ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Вероніка Новікова
2019.05.22 23:44
Ніч збирається на гілках. Що ти назвала страхом?
Шурхотить у траві, тече зі струмком, зазирає у дім.
Одягайся, ходімо.

Не ставай на листок, обійди колосок, не торкайся кори,
На твоєму боці і чорні гори, і їхні вітри.
Як ітимеш повз жовту скелю, не

Анонім Я Саландяк
2019.05.22 18:20
переклав з російської Саландяк

Це цілі Четвертої світової війни. А про методи досягнення в ній перемоги інформує зі слів своїх всеблагих співбесідників інше джерело: “Гедоністичний (насолодний) та морально нестійкий Захід здригнеться та відступить пере

Серго Сокольник
2019.05.22 11:52
Як це сталося... Літній день
І кульбабок щасливі личка...
Пригадалося нині, де
Заколисувала травичка,
Нам нашіптуючи казки
Про кохання, і ми кохались,
Приховавши у квіточки
Тіл оголення, і ховались

Тетяна Левицька
2019.05.22 09:23
Навколішках спокутую провину,
а в чому винна, Боже, в чому ж винна?
Плекала літепло пташиним клекотом.
В'язала спицями з альпаки шалі,
із сонця - китиці, з роси - коралі.
Вкривала маківки сусальним золотом.

Стікала по свічі сльозою в храмі,

Олександр Сушко
2019.05.22 09:03
Тихий київський ранок, гроза відгриміла вночі,
Пахне листом зеленим, людва поспішає на працю...
на Донбасі війна, чорт із кров'ю пече калачі.
Трупи з раю везуть, а води по коліна у шанцях.

Голубіють думки, небеса і широкий Дніпро,
Тополина юга об

Ольга Паучек
2019.05.22 08:53
Будує Лелека гніздо на стовпі,
Сім"ю йому треба створити,..
Гілки тихо падають, падають вниз,
Нема їм за що зачепитись.

Той стовп гордовито і струнко стоїть
Туманами весь оповитий,
Електромережива він захисник

Ігор Деркач
2019.05.22 08:35
Стихає «Отче наш...» у хороводі націй.
І не байдуже тим, кому не все одно,
як будуть павуки кусатися у банці,
які з усіх усюд окупували дно.

Оточення одне міняється на інше.
Куди не подивись – однаково брудне.
Банкіри і бомжі хвилюються найбільш

Олександр Сушко
2019.05.21 19:44
Каже внук: - Прийшов кінець роздраю,
Керівник держави - вищий клас!
Гетьман цей країну об'єднає,
Ощасливить кожного із нас...

Кличе дід онука до порога
І у лоба гепає перстом:
- Будеш ти гигикати недовго,

Світлана Майя Залізняк
2019.05.21 14:59
Як же ми?.." - нашіптує художник.
Приблукав укотре, обійма.
Музонька ошлюблена, тривожна.
Близнюки лепечуть: "...моні... ма..."...

Повагався, розстелив єдваби,
кликав за тополі, став, дуби.
Знову стан русальний зрадця вабив.

Іван Потьомкін
2019.05.21 14:19
Якби Ісус не зупинив Павла
Винищувать усіх його ревнителів у Сірії,
Не знать, чи церква загалом була,
Чи варвари в Христа повірили б.

Марія Дем'янюк
2019.05.21 13:03
Люблю тебе усіма барвами багряних кольорів:
палітрою ніжно-рожевою,
пурпуровими хвилями червоних морів,
відтінками клена порою листопадневою.

Люблю тебе глибокою синявою:
пірнаю у небо, біжу волошковими долинами,
в обіймах твоїх розтікаюся блакит

Любов Бенедишин
2019.05.21 12:09
Знов зустрілись на межі доречності.
(Час портали спрощує і звужує).
Примха долі. Чудеса у решеті…
Ти – мій сон. А я – твоя ілюзія.

21.05.2019

Ніна Виноградська
2019.05.21 08:09
Бузковий час, травнева заметіль,
Серед смарагду – золоті кульбаби.
Гуде святково від нектару джміль,
А від весни повсюди зваби, зваби.

Уже не спить пухнаста сон-трава,
Конвалія видзвонює в дзвіночки.
Під сонценебом отакі дива,

Ігор Деркач
2019.05.21 07:24
Уперте серце не зворушу,
а доля милує мене...
У неї небо ще ясне,
а я уже чекаю стужу.

Якщо недоля омине,
то завоюю юну душу,
зігрію кам'яне.

Серго Сокольник
2019.05.21 01:10
Як у серце вповзає печаль,
І сльоза застигає в очах-
Повернутися хоч би на час
У реальність минулого чар!..
Переглянеш ти фотоальбом,
Від якого так віє теплом,
Ніби мама цілує чоло,
І повернеться, що відійшло...

Віктор Кучерук
2019.05.21 00:02
Може щастя побачу,
Може стріну біду,
Як не буду ледачим
І до тебе піду.
Ти така балакуча
Й так співаєш увись,
Що і я неминуче
Заспіваю колись
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Вадим Василенко
2015.05.16

Іолана Тимочко
2015.03.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Дмитро Кремінь (1953) / Рецензії

 Олександра ІГНАТОВИЧ
MOTTO

Дмитро Кремінь своїм життям поєднує Україну гірську й Україну степову. Думається, як можна органічно перелитися з однієї площини (вертикальної) в іншу (горизонтальну)? І гори, і степ дають відчуття необмеженої свободи. А душа Дм.Кременя вмістилище божественного дару – свободолюбності. Те, що інший в муках добував, відвойовував, стяжав і вмер “обділеним”, – поет має з народження. Тому з молодості перебував у веселості духу, тому “творчі експерименти відстоював на диво спокійно, вдаючись до невинних жартів… навіть сперечався – усміхаючись”[1,12]. Тому поезія (особливо рання) позначена такою вільністю, яку не означує зовнішній світ, а лише спосіб мислення і відчуття автора. Вміння перебувати у такій незалежності від середовища може лише людина царської гідності, над якою не панує інший, а вона вільно і прямо торує свій шлях у житті, бо вона позначена величним духом [3].
Дмитро Кремінь творами своїми не повчає, не вимагає, не примушує реципієнта: “роби зі мною, роби як я, роби краще за мене!”, він не має патента на істину. Він любить світ: небо, землю, море, пісок, мураху й птаха… Він любить жінку, дитину, друзів, ворогів… Він любить історію, суще, майбутнє… Він любить – бо все це є його частинкою, і він є частиною цього… і буде. Бо любити – так само природно, як і відчувати свободу.
Дмитро Кремінь натура цілісна, яка “є для себе всім”. Він настільки сповнений талантом та добродушністю, що може об’єднувати довкола себе людей, землі, історичні пласти. Поет уміє прощати, бути відвертим, вболівати за людей, не судити. І писати – бо пишеться (“Ластівки літають, бо літається…” М.Рильський), тому що життя для нього і радість, і великий смуток.
…І пам’ятає Дмитро Кремінь давнє – кожен носить Бога завжди із собою.

ANDANTE

Народився Дмитро Кремінь у с.Сухій Іршавського району Закарпатської області в сім’ї колгоспника. Навчався у сільській школі, з 8-го класу – учень спеціалізованої (математичної) школи-інтернату в м.Ужгороді. Із 1965 року друкується в обласній пресі (“Закарпатська правда”), а далі “Вітрила 70-71”, у журналі “Ранок”. Виявляє хист до малювання, дипломант конкурсів з дитячого малюнку, учасник міжнародних виставок. Згодом – студент філологічного факультету Ужгродського державного університету.
Поринув у життя творчої інтелігенції міста. Ужгород на той час виявляв інакомисліє. Іван Чендей перебував в опалі за книгу “Березневий сніг”, ізгоями були й Петро Скунць (за поему “Розп’яття”) та Фелікс Кривін (за книгу “Подражание театру”), в житті художників теж відбувалися зрушення: на кін вийшли молоді Л.Кремницька, П.Бедзір, Ф.Семан, ще жив знаменитий Федір Манайло, котрий живив своєю творчістю своєрідний андеграунд міста. До цієї спілки пристав і Дм. Кремінь – тим більше, що йому були близькі і слово, і фарба.
Дмитро Кремінь переніс дух вільнодумства ужгородських кав’ярень до вузу. Готував і видавав (художньо оформлював) свої та “колег по цеху” твори, що звалося на той час самвидавом. У видавництві “Карпати” на 1973 рік мав заплановану до виходу у світ власну поетичну збірку. Але не судилося. Після обшуку в кімнаті гуртожитку щезли і його картини, а згодом і рукопис першої збірки поезій. У стінах університету почалися засідання щодо виключення Дм.Кременя з комсомолу, з університету, публічні “творчі звіти” перед колективом студентів, викладачів філологічного факультету. Загалом, питання ком’ячейкою ставилося одне: “Чому ти, Дмитре, пишеш незрозуміло?” та обговорювалася проблема, як молодому поету “вибратися із багна модернізму?”[6] Сьогодні, правда, це звучить веселіше, ніж тридцять літ тому. Але тоді, коли тоталітарна система ставила вимогу, що мистецтво має бути зрозумілим народові, оголосивши табу на будь-які новації та свободомисліє, доля поета висіла на волосині. Після публічних плюндрувань Дм.Кременя, місця йому на Закарпатті не знайшлося (цей “закарпатський слід” тягнутиметься за автором тривалий час – аж до книги “Елегія троянського вина”).
У результаті післядипломного розподілу Дм.Кременя відправили на працю за межі області. В 1975 році смт Казанка (Миколаївська обл.) стало новим домом для горянина. Тут працював учителем у школі, згодом, у Миколаєві викладав на кафедрі української літератури в педінституті ім. В.Бєлінського (1979–1980), керував обласною літстудією “Джерела”, обіймав посаду заввідділу молодіжної газети (1980–1990). Останніми роками – заступник головного редактора обласної газети “Рідне Прибужжя”. Лауреат республіканської літературної премії ім. В.Чумака (1987), культурологічної премії ім. М.Аркаса (1994).
Перша книга поета вийшла у 1978 році “Травнева арка” (з 1979 р. член Спілки письменників), а далі “Південне сяйво” (1982), “Танок вогню” (1983), “Бурштиновий журавель” (1987), “Шлях по зорях” (1990), “Пектораль” (1999), “Елегія троянського вина” (2001), “Літопис” (2003), “Атлантида під вербою” (2003), “Синопсис” (2005), “Полювання на дикого вепра” (2006), “Вибрані твори” (2007). Виступає Дм.Кремінь і як перекладач з російської, грузинської, осетинської та ін.[5,617]. Його ж твори перекладені білоруською, грузинською, осетинською, російською, англійською та іншими мовами.
Доробок Дм.Кременя поцінований письменниками, критиками, літературознавцями: Коротичем В., Скунцем П., Чендеєм І., Густі В., Мідянкою П., Ковалівом Ю., Сизоненком О., Логвиненко О., та ін.
Нині Дмитро Кремінь поет, перекладач, публіцист – професор Миколаївського філіалу Київського національного університету культури та мистецтв та Південнослов’янського інституту, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (1999) за поетичну книгу симфонію “Пектораль” [7,162].

МОТОТЕКСТ ПРО МОТТО

Художній світ Дмитра Кременя постав як результат своєрідного зміщення пластів, насамперед мистецького: слово і живопис, потім ландшафтного: гори і степ; далі часового: минуле і сучасне. Як його свідомість формувалася образом-словом-фарбою, так і він виражається та впливає на читача множинними подразниками. У нього відсутній нудотно-солодкий етнографізм чи одвічний рустикальний мотив, звичний для нашої поезії; відсутній той неперебутній марґінальний комплекс неповноцінності, а ріднить з попередниками постійний акцент на морально-етичному. Дмитро Кремінь належить до митців-естетів, що занурені у безмежжя свого духовного світу і простежують екзистенційні проблеми та езотерично-метафоричні теми. Поет знає і відчуває дотичні, що пов’язують національне мистецтво зі світовим.
Слово, яким спілкується Дм.Кремінь, складне і витончене, що потребує вдумливого, неспішного прочитання творів. Золота ліхтарня, маєстатичні сатурналії, літанії, мототекст про мотто, ольвійська просодія… й справді, викликають певну зупинку при читанні й провокують замислення й асоціації читача. Тоді й, скажімо, образ сузір’я коня (в однойменному вірші) персоніфікується, тож ми й відчуваємо в ньому людину, котра раптово відчулася вільною.
Зачарований кінь І той, хто сідлав коня,
Ступив у студені трави, Зняв і сідло, й вуздечку.
Поставивши все на кін,– Зняв золоте сідло
Од підків до буйної гриви. І вудила залізні.
Не знати йому овва, Подаленіло село
Чом птаха над ним співала, І луги сінокісні.
Про віщо йому трава До високих зірок
В залізних підковах шептала… Кінь злетіти хотів…
Автор дбає про звукове насичення слова, а не лише змістове. Ауру таємничості перших фраз передають вдалі комбінації зі звуком н: ни, інь, ні, ін, а шум трави через нагнітання-повтор – з, ч, с, вши, ст. Спів птаха переданий сполученнями овва, ава, ом, аха, ала, іщо. Ці поєднання надають поезії мелодійної організації. Ускладнює зміст вірша його побудова. Спочатку схоплюємо наслідок – кінь, що поставив все на кін, лише потім дізнаємося причину: з нього знято і сідло і вуздечка, а отже він сам собі наданий. Тому і цокнув підковами, злітаючи на крилах свободи у небо, а там – перетворився на сузір’я: “Тільки плакало літо за ним / Іржанням сумним кобилиці”. Тепер він остаточно звільнився від земного. “Полетіла на небо” – так кажуть про людську душу, котра покинула цей світ, а у фольклорі кінь – стихійний атрибут ночі, а ніч – мати смерті та сну [2,336]. І згадується В.Хлєбніков: “Когда умирают кони – дышат,/ Когда умирают травы – сохнут,/Когда умирают солнца – они гаснут,/Когда умирают люди – поют песни”. А стати сузір’ям – хіба це не пісня?
Вірш “Сузір’я коня” показовий дібраними образами (до речі, фольклорного походження), бо вони такі, що найчастіше зустрічаються у поезії Дм.Кременя: кінь, золото, зірка, ніч, день, ясно-, літо, явір. А ще серед улюблених Кременевих – вікно, собор, ріка, гора і кольори білий та чорний. З роками чорного кольору в поета дедалі більше. Особливо, коли йдеться про нашу землю “чорну землю чорну землю без уст”. Ота чорнота у Дм.Кременя всепоглинаюча, яка заворожує і лякає, немов чорна людина С.Єсеніна, що стоїть “в головах”.
Стрічається поет із “вавилонською чорною рікою” – рікою розбрату і намарного багатоголосся: “Я вже в чорну ввійшов вавилонську ріку./ Як я жити хотів серед золота й руж! Знав я іншу ріку. Річка звалася Уж”. І річка ця, і місто Ужгород – на віки вічні поселилися в душі поета, як і те андеграундне молоде минуле. Поема-симфонія “Сад” (неперебутня актуальністю, адже показує людину нестандартної вдачі, котра має вижити в зовнішньому середовищі) частково знайомить з життям митця на початку 70-х років, і дає відблиск аж до нинішнього дня поета. Назва твору алегорична і багатозначна: сад – як назва садів, що належали Академу і гуртували людей для науково-мистецького спілкування; сад – як зібрання видатних постатей землі всіх часів; сад – як своєрідна модель “розумної ойкумени” (як колись сприймали місто)[4,29]; сад – інтерпретація світу. Зрештою, сад завжди відображає розуміння світоустрою самим облаштувачем саду. Протягом твору значення слова-символу сад змінюється-переливається як перламутр у всіх вказаних аспектах. Тому через алегоричний зміст проступають і контури самої епохи, і картини міста, і персоналії, з якими був близький автор, і сам ліричний герой.
“Сад стоїть у небес на виду, небо топиться в тому саду” – Мотто симфонії, в якому пізнаємо тих осіб, котрі хотіли б землю засадити едемським садом. Чи готова розумна ойкумена до цього, коли: “…там криваві вертепи…/ І живими вмуровані в склепи/ Учорашні пророки бліді…/ Голоси понад нами іржаві…/ І задушені ми у державі…” – пропонує митець проекцію в сучасність. Так і згадується комсомольське: “Чому ти, Дмитре, пишеш незрозуміло?” Справді, у 70-ті роки, коли був написаний перший варіант поеми-симфонії, таких рядків комсомольцю ліпше було не розуміти.
Відтак спостерігаємо за симфонічною містерією, коли на допомогу приходить Божа Матір (Andante “Аве, Марія”). Колись П.Тичина викликав Марію на руїни України, аби віднайшла хоч розп’яту Христову тінь, як не самого месію. Така ретроспекція немов провадить діалог між минулими трагічними роками і сучасним автору, зводячи дистанцію між ними до нуля. Тепер Марію кличуть нащадки сонячного кларнетиста, аби вона заступилася за сущих, дітей, котрі памятають її сина і мають дар від нього. Але ліричному героєві багато не потрібно від Марії. Аби лише донесла пригорщу праху його до місця призначення. Це прах тієї людини, що перейшла у “чорні ліси”, ставши опришком у смерті: “Тільки в печах крематорію люди співають, хапаючись за серця” – останній спів щирий. Та й як же горіти людині інакше – вона ж “глина співоча”.
Співають “в крематорії” четверо голосів – як чотири сторони світу, як повнота, як справедливість, як чотири євангелісти, що пишуть чотириєвангеліє, як чотири стани буття [2,584]. Але ж це не просто спів – а маєстатичні сатурналії – тут свій порядок. У візії-співі чотирьох голосів залучаються вічні сюжети – від картини П.Брейгеля “Сліпі”, (полотно має витоки з біблійної притчі про те, як сліпий веде незрячого), через собор і Пантеон Любові (де Ісайя викриває лицемір’я, коли людина чтить Бога язиком, але не серцем) та зустріч із всесвітнім нічником (котрий примушує впасти і сад, і голос перед ним на коліна) до умиротворення і прагнення чути голос Господній. І проступає тут новий відтінок символу сад – “саде душі моєї, соборе!” Чується і Гончареве “бережіть собори душ”, а разом з тим сад розуміється як серце, вмістилище морально-етичного, християнського осердя людини (і веде до платонівської та християнської філософської традиції, а відтак до вчень Г.Сковороди, П.Юркевича…) Вчути Господній голос – означає здобути право на творчість. Навіть якщо ополудні (в ранньому віці) доведеться мордуватися, нашпигованому стрілами як св. Себастяну (“Allegro Giocoso Полуденний скін святого Себастяна”). Знову ліричним героєм малюється чітка картина мучеництва святого, що веде нас до згадки полотна Антонелло да Мессіна “Св.Себастян”, ще раз повертаючи нас в епоху Відродження. Коли ж автор у розділі “Grave Сцена весілля в саду” (написаного в орнаментальному ключі) мовить про різні фізіономії любові, то вимальовується в уяві картина Джотто “Юдіф”, де героїня, немов ненароком, відтяла голову Олоферна. І “зависає” у поезії рефреном фраза: «Любить? Не любить? Лю?..» Доказати слово вже несила.
Простежує автор сполучення сад душі – собор – мудрість – храм Софія (“Risoluto Собор саду”). Сигнатура Софії означає й образи просвітленості, світла, духовного зору, прозріння (В.Топоров) [4,67] і визначає собою світ злагоджений, альтернативний хаосу. Роздумовує поет у симфонії – чи вдалося організувати життя України з позицій софійності, а чи “Пролітають літа. Проминає неслава і слава… А конаємо обіч хреста, як Варава і Сава”.
Постійна паралель Дм.Кременя людина-дерево-сад змушує згадувати вражаючі картини поетового ужгородського приятеля художника Павла Бедзіра, котрий в останні роки життя звертався до писання дерев. Часто лише чорно-білою фарбою. І дерева ті – то стрункі й гарні, а частіше гнуті й потворні, з неслухняними конарами та сплутаним гілляччям. Так вони ілюструють перетворення людського саду-душі, що ззовні в людини виявляється менше, ніж у дереві, парсуна якого не може скрити внутрішніх мутацій.
Загалом, кожна талановита особистість за Дм.Кременем – це дерево саду. Поезія “Allegretto Сад – Пантеон” звучить як музичний твір, де САД, повторюється немов акорд, а слова, що поруч нюансують його значення:
САД між землею і небом ніби міст підвісний
ніби міст підвісний провисає між небом і
долом земним…
Завершується симфонія “Плачем за садом”, де ліричний герой сприймає свій відхід як “Відхід-пришестя”. Зрештою, всяка геніальність завжди не на часі: “І, просячи моці Пресвітлому богу, Чотири самотні Ідуть од порогу. І поки не звикнемо Бути навіки, – Зачинені вікна. Зачинені вікна!” А світ мертвих завжди вважався сильнішим і впливовішим за світ живих.
Поема-симфонія твір поліфонічний. Насамперед він синтезує слово-живопис-музику. Порушує низку проблем, в центрі яких перебувають філософські та морально-етичні. Продовжує традиції барокової літератури, що йдуть із “Саду бежественних пісень” Г.Сковороди (адже тут теж мова про, сказати б, “надлюдину”, яка все зрозуміла в цьому житті для себе). Якщо ж Г.Сковорода пропонує епіграф до кожної пісні, то ключ до розділів симфонії Дм.Кремінь ховає в самих розділах тексту: згадані імена, описи картин, своєрідні алюзії. Можливо, симфонія “Сад” найповніше показує на прийоми, засоби творення поезії митцем, водночас демонструючи і життєвий хід подій письменникового життя, і зміщення в одному творі майже всіх тем та проблем, що турбують протягом життя, також поєднує-нашаровує екзистенційні, історіософські, інтимні мотиви; відображає прагнення і очікування поета в земному бутті, тим більше, що це, власне, є твір, який пишеться увесь час. Тому звучить текст так могутньо і щиро. І, як краплина води відображає океан, так “Сад” відтворює художній світ Дм.Кременя. “Чому ти, Дмитре, пишеш незрозуміло?” – згадуємо.

GRACILE

У єретичному Євангелії Х.Борхеса сказано: “Бажаєш побачити те, що ще не бачили очі людські? Подивись на місяць. Хочеш почути те, що ще не чули вуха людські? Послухай голос птаха. Хочеш доторкнутись до того, до чого ще не торкались людські руки? Помацай землю. Істинно кажу, що Бог ще не створив світ”[див.4,43]. Кожного дня митець, відчуваючи “волання тисячі галактик”, прилучається до творення світу, яке триває й по нинішній день.
А хіба світ твориться зрозуміло?
Література:
1. Басараб В. Наш Дмитро Кремінь // Новини Закарпаття. – 1995. – 29 лип.
2. Войтович В. Українська міфологія. – К., 2005.
3. Ґрюн А. Шляхи до свободи. – Львів, 2005.
4. Кримський С. Запити філософських смислів. – К., 2003.
5. Кремінь Т. Віхи життя і творчості Дмитра Кременя // Кремінь Д. Вибрані твори. – Одеса, 2007.
6. Протокол засідання літстудії УжДУ ім.Ю.Гойди від 18 листопада 1974 р. // ekzyl. live journal.com.
7. Федака Д. Пектораль Дмитра Федаки // Календар «Просвіта» на 2003 рік. – Ужгород, 2003. – С.163-166.


Стаття із бібліографічного видання "Письменники Закарпаття - лауреати Шевченківської премії" (2007).





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-03-30 09:36:39
Переглядів сторінки твору 7360
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 4.982 / 5.5  (5.067 / 5.49)
* Рейтинг "Майстерень" 4.929 / 5.5  (5.058 / 5.54)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2011.11.23 06:40
Автор у цю хвилину відсутній