Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.27
07:08
у неміч кануть сни
і сяєво на сході
розвидніється ніч
понад полями дим
нездалі та цупкі
народжені до вроди
слова усе не ті
але усе ж ходім
і сяєво на сході
розвидніється ніч
понад полями дим
нездалі та цупкі
народжені до вроди
слова усе не ті
але усе ж ходім
2026.03.27
06:45
Казковий світ дитячого життя,
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити
2026.03.27
03:35
Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!
Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!
Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
2026.03.26
21:41
Це море лупасить хвилями,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.
Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.
Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
2026.03.26
21:15
Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.
У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.
У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
2026.03.26
17:11
Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!
Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!
Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
2026.03.26
16:48
Соломон Фогельсон (1910-1994)
Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – український шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.
Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – український шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.
2026.03.26
16:26
Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
2026.03.26
15:01
шкандибає вперед за звичкою скоцюрблено роззираючись на місцевість понад свої крихітні окуляри · звіть його хомою чи сявою чи валєрою байдуже · зима завертається сніги пливуть дехто вже ходить без шапки · незнайомі тітки бабки матусі дідусі під пікселем і
2026.03.26
14:16
Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вп
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вп
2026.03.26
12:16
Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.
Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.
Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
2026.03.26
12:05
Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.
Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.
Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
2026.03.26
11:32
Зродилася калина як тужлива пісня
В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як
В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як
2026.03.26
08:25
Зливаєш сотні тонн потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!
Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен образ твій, мов птах,
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!
Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен образ твій, мов птах,
2026.03.26
07:05
Серед ранкової краси
Різноманітної природи
Я - блиск сріблястої роси
І плавний подув прохолоди.
Я голос чистої води
І ніжний запах конюшини
Отут, куди тебе водив
Та заціловував невпинно.
Різноманітної природи
Я - блиск сріблястої роси
І плавний подув прохолоди.
Я голос чистої води
І ніжний запах конюшини
Отут, куди тебе водив
Та заціловував невпинно.
2026.03.26
00:46
Солодке життя починалося з медового місяця, а закінчилося цукровим діабетом.
Де келих по вінця, там і море по коліна.
Той, хто ледве ворушить кінцівками, навряд чи здатний на порухи душі.
Там, де вхід безкоштовний, вихід проблемний.
Словесний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
