Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-друк, 2009. – 304 с. – Мандри.

Мексика…Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника.

Роман, звісно, не про Мексику – вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив давно освоєно до нашого автора – здивувати читача наразі немає чим, то він і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи. Треба визнати, що Максим Кідрук , попри свій молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником. Вогонь авантюризму, що пік душу і серце, спонукав його на подвиг: «за місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав девять археологічних сайтів». Затятий мандрівник потрапив у самісінький центр коловороту мексиканської дійсності та історії. Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».

Максим Кідрук має один, але важливий актив – все, про що він розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен». Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більще, ніж тапчан піді мною». Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно знаходиться), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях прагматично щоденна!). Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану), зустрічей із незнайомими людьми, які невдовзі ставали друзями. Попри пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ, як це буває у благословенній юності – «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі». Прикрашають оповідь безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад. – КідрУк, КідрУк, – поправив його я. – No, no, KІdruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався. – Добре, я – КІдрук. – Ну то залазь всередину!».

Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, і ніде правди діти, що роман Максима Кіндрука хибує на «наркотичну» залежність від попередників. Нестерпна спрага висловитися примушує автора прилаштовуватися до вже обжитих наративних форм і наповнювати їх власним змістом. Щоправда, місцями, каркас художньої будови худокостий, бо самих емоцій та пристрастей на тлусту книжку не вистачає, і треба робити компілятивні вливання на кшталт історично-географічних – явище переадресованої інформації. І тоді жанр художнього твору починає накульгувати в бік документального. Але треба визнати, що упізнаваною алюзійністю автор не іритує, його заповзяте прагнення оригінальності твору цілком сподівані. Мова роману має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мовлення розриваються і гублять послідовність. Заважає певна «макаронічність» лексики, проте це можна списати на дебют і молодість. Думаю, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатися і виробити власний стиль.



Час уже сказати, що цей роман у Максима Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищеозначена премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, уперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!