ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2018.10.18 21:27
На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –

Катерина Боброк
2018.10.18 21:16
стосунки між нами як від початку Бог створив - взаємні і прості.
а тепер пауза. уяви запах хліба вдосвіта на капустяному листі
і знатний борщ у полив'янім горщику на нашу велику сім'ю
і вечеря і пісня і солов'ї у вишневім садку-раю.
тут зводити бр

Сонце Місяць
2018.10.18 18:48
на всякі докучні нікчемності
наплювати би з нескінченності
адже будь~ що не більше ніж тінь
золотисто~ сріблистих видінь

крізь неспішно лункі нетотожності
за кулісами & понад ложами
кружеляє собі передзвін

Олександр Олехо
2018.10.18 12:51
Пані у зеленому пальті
Тінь весни в алеях листопаду
Затаїлась осінь у куті
Запаливши зоряну лампаду
Там їй добре і земна печаль
Омиває зранку тьмяні трави
В кожного на жаль є пам'ять-жаль
Келишок вина і чашка кави

Тетяна Левицька
2018.10.18 11:52
Гірчить калина на губах,
Сум за плечима.
Червоні спалахи в лугах,
Неопалима.
З коштовних розсипів гранат -
Терпкі коралі.
Хмільного надвечір'я шат
Все далі в далі.

Олександр Сушко
2018.10.18 07:48
Маю, браття, дрібочку таланту,
Люди шепчуть: "Віршик не такий.
Пишеш про земне. Тра вище брати,
Не для інтернету - на віки.

Мову поміняй, шульгаву руку,
Тоніка не модна - є верлібр.
Від сатири графоманам мулько,

Віктор Кучерук
2018.10.18 01:52
Т. І...
Була б чужа - тоді не говорили,
Як явір із калиною в гаю, -
Тобі розмови повертають сили,
Мене - ведуть у молодість мою.
Тож радості ще більшої не треба,
Сполоханим надією серцям,
Ні від шептань, при зустрічах, де-небудь,

Володимир Бойко
2018.10.18 00:54
Не бачать ані виходу, ні входу,
Не відчувають власної ганьби,
Оті, що обирають несвободу,
Оті, котрі зреклися боротьби.

Всі фігові листки прибрала осінь,
І кожен має те, що заслужив.
Свобода не потрібна малоросам,

Галина Кучеренко
2018.10.17 21:03
«Новітня» «українська» школа -
Педагогічний формалізм:
Навчання мовою - довкола!..
В перервах - русскій реалізм.

Між вчителями, при розмові,
І з учнями - не чути мови,
Батьківські збори чи нарада -

Сонце Місяць
2018.10.17 19:56
хто заперечив би
глуз макабричний дещо
хай не суціль скарби
але й бували речі

де у яких млинах
фабричках палітурнях
ревний зірковий прах

Олександр Олехо
2018.10.17 18:38
Відкоркую пляшку ночі,
прийдуть випити охочі:
думи-тлуми, споминання,
тиші чорної мовчання.
Потім ранок – час похмілля.
Наливає осінь зілля.
Небо тихе і прозоре
розчиняє сиві зорі.

Іван Потьомкін
2018.10.17 11:32
Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хв

Світлана Майя Залізняк
2018.10.17 11:06
Затягнуті у корсети -
на фоні ножів та кіс -
прабабці убивць, поетів,
міцнющий пахкий заміс.

Втирали носи віскряві,
спиняли навалу хвиль...
Завдячую вам появі,

Олена Багрянцева
2018.10.17 10:40
Їм не спиться удвох. Знову осінь мандрує по вулицях.
Він розкаже їй все, рознесе міріади порад.
Кане в Лету жура і неспокій безпечно забудеться.
Буде литись пітьма, як гарячий густий шоколад.
І затисне вона у долонях бажання серпанкові.
Закарбує цю м

Володимир Бойко
2018.10.17 10:31
Мавпи людиноподібні
На людину не подібні.

Проти «русского Гаврилы»
Нишкне будь-яка горила.

І пішли дурні мартишки
За кавалок кишки пішки.

Катерина Боброк
2018.10.17 10:16
реєстровий янголе-характернику розпали-но люльку
востаннє пасивно вдихну твою дим-душу усіма ярами
де любов - там прилади з ладу в розбите скло і ртуть в кульках
там незміряне серце від землі здійнялось вітрами

сьогодні я таки зняла з себе білу ви
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Павлюк (1967) / Критика | Аналітика

  МІЙ ІВАН ОВКСЕНТІЙОВИЧ ДЕНИСЮК
Образ твору 10 жовтня на 84-му році життя помер Іван Овксентійович Денисюк, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка – вчитель кількох поколінь філологів.
Пропоную своє есе про нього.


Братство по духу в усі часи, в усіх народів цінувалося вище, ніж братство по крові… Згадаймо біографії творців світових релігій, загалом духовних подвижників ― воїнів, ченців, бунтарів, поетів…
Для багатьох «чужі» «добрії люде» стали ближчими і дорожчими за «своїх», ще й тому, що Доля передчасно забрала «кровних» у Інші світи.
Так сталося і в мене. За все, за всіх дорогих мені «братів по крові» разом із надто рано (через десять днів після мого народження) заснулою вічним сном мамою я молився з дитинства, а з вісімнадцяти років молився ще й віршами, які привели мене з волинського лісового села через Петербург, забайкальську тайгу до Львова, на факультет журналістики тоді державного університету імені Івана Франка.
Десь на перших місяцях ревного мого навчання і перших віршованих публікацій, які принесли мені першу поетичну славу «у вузьких колах», тоді ще доцент нашого факультету Олександра Антонівна Сербенська запитала мене: «А чи знайомі Ви із Вашим земляком ― професором Денисюком Іваном Овксентійовичем?» Я відповів, що ні. На що Олександра Антонівна, яку зараховую до близьких мені по духу людей, порадила обов’язково зазнайомитися, самою інтонацією та жестами красномовно охарактеризувавши Його як Ого-го… Як Ви, мовляв, не знаєте Такого свого земляка?!
Доки я, студент-першокурсник, гадав, як же мені зустрітися із тим, кого з такою поважною любов’ю називали поза очі, знову через пана-Випадка втрутилась пані-Доля, запропонувавши у рецензенти моєї першої поетичної книжки, яка вже готувалася до друку у видавництві «Каменяр» (історія її виходу ― окрема тема) саме «І. О. Денисюка, проф. кафедри української літератури Львівського ордена Леніна державного університету ім. Ів. Франка» ― як було зазначено у «Рецензії на збірку віршів Ігоря Павлюка «Острови юності» і яку одержано видавництвом «Каменяр» «03. 03. 1989 р.».
Рецензія мала аж п’ять машинописних сторінок! Стільки і так на той час про мої вірші ще ніхто не писав: «У віршах Ігоря Павлюка, як і в кожного справжнього поета, світовідчуття завжди конкретне, хоч і не вузько-суб’єктивне (…). Щирість, постійна здатність до подивування навіть найбуденнішими деталями буття, з яких поет добуває тільки ним відчуту красу, життєнаповненість деталей, їх пластика, мила наївність і поважна медитативність ― усе це і становить неповторний чар і поваб віршів Ігоря Павлюка (...) виявив значний талант і має чималий художній доробок (…).»
Мені потрібно було кілька днів самозаглибленої тиші у студентському гуртожитку на Майорівці, щоби знайти формулу свого подальшого буття між людьми і Богом уже як поета. І я не знайшов нічого простішого, як вважати свій «значний талант» не моєю заслугою, а даром (предків? Природи? Всевишнього ?), тому й смішно гоноровитися, надувати худі тоді щоки зі своєю першою на другому курсі університету книжкою над друзями, побратимами, братами по духу і родичами по крові уже як поет, а зосередитися більше на тому, яка я людина… захищаючись від щирих компліментів самоіронією, а від нещирих ― іронією…
Що я на правильному шляху, підтвердило й перше фізичне знайомство із Професором (так Його називали всі, хто був тоді поруч нього в Інституті франкознавства, де Іван Овксентійович директорував): Тарас Кознарський, Іван Дмитрович Остапик, який керував літературною студією «Франкова кузня», учасником якої я був, зайшлий Роман Горак, який саме тоді видав «Тричі мені являлася любов», яке моє студентське оточення із запоєм читало… Компанія «розкрутила» мене на першу в моєму житті пляшку коньяку «за перший гонорар» ― 1650 радянських карбованців. Пам’ятаю, Роман Горак живо придивлявся до мене, можливо, вже тоді прийнявши рішення запросити мене своїм заступником в музей Івана Франка через років п’ять, чим я був дуже оприємнений, але від чого відмовився… Така моя доля.
З Іваном Овксентійовичем Денисюком ― Професором ― мені зразу ж було настільки легко і добре, як із найріднішими мені людьми, з якими я виріс у волинському селі ― дідом, бабою, прадідом, прабабою… Саме так. Його товариство зовсім не втомлювало, «не навантажувало», говорячи студентським сленгом, а навпаки ― просвітлювало і гріло, та ще ж із нами, як велике Вогнище, була поезія, яку ми однаково ніжно-наївно і сильно-ніжно любили…
Потім ще були засідання літературної студії «Франкова кузня» під керівництвом Івана Овксентійовича, куди ми ― Тарас Кознарський, Тарас Девдюк, Зоряна Гладка, Роман Скиба і я ― ходили, як… врешті, хто на Що, а Ігор Павлюк ходив як у Храм, де служили музі Поезії ― Евтерпі. Випускали стінгазету, організовували вечорниці із чаєм і тортами, які самі пекли, і які нагадували барокові поеми, яких нам уже ніколи не написати… Слухали розповіді Професора про живих і вічно живих класиків української та світової літератури, багато з яких, як-от Ірину Вільде чи Дмитра Павличка, він добре знав сам, а от подробиці «інтиму письменницької праці» інших із пікантними подробицями «на вухо» розказував лише мені й Кознарському», бо ми вже були «після армії», Зоряна ― дівчинкою, а Скиба з Девдюком ― ще малими.
Отож, вперше у своєму поетичному житті і в житті в поезії я задумався над тим, як поряд може бути людське і Боже, низьке і високе, миттєве і вічне в Ній, бо так є і в самому Житті, дізнавшись від Івана Овксентійовича, що написав «парадоксов друг» ― Олександр Сергійович Пушкін ― на звороті листка із його знаменитим віршем «Я помню чудное мгновенье» і яка передісторія його написання…
Потім, після успішного закінчення мною факультету журналістики, Іван Овксентійович шукав мені роботу в університеті… і я, попрацювавши у світській та релігійній журналістиці, в академічній структурі, таки прийшов сюди ― викладачем на факультет журналістики та старшим науковим працівником та керівником легендарної «Франкової кузні»… пізніше.
А поки що професор Іван Овксентійович Денисюк був присутнім на моїх поетичних вечорах (порівняно нечастих, бо я не любив і не люблю їх організовувати), презентаціях із моєю участю, зокрема дуже розчулено виступив на презентації книжки «Нетутешній вітер» у видавництві «Каменяр» у 1993 році… писав відгук на мою кандидатську дисертацію «Митець ― Влада ― Преса: історико-типологічний аналіз», яку я захищав у 1996 році в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом професора Володимира Йосиповича Здоровеги, який також багато хорошого зробив мені у житті. «В особі Ігоря Павлюка дуже своєрідно поєднується самобутній поет, недавній лауреат літературної премії імені Василя Симоненка, і дослідник яскраво вираженого філософськи-теоретичного мислення. Тут багато оригінальних думок, інколи дискусійних, як у кожній нешаблонній праці, до того ж такій, де відчувається пульс життя (див. зворот обкладинки книги Павлюк І. З. Митець ― Влада ― Преса: історико-типологічний аналіз: Монографія. ― Луцьк: Надстир’я, 1997. ― 112 с.), ― зазначалося зокрема в ньому і яким я поряд із відгуками Миколи Григоровича Жулинського, Бориса Леонідовича Кухти, Володимира Івановича Шкляра, мого ровесника Юрка Бедрика був дуже втішений.
Кандидатська була успішно захищена.
Евтерпа не зраджувала мене. Я не зраджував Евтерпу. Увиразнився мій світогляд, кристалізувалися мої принципи і поняття про світ та літературу, за які я готовий… З’явилися нові творчі побратими і недруги. Виходили у світ мої нові поетичні та наукові книги, з якими я приходив до Івана Овксентійовича хвалитися, адже мені подобався і подобається він не лише як Професор, Людина, але і як постмодерновий письменник, який, будучи відвертим противником псевдо-постмодерної «туманології», здатен створити постмодерний текст чи здискурсувати класичний твір найвищої проби: варто прочитати хоча би Його дослідження про волинських амазонок, передмови до «Українського Декамерона» чи книжки Лариси Крушельницької «Рубали ліс», де, зокрема, читаємо: «Матеріал, що пульсує драматизмом, ― оті парадокси режимів і війн та химерність доль людських довелося нараторові побачити, відчути й пережити надто зблизька, як Ікарові жар сонця (…). Так звана література факту ― листи, щоденники, спогади, есеї ― нині досягла рангу белетристики й переживає свій ренесанс. Читача вже мало приваблюють знекровлені штучні образи у кривляннях постмодерну і деформація аж до абсурду і так деформованої дійсності (…). Ні, ні, спокійно ― без сліз і сміху, без захоплення цих спогадів читати не можна. І ще одне: знайдено оптимальну позицію, яку повинен у мемуарах зайняти оповідач-автор. Він не може бути механічним зчіплювачем вагонів ув ешелоні. Це дійова особа, заанґажована у драматургію зображеної дійсності. Яка ж спокуслива нагода показати себе епіцентром світу, за рахунок ґльорифікації себе принизити оточення! Такт художника й високоінтеліґентної скромної людини ніколи не зраджує Ларису Іванівну».
Оцей, нібито селянський за походженням, а насправді універсальний, аристократизм ніколи не зраджує і самого автора передмови ― ні у творах, ні у житті.
Поважно люблять і любовно поважають Івана Овксентійовича Денисюка і сусіди… мається на увазі не лише квартирні і «по дачі» (про наше спільне перебування на ній ― окрема розмова)… але й сябри із Білорусі та пани з Польщі, земляки з Волині, сери із Нью-Йорка, у чому я глибоко переконався, коли самого доля завела у Мінськ, Вроцлав, Варшаву, Брест… Америку і звідки передавав вітання Іванові Денисюкові і від професора В’ячеслава Рагойші з Тетяною Кобржицькою, і від Тамари Скрипки, і від Тараса Кознарського, і від Віктора Давидюка… Володимира Денисюка… і навіть Джорджа Грабовича…
У 1997 році у мене народився вірш «Хтось питає мене, чому їду туди…» ― про нашу спільну з Професором маленьку батьківщину ― Волинь, Полісся… згадуючи про яку за вином і чаєм, ми кілька років уже вербально-уявно стали організаторами «волинської мафії», членство в якій наших друзів, як-от Лариси Петрівни Бондар, строго засекречене…

ЛИСТ ДО СТАРШОГО ДРУГА

Денисюку Іванові Овксентійовичу,
шановному професору

Хтось питає мене, чому їду туди...
Народився я там, там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води,
І хати у вишневому димові.

Це Полісся й моє...
Древній саван лісів
І космічна мелодія Світязя...
Я «від зайчика» міг наносити грибів,
Вечорами у вирій дивитися.

Прадід мій засвітив тут калиновий світ,
А діди світлу хату поставили.
Прабабуся моя у фаті з юних літ
Подружилася з нашою мавкою.

Коронована синь пелюстками лілей.
Там – конвалії дзвони й малинники.
Миє носа в росі козенятко мале,
Як внучатко легенди волинської.

Журавлеві криниці, журливі пісні,
Вишиванки – як далі, розважливі...
Тихо родяться зорі сумні-сумні
Над чорнобильськими ромашками...
(поетична збірка «Чоловіче ворожіння», Львів, вид-во Сполом, 2002).

Вірш цей мені захотілося присвятити саме Професору як «старшому другові», щирістю стосунків оправдовуючи зазіхання на панібратство.
Тепер так не напишу… Як там у Гоголя? ― О моя юність, о моя свіжість!.. На зміну безпосередності, майстерності-щирості приходить майстерність-досвід. У цьому ж контексті ще виразніше прочитується душевно-духовна гармонія Професора, яка не звіряється алгеброю: і в поважному фізичному віці Його душа зостається веснянотрав’яною, чутливою до всього живого, смішного, молодого, еротично-природного і природно-еротичного, свідчення чого і велика любов Івана Овксентійовича до анекдотів, у розказуванні яких ми змагалися колись шість годин і випили «мирові нічийні» гальби пива… і які Він вважає ядрами пройдешніх і прийдешніх новел.
― А Ви вже маєте «Бандурку»? ― запитав Професор, маючи на увазі збірку українських сороміцьких пісень у записах З. Доленги-Ходаковського, М.Максимовича, П. Лукашевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Чубинського, Хв. Вовка, І. Франка, В. Гнатюка, яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» у 2001 році.
― Так, я вже дванадцять років одружений, ― відповів я.
― О, то Ви вже знаєте, що означало в наших предків «бандурка»! ― зрозумівши мій підтекст відповів Іван Овксентійович, який звертається до мене то на Ви, то на Ти. Закономірності ― коли і як ― я до сих пір не вловив. ― Письменник обов’язково мусить мати цю книжку здорового ставлення до кохання, до любові, до життя.
Воістину, «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» ― писав вічно молодий Василь Симоненко.
Професор Великий життєлюб.
У результаті непоодиноких бесід із ним я переконався, наскільки здорове і глибоко-тонке, як артезіанська свердловина, у нього ставлення до всього святого і грішного: релігії, жінки, понять предки-нащадки, наше-чуже, вічне-миттєве…
Глибокий і крилатий поліський духовний корінь Професора робить Його вільним, як робить вільною людину істина.
― Я не був дисидентом, я не міг, бо я… слабкий, ― каже мені Іван Овксентійович, коли я передаю Йому вітання від Євгена Сверстюка, який також Його любить і поважає, ― але я схиляюся перед тими, хто пішов за свої переконання у тюрми, хто не зламався… І у цьому якомусь по-дитячому щирому і водночас мужньому по-чоловічому зізнанні більше правди і честі, ніж у заявах багатьох колишніх спритнячків-парторгів, конформістів-колаборантів, які тепер, одягнувши вишиті сорочки хочуть бути подібними до Стуса… як тоді до Дзержинського, майже переконали себе, що «були потрібні українському народові тут», бо ж «не всі могли сісти». Перевертням не вірю. Вони і тепер при владі. І це найбільша слабкість мого народу. Колись назву і їх прізвища.
Іванові Овксентійовичу Денисюку вірю, хоч він, ветеран Великої Вітчизняної війни, і не сидів. Бо він більше, ніж Професор. Він Людина… яка… сміхом Тараса Бульби сміялася з мене, коли я у нього на дачі забувся свою сумку, з якої не розлучаюся навіть коли йду… «мити руки», бо там, у ній, все моє багатство ― рукописи… А тут… опам’ятався, що забув біля Професорового «білого будиночка» в Наварії і опам’ятався аж удома ― на Сихові, про що й зателефонував Винуватцю торжества «Іван Денисюк ― людина року 1998» зразу ж додому, на що він, очевидно, маючи на увазі і свою забудькуватість, зреагував:
― Ха-ха-ха-ха!.. Будеш професором, будеш! Пам’ять у Тебе професорська.
Мені ж було не до жартів: у портфелі зосталися документи, мої і чужі рукописи… а дачі, як мені, заспокоюючи, розповідала Людина Року, обкрадають… Хоча якимось восьмим інтуїтивним чуттям, знаючи уже всі відтінки голосу Професора, чув: а чи не Його це, так би мовити, «дружній жарт», прости Господи за помилку: дуже вже не спішив він їхати забирати моє «добро», яке направду не пропало. «Злодії віршів не читають» ― вручив мені через кілька днів сумку «MAN OF THE YEAR 1998», про що я написав у газету «День» за 12 листопада 1998 року під рубрикою «Особистість»: «Професора, ― мовляв, ― люблять усі. День народження професора ― свято поетів і літературознавців. Кожного року 12 грудня вони збираються звідусіль (…) на щирому столі у цей день печена картопля, великий добрий пиріг тощо. Професор ― патріарх Львівського університету ― молодий (…). «Іван Денисюк вибраний людиною року 1998 на основі його видатних досягнень до сьогодні й гідного прикладу, який він подає своїм колегам і всій суспільності. Санкціоновано Американським Біографічним Інститутом і його Комітетом Міжнародних досліджень. Велике таки видно з відстані старої доброї статуї Свободи».
Про ставлення Професора до Америки і її стилю життя та «тексту», нав’язуваного нам, як і майже цілому світові ― окрема тема розмови, анекдотів.
Зараз людину навряд чи здивуєш інтелектуальністю, жорсткою силою характеру, геніальним злом, навіть красою... На все те людство XXI століття уже надивилося. А от справжня великодушна доброта дивує…
Іван Овксентійович любив «свою хату поліську, свій зажурений ліс»… любив Львів, Київ… Брест, яблука, які ми натрясли із молодих і не дуже яблунь на його скромній дачі в Наварії та шампанське… подорожі та флегматичні цілоденні роздуми-споглядання над вишнею, що цвіте… Любить Життя і не заважає, а допомагає любити Його іншим, незважаючи ні на що. Тому світ любить Його ― як свого ближнього, як глибокого і чистого, мов первісна Ріка, шліфована часом і голосом серця народна пісня.
У Професора було ще багато планів, один із яких наш спільний – поїхати на найближчу студентську фольклорну практику в одне з найліричніших поліських сіл Любохини.
Чекав тієї поїздки до свого крилатого коріння із нетерпінням...


Semper tiro
Ігор Павлюк


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-11-23 13:01:28
Переглядів сторінки твору 5083
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.093 / 5.5  (5.096 / 5.72)
* Рейтинг "Майстерень" 4.885 / 5.5  (4.911 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.785
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Автор востаннє на сайті 2018.08.08 19:36
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-11-27 14:23:40 ]
Добра стаття, Ігорю, добрий спомин.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2009-11-28 12:20:08 ]
:)... :(
Дякую.