
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2025.06.29
11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі
2025.06.29
06:19
Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
2025.06.28
21:48
Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
2025.06.28
20:06
В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Дмитро Фальківський. ПОЕЗІЇ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дмитро Фальківський. ПОЕЗІЇ.
ПОЛАМАНІ КРИЛА ПОЕТА ДМИТРА ФАЛЬКІВСЬКОГО
З нагоди 110-річчя від дня народження.
Дмитро Фальківський. ПОЕЗІЇ. – К.: Рад. Письменник, 1989. – 175 с. (Б-ка поета).
І все ж таки серцем я чистий,
Хоч крила поламано в бурі…
Дмитро Фальківський (Левчук) – український поет, прозаїк, перекладач, кіносценарист, народився 3-го листопада 1898 року в с. Лепеси на Брестчині (нині – Білорусь). У 1934 році став жертвою перших політичних репресій, і його творчість на довгий час була вилучена з історії української літератури. Але не назавжди! Рано чи пізно, доробок митця мусив би посісти гідне місце в рідній літературі. Так, власне, й сталося. В 1989 році в серії «Бібліотека поета» під орудою знакових імен української літератури, зокрема, Івана Драча, Ліни Костенко, Романа Лубківського, Бориса Олійника та інших, побачили світ вибрані твори поета.
Літературна спадщина Дмитра Фальківського - невелика за обсягом. Її складають три збірки поезій: «Обрії» (1927), «на пожарищі» (1928), «Полісся» (1931), поема «Чабан» (1925), оповідання – «Панна Яніна», нарис «Майстри букси», кіносценарії та кіно рецензії.
Лірична збірка «Поезії» побудована за хронологічним принципом: перший розділ охоплює лірику поета (вибрані поезії зі трьох поетичних книжок), у наступному надруковано вірші, що з’являлися поза збірками в часописах 20 – 30-х років, останній розділ – переклади.
Окремим абзацем хочу відзначити «першу ластівку» – видання: Фальківський Дмитро. Ранені дні. – Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі. Відділ української літератури в Пряшеві, 1969.
110-ліття від дня народження – добра нагода згадати поета, придивитись до його поезії, подумати над тим, чим ця поезія близька нам, теперішнім читачам. Поет вельми образно говорить про свої джерела ліричного бачення світу, про своє коріння: «Очерет мені був за колиску; // В болотах я родився і зріс. // Я люблю свою хату поліську … // Я люблю свій зажурений ліс…»; «Тільки слухай, як води говорять // В буйнім заспіві свята весни. // Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть, // Як нестримана повідь гуде: // Зайвий рух – і за обрій заскочиш; // Зайвий рух – і навік пропадеш».
Революція, громадянська війна круто змінили життя селянського хлопця, привівши його до лав Надзвичайної комісії Білорусії. І хоч працював він там недовго, всього три роки, робота чекістом зламала поетове життя, і привела до трагічної загибелі – коло замкнулося: Дмитра Фальківського було розстріляно за сфабрикованим звинуваченням у тероризмі в грудні 1934 року. Разом із ним загинули брати Іван і Тарас Крушельницькі, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько та інші.
«Розстріляне відродження»! Цвіт української інтелігенції! Дмитро Фальківський прожив коротке, трагічно обірване життя. Ніби передчуваючи це, поет писав: «Човен дум моїх з вітрилами // Потрощився од вітрів. // Я з підрізаними крилами, // До мети не долетів, // Хоч вогні вночі маячили, // Все ж знесиливсь… Все ж упав. // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоказані слова! // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоспівані пісні!.. // Край казковий, непобачений, // Недопалені вогні…».
Мотиви роздвоєного життя ятрять душу поета, в його віршах образне бачення навколишнього світу переплелося зі спогадами про роботу чекістом: «Я знаю: для Дніпра весна – весілля, // Розпатлана трава, зелений перелив // Хвилястої води по той бік берегів, // Іще: кульбабине похмілля. // А в тихі ночі – тихе божевілля // Вишневої лози і туга журавлів… // …Мені ж весна… Ах, якби ви знали, // Якби ви знали, яка солона кров!..»
Подекуди вірші набувають сповідальної ваги: «Я теж косити мушу // В і’мя майбутнього врожаю, // І жах один, що жертви душу – // Подумать тільки – душу мають… //А так – усе до болю просто… // Рука пером сім раз чирикне, // І вийде слово просте: «Розстріл»; «А я… Я?.. Я служив у Чека… // Дні і ночі, голодний, без сил, // Я на смітнику Жовтня копавсь. // Не жахався я тіней могил, // Тіней тих, що я сам розстріляв… // Вартував революції кров, // Що розквітла в республіку Рад… // Саботаж – і учасників змов // Я розстрілював сотнями в ряд…».
Поет передчуває трагічний фінал свого життя: «Не скажу, що й досі вірю я // У правдивість юних дум…», «Так і я сумний зажурений, // Жовклим листям у саду // Там – де обрії похмурені – // Від морозів упаду».
Це, так би мовити, біографічні моменти поезії Дмитра Фальківського. А що в його поезії привертає увагу, навіть, приворожує? Я спробувала знайти «чисту «поезію: «Гомоніла пуща лунко, стоголосо, // І набрякли сльози на краєчках вій, // Зелено-пурпурні розчесали коси // сосни вікові»; «Хмари хмурять небо сонне… // Сон… не сон… Чи сон?.. Чи ні?.. // Бродять думи під віконням // Про минулі роки, дні… // Спи ж, діброво в синій гущі… // Тум-туман туманить даль… // Як згадаю рідну пущу, // Жалом, болем жалить жаль…». Або ця строфа: «Одшуміло літо… Одспівало жито. // Тільки вітер креше іскри по стерні // І, як тінь докори, наступа копитом // Сухоребра осінь на поля сумні», «І прийду розбитий… І прийду порожній. // А куди – не знаю… Чи ж не все одно? // Мрійником родився, здохну подорожнім, // Як приблудна сука під чужим вікном», «Все таке байдуже… Чи тому, що хворий? // Чи тому, що роки в золотім огні? // І на буйні очі вже лягла покора // Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…» (військові моменти біографії не дають поетові забути про них, тому з’являються тропи вельми специфічні: «В снопи в’язать розстріляні жита»,»Вітри скавчать і виють в далині // Над жовклим трупом мертвої тополі», «…кулі, як бджоли гудуть»).
«Я люблю заколисаний степ» – не втомлюється декларувати поет. «І, може, через те, що зріс я // Під завивання, плач вовків // Отам, де гай чоло вклонив, – // Я став співцем свого полісся…». Дмитро Фальківський розмірковує над своєю подальшою долею співця: «В далекім забрьоханім місті – // Чужий я, чужий серед мурів…», «Бо серцем я ніжний і чистий, // Дарма, що колись був чекістом…».
А ось цей вірш, один з останніх, написаних поетом, на мою думку, вельми багатообіцяючий: «Прийти… і, сівши на ослоні, // дивитись мовчки у вікно, // як сутінь вип’яла долоні // і криє сірим полотном // міських дахів нерівний профіль, // габу вихлястих хідників, // щоб все це викувать у строфи, // в химерні лінії рядків…». Уявімо, скільки шедеврів створило би талановите перо Дмитра Фальківського, якби ж не той самий розстріл.
«Комусь дано діла творить великі, // Що ниткою простягнуться в віки, // А з мене досить, що не був дволикий, // Що серця не міняв на мідяки… //…Я все ж радий, що кожну кому // В своїх піснях я напоїв теплом… // … Я все ж радий, що вмів співати просто, // Благословляючи людей і кожну мить».
Надруковано : "Слово просвіти" №44-2008
З нагоди 110-річчя від дня народження.
Дмитро Фальківський. ПОЕЗІЇ. – К.: Рад. Письменник, 1989. – 175 с. (Б-ка поета).
І все ж таки серцем я чистий,
Хоч крила поламано в бурі…
Дмитро Фальківський (Левчук) – український поет, прозаїк, перекладач, кіносценарист, народився 3-го листопада 1898 року в с. Лепеси на Брестчині (нині – Білорусь). У 1934 році став жертвою перших політичних репресій, і його творчість на довгий час була вилучена з історії української літератури. Але не назавжди! Рано чи пізно, доробок митця мусив би посісти гідне місце в рідній літературі. Так, власне, й сталося. В 1989 році в серії «Бібліотека поета» під орудою знакових імен української літератури, зокрема, Івана Драча, Ліни Костенко, Романа Лубківського, Бориса Олійника та інших, побачили світ вибрані твори поета.
Літературна спадщина Дмитра Фальківського - невелика за обсягом. Її складають три збірки поезій: «Обрії» (1927), «на пожарищі» (1928), «Полісся» (1931), поема «Чабан» (1925), оповідання – «Панна Яніна», нарис «Майстри букси», кіносценарії та кіно рецензії.
Лірична збірка «Поезії» побудована за хронологічним принципом: перший розділ охоплює лірику поета (вибрані поезії зі трьох поетичних книжок), у наступному надруковано вірші, що з’являлися поза збірками в часописах 20 – 30-х років, останній розділ – переклади.
Окремим абзацем хочу відзначити «першу ластівку» – видання: Фальківський Дмитро. Ранені дні. – Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі. Відділ української літератури в Пряшеві, 1969.
110-ліття від дня народження – добра нагода згадати поета, придивитись до його поезії, подумати над тим, чим ця поезія близька нам, теперішнім читачам. Поет вельми образно говорить про свої джерела ліричного бачення світу, про своє коріння: «Очерет мені був за колиску; // В болотах я родився і зріс. // Я люблю свою хату поліську … // Я люблю свій зажурений ліс…»; «Тільки слухай, як води говорять // В буйнім заспіві свята весни. // Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть, // Як нестримана повідь гуде: // Зайвий рух – і за обрій заскочиш; // Зайвий рух – і навік пропадеш».
Революція, громадянська війна круто змінили життя селянського хлопця, привівши його до лав Надзвичайної комісії Білорусії. І хоч працював він там недовго, всього три роки, робота чекістом зламала поетове життя, і привела до трагічної загибелі – коло замкнулося: Дмитра Фальківського було розстріляно за сфабрикованим звинуваченням у тероризмі в грудні 1934 року. Разом із ним загинули брати Іван і Тарас Крушельницькі, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько та інші.
«Розстріляне відродження»! Цвіт української інтелігенції! Дмитро Фальківський прожив коротке, трагічно обірване життя. Ніби передчуваючи це, поет писав: «Човен дум моїх з вітрилами // Потрощився од вітрів. // Я з підрізаними крилами, // До мети не долетів, // Хоч вогні вночі маячили, // Все ж знесиливсь… Все ж упав. // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоказані слова! // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоспівані пісні!.. // Край казковий, непобачений, // Недопалені вогні…».
Мотиви роздвоєного життя ятрять душу поета, в його віршах образне бачення навколишнього світу переплелося зі спогадами про роботу чекістом: «Я знаю: для Дніпра весна – весілля, // Розпатлана трава, зелений перелив // Хвилястої води по той бік берегів, // Іще: кульбабине похмілля. // А в тихі ночі – тихе божевілля // Вишневої лози і туга журавлів… // …Мені ж весна… Ах, якби ви знали, // Якби ви знали, яка солона кров!..»
Подекуди вірші набувають сповідальної ваги: «Я теж косити мушу // В і’мя майбутнього врожаю, // І жах один, що жертви душу – // Подумать тільки – душу мають… //А так – усе до болю просто… // Рука пером сім раз чирикне, // І вийде слово просте: «Розстріл»; «А я… Я?.. Я служив у Чека… // Дні і ночі, голодний, без сил, // Я на смітнику Жовтня копавсь. // Не жахався я тіней могил, // Тіней тих, що я сам розстріляв… // Вартував революції кров, // Що розквітла в республіку Рад… // Саботаж – і учасників змов // Я розстрілював сотнями в ряд…».
Поет передчуває трагічний фінал свого життя: «Не скажу, що й досі вірю я // У правдивість юних дум…», «Так і я сумний зажурений, // Жовклим листям у саду // Там – де обрії похмурені – // Від морозів упаду».
Це, так би мовити, біографічні моменти поезії Дмитра Фальківського. А що в його поезії привертає увагу, навіть, приворожує? Я спробувала знайти «чисту «поезію: «Гомоніла пуща лунко, стоголосо, // І набрякли сльози на краєчках вій, // Зелено-пурпурні розчесали коси // сосни вікові»; «Хмари хмурять небо сонне… // Сон… не сон… Чи сон?.. Чи ні?.. // Бродять думи під віконням // Про минулі роки, дні… // Спи ж, діброво в синій гущі… // Тум-туман туманить даль… // Як згадаю рідну пущу, // Жалом, болем жалить жаль…». Або ця строфа: «Одшуміло літо… Одспівало жито. // Тільки вітер креше іскри по стерні // І, як тінь докори, наступа копитом // Сухоребра осінь на поля сумні», «І прийду розбитий… І прийду порожній. // А куди – не знаю… Чи ж не все одно? // Мрійником родився, здохну подорожнім, // Як приблудна сука під чужим вікном», «Все таке байдуже… Чи тому, що хворий? // Чи тому, що роки в золотім огні? // І на буйні очі вже лягла покора // Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…» (військові моменти біографії не дають поетові забути про них, тому з’являються тропи вельми специфічні: «В снопи в’язать розстріляні жита»,»Вітри скавчать і виють в далині // Над жовклим трупом мертвої тополі», «…кулі, як бджоли гудуть»).
«Я люблю заколисаний степ» – не втомлюється декларувати поет. «І, може, через те, що зріс я // Під завивання, плач вовків // Отам, де гай чоло вклонив, – // Я став співцем свого полісся…». Дмитро Фальківський розмірковує над своєю подальшою долею співця: «В далекім забрьоханім місті – // Чужий я, чужий серед мурів…», «Бо серцем я ніжний і чистий, // Дарма, що колись був чекістом…».
А ось цей вірш, один з останніх, написаних поетом, на мою думку, вельми багатообіцяючий: «Прийти… і, сівши на ослоні, // дивитись мовчки у вікно, // як сутінь вип’яла долоні // і криє сірим полотном // міських дахів нерівний профіль, // габу вихлястих хідників, // щоб все це викувать у строфи, // в химерні лінії рядків…». Уявімо, скільки шедеврів створило би талановите перо Дмитра Фальківського, якби ж не той самий розстріл.
«Комусь дано діла творить великі, // Що ниткою простягнуться в віки, // А з мене досить, що не був дволикий, // Що серця не міняв на мідяки… //…Я все ж радий, що кожну кому // В своїх піснях я напоїв теплом… // … Я все ж радий, що вмів співати просто, // Благословляючи людей і кожну мить».
Надруковано : "Слово просвіти" №44-2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію