Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Право на вигадку
Люко Дашвар. Рай. центр: Роман. – Харків: Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. – 272 с.
Третій роман Люко Дашвар відзначений дипломом конкурсу «Коронація слова-2009» і продовжив переможну ходу, започатковану першими двома («Село не люди» посів друге місце на конкурсі «Коронація слова-2007», книга «Молоко з кров’ю» перемогла у конкурсі «Книга року BBC-2008».
Любов і гармонія взаємності – речі позачасові, та кохання, що могло відбутись, але не відбулося – завжди трагедія. Роман почався сценою загибелі головної героїні Люби, юної максималістки, яка прагнула щастя, та їй не поталанило! На заваді стали батьки обранця Макса – пихаті новітні капіталісти, несумісність романтичних ідеалів чистої недосвідченої душі з цинічною, безжальною реальністю. Нашої з вами дійсністю, шановні читачі, адже події романа відбуваються влітку 2008 року в Києві.
Письменниця справно володіє секретами психологічного впливу на читача: сюжетний драйв, історичні ремінісценції з епохи гетьмана Петра Дорошенка, моторошні ситуації й життя студентської богеми – вже цієї атрибутики достатньо для комерційного успіху. Але Люко Дашвар того замало й вона додає викривальної сатири. Основна мішень – влада: «Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі й довела на практиці – найприбутковішими в усі часи є посади політичні… вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші… світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці й гроші, гроші, гроші…Гроші й влада».
Письменниця демаскує мафіозно-холуйське обличчя сучасної керівної еліти, не шкодуючи епітетів (продажна, злочинно кастова, квазіреспектабельна), вивертає назовні далекі від публічності її справи та думки: «Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце – шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів… Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози…Обоє знали – Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав…скоріше за все, старе падло, злигався з урядовими… – нагадую шановному читачеві, що події романа відбуваються у 2008-у році! Фейлетонно змальовано образ Роми Шиллєра, такого собі вічного «слуги двох панів»! А ситуація з виключенням-включенням світла в нікому з можновладців не потрібній лікарні – комедійна знахідка! Характерна відсутність у тексті прийомів езопівської мови (натяки, приховані смисли тощо), котрі вироблені у сатиричному жанрі ще від часів Аристофана. Авторську стильову манеру «горизонтальної» розповіді, на мою думку, можна пояснити відсутністю в нашій державі «каральної» (та й взагалі будь-якої) цензури: пиши, що хочеш, про кого хочеш, і як хочеш!
Козацькі мотиви, що вплетені в сюжетну канву легко зіронізовано й пом’якшено. Однак мовлено не про історію, а про відновлений зв'язок епох, йдеться про зміщення часових площин, коли куми Свиря й Микишка, минувши 340-річну дистанцію, знайшли спільне комунікативне поле із молодими київськими студентами.
Відверто кажучи, роман Люко Дашвар – це література, про яку ми сьогодні не знаємо, чи література це взагалі. Правда, не все так однозначно й просто. Гадаю, остання в часі книжка Люко Дашвар як явище посткультури, постлітератури не вийшла за межу маскультівського чтива, але віра у вигадку, сила творчого куражу, «фентезійне меню», нарешті, незаперечний читацький комфорт, несподівано самі по собі виявилися цінностями.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Право на вигадку
Третій роман Люко Дашвар відзначений дипломом конкурсу «Коронація слова-2009» і продовжив переможну ходу, започатковану першими двома («Село не люди» посів друге місце на конкурсі «Коронація слова-2007», книга «Молоко з кров’ю» перемогла у конкурсі «Книга року BBC-2008».
Любов і гармонія взаємності – речі позачасові, та кохання, що могло відбутись, але не відбулося – завжди трагедія. Роман почався сценою загибелі головної героїні Люби, юної максималістки, яка прагнула щастя, та їй не поталанило! На заваді стали батьки обранця Макса – пихаті новітні капіталісти, несумісність романтичних ідеалів чистої недосвідченої душі з цинічною, безжальною реальністю. Нашої з вами дійсністю, шановні читачі, адже події романа відбуваються влітку 2008 року в Києві.
Письменниця справно володіє секретами психологічного впливу на читача: сюжетний драйв, історичні ремінісценції з епохи гетьмана Петра Дорошенка, моторошні ситуації й життя студентської богеми – вже цієї атрибутики достатньо для комерційного успіху. Але Люко Дашвар того замало й вона додає викривальної сатири. Основна мішень – влада: «Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі й довела на практиці – найприбутковішими в усі часи є посади політичні… вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші… світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці й гроші, гроші, гроші…Гроші й влада».
Письменниця демаскує мафіозно-холуйське обличчя сучасної керівної еліти, не шкодуючи епітетів (продажна, злочинно кастова, квазіреспектабельна), вивертає назовні далекі від публічності її справи та думки: «Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце – шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів… Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози…Обоє знали – Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав…скоріше за все, старе падло, злигався з урядовими… – нагадую шановному читачеві, що події романа відбуваються у 2008-у році! Фейлетонно змальовано образ Роми Шиллєра, такого собі вічного «слуги двох панів»! А ситуація з виключенням-включенням світла в нікому з можновладців не потрібній лікарні – комедійна знахідка! Характерна відсутність у тексті прийомів езопівської мови (натяки, приховані смисли тощо), котрі вироблені у сатиричному жанрі ще від часів Аристофана. Авторську стильову манеру «горизонтальної» розповіді, на мою думку, можна пояснити відсутністю в нашій державі «каральної» (та й взагалі будь-якої) цензури: пиши, що хочеш, про кого хочеш, і як хочеш!
Козацькі мотиви, що вплетені в сюжетну канву легко зіронізовано й пом’якшено. Однак мовлено не про історію, а про відновлений зв'язок епох, йдеться про зміщення часових площин, коли куми Свиря й Микишка, минувши 340-річну дистанцію, знайшли спільне комунікативне поле із молодими київськими студентами.
Відверто кажучи, роман Люко Дашвар – це література, про яку ми сьогодні не знаємо, чи література це взагалі. Правда, не все так однозначно й просто. Гадаю, остання в часі книжка Люко Дашвар як явище посткультури, постлітератури не вийшла за межу маскультівського чтива, але віра у вигадку, сила творчого куражу, «фентезійне меню», нарешті, незаперечний читацький комфорт, несподівано самі по собі виявилися цінностями.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
