християнам прочитати Святе Письмо не за буквою, а за Духом. Бо читання за Духом, не що інше, як мандрівка вглиб себе, аж до відчуття свого божественного походження де етнічне збігається з універсальним. Істинне письмо – в нас. Як і Закон, як і Держава. І гріх, і покаяння, і пекло, і рай – в людині. Де ж, іще? Вселенська Книга Життя пишеться в людині. Вона перевершує всі наші рукописання, як внутрішній храм душі перевершує наші рукотворні й рукописні храми.

Письмо, з точки зору людини усної традиції, виглядає штучним і зайвим, позаяк дописемні народи без того «писали» свої Книги Буття – в собі, у своїй пам’яті. Там, у середині «душі роду» било й міфотворче джерело божественного походження людини. Там, ніби в дорогоцінному ковчегу, зберігався й Заповіт Роду у свою чергу, оберігаючи сам Рід. Перенесений із природного (психосоматичного) середовища на зовнішні й штучні носії (папірус, пергамент) Заповіт перестає бути суб’єктивним, об’єктивується (відчужується) і поступово втрачає вплив на плем’я. Однак, десь глибше, у генотипному стані зберігається, живе, щоправда, замулений за віки всіляким наносним (не асимільованим) світовим непотребом. Саме він, його незрима дія в нас, робить нас українцями, не кращими не гіршими за інші етноси, а лише неповторними.

Слух, голос і фонетична пам’ять, як бачимо, були самодостатніми для повноцінного розвитку народів-племен у первісний період. Голос, як відомо, у слов’ян і антів служив навіть своєрідною зброєю в битвах. Так у Маврикія Стратега знаходимо: «…Вони (слов’яни і анти) під час нього (бою) з криком просуваються уперед всі разом…» Певно, що той особливий крик був заздалегідь «відточеним» для військової справи. Дивним чином свідоцтво візантійського імператора Маврикія співпадає з одним місцем у «Слові про Ігорів похід»:

Ті ж бо без щитів, з захалявниками,
гуком полки перемагають,
видзвонюючи в Славу прадідів…


Автор «Слова», як уже доведено, людина вельми книжна, письменна, з великим пієтетом і ностальгією ставиться й до усної традиції що зникає. Про те говорить увесь його твір.

Писемність же націй і їхня державність поняття взаємообумовлені, одночасні. Додержавне, родоплемінне середовище завжди неписьменне, бо – міфопоетичне. З настанням рабовласницького ладу, з виникненням державності, міфопоетику (міфофонетику) змінює міфописьменність, далі міфоісторія******* і, насамкінець, – історія.
Так етноси виходять із кокону емпіричного міфомислення всесвіту й себе в ньому. Настає епоха реалістичної історії, в середині якої всі ми наразі знаходимося. У цьому зв’язку виникає питання: чи можливі й надалі такі докорінні зміни в людській свідомості як та, що відбулась від часу міфічного світобачення до часу його крайнього заперечення реалістичним мисленням? Тобто, чи може щось бути після історичного реалізму, і його суб’єктів прояву: державності, писемності, закону й гріха.

Логічно, здається, мислити історію, також певним етапом у космопланетарній метаморфозі людства. Інакше довелось би визнати довершеність сучасного історичного світу й незмінність його констант, що було б лише самообманом. Адже всі системні (фізичні й соціальні) константи – в нас!

Ми забули, що спочатку не мали уявлень про час і подібно до дітей, не вели ніякої хронології (не протоколювали своїх учинків), бо нами опікувався Бог через Свою інстинктивну або природну до-его-програму. Потім, коли ми «підросли» нам було заборонено (і цим – дозволено, спровоковано) мати свої об’єктивні погляди на речі. Тоді почалася реалізація Його інтелектуальної або логічної его-програми в людині. Его-буття це період віддалення від Бога в Природі, і наближення до Його надприродного статусу. В цьому компроміс між минулим і майбутнім, і їхня боротьба в людині й соціумі. Его, не що інше, як психологічний мур між Його Волею і нашою, поки ми не збагнемо, що Його Воля – наша потенція.

Доречно буде порівняти світову літописну історію з будівлею, що має свій початок, або фундамент у вигляді початкового літопису і немає (як прийнято думати) кінця, оскільки кожен день це її наступна літописна сторінка, чергова цеглина покладена в стіну будівлі. Тоді те, що було до початку літописання, правильно буде представити, як проживання етносів під відкритим небом. Чи вийде людство знову під відкрите небо? І коли так, то в якій якості, з якими висновками й прагненнями? На це питання нам дають відповіді релігійні практики всіх великих релігій людства, хто виходив за межі історичної умовності. Інша справа, щоб їх зрозуміти, потрібно пройти тим внутрішнім шляхом самопізнання, що й вони.

Яким буде світ після людської історії? Ясно, що це буде більш висока, над-інтелектуальна фаза буття, котрої до сих пір сягали одиниці, яка бере початок в інтуїтивному, і про кінець якої говорити з позиції его-буття нетактовно. Спочатку необхідно виявити такт-кінець інтелектуальної (людської) і інстинктивної (тваринної) підпрограм, та підпорядкувати їх інтуїтивній (духовній). Це може виконати лише людина post-історична, позачасова, що має виникнути подібно метелику з лялечки людини історичної. Тому й очікувати кінець історії потрібно не в «часі і просторі», а в людській свідомості.

Біблія неодноразово вказує на внутрішнього Христа. Попри це, світовий загал, включаючи й церковні установи, очікує Пришестя переважно в історичній перспективі. Взагалі, дане питання – найслабкіше місце християнської теософії й теології. Тут колізія між схимою (внутрішньою християнською практикою) і календарно-обрядовим колом християнського загалу. Схимник, затворник – очікує Богоявлення тут і тепер. Заради цього він кладе себе зовнішнього (ім’я, соціальний статус, тощо) на олтар перетворення (переодягнення в Христа). Його апокаліпсис, хрест, смерть і воскресіння – тут і тепер! Він прагне їх, і пройшовши випробування, позбавляється їхньої тривоги й страху назавжди. Загал же з поводирями очікує загального Страшного суду, уявляючи майбутні зовнішні, фізичні страхіття, і радощі як більш реалістичні, ніж внутрішні страждання й радощі схимника. Очікування, у свою чергу, породжує час. Час розтягується у безкінечні віки. Очікування схимника внутрішні й тому конечні. Вони тривають до появи безсмертного Сина Божого як вищої мети смертного схимника. З приходом Христа смертне вмирає, безсмертне ж зодягається (трансформується) в Істину. Час, історична перспектива перестають бути реальністю. Народжується пост-історична людина.

Нині нам важко навіть припустити, що мудрій (інтуїтивній) фазі-програмі Рost-Его-Буття, яка йде на зміну методичній (інтелектуальній), уже не потрібна буде хронологія й взагалі будь-яке інтелектуальне писання (об’єктивація подій). Але коли Вчитель навчає не турбуватись про день завтрашній, про слова майбутньої промови – Він має на увазі саме інтуїтивний спосіб буття. Грядуща ера «нової Землі» і «нових Небес» у Писанні позначена збігом у вічності бажань і можливостей, людської і Божої волі, людського і Божого слова. Це період уже не об’єктивної чи суб’єктивної істини, а інтуїтивної. Так, як доісторична інстинктивна людина ще не потребувала фіксованої об’єктивної істини, після-історична інтуїтивна вже не потребуватиме її.

Таким чином, неісторична людина може бути двох типів: доісторична (до-письменна, додержавна, до-законна, до-гріховна) і post-історична (за-письменна, за-державна, за-законна, безгрішна). Доісторичної людини в собі ми вже майже не пам’ятаємо, після-історичної – ще майже не знаємо. Однак, якщо історія, як необхідність фіксації подій, мала колись свій початок, без сумніву – матиме й свій кінець, хоча б за логікою палки з двома кінцями.

Напевно, думка про «кінець історії» може викликати в історика відчуття алогічності, скепсису, але для віруючого – така можливість уже припустима, оскільки всі релігії вказують на «кінець віків». Важливо відзначити, якщо з міфом людство прощається внаслідок наукової думки, прощання з історією відбувається внаслідок Божого одкровення захованого в міфі.

Від початку свого виникнення міфи правили народам за своєрідні інкунабули духу. На стадії матріархату-патріархату – за усну метрику, а з настанням державності й письма – за паспорт********. Молода держава, що будувалася на заповітній або привнесеній міфології, виводила з неї юридичні, моральні, культурні засади. І хоча привнесені міфи (релігії), якоюсь мірою впливали на автохтонний світогляд етносу, його психогенний характер, закладений словом рідного міфічного Заповіту ще на початковій стадії формування соціальної свідомості, залишався незмінним і завжди існує можливість відтворення етнічного першообразу. Стадії розвитку етносу в міфі подібні до фаз розвитку й виховання людини: спочатку нашептана Богом прадідівська казка, потім виведена із неї материнська практика життя, далі – сувора батьківська реальність, і, зрештою, одкровення Божої істини нашептаної ще прадідам.

Тож, не буде перебільшенням порівняти вплив автохтонної міфології на етнос із початковим вихованням. Міфології: індійська, єгипетська, гебрейська, грецька – прабатьки-вихователі відповідних етносів, засновники відповідних держав. Легенда для подальшого міфоісторичного, й далі – історичного поступу народу, також постає із прабатьківського Слова, і формує характер уже історичного народу. Після того як міф втрачає своє провідне значення для колективу, і починається хода «голої» індивідуалістської історії, кожен член его-суспільства пише свою індивідуальну легенду, творить міф свого життя своїми думками, і діями, однак не на голому місці, а на підвалинах колективістських міфотворчих епох пращурів.

Інакше кажучи, які міфи-батьки такі багато в чому й діти-етноси, така їх і доля. Однак, усі долі етносів загоює, вирівнює й підносить чуття ними Єдиного Творця. У самій міфології закладене поняття про вихід у пост-історичний, Божественний спосіб буття*********. А для того, щоб це збагнути необхідно піти в глиб міфу, за алегоричну форму й водночас у глиб себе, своєї свідомості, вічності. «Часу більше не буде», – читаємо в алегоричному «Апокаліпсисі» від Івана.

Великі міфічні часи, що залишились позаду живуть в наших душах і характерах, продовжують незримо правити, як особистостями, так і народами. Без них цивілізація не відбулася б. Та тривожним є те, що етноси дедалі більше ігнорують ту святу свою колискову минувшину, викидаючи разом із колискою дитя самобутності. Одвічно, кожен етнос «співав», грядущим услід, своєї неповторної материнської пісні. І нині, згладити свої характерні риси, означало б утратити людством своє Божественне обличчя виписане тими етнічними рисами. Людство проходить іспит на Божественну зрілість, повноту, гармонізацію багатоманітності характерів, і відповідальність лежить на кожному етносі і його окремому виразникові.



* Міфопоетика – термін запозичений від (Г.Франкфорт, Г.А.Франкфорт та ін., “На порозі філософії”, перекл. Москва 1984р.), похідні: міфофонетика, міфописьменність, міфоісторія – мої (С.К.)

** Що підтверджує значна кількість візантійських, римських, арабських письмових джерел.

*** Напій із трав давніх русичів за “Велес-Книгою”.

**** В оригіналі – εκκλησια (собор, віче).

***** В оригіналі – εθνη (племен, етносів).

****** В оригіналі – αποκαλυψις (відкриття, об’явлення).

******* Напр. Фукідід, Геродот.

******** Часи логографів

********* Йдеться про внутрішній, поза-притчовий бік міфології або релігії. Для вибагливого екзегета, за оригінальною, алегоричною оболонкою міфу відкривається, зрештою, універсальне Божественне Знання про Людину майбутнього.


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-10-01 19:30:01
Переглядів сторінки твору 3161
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.941 / 5.5  (4.790 / 5.39)
* Рейтинг "Майстерень" 4.842 / 5.5  (4.727 / 5.42)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.763
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО МИСТЕЦТВО
Наша міфологія, аналітика
Автор востаннє на сайті 2010.04.02 19:24
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2011-10-08 18:53:34 ]
Дочитав уважно до "войовничо настроєного візантійства" і наслідки...задумався та й не погоджуюсь з Вами.
На мою думку та жорстока дійсність якраз і зберегла на довший час в українців реальну міфологічну пам'ять(записану вже пізніше). І мені здається, що не так однозначно все було.Взяти хоча б для прикладу Різдвяні українські традиції, чи подвійні, християнсько-поганські тлумачення празників... Дозволила ж церква козу-маланку на різдво! Як Ви гадаєте, чи не варто було б дослідити і цей аспект?