WELTMEISTER

І.
Навіть помислити не міг, що отак, неждано-негадано отримаю подібну пропозицію. Вранці викликав до себе «шеф».
- Романе, до Німеччини поїдеш?
- Я? – ошелешений почутим, закляк на місці і мало не втратив дар мови.
- Не хвилюйся, із закордонним паспортом допоможемо, кошти на дорогу дамо.
- А чому таке щастя випало саме мені?
- Колектив районного Будинку культури їде на міжнародний фестиваль, потрібен перекладач.
- Та я ж не перекладач!
- Зате знаєш німецьку краще за деяких перекладачів. Чув, як ти «шпрехаєш», під час укладання контракту з німцями минулого місяця. То що – поїдеш?
- Це так несподівано. Треба подумати. Я ще ніколи нікуди не їздив, й жодного разу не був за кордоном!
- Поїздка через місяць. Поміркуй до завтра.
- Гаразд.
Отакої! Ну й дива. Понад усе переймався тим, що доведеться летіти літаком. На той час більшість моїх знайомих і друзів вже мали цей досвід. Я ж у свої сорок два роки досі ніде не літав і страшенно боявся літаків. Вони здавалися мені найнебезпечнішим видом транспорту. Ще б пак! Де ти подінешся на такенній висоті, раптом щось станеться? Або що робити, коли знудить?

ІІ.
В усьому була «винна» моя німецька. В середній школі, окрім дещиці завчених фраз, так нічого й не навчився. Воно й не дивно, адже наш вчитель німецької Микола Йосипович, водночас, був ще й вчителем англійської та співу, і міг навчити хіба що абетки. Але я на нього не ображаюся, бо він був добрий чоловік, а іншого «іноземця» в школі не було. Отож навчав як міг. Звісно, співав він краще, а ще краще грав на акордеоні. З-поміж усіх його талантів, гра на акордеоні мені подобалася найбільше. Своїми дивовижними звуками він зачаровував мене! Я був у захваті від вишуканого перламутрового оздоблення і чорно-білої клавіатури. До того ж він мав ім’я – «Weltmeister»! Згодом довідався, що його було виготовлено в Німеччині. По закінченню уроку співу, коли вчитель робив записи у шкільнім журналі, я тихенько підбирався до стільця з акордеоном, оглядав його з усіх боків і гладив рукою.
- Що, подобається акордеон, Романе?
- Так.
- Хочеш, вчитиму тебе на ньому грати?
- Так!
- Спершу поговоримо з твоїми батьками, гаразд?
- Ага.
Батьків довго вмовляти не довелось. Їм було на руку, що я не вештатимусь невідомо де, а матиму заняття. Тож двічі на тиждень, по обіді, ходив до Миколи Йосиповича додому і вчився грати на акордеоні. Моїй радості не було меж. Не біда, що десятирічному хлопчакові той «Weltmeister» був завеликий і заважкий. Я мав такий неймовірний потяг до тієї науки, що міг би розтягнути міх ще більшого інструменту. У голові постійно крутилися мелодії та пісні, почуті по радіо.
- Миколо Йосиповичу, а звідкіля у вас цей акордеон?
- Якось розповім, не сьогодні.
- Правда, що він німецький?
- Що правда, то правда, – вміють німці робити.

ІІІ.
Закінчивши школу, вступив до вишу в обласному центрі. Звісно, як у кожному виші, в нашому теж була в пошані художня самодіяльність. Під час студентських вечорів і вечірок, пісенних конкурсів я «вишивав» на трофейному акордеоні, який придбали для мене батьки – викупили в районного воєнкома. Він привіз його з Берліна, хоч сам грати не вмів. Тримав удома «для краси».
Мій репертуар складався з українських, польських, російських, німецьких пісень. Польської навчитися було найлегше – до Польщі було рукою подати, до того ж чимало наших місцевих людей знали польську дуже добре. Щодня, через портативний приймач, слухав «Radio Jedynka». Приятель – ще той книголюб, прилучив мене до читання детективів польською. На той час шедеври світового детективного жанру можна було прочитати здебільшого польською. В книгарні іноземної літератури була окрема полиця з книжками кишенькового формату в м’якій палітурці.
З німецькою було значно гірше. Я виконував на ній кілька естрадних пісень, завчивши слова напам’ять. Ох, ця німецька!
Якось одружувався мій однокурсник. Запросив на весілля до місцевого кафе, з тим, щоб я трохи розважив гостей. Довго вмовляти не довелось – пісні я виконував залюбки, а тут можна було ще й поїсти чогось смачненького. Для студента – це неабияка удача і щастя. Згодом підійшов незнайомець і повідомив, що зі мною хоче поспілкуватись одна пані. Я був заінтригований. Пані була пенсійного віку, шляхетна, в гарненькому капелюшку. Чемно привітався і відрекомендувався:
- Роман.
- Юначе, ви співали оту пісню sehr gut, але ваша вимова доволі кульгава. Якщо бажаєте, можемо зайнятись німецькою. Безкоштовно, звісно.
Незнайомка – Ельза Францівна, виявилась викладачем німецької. Двічі на тиждень я відвідував її в старому будинку з колонами на околиці міста – колишньому помешканні польського лікаря. За рік таки «заговорив» німецькою з берлінським акцентом.
Ми говорили про Гете, Ремарка, Рільке, Бетховена. Ельза Францівна пригощала чаєм з тістечками власного приготування і чудовим вишневим варенням.
- Bitte, mein lieber Freund.
- Дякую, Ельзо Францівно, ваші тістечка і варення неперевершені!
- Не забувайте щодня читати кілька сторінок німецькою.
- Авжеж, обіцяю.
Обіцянку, звісно, дотримував не завжди, адже студентське життя насичене стількома подіями, постійно бракувало часу. Та як би там не було, я був вельми вдячний Ельзі Францівні за німецьку і незабутнє чаювання. По закінченні вишу опинився в іншому місті. Час від часу телефонував до неї. Вона щоразу ретельно перевіряла вимову і наполягала на спілкуванні німецькою.

IV.
Дивовижну історію про акордеон Миколи Йосиповича я почув, вже будучи студентом. Навчальний тиждень добігав кінця. В п’ятницю по обіді більшість спудеїв роз’їжджалися по домівках. Січень ще розкошував, за вікном – мінус п'ятнадцять. Щойно закінчилась остання «пара», стрімголов помчав до студентської роздягальні – автобус до села відходив за годину. Отримавши в роздягальні куртку, рушив до виходу з навчального корпусу, вдягаючись «на ходу». В рукаві куртки шапки не було. «Що за жарти? Може випала в роздягальні?» Повернувся. Чергова, оглянувши місце, де висіла куртка, знічено відповіла: «Шапки нема». Я й сам бачив, що нема. Хтось «позичив». До відходу автобуса залишалось півгодини. Давши собі спокій з шапкою, побіг до тролейбусної зупинки. Дякувати Богу, що квиток на автобус був у кишені – придбав його завчасно на тижні.
За дві години я вже був у селі. Щоправда, до батьківського дому ще треба було йти кілька кілометрів пішки. Ховаючи голову в комір куртки, пішов навпростець через городи, – так можна було «скосити» півкілометра. Як на біду, того дня було вітряно. Мороз із вітром – справа кепська. Відчув, що вуха промерзли не на жарт. Намагався закрити їх руками, але де там. Порівнявшись із хатою колишнього вчителя, побачив на подвір’ї постать із в’язанкою дров.
- Романе, це ти!
- Я, Миколо Йосиповичу!
- В таку погоду і без шапки? Що за жарти?
- Та які там жарти, хтось шапку поцупив.
- Зайди до мене, дам тобі щось на голову, бо застудишся.
- Буду вдячний, бо вже вух не чую.
У хаті було тепло і затишно. В грубці потріскували дрова. Я вмостився на стільці поруч із грубкою.
- Може гарячого чаю, Романе?
- Не відмовлюся, Миколо Йосиповичу.
- Якраз чайник закипів.
- То кажеш, шапку «позичили»?
- Еге ж, в інституті.
- В інституті то таке, он у сусідньому селі минулої неділі в чоловіка шапку «позичили» на Службі Божій у церкві, уявляєш? Як правилося – поклав її на лавку поруч себе. Виходити з церкви – а шапки нема. Гарна була шапка – з нутрії.
- Дівчина з моєї групи розповідала, що її знайому пограбували на самі Різдвяні свята! Вони мешкають у місті, в багатоквартирному будинку. Зателефонували в двері. Господарі, звісно, відчинили – на порозі вертеп, хлопці, дівчата – близько десяти осіб. Запросили їх до хати. Ті колядували, віншували. Все, як то кажуть, «як має бути». А згодом виявилось, що з хати щезли золоті прикраси.
- Отакої! Не бояться люди гріха.
- Ви ще трохи граєте на акордеоні, Миколо Йосиповичу?
- Зрідка, коли є настрій. А ти, я чув, в інституті «перший музикант»?
- Ну, не перший, але й не останній.
- Я ще тоді бачив, що з тебе будуть люди. До цієї справи треба мати терпіння і наполегливість, а ще – дуже любити її. В тебе це було. Зізнайся – певно від дівчат відбою нема – їм подобаються музики?
- То все, дякуючи вам. Миколо Йосиповичу, дозвольте запитати?
- Питай.
- Розкажіть про свій акордеон. Колись ви казали, що якось розкажете.
- Можна й розказати, чому ж ні… Ти пий чай, грійся.
- Дякую.

Розповідь Миколи Йосиповича
Йшов повоєнний 1948 рік. Зима була сніжна, морозна. Ми з батьками жили в невеликому містечку поруч із залізничною станцією. Більшість будинків були зруйновані. Люди щодня розбирали завали і розчищали дороги. Голодували. Того дня мама зварила картоплю. Я вийняв з печі «казанок»,з’їв кілька картоплин і пішов на вулицю. Дітлахи любили дивитися на потяги, добре знали час проходження товарних і пасажирських. Метрів триста від дому несподівано наткнувся на дивно вбраного чоловіка – у військовій шинелі, на голові поверх «пілотки» хустка, взутий в старі, подерті черевики, замість шнурків – дріт. Промайнула думка: «Схоже, це німець! Але звідкіля він тут взявся?».
- Essen, їсти – ледь чутно промовив незнайомець.
Відверто кажучи, я, спершу, не на жарт злякався і розгубився. Ніяк не міг второпати, як німець опинився тут, на нашій вулиці! Востаннє я бачив «живих» німців 1944 року, коли поряд із нашим містечком проходила лінія фронту. На той час вже не відчував до них нічого – ані доброго, ані злого.
Як виявилося, німець трохи знав російську. Хоч я знав її так само, як він – ми таки змогли порозумітись. Жалюгідний вигляд голодного, скоцюбленого від холоду німця мене розчулив, тож я запросив його до нашого дому.
В «казанку» залишилося кілька картоплин. Запропонував йому. Німець зняв пілотку та хустку, і сів за стіл. Заросле щетиною обличчя було змарніле і бліде. Під очима – синці. Звався Гюнтер Браун. Розповів, що потрапив у полон. Разом з іншими німецькими вояками його відправили до Сибіру. Наразі повертається додому. Був родом з міста Цвікау. У таборі для військовополонених «працювали» німецькі комуністи-агітатори. Тих, хто погоджувався будувати соціалізм у новій німецькій республіці, відпускали додому.
Тремтячими від холоду руками незнайомець вийняв з кишені маленький розкладний ніж, дістав з казанка ще теплу картоплину, потримав її в руках, притулив до обличчя, а потім почав старанно знімати з неї шкірку. Розрізав на чотири частини, посолив і поклав один шматок до рота. По його щоці котилася сльоза.
- Можна ще? – запитав він.
- Будь-ласка, – відповів я.
- А можна взяти дві картоплини з собою?
- Беріть.
З’ївши кілька картоплин, він подякував і почав збиратися. Їх відпустили на годину. Бачив його потріскані на морозі руки. В очах ледь жевріло життя.
- Danke schőn. Хлопче, ходи зі мною.
- Для чого?
- Хочу тобі дещо дати на пам'ять. Не бійся.
- З чого ви взяли, що я боюся?
- От і добре, ходім, мені не можна спізнюватися. Мене чекають вдома, розумієш?
Невдовзі ми дісталися залізничної станції. Долівки вагонів були встелені соломою. Біля них групами по кілька десятків чоловік, тремтячи від холоду, стояли, в таких же, як Гюнтерова, військових шинелях, полонені німці. Гюнтер заскочив до одного з вагонів і за мить повернувся з великим чорним чемоданом у руці.
- Тримай, це від мене.
- Не можу, надто великий дарунок.
- Візьми, прошу.
- А що це?
- Мій акордеон. Ти вмієш грати на акордеоні?
- Ні.
- Тоді навчишся. Ну, Auf Wiedersehen!
Поїзд рушив. Я дивився йому вслід допоки він не щезнув із очей. Отак у моє життя увійшла музика.

V.
У вівторок я знову в кабінеті «шефа».
- Ну що, Романе, надумав їхати?
- Можна спробувати.
- Можна чи їдеш?
- Та поїду, якщо треба.
- Паспорт буде готовий за два тижні. І ще одне: збір біля Будинку культури. Там о 8 ранку в день від’їзду чекатиме автобус – доправить вас на летовище. Питання є? Ну, давай, не підведи мене.
- Дякую, Андрійовичу.
- Подякуєш пізніше.

VI.
Загалом, переніс політ добре. Досі не бачив землю з такої карколомної висоти! Які неймовірні та гарні хмари! Учасники колективу народної творчості сиділи поруч і про щось гомоніли. Для них такі поїздки не дивина. Торік були в Англії, Франції. Щасливчики – можуть побачити світ на власні очі, а не по телебаченню.
Нарешті ми на землі! Як, виявилось, летіти літаком анітрішки не страшно. Оселилися в невеличкому готелі на околиці міста – так дешевше. Допоміг адміністратору розібратися з нашими документами. Мені дістався окремий номер – простий і скромний, але в ньому було все необхідне. На вечерю скуштували німецьких смажених ковбасок з гірчицею і пивом.
Фестиваль тривав тиждень. Щодня вранці зі «своїми артистами» їздив до місця виступу художніх колективів, допомагав їм налагоджувати «творчі контакти», спілкуватися, зробити «закупи». По обіді мав час оглянути місто. Було враження, наче потрапив на кілька сотень літ назад – давні, ошатні і доглянуті будиночки, церкви, міська бруківка без жодної пилинки. Щось подібне бачив кілька років тому у Латвії та Естонії.
Оглядаючи готель, помітив на стіні нагороди за зразкове обслуговування відвідувачів. В одній із них прочитав – «Гюнтеру Брауну за чудовий сервіс і гостинність, з подякою...». «Так, де я чув це ім’я?... Гюнтер Браун?»
Маю таку ваду – якщо не можу щось пригадати відразу, буду мучитись, допоки не пригадаю. Вночі, вже лежачи у ліжку, таки пригадав, де вже чув це ім’я – в помешканні Миколи Йосиповича того січневого вечора, коли він пригрів мене, промерзлого наскрізь, без шапки, і, напоївши чаєм, розповів історію про німецький акордеон.
Наступного ранку навідався до адміністратора готелю.
- Скажіть, будь ласка, Гюнтер Браун – це хто?
- Власник готелю.
- А з ним можна зустрітися?
- Нині по обіді о четвертій його син буде тут, що йому передати?
- Передайте, що перекладач української делегації хотів би з ним поговорити.
- Гаразд.
З нетерпінням очікував четвертої години. По завершенні виступів учасників фестивалю відразу поїхав до готелю. Щойно зайшов до вестибюлю, як одразу почув голос адміністратора:
- Пане Самчук, пан Браун чекає вас о четвертій п’ятнадцять.
- Дуже дякую!
Вдягнув чисту сорочку і о четвертій п’ятнадцять був біля кабінету власника готелю. Постукав у двері.
- Прошу, заходьте!
- Дякую.
- Перепрошую, з ким маю справу?
- Роман Самчук, з України.
- Дуже приємно, прошу сідайте. Є якісь зауваження щодо сервісу чи харчування?
- Ні, все гаразд, я в особистій справі.
Власникові готелю на вигляд було близько сорока п’яти років. Не знав з чого почати.
- Скажіть будь-ласка, чи в місті багато людей з таким прізвищем, як у вас?
- Не так, щоб багато, але кілька є.
- А Гюнтерів Браунів теж багато?
- Кілька є, а що?
Я розповів йому історію, котру почув від шкільного вчителя. Чоловік уважно слухав і після тривалої паузи промовив:
- Це мій батько. Ви розповіли про мого батька. Ту ж історію я чув від нього.
- То ваш батько таки дістався додому!
- Так.
Ми обидва перебували під великим враженням від почутого. Хто б міг подумати! Адже все могло скластися зовсім інакше, я міг не погодитися поїхати сюди і тоді б не було цього готелю і цієї розмови!
- А як ваш батько? – запитую пана Брауна.
- Помер кілька років тому, похований на місцевому кладовищі.
Фестиваль добіг кінця. Пан Браун дав мені свою візитівку і запросив у гості. Сидячи в салоні літака, подумки повертався до нашої розмови і тішився, що невдовзі буду вдома й про все розповім Миколі Йосиповичу. Він не повірить! А ще думав про те, як завжди, навіть на війні є нагода і доречність для співчуття та милосердя.
В навушниках лунала музика, в котрій чувся ніжний і тремтливий голос акордеона.