
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
22:26
Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
2025.09.18
21:16
Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
2025.09.18
19:05
Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію