ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Маркіяна Рай
2018.12.19 12:56
Що ти, літуне, видів за горизонтами, -
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб уплітав її до сонячного вінця.
Промені, наче спиц

Світлана Майя Залізняк
2018.12.19 10:28
Розцвів нарцис у авторськім єстві.
Стеблом повзе комашка величава.
- Не вказуй... не потрібен шелех твій!
На пуф до мене прийде юнка-пава,
А ти - дозріла, мудра... ти - не та,
яку я намалюю на шпалері.
Зламавсь нарцис...
І просить в ос бинта...

Олександр Сушко
2018.12.19 10:11
Укліщився в сідниченьку зоїл,
Щодня гризе мої творіння, злюка:
- Драглисті, бевзе, віршики твої!
Пегас не кінь, а хвора й лиса курка!

Мій читачу! Сонетяра прости!
Чудовні оди грамузляв ізмалку.
Та це не ґандж, такий у мене стиль,

Ігор Деркач
2018.12.19 08:18
З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:

Віктор Кучерук
2018.12.19 07:57
Від самоти осатанілий,
У плині скорбному ночей, –
Шукаю досі марно тілом
Її довірливе плече.
Ніяк змиритися не можу
Із тим, що стихнув скрип пружин, –
Що на розстеленому ложі
Лежу засмучено один.

Василина Іванина
2018.12.18 20:58
ожеледиця жебрає
на роздоріжжі
_дайте хоч одненьку жертву_
тихо канючить
підступно скалячись
услід перехожим
мовляв
недалеко втечете від мене

Тетяна Левицька
2018.12.18 17:14
День врунився, хмелів учора,
сьогодні - втратив щастя шарм.
І знову хочеться на море
в оазу фінікових пальм.

В тропічнім царстві оживаю,
блакитним лотосом цвіту.
Блаженство неземного раю

Ярослав Чорногуз
2018.12.18 15:50
Мене повчає псевдодруг, як жить,
Хоча молодший віком проти мене.
Та уявля себе «великим» вченим,
Й нема нахабству дикому межі.

І по воді його все пишуть вила –
Він хоче, щоб поліг я на війні.
А він пророком став, був на коні,

Віта Парфенович
2018.12.18 15:27
кому доводити і що?
а головне – то є навіщо?
танцюючи на попелищі,
розплата буде і «расчет»

кому доводити і де?
хто я – я теє добре знаю,
на ранок з кавою чи чаєм,

Олександр Сушко
2018.12.18 11:43
Замріявся (на те я і піїт),
Із пуза долина приємний буркіт.
Померти в ліжку аж під сотню літ
Забаглось між турботливих онуків.

Хай патріоти скніють на війні,
А я на кухні попишу віршата
Про сад, любов, озера та лани.

Любов Бенедишин
2018.12.18 11:23
Хочеться крикнути: «Де ти?» –
У глибину Інтернету.
Між чудасій і докорів
Щастя впізнати своє.

Скрізь – несполохана тиша,
Луни її не колишуть.
Бачити внутрішнім зором

Ігор Шоха
2018.12.18 11:15
Усі ми аплодуємо, буває,
всьому новому, любимо пісні.
І не буває соромно мені,
що долучився із якогось краю
до арії у опері одній.

ІІ
Є фабула. Анонси оминаю я...

Світлана Майя Залізняк
2018.12.18 10:23
Сон...
піднімаюся вище за трави.
Сила тяжіння тепер несуттєва
Ось долітає червіньковий гравій.
Хто ж там зустріне - Евтерпа чи Єва?

Сцени...
ліани...

Віктор Кучерук
2018.12.18 06:36
Як прикро, люба, що не разом
Уже радіється й болить, -
Що ти впокоїлась одразу,
А я - вагаюся що мить.
Зіперсь лякливо на онуків
І, мов зачумлений, стою, -
Собі продовжуючи муку
Та поділяючи твою...

Галина Михайлик
2018.12.17 22:02
сніжно
ніжно
біло

біль
минув
давно -
гадало_ся...

Ігор Шоха
2018.12.17 21:16
Йдемо за обрій інеєм повиті.
Усе насущне маємо з небес.
Неуязвимі, бо за правду биті,
і віковічні, бо Ісус воскрес.

До видимого муляємо ноги
та істині радіємо здаля.
У нас немає битої дороги,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Вадим Василенко
2015.05.16

Іолана Тимочко
2015.03.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Дмитро Кремінь (1953) / Рецензії

 Іван ДЗЮБА
ДМИТРО КРЕМІНЬ:
РОЗМОВА З ДОБОЮ НА КРАЮ ПРІРВИ

Щоб зрозуміти поета, треба піти в його край, - сказав колись Гьоте. Радше за все, йдеться про край поетового дитинства, який дає йому оберіг пам’яті на дорогу в широкий світ. Краєм дитинства і юності Дмитра Кременя було Закарпаття з його тривкою етнокультурою найзахіднішої (а, може, й найдревнішої?) гілки українського роду. А потім його життєва і творча доля чинилася в зовсім іншому краї нашої землі – на Побужжі. Мені здається, це має певне значення для розуміння його поезії. Територіально-ландшафтний розліт: Іршава, Рахів, Ужгород – Казанка, Ольвія, Миколаїв (або ще: Говерла – Кінбурн), - це не тільки діапазон фізичної природи української землі, а й діапазон її історичної пам’яті, діапазон української психоемоційності, ментальності. Це й розростання кореневої системи поетового світу. Більше того, можна припускати, що саме ця душевна транспозиція, погляд із карпатського загір’я дали можливість поетові побачити південноукраїнський світ гостріше й пережити глибше, ніж це здебільше буває з призвичаєним до своїх, хоч яких фантастичних, місць людом. (Так само Борис Мозолевський, щасливий відкривач скіфської пекторалі, побачив скіфський степ під українським небом як ніхто до нього.) У всякому разі, жадоба і запал, з якими поет відкривав для себе південну степову Україну та переймався нею, вів його не лише в скіфсько-еллінську глибину її історії, в міфологію Гіпербореї та Понта Евксінського, амазонок і золотого руна, у виміри середземноморсько-кавказько-азійської причетності, - але й „реверсом” навертав до інших українських земель: Подніпров’я, Полісся, Поділля, до всього простору нашого історичного буття. Але це – в поезії – діятиметься поступово, мірою здобуття власної особистості.
Починалося ж із освоєння «поверхні» степового ландшафту та його житейських реквізитів – у контексті звичної для української радянської поезії романтичної риторики; у перших збірках („Травнева арка”, 1978; „Південне сяйво”, 1982) – з відчутним „комсомольським” присмаком. Зобов’язливі декларації («Я собі світ одкриваю до краплі, //В краплі роси, в краплі води») ще не підтверджуються матерією вірша. Але вже входить у його поезію море – спершу як джерело небуденних вражень, а потім і як стихія позаособових викликів та коригуючий вектор національного покликання: український степ манить до моря, степова культура тяжіє до середземноморської. Починає звучати мотив історичної пам’яті, з’являються запитання до минулого задля його реконструкції та визначення „лінії життя”, а там озивається і „біль віків”. Води Причорномор’я промовляють античною таїною, і поет, поринаючи в них, марить „древніми містами”, які „вже давно потонули”, і в „предковічному румовищі часу” бачить тіні, над якими не владний час, - але вже як над тінями лиш… Невдовзі мотив „потонулості”, Атлантиди як символу неповоротних втрат людства та зусиль побачити й відчути те, що за «пітьмою й намулом» часу, стане одним із постійних у його поезії.
Течія часу пульсує в збірці „Шлях по зорях” (1990) то „рікою Геракліта”, то „стогоном Дніпра”, то „Ольвійським метрономом”, то „Старокозацьким літописом”. У світову всепроминальність болісно вписуються сюжети українських втрат – „де древо роду вічна омела //Вже душить, наче гадь Лаокоона”.
Таке тверезо-драматичне світопочування надає моральної ціни й чуттєвої переконливості і його інтимній ліриці – „музиці любові”. Самовладну „любовну ненаситність” як правду чистого почуття він протиставляє „ситій любові” снобів „на цій пропахлій псиною землі” (тоді ще не було запущено на повну потужність конвеєр „сексу”, але саме його мав на увазі поет). Любов, може, дорожча за скіфське золото, яке є в поезії Дмитра Кременя і символом високості духу. А ще – і рівноцінне золотому диву мистецтво сородичів – музик і живописців, яким буде присвячено чимало його віршів: „Та доки живий ти, щоденно проси у природи // Не просто повторень – святих неповторень життя” („Останній вечір у Манайла”, закарпатського чарівника пензля).
Такі недавні –і вже далекі! - 90-роки минулого століття змінили обличчя України, але гримас болю на ньому не поменшало. Омріяна і здобута нарешті державна незалежність виявилася проблематичною: глибокого оновлення суспільства не відбулося, влада надовго опинилася в руках „другого ешелону” радянської партноменклатури, яка на зміну „розвинутому соціалізму” запровадила „дикий капіталізм”; та й колоніальне минуле не звітрилося; українець не став господарем своєї землі; до історичної травмованості національної ідентичності додалися й глобальні випробування. Шевченкова ідея про Україну „без холопа і без пана” не здійснилася. Пани, щоправда, почасти змінилися – дехто потрапив у панство з холопства: нові „слуги народу” („Але той, хто вийшов із народу, //Більше не повернеться в народ”, - пізніше зіронізує поет). Та іншої України в нас немає, і поет повниться її болями. Вони для нього – невід’ємна частина світового буття, імпульси якого пронизують духовну структуру особистості. Своє переживання образу сучасної України – в силовому полі отих світових імпульсів – поет подає в книзі „Пектораль”, відзначеній Державною премією України імені Тараса Шевченка 1999 року.
Назва книги багато що говорить українському читачеві, оскільки славетна скіфська пектораль, розкопана в кургані нашого степу. – це той культурний символ, завдяки якому українська історія вписується в еллінсько-скіфський історично-культурний простір. Водночас це і символ минущості найвищих злетів людського духу, минущості, якої нікому не уникнути:
За сто століть, як викопають нас,
Ми будемо тихенькі, наче скіфи…
……………………………………..
За сто століть зустрінемось і ми
На золотій, на скіфській пекторалі!
Тож один із наскрізних мотивів і цієї збірки, і кількох наступних – протистояння пам’яті нестримному плинові часу, що безжально змиває в небуття все колись суще. „Я в століттях живу”, „я лечу крізь віки”, - це його поетове заперечення марноти. Він витворює свою часову ретроспективу і перспективу, у перехресних вимірах яких події та постаті дістають часом несподівані ознаки, іноді гротескні. Самі собою зроджуються історичні контамінації бурлескного характеру, на канонічні знаки минулого «відгукуються» потвори нової доби. У вірші про Овідія з’являються «хроніст імперський римського ЦК» і „омонівець комонний із когорти”; в рефлексіях на українські теми поряд з касогами та ордою Батия – „омонище п’яне”; в саду Гетсиманському хоч „хрущі травневі не гудуть”, як в українському, в Шевченка, але є „і білий хліб. І біла хата. І серп. І молот. Прапори…”, отож шлях на Голгофу – наче московською Красною площею під „отецькими поглядами згори” пам’ятних і нам „Синедріона і Пилата”. Така географія і хронографія абсолютів світового зла. І в картині світу поруч опиняються „пантеони й гулаги”, а „храмом скурвленої ери” стає секс-шоп.
Отож за гротеском історичних контамінацій – глибший план: взаємопідсвічування епох, трагічний сарказм часу. Не тільки минуле озивається в сучасному, а й сучасне кидає свій зболений, а часом і глумливий погляд на минуле, яке нині вже не те, що було колись, у собі й для себе. І часом поетові здається, що він іде по „всесвітній трупарні” і гукає собі на поміч самого себе. „А що врятує? Що врятує?” - питається він. Пам’ять людства про самого себе? Але ж – „хто розтопить непам’яті кригу?”. І чи вдасться відновити високість духу, якщо взявшись возводити храм, „возводимо хлів”?
Це не є азартний песимізм чи претензія на якийсь суд історії (суд над історією?). І не натхненні світовпорядкувальні візії чи епічні картини часоплину в дусі, скажімо, потужної риторики Віктора Гюго. Це радше вибіркове суб’єктивне переживання історичної веремії – крізь власні ідеопсихологічні комплекси й душевні стани. Крізь епізоди власної внутрішньої біографії. Недарма поет увесь час у своїх медитаціях звертається до якоїсь неясної, неперсоналізованої (для читача), „стоіменної” коханої, ніби закликаючи її в свідки своїх переживань, а власне, переживаючи з нею разом, - і це надає його візіям та ювеналіадам знаку правдешності й інтимності.
Така ж інтимність – і в постійному діалозі з Україною: він наче разом з нею дивиться на світ, але й разом зі світом, його очима (наскільки це можна уявити) – на неї.
І в «Пекторалі», і в наступних поетичних збірках Дмитра Кременя одним із наскрізних є мотив утрати України. Можна було б назвати цей мотив шевченківським, але він виболений на власне серце, нині, новим поетом нового дня. „Де й коли загубив я Вітчизну?” Скільки ж було боротьби й поривань – від Січі до Майдану, - а в результаті: „вся Вітчизна – як земельний пай”. З мотивом утрати перегукується мотив підміни: „А наша доля, чорна птаха, спить, //В гнізді лелечім висидівши змія». І: „Лелека бідний не спізнав підміни”. В українській народнопоетичній символіці лелека – птах родинного щастя (бо приносить до господи жаданих дітей). Тож метафора змія в лелечім гнізді змушує згадати Шевченкове: Україна „в дупло холодне гадюк напустила”. Є у Кременя й така варіація мотиву підміни: зозуля, що підкладає яйця в чужі гнізда, - настане час, і зозуленята, висиджені довірливою пташкою, викинуть з гнізда її пташат. Це також із народнопоетичної традиції, але, накладаючись на сьогоденну реальність, наповнюється небувало моторошним змістом.
Картину світових підмін доповнює принципова неконтактність фанатів патріотичних протистоянь, здрібнілість самопроголошених „месій” і абсурд рольових змагань за істину: „Усміхалися кривоусті, //Безголосі ревли до звізд”. Або: „Глухонімі нас кличуть на концерти, //А ми писали й пишемо німим”.
У ґрунтовній передмові до „Вибраних творів” (2007) Дмитра Кременя літературознавець Юрій Ковалів окреслює широке коло феноменів української поезії, від бароко до модерну, з якими прямо чи опосередковано може бути співвіднесена його творчість. Слушно. Хіба що можна було б наголосити „шевченківську” енергетичну зарядженість, хоч спеціальних апеляцій до Шевченкових мотивів небагато, - але ж Шевченкова магія пронизує всю українську дійсність, і постійні зустрічі з ним у поета такої вольової постави просто неминучі. Водночас Дмитро Кремінь позиціонує себе в широкому полі сучасної поезії та історично-культурної свідомості. Його тексти насичені – в режимі рухливої дистанції – фактами історії та культури, що створюють інтелектуальну напруженість, яка розряджається пружною афористичністю поетичної мови. Виразна інтертекстуальність створює сітку аналогій, однак Кременю не властиве постмодерністське ухиляння від власної позиції перед феноменом сучасного апокаліпсису. Вольове начало забезпечує цілісність поетичного переживання, що «матеріалізується» у владі ритму. Але це не конструкція, а подих чуття.
…Найхарактерніші риси ідіопоетики Дмитра Кременя знайшли розвиток у останній - поки що – його поетичній збірці „Літній час” (Миколаїв, 2007). Вона означена як „лірика”. Але ця лірика – як і раніше в нього - широко розімкнена в світ і світові підвладна: в тому сенсі, що світ диктує перегру настроїв, пропонує шкалу протистоянь особистості анігіляційному напорові доби. Високі ліричні хвилі у Дмитра Кременя раз у раз скипають гребенями сарказму. Багато гіркоти, але вона згущується в собі, а не розхлюпується навсібіч і абияк.
Це особливо стосується поеми „ANNO DOMINI”, яка посідає центральне місце в збірці і чи не найяскравіше демонструє спосіб поетичного мислення „пізнього” Кременя, означений уже і в „Пекторалі” та „Синопсисі”. Автор дає до неї підзаголовок: „Пропала поема Фрагменти, вихоплені з вогню”. Це свого роду гротескова містерія, в якій перетинаються і стинаються різні рівні життєвого самопочування й самоусвідомлення (повніше: буття духу?) ліричного героя. Власне, це розвиток теми, означеної ще в книзі „Пектораль” - теми української пропалості й пропащості („Загублений манускрипт”: „Спалити рукопис. Довести, //Що нас на світі й не було”). Асоціація не лише з Гоголем, з козацькими грамотами („Де Січ горить уже, горить, //Де грамота пропала”), з тими „грамотами” що їх давали Україні різні завойовники – аж до ленінської „грамоти”, про таємничу пропажу якої говорилося на ХII з’їзді РКП(б) у 1923 році. У нас пропадали не лише грамоти, каже поет, „а наша воля і судьба”. Тобто: „пропала грамота” - це метафора історичної нереалізованості, з волі чужинців або з власного безголов’я. Хоч у поемі „ANNО DOMINI” інтрига починається з нібито особистої втрати – це характерно для Кременя, в якого світові кривди купно чи дробно асимілюються в поетичному „Я”… Автор шукає своє пропале добро. „Що загубив ти в дорозі?” - питає його чорт. Риторичне запитання. Не поему ж. Хто-хто, а наш український чорт це добре знає. Самого себе шукає поет. І Україну. І достеменність світу. Бо все стало не собою. Ірраціональна суєтна сучасність людства окарикатурила його минуле. Правічні фантоми обернулися секундними знахідками телереклам. Золоте руно –всього лиш марка вина, Колізей поріс травою, скіфські високі кургани пішли на паї, небо говорить до людства вже не грімним голосом богів, а скреготом „есемесок”, і Україні об’явилася ріка Мертвовод… Це – фантасмагорія марноти, і пошук «пропалої поеми» дає цій марноті вимір особистої драми (хоч у поета, звісно, особисте завжди й позаособистісне).
Друга жанрова прикмета, яку декларує автор, „фрагментарність” вихоплених з вогню залишків тексту, - це не тільки структурна якість. Це й мотивація гострої, демонстративної колажності поеми. Вона, ця колажність, не зумисна, а є, своєю чергою, відповіддю на непрозорість, невизначеність, хаотичність самої дійсності, її „інтернетного балагану”, в якому перемішалися тіні епох, уламки їхніх культур, релікти минулого й дешеві ноу-хау – в божевіллі споживацтва й азарті гонитви до прірви майбуття чи небуття. В цьому сенсі „фрагменти поеми” справді „вихоплені з вогню” вселенської тріумфальної суєти і несуть на собі сліди стражденної обгорілості.
Пошуки „пропалої поеми” озиваються репліками в діапазоні часопростору від античності до нинішнього „часу веб-сайтів”, від Понту до Колими. Нинішня Україна бачиться як „вертепна країна”, з „вертепним народом”. Але це вже не зовсім той вертеп, який поєднував релігійну драму з гротеском, сакральність із сатирою і натуральністю „низу” життя, і ляльки якого попри все репрезентували стабільну структуру суспільства та його моральних цінностей. Хоч ця вертепна схема ніби й збереглася, але в неї вже вдерлося „світове казино”, відьмочки з „секс-шинку”, герої „парламентського шинку”, „картонні пророки”, які „усе проміняють – Вітчизну, родину і жінку…”. І хоч бувало, що „не один починався месія //В українськім селянськім хліві”, хоч звізда Віфлеєму привела три царіє аж до Києва, і вони в Дніпрі відшукали поему з євангельськими титрами і навіть записали на мобілку українські коляди, але це, швидше, одне із сумнівних припущень, бо ж сучасна Марія і „месію в собі заморила //Від саке, від горілки й вина”.
В поемі – чи то в уривках загубленої поеми – нібито хаотично перелопачуються уламки різних версій згаданого, пережитого, намисленого. Так, це хаос, але хаос, що має високий естетичний потенціал. Численні відлуння історичних і політичних реалій, газетних слоганів, окрушини суспільного побуту, лексичний дріб’язок із минущого дня – все це й інше могло б здатися публіцистично скомпонованим і навмисним, якби не оця нібито випадковість, необов’язковість, довільність, інакше кажучи, нестримна спонтанність, що і вивищує його до рівня поетичної органіки. І в ній однаково безсумнівно звучать і глаголи болю – від того, що втрачено здобутки Майдану, коли „Нас обрали народом народи, // А цього ми зреклися самі» - і знов „ми в країні самі не свої (…) А земля попід нами не наша, //І вже іншої нам не дано”, а тим часом „наші рідні моголи і гунни //На дідівських танцюють гробах”, - але й слова вічного сентименту до рідної землі, що все-таки не втрачена остаточно, поки на неї озивається поетове серце:
…Земля незапам’ятно древня,
У місячнім сяйві така голуба-голуба.
Мене обступають високі-високі дерева.
Мені наспівають високі-високі хліба.
І вийду до степу…
Але знов невідступне:
…І з ним я ділитимусь болем.
Про давнє й недавнє.
Парламент. Майдан, Людомор.
І вічне питання:
Де Марі? Марія? Україна?
Темна ніч, а кажуть нам: десь є.
І самі собі кажемо…
Пошук пропалого закінчується ностальгійним визнанням втрати – і особистої, і більш ніж особистої, бо Марія – не тільки біблійна, а й інтимно біографічна, і та, що мала промовляти за Україну, і це вже не втрати - поразки:
Світове казино
закружляло і нас, закружляло,
І мені так багато дано,
але випало мало.
Чорне море гойда
Сиву хвилю свою з голубою…
Ти була молода.
Де втопили ми щастя з тобою?
Сивий смуток трави
збережи в оберезі.
Це ж оті острови?
Пропливли
на останнім ковчезі…
Трохи сумовитої надії в цьому сумі? Хтозна. Адже раніше було: сучасний ковчег – з іржавим мотором. Певно – не біблійний. А спасенна ріка – Мертвовод…
Шокова терапія поезії? Вона, коли їй сила, не вибирає між долею нації, долею світу і долею людини. Вона універсально адресована. І запросини з небуття, навіть якщо вони стосуються твоєї нації або людства, потребують особистої відповіді. Ще в „Літанії літ” у відповідь на «голос колумбарію”, „захмарний глас: - Ходім” - чувся поетів голос до коханої: „Та я коло безодні постою…”. Голос мужнього прийняття минущості життя. І відкритості трагізмові минущості – як екзистенційний катарсис. Ексгібіціонізмові бездуховності протистоїть воля до життя і соціальної креативності.












Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-03-30 09:34:15
Переглядів сторінки твору 3920
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.102 / 5.5  (5.067 / 5.49)
* Рейтинг "Майстерень" 5.047 / 5.5  (5.058 / 5.54)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.789
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2011.11.23 06:40
Автор у цю хвилину відсутній