ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2019.06.21 00:03
Там, де липу пестять клени
Стовбурами, як грудьми, –
Зустрічаємось щоденно
Потаємно влітку ми.
Щоб закінчити розмову,
Розпочату навесні, –
Ти не хочеш знову й знову
“Так” сказати або “Ні”.

Віктор Кучерук
2019.06.20 23:45
Затихнув скрізь пташиний щебет
І спала денна духота, –
І тільки згадкою про тебе
Цілунок стигне на вустах.
Прилип до них, як лист медяний,
І не злітає попри час, –
Адже ще в мороці туманнім
Ми розпрощалися нараз.

Козак Дума
2019.06.20 18:06
Житнім полем, ніби пан,
понад самим краєм,
на прогулянку фазан
важно виступає.

Крила в боки він упер,
хвіст на вітрі в’ється –
він носій нових манер,

Ігор Федів
2019.06.20 16:36
Із вітром в полі доля розмовляла,
Питалася, кому вона потрібна,
Бажаючих її заполонить немало,
А може взяти лиш людина гідна.
Єдина - з небайдужою душею,
Яка бажає світові служити
І не торгує совістю своєю
Для того, щоби статком володіти.

Світлана Майя Залізняк
2019.06.20 16:06
Перегорнута остання сторінка книги. І як шкода, що – остання! Зібрання творів Світлани-Майї Залізняк “Птахокардія”. Книга водночас нова й не нова, адже в ній, крім нещодавно написаних, зібрано поезії різних років, які вже були опубліковані в попередніх се

Шон Маклех
2019.06.20 15:15
У домі, що збудований з чорного каменю
Мовчать сіровбрані зажурені діти
І дивляться в простір очима-озерами
Синіми, як Лох-Корріб.
Може тому, що в Домі, який збудував лицар
Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
Коли шурхотить вітер – там на д

Світлана Майя Залізняк
2019.06.20 13:08
Влетіла скабкою в мізки - і нию гостро.
Я на оціночній межі - Діана Шоста.
Тому вдивлявся...
У мій причт пішов сміливо.
Вітряк хитався-шарудів...
Трамбуєш мливо.

Зелена зграйка горобців - у пива келих.

Петро Скоропис
2019.06.20 12:39
Віко посіпується. Гортань
похлинається схлипами тиші. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
заважатиме ошелешити мешканця джунглів їх ворогам.
І удоста матиме білих плям
мапа світу, де туфля твоя ступила.

В горлі перш

Микола Дудар
2019.06.20 11:58
Мовчу як тінь після дощу
Вчорашнє вкопую
І згоден вже на нічию
Думками пробую…
Усі живі біля ставка
Соми підплигують
А липень жарить… близько ста
Мовчу відлигою…

Іван Потьомкін
2019.06.20 09:56
Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.

Любов Бенедишин
2019.06.20 08:27
Я одна тебе любити вмію,
та не маю права – тож не смію,
ніби на любов існує право,
ніби схожі – правда і неправда.
Вогнище твоє тремтить, самітне,
і душа пилюжиться - не квітне.
У знемозі прагне зливи, граду,
жде грози, а дощику – не рада.

Микола Соболь
2019.06.20 07:57
Сьогодні дзвони (У) країні б’ють.
Свічки горять і сльози, сльози, сльози…
У кожного бійця життєва путь
Скінчилась у січневі ці морози.

Війни їх не зломив кривавий рок,
Ні «Сомалі», Кадирівці, ні «Вимпел».
У ДАПі смерть завжди була за крок.

Тетяна Левицька
2019.06.20 07:15
Дотики серця,
повне відерце
ягід солодких суниць.
Музика чуйна,
спогад відлунням
в сірих очах голубиць.
Сонце для світу,
море, для вітру,

Олександр Сушко
2019.06.20 05:28
Кривавий сніг обарвлює пастелі,
Пропахла димом--порохом трава.
Зі злом зійшовся ангел на дуелі,
Хоча ні разу ще не вигравав.

Гармати день і ніч плюються гнівом,
Командую: - По кацапурам - плі!
Невдаха цей - то я, крилате диво,

Матвій Смірнов
2019.06.20 00:35
Вона виносить сміття уночі
Вдягнувши високі підбори
У брамі темно. Запах сечі,
Коти та нічні потвори.
Півпершоі. Завмирає життя
У кожній вітальні й кухні
Вона іде викидати сміття
У своїй вечірній сукні

Вячеслав Семенко
2019.06.19 20:33
Він прийшов серед ночі
дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого,
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього
крізь сон кожна гілочка.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Вадим Василенко
2015.05.16

Іолана Тимочко
2015.03.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1946) / Рецензії

 Повернення непокаяного Ікара
Образ твору
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.

Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».

Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.

В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».

Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.

Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.

Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.

Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».

Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).

Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).

Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.

Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.

Надруковано : Українська літературна газета №6-2009

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-10-24 17:21:36
Переглядів сторінки твору 2816
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.035 / 5.5  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 4.960 / 5.5  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2019.04.21 17:30
Автор у цю хвилину відсутній