Танцюючі саламандри

Галина Пагутяк. Урізька готика:Роман. – К.: ПП «Дуліби», 2009. – 352 с. (Склянка крові з льодом).

«Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі… не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри».


Сучасний український прозаїк Галина Пагутяк давно відома широкому колу читачів. Її творчість привертає увагу насамперед оригінальністю художнього бачення. Це письменниця певного соціального і духовного клімату. Саме тому кожна нова книга авторки – це розкриття, виявлення нових, раніше незнаних граней людського буття.

Роман «Урізька готика» – явище складне, неоднозначне. Безсумнівно, авторка занурюється в напівзабутий світ минулого. Дія роману відбувається десь наприкінці ХІХ століття в невигаданому селі Уріж, що знаходиться 93 км від Львова, 6 км від Нагуєвич, рідного села Івана Франка. Остання географічна обставина вельми важлива, адже першопоштовхом написання твору був маловідомий нарис Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році», у якому використані спогади очевидців, записані Іваном Франком дослівно. Уріж – рідне село письменниці, де дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди ще з передхристиянських часів, а також віра в потойбічний світ і покуту за вчинки у земному житті – один із головних постулатів християнства. Цей гримучий коктейль етнографічних, міфологічних, філософських, романтичних моментів – основа подій роману, що відбуваються на межі реальності й містики.

Опирі – живі люди, не вампіри, але зустріч із ними приносить смерть: «Зрештою, опир не для того, щоби погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку (…)Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою». Щоби вберегтися від біди, опирів спалювали, про що, власне, йдеться в нарисі Івана Франка: «Взяли вони насамперед Вольчака…скували йому руки й ноги залізними путами…присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік… –Признавайся! …І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть…» – переплетіння вигадки з реальністю, від чого реальність постає гранично яскравою, пластичною, виразною й справляє на читача сильне враження.


В одному інтерв’ю («Тернопільський оглядач» № 28, 2008) письменниця зізнається: «У мене найбільше бажання – поїхати десь у Журавне і лягти собі в траву на березі, де зливаються Дністер і Свіча, і забути про все, що є , що було і що мене чекає. І тоді я справді зникну, щоб мене ніхто не знайшов… Ось чому я дуже люблю японську культуру, приймаючи її усю, стару й нову… Коли читаєш Мурасакі Сікібу чи Харукі Муракамі, то розумієш, якою варварською, грубою є вся західна культура…». Ці слова привідкривають завісу над творчими принципами Галини Пагутяк. Композиція роману складається з 10-ти глав, переважна більшість яких мають незвичні для європейської традиції назви: Втома, Знудження, Неспокій, Відрада, Терпіння, Ураза, Розпач, Гіркота. Кожен тематичний розділ відкриває щось нове, або потверджує відоме з давніх давен. Письменниця творить поліфонію гри і міфу, прагне створити своєрідний апокаліптичний світ, де використовуючи експеримент, поширює принципи східної філософії та культури на сучасне мислення.

Серія «Склянка крові з льодом», в якій вийшов роман «Урізька готика» – це «містичні детективи-трилери, призначені збуджувати у читача стан наростаючої тривоги, напруженого очікування. Герої втрапляють у химерні події, їм постійно загрожує незрозуміла небезпека…» – повідомляє видавнича анотація. У романі доволі загадкових і страшних епізодів. Вони тримають читача в напрузі, творять той настрій, коли хочеться пошвидше дізнатися, що ж буде далі, як розгорнуться події. Але не все так просто. Сюжет для авторки – не самоціль. Насамперед її цікавлять душевні порухи й спонуки людини, чистота помислів і діянь, і відповідно, почуття відповідальності перед пращурами та нащадками за тотальне забруднення душі. Це – спроба ввести зацікавленого читача у час, пронизаний еклектикою, зламами, ілюзіями, прозріннями, злетами й падіннями…Це – спроба дослідити причини і наслідки сумнозвісної української амбівалентності. Це – надзвичайно болісне відчування нестерпного призвичаєння аж у мірі, що породжує легкість смертного марева. Це – зосередженість на загостренні погляду, характерне для галюцинованої свідомості, проникнення в приховану натуру людини. Лише духовність дає змогу особистості через засвоєння світу знайти шлях до самої себе – майстерно доводить словами свого роману Галина Пагутяк. Авторка вводить читача у світ авторських медитацій, філософського осмислення різноманітних пластів нашого багатовимірного Буття – як реальних, так і сюрреальних.

Проза авторки схожа на високу поезію. Зі сторінок роману постає зрілий автор зі своїм світобаченням, тонким сприйняттям життя, але насамперед, Галина Пагутяк – вдумливий філософ, залюблений у своєрідність, неповторність і красу світу. Правда, її своєрідне мислення, свобода і розкутість у володінні матеріалом, бажання відкрити, знайти, виявити, новий, незвичний аспект якоїсь дії, трошки підводить письменницю – враження, що авторка загралась у містифікації з тими опирями, і внаслідок заплуталася – хто ж насправді опир, а хто – ні: «кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування».

У стилістиці роману чути відзвуки камерної музики пізнього модерну, і разом із тим, відчутний вплив традицій українського бароко. Письмовій манері прозаїка властиві як трагізм, образна символіка, так і цілісна в усіх компонентах мова, що причаровує шанувальників її творчості трунком галицького шарму.

Роман написаний образно і разом із тим, як ґрунтовне наукове, психологічне дослідження, в деякому сенсі – художнє полотно зниклої епохи. Галина Пагутяк – письменниця свідомої, умислено підкресленої зашифрованості. Людина приречена на самотність. Опирі – маски людей, які прагнуть приховати, притаїти своє істинне обличчя, щоби стороннім до їх душі було зась! Але виходить навпаки – під маскою ховається істинна суть людини, часом неприваблива, а то й страшна. Персонаж, одягнувши маску опиря, обертається на насильника. Злочини анонімні, злочинця нема – маска! Але чи ж такий вже далекий цей вигаданий світ від нашої з вами дійсності?! Роман – прозора алегорія внутрішньої невлаштованості, остраху перед майбутнім. Острах загубити навіть той мізер, яким володієш сьогодні, примушує нас робити відчайдушні спроби знайти опору в житті, чи то в релігії, чи то в родині, чи то в жертвенному служінні ідеї, чи то в паралельному світі, де панують опирі і танцюють вогненні саламандри.