ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Вероніка Новікова
2018.11.21 20:38
Хто твій дім на воді, у який тільки пішки приходиш,
коли втомлена вкрай, коли з'їдена осами вглиб?
Як на березі сядеш, лице розстеливши на воду,
впізнаватимеш наново очі, і голос, і вроду,
хто він буде - твій дім, де він буде - відродження дім?

Мо

Сонце Місяць
2018.11.21 18:24
незалежний від факторів автор
випромінює оптимізм
крізь континуум & постфактум

цирк ідей у славетнім аллє
парадує за браво & біс
від любителів ріжних шаленств

Іван Потьомкін
2018.11.21 17:50
Не по мені убивці часу,
Не відають, нащо з’явилися на світ.
Нудяться життям, тонуть в оковитій,
Готові вмерти будь-якої миті.

Микола Дудар
2018.11.21 17:20
Занавеска белая в окошке…
Вновь январь на улице твоей
Ветер на усах бездомной кошки
Бьет тревогу серый воробей…
Пусть трамвай умчался словно леший -
В нем железа хватит лет на сто!
Вот старик домой идет, он пеший
Дом его не близко, под мостом

Анна Віталія Палій
2018.11.21 17:07
Якось спекотною пустелею ішли двоє подорожніх. Вони вже досить притомилися, коли натрапили на оазу, де уздовж потоку росли дерева. Добре зголоднілі, напилися води із джерела, що било поряд, побачили над рікою дерево з великими плодами. Одначе забратися на

Анна Віталія Палій
2018.11.21 16:53
Тут нема нічого абсолютного,
Де будильник ще коротить час.
Де ідеш пустелею (а людно як!),
Міражами, рідними для нас.

Дзеркала, і вигляди, і вигоди,
Лживі переваги на кону.
Терези схитнулися невидимо, –

Ігор Шоха
2018.11.21 10:42
А в екзилі цезарі
уручили бездарі
естафету в руку із руки.
Кругова порука
то єдина штука,
що єднає владу на віки.

***

Олексій Могиленко
2018.11.21 08:21
Давай помовчимо.В обіймах тиші
душі торкнеться зрима Вічність,
озветься помислом Всевишній,
жадане небо стане ближче
і вщухне біль,що тіло тисне.
Бо ж ми удвох!Разом!Не треба ліпше.

Не треба слів.Вони вже лишні.

Олександр Сушко
2018.11.21 06:54
Синочкові забаглося борща
І часничку пахучого головку.
Казав Господь: "Не мстися, а прощай,
Під ляпаси мости хутенько щоку.

Але у двері гримнула біда,.
Летять у рай з Украйни душі клином.
Бо у сусіда заповідь не та -

Домінік Арфіст
2018.11.21 02:14
Бог прийде Єві ксу заплітати
як донечці перед весіллям мати
наллє печалі в очі молоді…
віночком пустить по святій воді
Адама напувати у сади
де небо починається з води
де Каїнова б’ється параноя
де звірі добираються до Ноя

Юлія Стиркіна
2018.11.21 00:30
Я сама не піду.
Прожени мене, щоб від образи
я писала вірші
і яскраві, і гнівні – тобі.
На холоднім льоду
залиши мене, чуєш, відразу,
чим раніше, тим краще –
хай гірше не буде біди.

Володимир Бойко
2018.11.20 22:47
Нікому не повідаю про те,
Нікому ані гадки, ані слова,
Про те, що раз, як папороть цвіте
Потайно, веселково-загадково.

Про теє, що заховано на дні
Тривожного закоханого серця.
Пригадуючи очі весняні,

Володимир Півторак
2018.11.20 19:08
Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
І не подітись від нього,
з ковдри зробивши кокон.
Звісно, цей сніг знайомий
кожному, хто один.
Звісно, розтане.
Так само, як тануть роки.

Іван Потьомкін
2018.11.20 14:41
Можливо, вчені знають те,
Що мені поки що здається дивом:
Листом покривалось дерево навесні,
А восени, як і всі, бронзові шати скинуло.
Та ось у передзим’я на подив невігласам
Оголене дерево раптом... розквітло.
Дощі періщать, холодом пройма,
А

Олександр Сушко
2018.11.20 12:52
Ланцюг душевної неволі,
Напій гіркавий з полину...
Пішов би в тиш уже...за обрій,
Трима на світі лиш онук.

Я розлюбив. Лежав у любки,
Крутив чуттєвості самум.
Моя ж любов наклала руки,

Віктор Кучерук
2018.11.20 05:40
То хліба черствого скоринка,
То мед з ікрою день при дні, –
Чому, немов невірна жінка,
Ти, доле, зраджуєш мені?
Чому прийшов і не затримавсь
Я там, куди ти привела, –
Чому сумую знов за кимось,
Немов за вітром ковила?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Євген Лінивий
2018.10.20

Місіс Анонім
2018.09.08

Анна Чіпко
2018.09.07

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Синюк (1975) / Проза

 Моя євроїнтеграція, або подорожні враження з Вроцлава і околиць
МОЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ,абоподорожні враження з Вроцлава і околиць.
Коли я в’їжджав до Польщі, вона зустріла мене біло-червоним трепетом державних прапорів, летючим суголоссям урочистих хорів і мідним громом військових оркестрів.
Адже на календарі значилось одинадцяте листопада, а для наших західних сусідів ця дата – особлива. День Незалежності.

1. Незалежність по-польськи.
Свою державність поляки шанують і бережуть. Щоправда на кордоні складається враження, що найбільше бережуть якраз від українців. Молодий прикордонник з чотирма личками на круглому кашкеті видивлявся моє фото в паспорті, крутив так і сяк написане бездоганним канцелярським діалектом польської мови запрошення Дольношльонського відділу Спілки літераторів Польщі на Четвертий Міжнародний фестиваль “Поети без кордонів”, розпитував скільки маю грошей і чому вибрався до Польщі саме сьогодні… Миловидна пані в сірому балоновому мундирі митної служби була щиро здивована тим, що не віз на територію ІІІ Речі Посполитої ані алкогольних напоїв, ані тютюнових виробів, а ще більше тим, що на згадану територію віз – книжками.
Втім на територію євросоюзу таки пропустили. Причому не тільки мене, але й банку паштету, зробленого особисто дружиною з м’яса вирощеної в Україні свинюки. Зазначаю цей факт, бо взагалі до чужих м’ясопродуктів поляки ставляться ревниво – у самих перевиробництво, закупівельні ціни падають... Але думаю, що порівняно з тими тисячами тонн виробленого в Польщі м’яса, які в останнє десятиліття легальними і не дуже шляхами потрапили на наш ринок, баночка паштету, хай навіть і літрова – то не така велика диверсія.
Але ось останній шлагбаум піднято, старенький, проте досить жвавий “Ікарус” зеленого кольору виривається на прямий простір автостради. Мелькають за вікном грона вогнів першихї польських містечок, а на маленькому приймачі китайського виробництва цілком пристойно прослуховується перша програма Польського радіо. Майже одразу натрапляю на цікаву передачу – так зване слуховісько. Це – своєрідний аудіофільм. Актори не просто читають свій текст, але грають ролі засобами голосу, доповненими різноманітними звуковими ефектами (скрип кроків, музика, шум автомобіля, тощо…) Часами забуваєш, що перед тобою немає відеоряду – настільки виразно постають в уяві події і персонажі. Традиція цього жанру тягнеться ще з довоєнного радіомовлення, а тематика аудіофільмів різноманітна – від мелодрам і детективів до історичних замальовок. Мені особисто дуже шкода, що такий жанр поки що не культивується нашими радіостанціями, зокрема і тернопільськими. Адже будучи значно дешевшими у виробництві від відеофільмів вони посідають значне місце в електронному сегменті культурно-інформаційному просторі. Ба навіть більше – в Україні, де відеосегмент (як телевізійний, так і прокатний) інформаційного простору, м’яко кажучи – не надто український, жанр аудіофільму міг би мати значно більше значення, аніж в Польщі, де і телебачення є направду польським - як за мовою трансляції. так і за добором трансльованого продукту.
Незалежність власного інформаційно – культурного простору є наразі однією з підвалин державної незалежності для наших західних сусідів. Власне цей урок вони винесли з попередніх століть. Коли в добу поділів і окупацій Польща зникала з адміністративних карт – вона залишалася в політичному просторі Європи і світу, в свідомості кожного поляка саме культурою, творами, які внесли до світової скарбниці Словацький і Шопен, Матейко і Сєнкєвіч. Може саме тому і нині, навіть у наймодерніших технічно жанрах, поруч із запозиченням найновіших здобутків технології двадцять першого століття бачимо зв’язок із багатолітньою традицією – чи в літературі, чи в музиці, чи в телесеріалі.
Польський телесеріал для мене до речі був і залишається загадкою. Наші вітчизняні (написати “українські” рука не піднімається) канали і канальчики, клепаючи телепродукт, у якому українського хіба що титри, та уніформа на злісних і тупуватих міліціонерах, пояснюють свою прив’язаність до “общєпонятного язика” тим, що Україна з її сорокамільйонним населенням не є достатньо великим ринком для того, аби україномовний серіал був рентабельним. І от кручуся ночами, все думаю – а як же польські телевізійники, в країні з населенням навіть меншим як в Україні,примудряються щороку продукувати кільканадцять цілком пристойних серіалів? Невже працюють собі на збиток? Чи може рентабельність нашої телевізії точно така, як металургійних гігантів радянських часів? Не знаю. Певен тільки одного - без цілісного і захищеного, направду українського культурного простору не бачити нам рівня Польщі ні в державному житті, ні в економічному добробуті. І відвоювання цього інформаційно-культурного простору треба починати вже зараз. З чого саме починати? Найкраще – з неможливого! Адже українцям, особливо західнякам, саме неможливі речі вдаються найкраще. Вдалися б, я певен, і відеофільми за текстами Лесі Романчук, Богдана Бастюка, Богдана Грабовського, Олени Сурм’як – Козаренко, якби за них взялась котрась із львівських, івано-франківських, тернопільських телекомпаній.
З Лодзі до Вроцлава ту ж першу програму слухаю вже з потужних динаміків рейсового автобуса. Усі передачі – від дотепних дитячих вікторин до музичних номерів присвячені темі незалежності і людям, які до цієї незалежності спричинилися. Адже на відміну від парламентсько-номенклатурного здобуття незадлежності Україною, до Польщі свобода прийшла в солдатській шинелі легіонів Пілсудського. Звідси – така повага, а то й сентимент до війська. Звідси – і те, що центром урочистостей стала могила Невідомого солдата у Варшаві: покладання вінків першими особами, невеликий військовий парад. Його цікавою особливістю стало те, що поруч із воїнами в одностроях сучасного Війська Польського пройшли і репрезентаційні групи, які відтворювали вигляд усіх збройних формацій, що боролись за незалежність Польщі у двадцятому столітті незалежно від їх політичних орієнтацій. Слідом за сірими шеренгами “легіонів Пілсудського” ішла кінна лава “уланів тридцять дев’ятого”. Радянські кухвайки і автомати ППШ “Народного війська Польського” контрастували з мундирами Армії Крайової… Згадано й пошановано усіх людей, які йшли різними дорогами до одної мети – вільної Польщі, яка й стала їх спільним надбанням.

2. Вратислав… Бреслау… Вроцлав.
Згідно зі статистичними довідниками це місто нараховує близько 765 тисяч мешканців, є найкрупнішим промисловим, транспортним та культурним центром південно-західної Польщі. За тисячу з лишком років своєї писаної історії землі Вроцлав входив до складу польських князівств династії Пястів і Чеського королівства, Габсбурської Австрії і королівства Прусії, Другого і третього Райхів, а з 1945 року перебуває в складі Польщі. Кожна епоха залишила свій слід в історії цього міста і його архітектурному спадку. Стрімка готика готичної катедри на Тумському острові (в історичному серці міста) сусідить з пишно-кремовою спорудою Університету, а важко-червоняста забудова часів кайзера Вільгельма – з сірим бетонним бункером часів Другої Світової.
В типово німецькому за архітектурою соборі темно-червоної цегли - катедра Вроцлавсько - Гданської єпархії УГКЦ.
Серед людей з якими довелося поспілкуватись раз-по–раз траплялися нащадки виходців із Теребовлі, Луцька, Львова, які виїхали до Польщі в сорокових роках минулого століття. Виїхали, прихопивши з собою не тільки пам’ятник видатному драматургу Александру Фредро (зараз він стоїть біля Вроцлавської ратуші), але й славетну бібліотеку графів Осолінських – львівський Оссолінеум.
Зараз ця бібліотека також працює у Вроцлаві. Потреби наукової роботи вимусили мене оформити читацький квиток до Осолінеуму, і мушу сказати, що не мав нагоди пошкодувати про витрачені на нього десять злотих. Для зручної і ефективної роботи користувачів продумано все до дрібниць: від електронного каталога суміщеного із автоматизованою системою замовлення книг до оснащення самого читального залу. Цікава деталь – на відміну від наших бібліотек, де обличчя працівників всуціль жіночі, в Осолінеумі у відділі обслуговування працюють чоловіки.
Отож, до обіду я розкошував серед праць знаних польських та європейцських книгознавців, а по обіді відбувались організовані Дольношльонським відділом Спілки Літераторів Польщі та особисто секретарем відділу А. Сочинським творчі зустрічі: у Клубі Музики і Літератури, міській бібліотеці номер 34, клубі літніх людей. Основною темою розмови була прелюдія в прозі “Троянда в січкарні”, польський переклад якої нещодавно зробив А. Сочинський. Відрадно, що бесіди не скочувались до історичних порахунків на тему хто кому більше винен (хоча траплялися серед співрозмовників і поодинокі “патентовані патріоти польських кресів”), а більше торкались необхідності взаємопізнання і взаєморозуміння українського і польського народів, взаємодопомоги у подоланні викликів двадцять першого століття.
Загалом же відчувається, що культурне життя Вроцлава дуже насичене, хоча й зозосереджене по невеликих клубних залах на 70-100 місць. Зокрема зустрічі в клубі музики і літератури передував виступ студентського ансамблю гітаристів. Гарно звучали на п’ятьох гітарах твори композиторів двадцятого століття, але справжнььою вершиною того концерту стало виконання Інвенції Й.С. Баха та Сарабанди Г.Ф. Генделя. А наступного дня я побачив свіжу афішу і щиро позаздрив вроцлав’янам – в одному із залів міста камерний оркестр мав виконувати “Бранденбурзькі концерти“ Баха. До моєї глибокої печалі потрапити на той концерт аж ніяк не випадало, бо в той день уже належало бути в містечку Поляніца-Здруй, на фестивалі “Поети без кордонів”.
3. Чотири дні поезії
Фестиваль “Поети без кордонів” уже четвертий рік поспіль організовується Дольношльонським відділом Спілки літераторів Польщі та його президентом Анджеєм Бартинським, у тісній співпраці із владою невеликого курортного містечка Поляніца-Здруй.
Сьогоріч окрім знаних (і менше знаних) польських поетів у фестивалі брали участь літератори з Чехії, Німеччини, В’єтнаму. Із трьох запрошених українських поетів в силу ряду причин представляти країну довелося тільки авторові цих рядків.
Фестивальні заходи пройшли у Відпочинковому закладі “Наш Дім”, де й проживали учасники фестивалю. За плануванням та побудовою це – типовий готель доби соціалізму. Проте любовно вписаний будівельниками в ландшафт оточуючих гір, переобладнаний та доглянутий теперішнім власником він справляє тепле, не казарменне, а якраз домашнє враження.
Отож у затишній кав’ярні “Нашого дому” відбулось офіційне відкриття фестивалю. Анджей Бартинський у вступній промові визначив гасло фестивалю: “Поезія. Мир. Порозуміння”, оскільки саме поети найбільше можуть спричинитися до порозуміння, а відтак і миру між народами.
Офіціоз був недовгим, церемонія відкриття плавно переросла в розмову про сучасний стан польської поезії, її здобутки і проблеми. Віце-президент Спілки літераторів Польщі Яцек Кайтох акцетував увагу на тому, що поезія роегіональної Польщі є наразі цікавішою від поезії столичної. Проте як регіональні так і столичні поети мають ті самі проблеми: зруйнована ситстема розповсюдження поетичної книги, видавництва не платять гонорарів, ба навіть вимагають коштів на видання книги, відтак поезією можуть займатись або пенсіонери, або ті, хто знайшов спонсорів (картина до болю знайома і українським шанувальникам поезії, чи не так? – С.С.). Польська поезія в питанні доступності читачеві відкинута на рівень сімнадцятого століття. Поет Януш Конюш зупинився на проблемі взаємин поезії та сучасних засобів масової інформації. В Польщі телебачення та Інтернент витісняють звичку до читання. Саме тому велику актуальність має акція “Польща читає дітям”.
Наступним, направду поетичним заходом, стала “Ніч поезії”. При світлі свіч ішов по колу мікрофон, звучали вірші. Особисто мені трохи дивним було тотальне домінування верлібру, адже класична польська поезія стала для мене одним із зразків тонкої і точної рими.
Наступного дня учасники фестивалю виїхали до Клодзка – тридцятитисячного міста, цікавого архітектурними пам’ятками ХІІІ-ХVІІІ століть. Над містом нависає важка гранчаста фортеця, збудована за наказом короля Прусії Фрідріха Другого. Того самого короля-солдафона, який елітою своєї держави зробив військо, способом життя суспільства – муштру, але при всьому тому полюбляв в часи дозвілля помузикувати на флейті. Хто зна з якими думками приймав цей король батька свого придворного диригента, скромного вчителя музики із сусідньої, не раз битої його “зольдатами”, Саксонії. Але тепер, в Клодзку у старому готичному костьолі щороку проходять фестивалі органної музики. І з – під пальців кращих органістів світу злітає увись музика того скромного провінційного вчителя музики. І возноситься над готичними шпилями, над захованим в річковій долині містом, над темними зубцями пруської фортеці-тюрми. Возноситься – і летить над світом, аби “будити в людині совість і вести її до Бога”…
А по обіді свою творчість презентували зарубіжні учасники фестивалю. Чеська поетка Вера Копецка розповіла про “Польсько-Чеські дні поезії”, які щорічно проводяться в Бромові, презентувала збірники, видані за підсумками цих поетичних фестивалів. З новинками поетичного доробку виступили Ханьо Вінклер, Штефан Зайонц, Хорст Кайн з Німеччини, в’єтнамець Лам Кванг Ми, чеська поетка Емілія Сікорова-Козубікова. Автор цих рядків представив переклад на українську мову вірша А. Бартинського “Лист до поета” та кілька власних віршів.
Своєрідним підсумком фестивалю стала поетична бесіда в ході якої учасники поділилися свіжими творчими знахідками і новими віршами, обговорили зміст спільного підсумкового звернення учасників фестивалю.
Не менш цінними від офіційних заходів виявилось і неофіційне спілкування. Поети обмінювались не тільки думками і враженнями, але й матеріалами, потрібними для подальшої роботи. Зокрема автор цих рядків надав зацікавленим поетам записи українських народних пісень Галицько-Волинського регіону. Натомість від німецького поета Ханьо Вінклера отримав Біблію, ілюстровану репродукціями малярських і графічних робіт Альбрехта Дюрера, сценічний етюд про якого вже давно в роботі.
4. Подорож в долину ріки Барич.
В п’ятій годині ранку, коли небо над Поляніцею ще було вкрите морозяно-колючими зорями, від подовгастого бруска готелю “Наш дім” відділилися дві постаті…
Швидким кроком перетнуди спляче містечко, дістались автобусної зупинки. до цієї ж зупинки через кілька хвилин підкотив старенький, але охайний автобус “Єльч”, котрий того ранку здійснював перший рейс на Вроцлав.
Таким було моє прощання з Поляніцею зразка 2007-го року. Хоча й вабила перспектива підсумкового спілкування з колегами-поетами, сніданку та обіду в кращих традиціях польської кухні (а в ставленні до перспективи смачно і поживно поїсти ми одні від других втекли недалеко!) – мусили зірватись так рано і утекти майже по-англійському.
Інакше ніяк не виходило виконати заплановану Альфом Сочинським програму. Ще торік він хотів продемонструвати мені об’єкт своїх клопотів і задоволення – заміський будиночок в селі Стара Гута. Тоді на це не вистачило часу. Тепер Альф серйозно налаштувався на реванш. Тому – замість смакот поляніцької кухні (один цибульовий крупнік чого вартий…) снідаємо заготовленими звечора бутербродами, роззираємось у вікна на безподобні у відблисках перших сонячних променів пейзажі і обмінюємось враженнями. Через деякий час на центральному автовокзалі Вроцлава перекидаємо свої клунки з міжміського “Єльча” в міський автобус маршруту N, добираємось до Альфової домівки, де на нас уже чекає його “Матіз”. Машинка не екзотична і в нас, з числа тих, що зсередини видаються більшими ніж ззовні. За габаритами “Матіз” можна порівняти з горбатеньким запорожцем (“965”), але на його задньому сидінні почуваєшся майже так само вільно, як у “сьомому” жигулі. Двигунець в об’ємі не досягає і літра. Проте саме він за якийсь час розганяє “Матізик” на заміській трасі до ста десяти кілометрів за годину. І з поведінки машинки видно, що це зовсім не межа її можливостей. Взагалі в дорожньому русі нашими сусідами є здебільшого такі ж малюки-мікролітражки – від різнойменної ультрасучасної дрібноти азійського виробництва до найбільш знаного витвору польського соціалістичного автопрому – “Фіата –126п”, легендарного в Польщі та за її межами “Малюха”. Чи то вдвічі вищі від наших ціни на пальне даються взнаки, чи не так просто дати собі ради більшою машиною на вузеньких вуличках старовинних міст. До речі – і дороги місцевог значення, порівняно з нашими районками видаються нереально вузькими. На таку вузеньку повятову доріжку ми невдовзі і звертаємо. За вікнами одне по одному змінюються села з мансардними будиночками і старими німецькими стайнями з червоної цегли, вкриті кукурудзяними штурпаками піскуваті поля. Смужки соснових лісів ставали дедалі частішими, роблячи пейзаж за вікном все більше подібним на мою рідну Шумщину. Асфальт європейського рівня змінюється цілком пострадянським, а останній – плавно перетікає в піщану лісову грунтовку достоту таку як скажімо – між Антонівцями і Смигою.
Втім, основна приваба цієї латочки землі на межі двох воєводств – зовсім не у зручності транспортного сполучення. ЇЇ визначальна риса - екологія. Саме задля віддаленості від міського шуму і загазованості Альф Сочинські прикупив тут латочку колишньої “пегеерівської ” (радгоспної)луки під лісом. Посадив трохи дерев, окультурив ставочок-копанку, поставив спершу господарський блок, а згодом – і будиночок з мансардою.
Знадвору будиночок має щонайбільше 5х5 метрів. Зате всередині, завдяки ретельному плануванню є все необхідне і для проживання (особливо в літні місяці) і для творчості.
Оцінивши самодостатню ошатність будиночка, пройшовшись осіннім лісом, вирушаємо ближче до цивілізації. Дорога постуаово підвищує свій статус: грунтовка, брукована соша (такою я малим їздив до діда і баби в Тетильківці- шановні читачі пригадають собі цю назву бо в селі народився Арсен Річинський), асфальт. Біля нічим не примітного струмка, пропущеного під дорожним полотном в трубі, Альф пригальмовує і пояснює, що до вересня 1939 року саме тут проходив кордон Другої Жечі і Третього Райху.
за короткий час добираємось до Кросніц – центру гміни в повіті Міліч. З огляду на чисельність населення, яка не перевищує двох тисяч, Кросніце вважаються селом. А проте забудова цього населеного пункту – цілком містечкова.Одно-двоповерхові приватні будиночки сусідять із цілком сучасними п’ятиповерхівками. В центрі Кросніц – парк із екзотичними деревами. В парку – два ошатних палаци. Один – колишня резиденція графів Фольмарштайнів. Зараз тут міститься адмміністрація гміни. Другий – споруджений ще 1860 року графом Адальбертом фон дер Гецке Фольмарштайном лікувальний заклад для дітей-сиріт та психічно хворих дітей. зараз тут – державний психоневрологічний санаторій.
На відміну від еклектичних графських палаців Кросніцький центр культури виглядає цілком модерново. Сюди й зібралися жителі Кросніц після вечірньої відправи в костьолі. Цікаво, що якось паралельно із нашою творчою зустріччю проходила ще одна культурна акція – своєрідна презентація села Лендзіни Кросніцької гміни. Стіни залу були прикрашені пейзажними фотографіями села і околиць, бажаючі могли скуштувати традиційні страви лендзінських господинь.
А далі були вірші і пісні, розмова про “Троянду в січкарні”, вечеря в гомстинній квартирі двавніх знайомих Альфа –і ночівля в зручному розкладному кріслі. А зранку на нас чекав Одолянув.
Зважаючи на неблизьку відстань і малу знайомість дороги, виїхали ми із запасом часу. Проте в дорозі жодних несподіванок не трапилось. Маленька машинка бадьоро докотилась повз акуратні червоноцегляні села, піскуваті поля та соснові переліски до Однолянова.
Ранкові години ми використали якнайкраще – на знайомство із центром міста. зайшли в старовинний костьол, центральну площу Ринок з неоготичною червономурованою ратушею і колом столітніх триповерхових будиночків із затишними крамничками на перших поверхах. Мене зацікавили, звісна річ – книгарні. В обох основу репертуару складають підручники та художня література, включена до навчальних програм. Альф припустив, що в книгарнях мали би бути і оголошення про нашу творчу зустріч. Однак в жодній книгарні ми таких оголошень не знайшли. Натомість видрукуваний на кольоровому принтері вишуканий аркуш оголошення красувався у вітрині… аптеки.
Одолянувський ліцей має вже шістдесятилітню історію. Розташувався він в статечному палацику повітового староства (Одолянув був повітовим містом в часи пруського панування і в добу ІІ Речі Посполитої).Високі арчасті склепіння, лункі коридори і затишні класи одразу налаштовують на класику і традиції.
Як з’ясувалось – однією із традицій ліцею є мистецька самодіяльність учнів. Ще з п’ятдесятих років у ліцеї діє драматичний гурток, кілька музичних колективів. Нам трапилась нагода побачити один із масових заходів з числа організованих ліцеїстами. Літературно-музична година за творами Агнєшки Осецкої пройшла на одній хвилі, на високому рівні виконання і викликаних ним емоцій (певний дисонанс викликав хіба один, не дуже мудрий, вірш самої покійної поетки). Юні аматори сцени не посто співали і читали вірші – вони творили живі образи, будували цілі міні-спектаклі. І я знову зловив себе на думці: великим щастям цієї молоді є те, що вони зросли в рідному і рідномовному культурному середовищі, що відчувають себе спадкоємцями музичної традиції, яка тягнеться від зередньовічних міських балад до авторської пісні вісімдесятих років минулого вже століття, від полонезів Огінського – до сучасної польської музики. Нам, українцям, виплекати такий культурно-мистецький простір – ще тільки належить.
Після мистецького дійства віце-бурмістр Яніцкі запросив на піший прохід по Одолянову. Здавалося б – чим може зацікавити містечко з населенням у п’ять тисяч мешканців, віддалене від адміністративних та культурних центрів? Але маленький Одолянув переконливо доводить, що для справжньої культури провінції не існує. Місто має своє обличчя, свій неповторний стиль.
Вже при в’їзді з боку Вроцлава приїжджих зустрічає монументальна брама “Шестисотліття Одолянова”, оздоблена гранітними таблицями із зображеннями знакових подій історії міста та списком усіх чотирнадцяти тисяч мешканців гміни Одолянув станом на день шестисотлітнього ювілею.
За брамою розстеляється простір нещодавно закладеного парку імені Шкестисотліття Одолянова. Власне, це ще контур парку, окреслений недавно посадженими тендітними деревцятами. Проте вже зараз та можна подивитись зоологічний куточок і екстремальні змаганняз маунтін-байку (на спорудженому силами міської молоді велосипедному трампліні, оглянути типову для Великопольщі селянську садибу і Альтанку Любові. А побачивши все це – можна уявити яким розкішним стане цей, виплеканий з мудрою дбайливістю парк років через п’ятнадцять… Уявити буде дуже навіть не складно – варто тільки побачити доглянутий центр міста, ошатну гімназію ім. Івана-Павла ІІ з прибудованим гуртожитком і сучасним стадіоном, будинок культури з музеєм, повним старожитностей і бібліотеку з сучасним технічним оснащенням, поліклініку і дитячий садок ім. Вінні- Пуха (втім за знаною звичкою полонізувати все іноземне поляки перейменували цього британського ведмедя на Кубуся-Пухатка). Справді, навіть в середині листопада Однолянув виглядає як місто чистоти і квітів.
І не варто думати, що благоустрій міста досягається незліченними податковими надходженнями в місцевий бюджет з боку промислових гігантів. Єдиним потужним проомисловим об’єктом на території гміни є місцеве відділення польського нафтогазового акціонерного товариства, яке експлуатує місцеві родовища природного газу. Кирім того на території гміни працюють ще три невеликі переробні підприємства. Однак ощадне і розсудливе витрачання коштів місцевого бюджету та спонсорських надходжень надають Одолянову вигляду міста в якому хотілося б оселитись.
Втім, гостинні господарі виявились далекими від махрового містечкового шовінізму і продемонструвавши лаконічно, але вичерпно власні здобутки, повезли нас подивитись і цікавинку сусідньої гміни – мисливський палацик князів Радзівіллів в Антоніні.
Таких палациків один з найбагатших родів першої Речі Посполитої набудував десятками. Навіть в моєму рідному Шумську був такий палац з розкішною картинною галереєю. Після Другої світової війни на його фундаментах радянські визволителі побудували машинно-тракторну станцію. Занепадав потихеньку і дерев’яний палацик в Антоніні. Аж ось ретельні мистецтвознавці з’ясували, що саме в цьому палацику 1828 року провів кілька днів тоді ще відомий у надто вузьких колах вісімнадцятирічний Фридерик Францішек Шопен.
Палацик був дбайливо відреставрований. На центральній аллеї парку постало погруддя композитора (як на мене – то надто вже нержавіючо-модернове). У високій восьмикутній залі палацу зараз ресторація. Вишукано класична. Неголосно, але невпинно ллється з невидимих оку динаміків фортепіанна музика Шопена. На міжвіконних перестінках стенди з інформацією про життєвий і творчий шлях. У прибудованих крилах – кімнати Будинку творчості і готель… і не схоже, щоб тут скаржились на брак відвідувачів.
Втім досить скоро доводиться прощатися із цим куточком дев’ятнадцятого століття. За кілька годин у вже знайомій нам залі Одоляновського ліцею – творча зустріч з читачами. І за цей час треба було виставити звук, призвичаїти пальці до нової гітари, визначитись з уривками, які будемо читати…

5. Стежками Самчука

Втім, чи не найцікавіше у цій поїздці я залишив наостанок. Автобус до Тернополя відходить з Вроцлава тільки у вівторок і тільки о сімнадцятій годині. Тож вільний світловий день можна було використати на те, аби пройтись вроцлавським стежками Уласа Самчука, глянути на місто очима двадцятитрьохрічного волиняка, який щойно вирвався з військової муштри другої Речі Посполитої і робить перші кроки в літературі. Зробити е буде тим легше, що сам Улас Олексійович залишив спогади під назвою “Мій Бресляв”, опубліковані 1983 року в збірнику українських письменників діаспори “Слово”
Вроцлав тоді ще називався Бреслау і входив до складу так званої Веймарської республіки.
“Великий господарський "бум" тих років диктував настрій. Все жило, все бушувало, все співало. Революційно мінялись жіночі моди, загримів звуками фільм, задерчали саксафони, повінь автомашин, сліпучі, миготливі, кольорові реклями.” – характеризує місто зразка 1928 року Самчук. А проте за цим миготливим блиском сучасності допитливий молодик бачить “європейське місто із тисячолітньою історією і багатющою культурною традицією.” Готика, барокко, ренесанс — кити, на яких збудовано Европу. Знаменний міст Лесінга, міст Бідних Грішників, церква Марії Магдалини, церква Єлисавети, Занд-Кірхе... Вражаючі зразки клясики стилів, ген аж до тих чудесних входів Швайдніцер-Келлеру, або порталу університету Фрідріха Вільгельма.” Жадібно вивчаючи європейську культуру, Самчук підходить до неї не з точки зору туриста, а виходить із практичних потреб свого, раз і назавше вибраного ремесла – літератури. За ранньої молодості спробувавши себе в різних жанрах, від прози до драматургії, саме в класичному Вроцлаві Самчук остаточно вибирає напрямок творчості: “І що я за собою помітив? Поети — вибачте. Нехіть до так званої поезії в прозі або прози в поезії, дарма що я сам був по ву¬ха в стихії поезії. Чиста квінтесенція прози — мій ідеал. Але як його осягнути? Моя рідна, мучена й перемучена, стокротно заборонена література - як не поезія в цілості, то півпоезія, а мені ж від неї треба виходити... Мені здавалося, що тільки проза є в силі сказати на повний голос слово в найширшому засягу людської мови. Проза трьох вимірів — мо¬ва, форма, думка. Широта, красота, глибина. Чи зможу цьо¬го досягнути? Спробую. Щось розуміти — наполовину здо¬бути.
Переді мною бурхливий форум можливостей: універ¬ситет, зустрічі, люди і явища, велике місто. Я тут homo novus, мене все торкає, нема буденного, я мандрівник і пірат.
В загальному — це процес росту, шукання й розумін¬ня не лишень світу, але й самого себе, і мені здавалося, що доля була за мною. Ця драматична дія відбувалася на від¬повідній сцені з обсадою відповідних ролів відповідними ви¬конавцями. Залишалося не проґавити моменту і не згубити¬ся в цьому вирі».
Нині ми можемо впевнено сказати, що у вирі європейської культури Самчук не загубився. Більше того – саме звідси він виніс ідею і перші начерки книги, яка стала підмурком його світової слави – трилогії «Волинь». «Тематика родинної хроніки з філософським підтекстом вабила тоді читача Европи, над цим думали такі особистості, як Джон Галсворсі, Томас Манн, Ромен Роллян, Кнут Гамсун. Піти за їх стопами не бу¬ло б найгіршим вибором і в моєму всесвіті появилась ту¬манність, з якої поволі вилонювались контури майбутньої "Волині". Розуміється, що пані Германіна була до цього втаємничена їй це подобалось.
— Добре, Влисьхен. Це... Це в точку. Пишіть!
Обговорювали тему, філософію, типаж, деталі. Ми мог¬ли говорити про це годинами.» Слідом за обговоренням пішли перші ескізи, начерки, перші глави тексту: «Це, як алькоголь, торкни лиш і воно п'янить... Думка вже вагітна темою, не¬ясна, хвилююча туманність, виринають, то знов зникають видива, де його знайти вгодне місце породу? Щоб краще без свідків.
На людній вулиці Швайдніцер — привабливо оздоб¬лений у мармур і кришталі портик з написом "Кафе Віін". Асоціяція тепла, затишку, духманної кави, доброго стилю. З цього місця й почались мої мандри по митарствах твор-чости. Це вже не лишень вибух настроїв, але й диктат во¬лі. Мій бльокнот почав заповнятися зливою фраз... Реальне і надреальне, пережите і вичитане, своє і чуже, власне і на¬грабоване. Людина перевтілюється в актора зі сценою, позою і машкарою. Щоб вийшло "оповідання", потрібна така метушня.
Там, у найдальшому куті кав'ярні, за мармуровим сто¬ликом і чашкою кави, народжується письменник. Кельнер (гер обер) у чорному одязі з білою маніжкою, єдиний сві¬док цієї містерії. Решту публіки залишім збоку. Це велика відокремленість, глибока інтимність. А кельнер допоміжна функція, баба-повитуха, завдання служби.
Але як це зробити, щоб воно було "творчістю", а од¬ночасно "правдою"? Вибухи думки і навала слів це ще ту¬ман. Хаос! "Земля була невлаштована і дух Божий ширяв над нею". А треба, щоб були "суша і море, наповнені зві¬ром і рибою". Як це зробити?»
Українськїй творчій інтелігенції найкраще вдаються неможливі речі. Це вкотре переконливо довів Самчук, давши по десяти роках наполегливої і ретельної праці національну прозову епопею «Волинь». З тим більшобю цікавістюпройшовся я місцями, де нарожувалась ця видатна трилогія. Події двадцятого століття не обійшли Бреслау-Вроцлава стороною, нещадною до міста була і Друга світова війна. На місці будинку №43 по колишній Розенштрассе де квартирував Самчук в кінці перебування у Вроцлаві - тепер пустир. А от дім на колишній Гартенштрассе (теперішня Пілсудського), в якому було перше вроцлавське помешкання Самчука – зберігся. І досі милується своїм відображенням в тихоплинних водах Одри бароккова будівля Університету. І універститетська бібліотека знаходиться все в тій же будівлі... Не без зусилля відчиняю масивні, окуті сталевими штабами двері,пояснюю привітному працівникові бібліотеки хто я і звідки, залишаю в дарунок книги про Шумщину і її видатного вихованця. Хто такий Самчук тут знають. Перший том «Волині», перекладений польською мовою ще 1938 року нещодавно перевидано. А от той факт, що Самчук жив у Вроцлаві і саме тут почав роботу над своєю трилогією для більшості моїх співрозмовників став несподіванкою.
З тих часів минуло вже вісімдесят років. Та досі стоїть той самий універститет над тою самою Одрою, і Вроцлавська катедра возносить свої готичні шпилі над Тумським островом. І досі митців вже нового покоління мучить питання, яке мучило вісімдесят років тому Самчука «Віками приречений на безчинність інтелект моєї раси перестав діяти. Його притуп¬лено і обезкрилено. Його звужено до primitivus. Він перестав реагувати на складніші вимоги цивілізації людської, його слово втратило стиль, звучання, респект.
Як цей феномен збагнути мені? Мене вирвано з традиції мого роду. В поколіннях неграмотних суб'єктів хтось ска¬зав мені бути письменником. З моєю звуженою до примітивности інтелектуальністю. Широчезне завдання і для дуже розвинених представників роду людського. Як його, моїми мужицькими устами, висловити мужицьку Волинь, щоб її розумів парижанин? Поземи думання людини з Конга і лю¬дини з Монтмартру фатально відмінні. До якої паралелі або рубрики занести людину Тилявки на Волині? О! Це напев¬но буде багато ближче до Конга, ніж до Монтмартру.»
Може в цьому і пояснення того, що українці живучи вже сімнадцятий рік у незалежній державі, розташованій в географічному центрі Європи, європейцями себе здебільшого не вважають, та й не вважаються? Милістю Божою отримавши незалежність держави мусимо віднайти незалежність мислення, самодостатність культурного простору, самодостатність і самовідповідальність за власну долю і за долю власної держави.
…А поки що – автобус з рідними тернопільськими номерами. І рідні, тільки нам притаманні, геніальні за своїм прихованим змістом скарги на те що «Ніхто з влади за той народ не думає», і врубаний бритоголовим молодиком-пасажиром на повну потужність, з повною байдужістю до оточуючих, магнітофон з блатним мотивчиком. І всупереч отому «Владімірскому централу» - нове і вперте усвідомлення того, що і справжня європейська Україна починається саме з тебе. З кожного.

Сергій Синюк
2007





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2009-08-08 19:58:34
Переглядів сторінки твору 5169
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.691 / 5.5  (4.529 / 5.41)
* Рейтинг "Майстерень" 4.553 / 5.5  (4.391 / 5.4)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.753
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2016.06.09 14:01
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іванна Голуб'юк (Л.П./Л.П.) [ 2009-10-24 01:37:08 ]
Пане Сергію, хіба це, швидше, не публіцистика?
Щодо аудіофільмів, то щосуботи о 15.15 на першому каналі Національного радіо транслюють радіоп'єси, але, на жаль, це поодинокий випадок в нашому ефірному проосторі...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Синюк (Л.П./Л.П.) [ 2009-10-26 21:11:18 ]
Між радіопєсою і аудіофільмом досить відчутна різниця. Якщо додати, що є різниця між справжньою радіопєсою і тим, що крутять на УР-1 (здебільшого пера Хоменка і Фоменка), то... я зітхаю.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Філіппов (Л.П./Л.П.) [ 2012-02-21 18:08:33 ]
Особисто я свого часу увімкнув „Єдинку“ — і закохався в Польщу. А тепер уявіть, що поляк почує нашу першу програму, де сталінської закваски кадри протягом усього ефірного часу передсмертно хриплять про аденому простати та геморой. А коли поїхав до Польщі, то для мене великим здивуванням було почути на FM-станціях інтелігентні й тверезі голоси ведучих. А між іншим, аби реформувати такого учасника медіапростору, як радіо,потрібні відносно невеликі капіталовкладення. А користі для іміджу країни, та й для оздоровлення власного духовного простору був би за словами незабутнього Коров’єва „цельный вагон“. Адже талановита молодь, яка успішно могла б цим зайнятись, є в кожному районі. І це неправда,, що піпло хаває тільки діджеїв-алкоголіків? Просто набагато легше нести в ефір п’яну маячню, ніж зробити осмислену тематичну передачу.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Синюк (Л.П./Л.П.) [ 2012-03-08 18:44:02 ]
Регулярно повертається параноїдальне відчуття. що за цей дебілізм у нашому УКХ-ефірі цілеспрямовано і адресно доплачують із-за кордону.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Філіппов (Л.П./Л.П.) [ 2012-03-23 20:43:22 ]
Є таке відчуття. Але тут слід додати, що ми народ безкорисливий, і можемо таке чудити й на ентузіазізмі.