Дощ із варіаціями.

Надія Степула. Сім дощів: Поезії. – К.: Факт, 2009. – 120 с. (Серія «Зона Овідія»).

Письменниця Надія Степула – автор 10-ти збірок поезій, збірки поезій для дітей, перекладів з різних мов, зокрема, з польської вибраних творів Кароля Войтили – Папи Римського Івана павла Другого, літературних та публіцистичних есеїв, укладач та видавець раритетних видань. У польських видавництвах (у Радомі, у Кракові) вийшли збірки поезій Надії Степули в перекладах польською та англійською мовами. Поезії також перекладено латиською та російською мовами – опубліковано в літературній періодиці та книгах поетів цих країн. Народилася на Тернопільщині, довгий час жила й працювала у Львові. З 1995 року мешкає в Києві, працює журналістом радіо «Свобода» – «Вільна Європа» (теми культури, літературиии, взаємин української та зарубіжної культур).

Збірка поезій «Сім дощів» вийшла в серії «Зона Овідія», що започаткована у 2003-му році київським видавництвом «Факт». Координатор проекту письменник Тарас Федюк. Вийшло більше 30-ти книг, серед них збірки поезій П. Гірника, Д. Кременя, М. Холодного, П. Вольвача, Л. Таран, В. Затуливітра, І. Андрусяка, В. Кашки та інших.

У поезії Надії Степули, дощ – тема заповідна. І окрема. Зверніть увагу на філігранну точність образної концепції вірша-молитви-замовляння, який можна вважати програмним для всієї збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти / І стати краплею на мить, / І бути, як вода безсмертна, Яка крізь небо струменить. / Марнот марнота міфом світлим / Перед очима промайне. / І в міфі тім про велич світу / Моє лице, як дощ, мине».

Поетесу не задовольняє пасивність споглядання дощу за вікнами і філософствування: Не гаючись, у кожному наступному вірші вона вифантазовує, імпровізує гру за грою, втішається придумуваннях нових, інакших перипетій у стосунках себе з дощем: «… А потім почався дощик, / Який перейшов у зливу …І трави росли – на чари, / Яких не шукають люди (…) Із півночі надходить дощ / З чужими дикими вітрами…А по мостах гуляє страх…І побут зморених людей / Сльозить Всевидячого очі (…) Дощі змивають щонайменший слід / Із літніх перехресть несамовитих. / Тихенько достигає в лісі глід / І мокнуть трави під дощу копитом (…) Ідуть дощі, і я із ними йду – / Блукати десь від Криму і до Риму (…) Сміюся я. / І на чоло гаряче / Холодні пальці раннього дощу / Очікую, це все життям назвавши (…)Ідуть дощі. І креслять навскоси / Все, що було і нами, і не нами».

Поезія Надії Степули – одкровення людської душі з погляду досвіду, збагаченого мудрістю осягнення життя. Подібний досвід дається непросто – шлях пізнання, і особливо, самопізнання, це – шлях високої відповідальності творчих натур, він найтяжчий, але єдино правильний і необхідний: «Я стою на вітрі, мов нв вістрі / Гострого, як голка, проминання… / Як безлюдно в цім великім світі! / Особливо – на світанні… / Я стою на вітрі, мов на вістрі / Голки, що зшиває небуття / З кольорових клаптиків життя. …Ох, як темно в цьому білім світі! / Найтемніше – на світанні…»

Вражає культура образу, процес поглибленого образного синтезу: синестезія (словесний образ, як спосіб затемнення змісту), відсторонення, несподіваність і неповторність, підвищена чутливість і здатність до художніх узагальнень, специфіка сну, де дійсне з уявним примхливо сплітаються, алегорії та алюзії, медитації… Ця гра на антитезі: крапля дощу – безсмертя, вістря голки – небуття тощо сприймається і як жест інтимної сповідальності, і як символ філософської лірики. Цікаве використання традиційно забутих у більшості сучасних версифікаторів засобів поетичного синтаксису: анафори, котра надає потрібної гостроти і точності авторській інтонації («В зачарованім колі – колообізі доль», «Білий обрус прабабусин дрімає»); тавтограми («Околиці в дощах. Поля порожні»); рондо (початкове слово першого рядка повторюється в інших рядках, і в кінці – «Опівночі світиться сніг сам від себе»). Авторка використовує кільцеву побудову строф, анафоричність доволі часто, довільно повторюючи окремі слова, рядки, строфи, які підкреслюють головну ідею вірша, подібно лейтмотиву в музиці. («Душа не знаходить місця», «І відчувати ліктем небо», «Причаївся в теплім листі блюз», «Сей вітер, що не знає, звідки ми», «Падає листя на землю», «Біла зірка. Чорний ворон. Пес рудий… ).

Поетеса – майстер із дивовижно чистим голосом, вся у пошуках гармонії, наче одержима. Але її творчій особистості притаманний пошук сублімаційних засобів зняття внутрішньої дисгармонії. Її поетичне мислення синтезує внутрішню емоційну напругу, мотиви сум’яття, гніву, інвективи, врівноважуються пом’якшеною іронічною та меланхолійною авторською інтонацією: «В траві метелики умруть – / Життя інакших зліпить. / І наші сосни в добрий час / Впадуть – комусь на стіни. / І привітає сонце нас – / У сьомому коліні».

Не випадково, на мою думку, поетеса полюбляє білий колір. Джон Ревалд, один із блискучих дослідників французького імпресіонізму, пише про особливу техніку малярства, т. з. «оптичну суміш», коли окремі природні кольори, змішані на полотні, створюють враження білого. У нашому випадку, відчування білої барви світу, як пануючої, узагальнює, синтезує дійсні барви світу, охоплює безліч асоціацій, і надзвичайно зростає синтетична складність епітету «білий», що декларує особливу витонченість поетичного сприйняття. «Слід у слід по білому самітті, / Слід у слід по білій неминучості, / По снігу, що слід пунктиром мітить, / По безмежній білій про минущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. / І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. / І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – / Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини».

Можливо, саме тому деталі ландшафтів у Надії Степули, після дощових – зимові, снігові, білі. А ще вони, переважно, міські – «Велике тіло міста – мов рибина / У неводі часу (...) На вулиці холодний вітер. Дощ. / Асфальт нічний виблискує тривожно. / Сумна краса середньовічних площ / По лініях трамвайних щось ворожить. / Солодка, зваблива ця львівська ніч (…) Над Печерськом небо снігом дихає. / Пахне кава й хліб. – І слава Богу!.. / А сумні коти ходою тихою / Переходять ліліям дорогу». Поетесу, наче мольфарку (жарт!), приваблює пошук «нічного розуму» (вираз В. Хлєбнікова): «Душа не знаходить місця – / вийду я в ніч, як в місто, / Шукати повного місяця …Опівночі душі блукають по скверах, по сходах, / по вулицях темних, околицях міста німотних, / І гублять сліди. І тамують зачаєно подих, / І плачуть на власних могилах, безмірно скорботних (…) Пустельна дорога. Місяць уповні.. / Минаю майбутнє. Минуле минаю. / (Все – міражі, коли місяць уповні…)».

Співати про Любов – природний стан душі Надії Степули. Мотиви осмислення цього вічного почуття у сучасному світі, сучасною жінкою, близькі поетесі, її любовна лірика – це окремішний космос, де кожен вірш, як нововідкрита зірка. («Причаївся в теплім листі блюз», «Горить, не гріючи, горобина», «Позолочені сонцем хрести на костелах» і багато інших). Поетеса Надія Степула дарує світові свою поетичну душу, свої пронизливі вірші про величне таїнство кохання, про мистецтво жити й виживати. Диво поезії Надії Степули саме в цьому – полегшити тягар буття іншій, близькій душі, яка зневірилась і страждає. Читаємо її вірші й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а « пустеля, де нема води,.. а є пісок і глина» заквітне дикими мальвами безсмертя.
Ще будуть осені. І будуть ще літа.
Зівяле листя інших присипає.
Чиєсь життя у вирій відліта.
А наша гра із вічністю – триває.