Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Юрій Камаєв. Мед з дікалоном
На лихих перехрестях волинської історії
Юрій Камаєв. Мед з дікалоном: Оповідання. – К.: ТОВ «Видавництво «Країна мрій», 2009. – 256 с. – (Фієста).
Історична хроніка визвольних змагань невичерпна, і про це свідчить дебютна збірка оповідань Юрія Камаєва, який народився і проживає в місті Кременці на Тернопільщині.
Події більшості оповідань збірки відбуваються не у таких вже й далеких від нас світах: географічно – це, переважно, Волинь; час – від війни регулярних армій у 1918-20 р-х до підпільно-терористичної у міжвоєнний період та партизанської у часи ДСВ. Автор наполегливо вивчив бібліотечні та архівні першоджерела, дослідив підшивки старих волинських газет, зокрема, газети 30-х років «Церква і народ», використав найцінніше з мемуарів, родинних переказів, спогадів учасників визвольних змагань. Безперечно, ретельне, детальне дослідження цих матеріалів допомогло письменникові художньо якісно й правдиво відтворити дух цієї епохи.
У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань. Вони сюжетні: це – несподівані й химерні події, що трапляються у житті, це – єкшен зі стріляниною, це – фентезі з присмаком волинських легенд та міфів, це суміщення несумісного (про це красно мовить назва збірки). Юрій Камаєв оповідає про останнього бойовика і віденський вальс, про фронтового лікаря і старого фотографа… Трагедія… сміх крізь сльози… трагіфарс…
Мозаїчна мішанина світоглядів і поглядів у голові простої людини: мінялася влада, змінювалися вороги, а визвольна боротьба не припинялася. Автор не переповідає історію, він переживає сам і змушує читача пережити ті страшні й лиховісні часи.
Юрій Камаєв тяжіє до яскравої образності, складної метафоро-символіки, скрізь відчутна напруга відчуття авторської присутності. Певну канонічність новелістичної форми він успішно наповнює, здавалося б, непоєднуваними стильовими манерами: містичним гротеском, ліричною сповідальністю, пародійністю; йому однаково близькі і композиція з динамічною інтригою, і повільний плин медитації. У мові новел органічно співіснують різна лексика, діалектизми й пародійний суржик, але нема враження недоречності їхнього сусідства. Хочу відзначити, що попри те, що автор недвозначно торкається важкої теми українсько-польських, українсько-російсько-румунсько-єврейських стосунків, у текстах немає анти-польського, анти-російсько-румунсько-єврейського забарвлення. Яким чином авторові вдалося цього уникнути – я не знаю!
Характерна ознака письменницького стилю Юрія Камаєва – тенденція до циклізації новел, і не тільки за тематикою, насамперед, це – персонажі, які переходять із новели в новелу. Вперше подібні «мандри» я зустріла в романах американського нобеліанта Вільяма Фолкнера. Спільні персонажі об’єднують новели «Віденський вальс» та «Зі старого нотатника», переходять із розповіді в розповідь окремі герої новел «Банда», «Сало» і «Гандзя», образ скрипаля-мольфара Кривого Омелька присутній, або так чи інакше згаданий у кількох текстах, що можна об’єднати, умовно, у кременецький цикл збірки. «Омелько провів смичком по струнах, і Замок (Кременецькій – Т. Д.) наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно… Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності… Такої музики я більше ніде і ніколи не чув».
У побудові сюжету прозаїк використовує спосіб зміщення часу: наприклад, у новелі «Банда» розповідь починається епізодом, що взято зі середини композиції ( зауважу, що читачеві, котрий не має нахилу до дешифрування затемнених символів та заплутаних ситуацій, може бути непереливки). Різновид цього – характерна для новеліста техніка накладання міфа на реальне сучасне життя, як у новелі «Скрипка Кривого Омелька». Вільний літ у часі уяви автора іноді навіть впливає на враження читача, який плутається у героях і чергуванні подій, і чим коротша новела, тим того ризику більше!
Філософія вчить, що психологічна та емоційна сфери непідвладні часові: змінюються епохи, режими, влади, а кохання, страждання, душевний біль залишаються незмінними і вічними супутниками людини. Одне з найкращих у збірці – оповідання «Лише його кохала…», на мою думку, вартує багатотомної епопеї! «Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали. Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучі за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві – грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти. А на грудях висіла його старенька лорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили». Так тече через людські життя жорстокий час, що припав на їх долю! На популярному сайті «ГАК» я прочитала коментар добродія Олексія Тимошенка до цього оповідання і хочу його процитувати: «…немає ідеології, нав’язливої моральності, повчань і якихось «високих» думок про вічне. Ноги пана Грушвицького б’ють набагато сильніше, аніж усякі там моральності! (виділення моє – Т. Д. )».
Велика таїна людської спільноти в тому, що її універсальні цінності: родина, сім’я, держава, право на життя, право на істину, починаються з «малої Батьківщини». . Саме тут, де людина народилася, закорінений мікрокосм її подальшого життя. Юрій Камаєв дещо змінив кут зору, притаманний українській історичній новелістиці: багатий на події і складний той час він відтворив поглядом жителя Волині, адже ланцюг великої історії складається саме з маленьких, ближніх, рідних. Заберіть щось одне – ланцюг розірветься! Автор запропонував свій варіант бачення історії – зрозуміти її сенс і знайти шляхи спасіння вічних цінностей людини. Подивіться уважно на героїв новел Юрія Камаєва – їхні думки та дії дуже далекі від будь-якої загальнонаціональної ідеї (це зауваження не стосується авторської позиції). Вони знають тільки pro et contra, енергійно рухаються, нападають, вбивають і самі гинуть. Вони іноді перемагають, досягнувши своєї, маленької особистої мети, але атмосфера суспільної трагедії складена саме з космосу маленьких, індивідуальних, особистих. Честь і хвала авторові за художнє відновлення історичної пам’яті, за створення програми тотальної присутності історії у сучасному бутті українського читача!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Юрій Камаєв. Мед з дікалоном
Юрій Камаєв. Мед з дікалоном: Оповідання. – К.: ТОВ «Видавництво «Країна мрій», 2009. – 256 с. – (Фієста).
Історична хроніка визвольних змагань невичерпна, і про це свідчить дебютна збірка оповідань Юрія Камаєва, який народився і проживає в місті Кременці на Тернопільщині.
Події більшості оповідань збірки відбуваються не у таких вже й далеких від нас світах: географічно – це, переважно, Волинь; час – від війни регулярних армій у 1918-20 р-х до підпільно-терористичної у міжвоєнний період та партизанської у часи ДСВ. Автор наполегливо вивчив бібліотечні та архівні першоджерела, дослідив підшивки старих волинських газет, зокрема, газети 30-х років «Церква і народ», використав найцінніше з мемуарів, родинних переказів, спогадів учасників визвольних змагань. Безперечно, ретельне, детальне дослідження цих матеріалів допомогло письменникові художньо якісно й правдиво відтворити дух цієї епохи.
У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань. Вони сюжетні: це – несподівані й химерні події, що трапляються у житті, це – єкшен зі стріляниною, це – фентезі з присмаком волинських легенд та міфів, це суміщення несумісного (про це красно мовить назва збірки). Юрій Камаєв оповідає про останнього бойовика і віденський вальс, про фронтового лікаря і старого фотографа… Трагедія… сміх крізь сльози… трагіфарс…
Мозаїчна мішанина світоглядів і поглядів у голові простої людини: мінялася влада, змінювалися вороги, а визвольна боротьба не припинялася. Автор не переповідає історію, він переживає сам і змушує читача пережити ті страшні й лиховісні часи.
Юрій Камаєв тяжіє до яскравої образності, складної метафоро-символіки, скрізь відчутна напруга відчуття авторської присутності. Певну канонічність новелістичної форми він успішно наповнює, здавалося б, непоєднуваними стильовими манерами: містичним гротеском, ліричною сповідальністю, пародійністю; йому однаково близькі і композиція з динамічною інтригою, і повільний плин медитації. У мові новел органічно співіснують різна лексика, діалектизми й пародійний суржик, але нема враження недоречності їхнього сусідства. Хочу відзначити, що попри те, що автор недвозначно торкається важкої теми українсько-польських, українсько-російсько-румунсько-єврейських стосунків, у текстах немає анти-польського, анти-російсько-румунсько-єврейського забарвлення. Яким чином авторові вдалося цього уникнути – я не знаю!
Характерна ознака письменницького стилю Юрія Камаєва – тенденція до циклізації новел, і не тільки за тематикою, насамперед, це – персонажі, які переходять із новели в новелу. Вперше подібні «мандри» я зустріла в романах американського нобеліанта Вільяма Фолкнера. Спільні персонажі об’єднують новели «Віденський вальс» та «Зі старого нотатника», переходять із розповіді в розповідь окремі герої новел «Банда», «Сало» і «Гандзя», образ скрипаля-мольфара Кривого Омелька присутній, або так чи інакше згаданий у кількох текстах, що можна об’єднати, умовно, у кременецький цикл збірки. «Омелько провів смичком по струнах, і Замок (Кременецькій – Т. Д.) наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно… Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності… Такої музики я більше ніде і ніколи не чув».
У побудові сюжету прозаїк використовує спосіб зміщення часу: наприклад, у новелі «Банда» розповідь починається епізодом, що взято зі середини композиції ( зауважу, що читачеві, котрий не має нахилу до дешифрування затемнених символів та заплутаних ситуацій, може бути непереливки). Різновид цього – характерна для новеліста техніка накладання міфа на реальне сучасне життя, як у новелі «Скрипка Кривого Омелька». Вільний літ у часі уяви автора іноді навіть впливає на враження читача, який плутається у героях і чергуванні подій, і чим коротша новела, тим того ризику більше!
Філософія вчить, що психологічна та емоційна сфери непідвладні часові: змінюються епохи, режими, влади, а кохання, страждання, душевний біль залишаються незмінними і вічними супутниками людини. Одне з найкращих у збірці – оповідання «Лише його кохала…», на мою думку, вартує багатотомної епопеї! «Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали. Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучі за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві – грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти. А на грудях висіла його старенька лорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили». Так тече через людські життя жорстокий час, що припав на їх долю! На популярному сайті «ГАК» я прочитала коментар добродія Олексія Тимошенка до цього оповідання і хочу його процитувати: «…немає ідеології, нав’язливої моральності, повчань і якихось «високих» думок про вічне. Ноги пана Грушвицького б’ють набагато сильніше, аніж усякі там моральності! (виділення моє – Т. Д. )».
Велика таїна людської спільноти в тому, що її універсальні цінності: родина, сім’я, держава, право на життя, право на істину, починаються з «малої Батьківщини». . Саме тут, де людина народилася, закорінений мікрокосм її подальшого життя. Юрій Камаєв дещо змінив кут зору, притаманний українській історичній новелістиці: багатий на події і складний той час він відтворив поглядом жителя Волині, адже ланцюг великої історії складається саме з маленьких, ближніх, рідних. Заберіть щось одне – ланцюг розірветься! Автор запропонував свій варіант бачення історії – зрозуміти її сенс і знайти шляхи спасіння вічних цінностей людини. Подивіться уважно на героїв новел Юрія Камаєва – їхні думки та дії дуже далекі від будь-якої загальнонаціональної ідеї (це зауваження не стосується авторської позиції). Вони знають тільки pro et contra, енергійно рухаються, нападають, вбивають і самі гинуть. Вони іноді перемагають, досягнувши своєї, маленької особистої мети, але атмосфера суспільної трагедії складена саме з космосу маленьких, індивідуальних, особистих. Честь і хвала авторові за художнє відновлення історичної пам’яті, за створення програми тотальної присутності історії у сучасному бутті українського читача!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
" та, що перекидає клепсидру"
• Перейти на сторінку •
"Джованні Бокаччо. Декамерон. Інтерпретація В. Шкляра."
• Перейти на сторінку •
"Джованні Бокаччо. Декамерон. Інтерпретація В. Шкляра."
Про публікацію
