ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.12.13 20:36
То що, мій онученьку,- зрадиш і ти?
Зміняєш чужинців на кревних?
І Каїн, і Авель для тебе - брати,
Батьки - це адами та єви.

Обрізана плоть, пейса, ідиш, іврит,
Кошерна ягничка, ярмолка...
Похрещені вбили Свароговий рід

Ігор Деркач
2019.12.13 17:02
Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,

Петро Скоропис
2019.12.13 16:20
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива, поята млою, змахує сни і млу.
Скрипкові грифи гндол погойдуються, у різнобої
байдужі до відлунь.
Що довірливіш мавр, то чорніш і чорнил звитяга,
і рука, дотягтися до горлечка захутка,
тискає до лиц

Сергій Губерначук
2019.12.13 13:30
Однаково тобі.
Твій океан великий.
Ти маєш право на свої глибини.
Та надто вже багато скарбів тоне
в твоїй буремності,
що нею спокушаєш
найбільший спокій мертвого каміння.
Хто зміг би так бездумно покохати?

Олександр Олехо
2019.12.13 11:25
Отут і сьогодні. А лячно не буде?
А раптом невдача? Духовні Бермуди…
Дорога до неба – пустелі і гори.
Дорога до щастя – стезя до комори.

Шукай на полиці, шукай у кишені.
Воно таке тепле у жадібній жмені.
А небо – то мрія, що вмерла в польоті.

Микола Соболь
2019.12.13 06:41
Погостюю у грудня, почаюю з зимою,
Подивлюся на білі, пухнасті сніги
На дерева укриті легкою габою,
На Дніпра посивілі за ніч береги.
І Стожарів палає незгасаюча ватра,
І здається ніколи не бути біді.
Не відвернеш від себе ні сьогодні, ні завтра
Ко

Н Кап
2019.12.13 00:21
Пастуше, всі твої баранчики
розбіглись небом - хто куди...
Палає місто помаранчево,
фата-морганить без води:
чорти в розетки пхають пальчики...
Стрибає пульс. Танцюють зайчики.
Пливуть трамваї крізь меди...

Іван Потьомкін
2019.12.12 21:24
Що «літо північне – карикатура південних зим ».
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим

Тамара Шкіндер
2019.12.12 20:56
Багатострунна сніжна вертикаль.
Небесних арф лунають дивні гами.
В зимовім храмі схований Грааль
Дивує таємницею віками.

Снігами снить безмірна далина.
Малює знак рукою абсолюту.
До двох сердець торкнулася зима.

Ольга Якубенко
2019.12.12 13:59
Бачиш, брате, як повниться світлом душа,
Сокровенне вплітаючи в вірш,
В небо думка злітає несмілим пташам,
І щемить в глибині все частіш?..

Онде місяць над стріхою спішно зійшов,
Сяє ясно зірок водограй...
Не зміряй своїм розумом Божу любов —

Сергій Губерначук
2019.12.12 13:30
Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.

Галина Сливка
2019.12.12 12:51
Та адамашка, підбита вітром,
Що землю й небо твої з'єднала,
На шрамах серця сльозину витре,
Сповиє світлом, де болі - жалом.
Проб'ється зіллям і спозаранку
Росою вкриє забуті мислі.
Запахне щастям бузок на ганку,
Дощем проллються бажання стислі

Шон Маклех
2019.12.12 11:05
Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слу

Ігор Деркач
2019.12.12 09:46
ІЩось і було, а нація не знає, –
що то воно у Франції було?
У злодія на голові палає,
а виглядає, наче еНеЛО.

І наче упилася наркотою
Московія великого Пуйла.
Ні спокою немає, ні покою.

Любов Бенедишин
2019.12.12 09:42
Виправдань крайнощі.
Розпуки обнулення.
Течії радості.
У спогад занурення…

2.
Хвилі зневіри.
Тривоги маневри.

Н Кап
2019.12.12 08:21
Містом блукають трамваї - залізні ведмеді,
сонце підсолений сипле до ніг арахіс.
День прилипає асфальтом - розтопленим медом,
запахом кави - із присмаком стріляних гільз.

Місто пульсує-плюсує-фасує новини:
спека, гарячі путівки, прем'єра, футбол.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Вадим Василенко
2015.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1944) / Рецензії

 Повернення непокаяного Ікара
Образ твору
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.

Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».

Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.

В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».

Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.

Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.

Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.

Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».

Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).

Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).

Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.

Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.

Надруковано : Українська літературна газета №6-2009

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-10-24 17:21:36
Переглядів сторінки твору 2934
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.035 / 5.5  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 4.960 / 5.5  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2019.12.08 17:09
Автор у цю хвилину відсутній