Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
2026.10.11
16:56
Ще з часів радянської влади у літературному колі поетами вважалися тільки ті, хто був членом спілки письменників. З моїх пошуків я зрозумів, що Володимир Мацуцький не є членом спілки, а ви називаєте його поетом. Може це ваша особиста думка?
Ні, це не о
2026.10.11
16:33
Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
2026.10.11
15:33
Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
2026.10.11
12:30
Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
2026.10.11
09:42
Ліхтар негаснучий — латунь,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.
Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.
Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
2026.10.11
08:34
Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
2026.10.11
07:16
Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
2026.10.11
00:18
На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
2026.10.10
19:17
Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.
2011
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.
2011
2026.10.10
16:37
Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.
Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.
Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
2026.10.10
16:03
Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
2026.10.10
12:30
Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
2026.10.10
12:23
безперечно святково
і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Корнієнко (1960) /
Рецензії
БІБЛІЙНІ ПРИТЧІ НАЇВНОГО ЖИВОПИСУ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БІБЛІЙНІ ПРИТЧІ НАЇВНОГО ЖИВОПИСУ
І бачив я звірину, що луками йшла. І тіло її було, як тіло вола, а на ногах мала кігті подібні до орлячих. А голова її була – як голова лева, а обличчя її обрамлене чорною щетиною, як у чоловіка. І хижі очі її – ніби очі людські, і вуста – як вуста людини. І мала звірина дві пари чорних вусищ на обличчі своєму закручених догори й донизу. А шкіра звіра була вся поплямована наче квітами-роменами. І зиркав на мене люто той звір. І дивувався я дивом великим.
Аж ось інша звірина, що її я побачив, що лежала у лузі поклавшись на передні лапи, як чоловік. А лапи ті немов руки у сорочці вишиваній. І тіло того звіра так, наче з багатьох горбів воно дивних. А при голові того звіра збоку пташина схожа на папугу. І очі, що дивились на мене були добрі, як очі людини. А на очах тих – окуляри. І говорив він до мене. І після слів тих побачив я між лапами звірини горішка ліщини.
І не міг я збагнути почутого й побаченого, і озирався я, і не було поруч нікого, щоб утлумачити видиво чудесне. Аж почув я голос у собі самому: «Маловіре! Чому шукаєш відповіді обік себе? Хіба не сказано зроду-віку: «Хто перебуває в Мені, а Я в ньому – той плід рясний приносить»? Я виясню тобі сіль того видіння.
Звір перший, то Час Теперішній, що йде луками. А ті луки – вони Життя. І все живе страждає від кігтів звіра та від його ходи. А хижий погляд звірини – то велика невситимість людська часу теперішнього. Дві ж пари чорних вусищ, одна з яких закручена догори а інша донизу, то ознака його двоєдушності, бо говорить про високе, а мислить про низьке. А від орлиного пошугу небесного нічого в ній не знайшлося, тільки кігті терзання божественної природи ніби орлячі вони. Тіло ж вола, що має той звір страшний, і яке всіяне ніби квітами-роменами – прикмета безкінечної глупої людської праці заради тілесного. А ромени на тілі звіра Часу Теперішнього, то зовнішня приваба того глупства безкінечного.
І дивувався я відзнакам людини теперішнього часу, що несла на собі звірина.
А голос, що з високості говорив до мене – продовжував він.
Друга, несхожа на першу, звірина бачена тобою, що лежала на луках поклавшись на передні лапи, і між лапами її горішок малий – я розкажу тобі хто вона. Звір що лежить на луках він є той час, що йде на зміну часу теперішньому. А знамення його – знамення Часу Злагоди. А злагода то суть вічності. І тіло її багатогорбе – віки зібрані у Вічності. А вишиванка на звірові вказує на майбутню українську і слов’янську долю у поході до світової злагоди. І окуляри на добрих очах звіра – про знання великої Книги Життя вони ясують. Вся ж бо премудрість Книги Життя захована у маленькому горішкові. Він є притча, а дається тому, хто дістанеться його зерня. А воно – суть життя. А той птах подібний до папуги, що при голові звіра Вічності, ліворуч – згадка про теперішні часи розбрату і глупства, аби не вертали вони.
* * *
Тут описані дійсні видіння. Щоправда, вони не мої, іншої людини. І лише спроба інтерпретації – моя. Ці видіння відомі не лише в Україні а й у світі. Марія Авксентіївна Приймаченко, українська художниця від Бога, залишила нам цілу низку своїх видінь, серед яких і зображення двох звірів, прочитаних тут емпіріокритичним способом*. Ці дві картини Марії Приймаченко називаються відповідно – «Звір гуляє» і «Звір лапи склав». Про те, що це вихоплені пензлем сни або видіння наяву, говорить і сама художниця:
«Дивлюсь на підлогу (глиняну долівку) – бачу, то звір, а то людина на коні».
Напрочуд асоціативні її твори ніби знаходяться на тонкій межі реального й містичного. Тому вслід за Художницею можна сказати: «Дивимось на Ваші глибоко-психологічні твори і прозріваємо минуле і майбутнє України».
*Спосіб дослідження, в якому чуттєве і раціональне співпрацюють.
Аж ось інша звірина, що її я побачив, що лежала у лузі поклавшись на передні лапи, як чоловік. А лапи ті немов руки у сорочці вишиваній. І тіло того звіра так, наче з багатьох горбів воно дивних. А при голові того звіра збоку пташина схожа на папугу. І очі, що дивились на мене були добрі, як очі людини. А на очах тих – окуляри. І говорив він до мене. І після слів тих побачив я між лапами звірини горішка ліщини.
І не міг я збагнути почутого й побаченого, і озирався я, і не було поруч нікого, щоб утлумачити видиво чудесне. Аж почув я голос у собі самому: «Маловіре! Чому шукаєш відповіді обік себе? Хіба не сказано зроду-віку: «Хто перебуває в Мені, а Я в ньому – той плід рясний приносить»? Я виясню тобі сіль того видіння.
Звір перший, то Час Теперішній, що йде луками. А ті луки – вони Життя. І все живе страждає від кігтів звіра та від його ходи. А хижий погляд звірини – то велика невситимість людська часу теперішнього. Дві ж пари чорних вусищ, одна з яких закручена догори а інша донизу, то ознака його двоєдушності, бо говорить про високе, а мислить про низьке. А від орлиного пошугу небесного нічого в ній не знайшлося, тільки кігті терзання божественної природи ніби орлячі вони. Тіло ж вола, що має той звір страшний, і яке всіяне ніби квітами-роменами – прикмета безкінечної глупої людської праці заради тілесного. А ромени на тілі звіра Часу Теперішнього, то зовнішня приваба того глупства безкінечного.
І дивувався я відзнакам людини теперішнього часу, що несла на собі звірина.
А голос, що з високості говорив до мене – продовжував він.
Друга, несхожа на першу, звірина бачена тобою, що лежала на луках поклавшись на передні лапи, і між лапами її горішок малий – я розкажу тобі хто вона. Звір що лежить на луках він є той час, що йде на зміну часу теперішньому. А знамення його – знамення Часу Злагоди. А злагода то суть вічності. І тіло її багатогорбе – віки зібрані у Вічності. А вишиванка на звірові вказує на майбутню українську і слов’янську долю у поході до світової злагоди. І окуляри на добрих очах звіра – про знання великої Книги Життя вони ясують. Вся ж бо премудрість Книги Життя захована у маленькому горішкові. Він є притча, а дається тому, хто дістанеться його зерня. А воно – суть життя. А той птах подібний до папуги, що при голові звіра Вічності, ліворуч – згадка про теперішні часи розбрату і глупства, аби не вертали вони.
* * *
Тут описані дійсні видіння. Щоправда, вони не мої, іншої людини. І лише спроба інтерпретації – моя. Ці видіння відомі не лише в Україні а й у світі. Марія Авксентіївна Приймаченко, українська художниця від Бога, залишила нам цілу низку своїх видінь, серед яких і зображення двох звірів, прочитаних тут емпіріокритичним способом*. Ці дві картини Марії Приймаченко називаються відповідно – «Звір гуляє» і «Звір лапи склав». Про те, що це вихоплені пензлем сни або видіння наяву, говорить і сама художниця:
«Дивлюсь на підлогу (глиняну долівку) – бачу, то звір, а то людина на коні».
Напрочуд асоціативні її твори ніби знаходяться на тонкій межі реального й містичного. Тому вслід за Художницею можна сказати: «Дивимось на Ваші глибоко-психологічні твори і прозріваємо минуле і майбутнє України».
*Спосіб дослідження, в якому чуттєве і раціональне співпрацюють.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
