Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
2026.02.24
11:28
Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
2026.02.24
05:30
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
2026.02.23
23:31
У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
2026.02.23
21:19
Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
2026.02.23
17:04
Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
