
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.03.03
20:46
Виходьте зі свого сидячого будення, пані Шело.
Поминувши невгамовних голубів,
Потьопаєм туди, куди Ви мене якось позвали.
Недавно був я там. Бузок ще не зацвів.
Поведу і я Вас на єрусалимську вулицю Лілах,
Де тільки івритська назва бузку причаї
Поминувши невгамовних голубів,
Потьопаєм туди, куди Ви мене якось позвали.
Недавно був я там. Бузок ще не зацвів.
Поведу і я Вас на єрусалимську вулицю Лілах,
Де тільки івритська назва бузку причаї
2021.03.03
18:42
Дивовижа нудьгу не стерпить,
Відшукає вірша, різця.
А тебе – обіймає серпень,
І немає цьому кінця.
Опинюся у морі туги,
Притулюся до втіхи слів,
І з тобою, немовби вдруге,
Відшукає вірша, різця.
А тебе – обіймає серпень,
І немає цьому кінця.
Опинюся у морі туги,
Притулюся до втіхи слів,
І з тобою, немовби вдруге,
2021.03.03
13:37
Між народженням і смертю
Слід життя, –
На всі боки розпростертий
Без пуття.
І посіви, і обжинки
Вік увесь,
І чекання відпочинку
Потім, десь.
Слід життя, –
На всі боки розпростертий
Без пуття.
І посіви, і обжинки
Вік увесь,
І чекання відпочинку
Потім, десь.
2021.03.03
12:54
Поміж зажур - шатро вербове…
Поміж думок - проміння вербне…
Як добре, що живий ще ровер —
Бо я навідаюсь, як смеркне…
І все згадаю по-хвилинно.
Перецілую наші кроки…
І те, загублено безвинно,
Що у собі несу допоки…
Поміж думок - проміння вербне…
Як добре, що живий ще ровер —
Бо я навідаюсь, як смеркне…
І все згадаю по-хвилинно.
Перецілую наші кроки…
І те, загублено безвинно,
Що у собі несу допоки…
2021.03.03
08:01
Ні, я ненавиджу.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
2021.03.03
06:17
Зацвітала китайка* щороку
на городі раніше за всіх
і врожаю давала нівроку,
й біля неї гучний лунав сміх.
Убереться до літа плодами
кожна гілочка, як оксамит
і чекає, коли прийде мама
урожаю збір благословить.
на городі раніше за всіх
і врожаю давала нівроку,
й біля неї гучний лунав сміх.
Убереться до літа плодами
кожна гілочка, як оксамит
і чекає, коли прийде мама
урожаю збір благословить.
2021.03.02
14:25
В байдужих водах Рік, узятий течією,
Лишився я один без вірних моряків:
Індійці здобиччю зробили їх своєю,
Припнувши голими до писаних стовпів.
І не жалкую я про втрачену поклажу
Фламандського зерна, англійського ткання.
Одразу як мого не стало
Лишився я один без вірних моряків:
Індійці здобиччю зробили їх своєю,
Припнувши голими до писаних стовпів.
І не жалкую я про втрачену поклажу
Фламандського зерна, англійського ткання.
Одразу як мого не стало
2021.03.02
13:46
притча. оригінальний сюжет***
Понад мороком ночі
Янгол зла пролітав.
Царству темряви в очі
Заглядав... Наглядав...
Він, по заході сонця,
Що червоне, мов кров,
Понад мороком ночі
Янгол зла пролітав.
Царству темряви в очі
Заглядав... Наглядав...
Він, по заході сонця,
Що червоне, мов кров,
2021.03.02
11:24
– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?
Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?
Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
2021.03.02
11:18
– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.
Як не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.
Як не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
2021.03.02
11:13
Масна земля уже готова до візиту весни.
Масній землі уже кортить, щоб в неї – плуг чи лопата…
В передостанню люту ніч мені мій батько наснивсь:
такий незвично молодий, і все казав, що не палить.
Та ні, не кликав у якусь там неземну паралель.
Пита
Масній землі уже кортить, щоб в неї – плуг чи лопата…
В передостанню люту ніч мені мій батько наснивсь:
такий незвично молодий, і все казав, що не палить.
Та ні, не кликав у якусь там неземну паралель.
Пита
2021.03.02
10:24
Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.
Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.
Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
2021.03.02
08:11
Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.
Хід минулих подій
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.
Хід минулих подій
2021.03.01
21:56
Переродіть, переіначте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.
Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.
Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте
2021.03.01
09:45
Хоч на картах таро ворожи,
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.
У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.
У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна
2021.03.01
07:44
Гарних, весняних днів,
ярого сонця у вікна.
Чуєш, лунає спів?
У світі весна розквітла.
Тихо дзюрчать струмки,
так сходить зима злиденна.
І понесло думки
помежи березок і кленів.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ярого сонця у вікна.
Чуєш, лунає спів?
У світі весна розквітла.
Тихо дзюрчать струмки,
так сходить зима злиденна.
І понесло думки
помежи березок і кленів.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ
ПІЩАНИЙ ДІМ ДЛЯ ЛЯЛЬОК
Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.
Маріанна Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій, перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.
Читати прозу письменниці нелегко, непросто. Око, що призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних вузликів, зчіпок-розчіпок, думаю, нічого в її текстах не знайде, але не тому, що там нема, що шукати. Текст має поверхню і дно, тобто вертикаль. Темпоритм розвитку подій максимально сповільнений і притишений. Читання потребує спокійної уваги та співтворчості, і уважний читач обов’язково відчує й напругу пристрасті, й глибину та важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.
На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це – опис найтонших рухів закоханої жіночої душі. Новела «Все як треба» – вічна таїна жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних, даремних жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі (про що говорить поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя суб’єктивного «я»: «…о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово, – і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери невловимої, ненав’язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята, розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами». Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» – просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний висновок авторки: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити», чого героїня новели не зуміла.
Новела «Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх законах. Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе на тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть: «Я заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити, я мала в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе; мені більше не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила Перевізникові. Здається, вмерла».
Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела «Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість сторінок? Сидить собі чоловік «під деревом у тіні – звичний для всіх у своєму інвалідному візку» – невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки повзають по його тілу: «Думки про мурашок можуть бути думками про що завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною верствою приховує мої істинні думки – про радість». Радість нерухомої людини – рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від дерева, метелик, що сів на коліно. «Люди проходять повз мене, повертаючись з міста, з роботи, тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не стане… я міг би придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх безнастанно». Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман Марселя Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як пень, але не можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках розповідає, як перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік». Письмо нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю це порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті. «Це – ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане…. Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме тому є так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не спати».
У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської: «Маврині ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається, і не те, що уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося і не збулося» – вустами ляльок промовила істина!
Надруковано : "Літературна Україна" №48-2008
Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.
Маріанна Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій, перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.
Читати прозу письменниці нелегко, непросто. Око, що призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних вузликів, зчіпок-розчіпок, думаю, нічого в її текстах не знайде, але не тому, що там нема, що шукати. Текст має поверхню і дно, тобто вертикаль. Темпоритм розвитку подій максимально сповільнений і притишений. Читання потребує спокійної уваги та співтворчості, і уважний читач обов’язково відчує й напругу пристрасті, й глибину та важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.
На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це – опис найтонших рухів закоханої жіночої душі. Новела «Все як треба» – вічна таїна жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних, даремних жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі (про що говорить поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя суб’єктивного «я»: «…о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово, – і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери невловимої, ненав’язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята, розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами». Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» – просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний висновок авторки: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити», чого героїня новели не зуміла.
Новела «Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх законах. Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе на тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть: «Я заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити, я мала в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе; мені більше не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила Перевізникові. Здається, вмерла».
Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела «Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість сторінок? Сидить собі чоловік «під деревом у тіні – звичний для всіх у своєму інвалідному візку» – невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки повзають по його тілу: «Думки про мурашок можуть бути думками про що завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною верствою приховує мої істинні думки – про радість». Радість нерухомої людини – рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від дерева, метелик, що сів на коліно. «Люди проходять повз мене, повертаючись з міста, з роботи, тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не стане… я міг би придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх безнастанно». Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман Марселя Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як пень, але не можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках розповідає, як перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік». Письмо нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю це порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті. «Це – ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане…. Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме тому є так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не спати».
У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської: «Маврині ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається, і не те, що уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося і не збулося» – вустами ляльок промовила істина!
Надруковано : "Літературна Україна" №48-2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію