Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Бордова магма мандрів
Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-друк, 2009. – 304 с. – Мандри.
Мексика…Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника.
Роман, звісно, не про Мексику – вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив давно освоєно до нашого автора – здивувати читача наразі немає чим, то він і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи. Треба визнати, що Максим Кідрук , попри свій молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником. Вогонь авантюризму, що пік душу і серце, спонукав його на подвиг: «за місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав девять археологічних сайтів». Затятий мандрівник потрапив у самісінький центр коловороту мексиканської дійсності та історії. Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».
Максим Кідрук має один, але важливий актив – все, про що він розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен». Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більще, ніж тапчан піді мною». Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно знаходиться), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях прагматично щоденна!). Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану), зустрічей із незнайомими людьми, які невдовзі ставали друзями. Попри пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ, як це буває у благословенній юності – «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі». Прикрашають оповідь безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад. – КідрУк, КідрУк, – поправив його я. – No, no, KІdruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався. – Добре, я – КІдрук. – Ну то залазь всередину!».
Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, і ніде правди діти, що роман Максима Кіндрука хибує на «наркотичну» залежність від попередників. Нестерпна спрага висловитися примушує автора прилаштовуватися до вже обжитих наративних форм і наповнювати їх власним змістом. Щоправда, місцями, каркас художньої будови худокостий, бо самих емоцій та пристрастей на тлусту книжку не вистачає, і треба робити компілятивні вливання на кшталт історично-географічних – явище переадресованої інформації. І тоді жанр художнього твору починає накульгувати в бік документального. Але треба визнати, що упізнаваною алюзійністю автор не іритує, його заповзяте прагнення оригінальності твору цілком сподівані. Мова роману має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мовлення розриваються і гублять послідовність. Заважає певна «макаронічність» лексики, проте це можна списати на дебют і молодість. Думаю, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатися і виробити власний стиль.
Час уже сказати, що цей роман у Максима Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищеозначена премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, уперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бордова магма мандрів
Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-друк, 2009. – 304 с. – Мандри. Мексика…Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника.
Роман, звісно, не про Мексику – вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив давно освоєно до нашого автора – здивувати читача наразі немає чим, то він і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи. Треба визнати, що Максим Кідрук , попри свій молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником. Вогонь авантюризму, що пік душу і серце, спонукав його на подвиг: «за місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав девять археологічних сайтів». Затятий мандрівник потрапив у самісінький центр коловороту мексиканської дійсності та історії. Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».
Максим Кідрук має один, але важливий актив – все, про що він розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен». Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більще, ніж тапчан піді мною». Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно знаходиться), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях прагматично щоденна!). Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану), зустрічей із незнайомими людьми, які невдовзі ставали друзями. Попри пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ, як це буває у благословенній юності – «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі». Прикрашають оповідь безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад. – КідрУк, КідрУк, – поправив його я. – No, no, KІdruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався. – Добре, я – КІдрук. – Ну то залазь всередину!».
Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, і ніде правди діти, що роман Максима Кіндрука хибує на «наркотичну» залежність від попередників. Нестерпна спрага висловитися примушує автора прилаштовуватися до вже обжитих наративних форм і наповнювати їх власним змістом. Щоправда, місцями, каркас художньої будови худокостий, бо самих емоцій та пристрастей на тлусту книжку не вистачає, і треба робити компілятивні вливання на кшталт історично-географічних – явище переадресованої інформації. І тоді жанр художнього твору починає накульгувати в бік документального. Але треба визнати, що упізнаваною алюзійністю автор не іритує, його заповзяте прагнення оригінальності твору цілком сподівані. Мова роману має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мовлення розриваються і гублять послідовність. Заважає певна «макаронічність» лексики, проте це можна списати на дебют і молодість. Думаю, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатися і виробити власний стиль.
Час уже сказати, що цей роман у Максима Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищеозначена премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, уперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
