Скельця


* * *

Промінці ковзнули галявиною і збудили маленьке звірятко, що нібито чекало на їх пестощі.
А ти посміхнулась ледь-ледь, заплющила очі. Я ж хотів милуватись на їх глибину, в якій так багато.
Мила моя малеча!
Вже перші зморшки з’явились у куточках твоїх очей, стигла важкуватість в рухах.
Мила моя, які лагідні в тебе руки, як добре розчинитися в теплі твого тіла, забути все-все, що чигає чорнотою, і врешті-решт склепити повіки в солодкому сні, сховати обличчя в тобі. немов цуценя ховає писка в маминій ласці.
Промінці ковзнули галявиною і збудили звірятко, що ніби чекало на їх пестощі.


* * *

Вони ніби кохались.
А кохати – це пити трунок до нестями, бо закохані завжди гіркі п’яниці. Це властиво не всім, бо пристойні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Тож кохала вона, він пристойно сприймав це кохання.
І коли він мився, розтираючи тіло, то ловив її погляд і йому було неприємно. Бо порядні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Вона, певне, не вміла інакше, помічаючи порцелянову тверезість рухів, відчуваючи, як він нудьгує, пестячи її.
Вона, певне, не вміла інакше, кохала бурхливо, весняно, вогненно, як діва цнотлива, мов краля, що цноти не знає.
Вони ніби кохались.



* * *

Друже, сумно.
Чи буває життя без смутку?
Ми невиправні діалектики, що бачать біле та чорне, біля вірності завжди зраду і завжди щось там – навпроти.
В тому світі немає горя, то значить і радощів, якщо ми не помилились в подвійності сущого.



* * *

Травень скоро злине, а гризота кублиться, як і раніше. Ні друга поруч, ні коханої. Два роки кохати в порожнечу. Дві панни, що байдужі.
Треба переломити це нидіння, сміятися, жадати, як воду спраглий, радості, і пити, пити.
Кульбаби стають жменьками пуху. Вітер рознесе їх світом, щоб знов прокинулось злото на зелені.
Скільки рядків! Скільки рядків, напоєних вересневим смутком. Ці рядки – єдине, куди я можу викричатись. Та хто прочита?



* * *

Зализані, охайні хлопчики з ознаками поважності, що проступає над ремінцем.
О, які ж ви впевнені та гідні! Ви гідні всього-всього в цьому світі, бо ви є. Своїми пещеними, але все одно липкими долонями ви хапаєте плоди пізнання, щоб жерти їх, пишаючись плямканням. Але то не гріх для вас, то не гріх, бо скінчиться клозетом і тільки.



* * *

Ваші гроші переповнили поважністю жести й слова. Тепер нічого не буває намарне, бо ви майже над істоти.
І повинні канючити старі голодранці, яких ви обікрали, бо гроші переповнили поважністю жести й слова.
Ви добре знаєте, що за життя на цій землі Суд Вищий діє вибірково, то чого стримувати себе. І завтра, поплескуючи по плечу, зверхньо зиркнете в очі достойного та стримаєте відрижку свого минулого.



* * *

Прийде той день,
коли Ваше серце розірветься від шалених бажань
і його скельця поранять сіру буденність –
відображення Вашого я.
Навколишнє завмре на мить, подумає:
“Ця медуза померла, як птаха в годину весняного співу”.



* * *

Прийшли й возвістили, що все загине,
тож повинні знайти праведника,
аби отримав прихисток в інших світах і людство продовжилось.
Шукали його, сперечались, аж воювали за своїх висуванців.
Коли таки знайшли, той запитав:
“Як же я покину вас на одинці зі злом?”
І Господь пожалів людей.



* * *

Моя Україно!
Я не хочу називати тебе ненькою, бо син ніколи не скаже недбалій матері правди про неї.
Краще будь мені подругою, дружиною чи сестрою, щоб глянути в твої карі очі покірливої тітки і запитати, чому кинула напризволяще свого Мазепу, а інших нерозумних цькувала на нього, як на лиходія.
Ти напувала молоком чужих пащенків, що кололи тебе голками презирства, і старою, спитою шльорою йшла за кожним, хто мав батіг і срібло.
Твої пророки оспівали материнський стогін, прокльони й приниження, твої вибухи шаленства, коли сини гризлися поміж собою, зраджуючи і оплакуючи доленьку ще до початку війни.
Народи ще одну дитину, аби виросла в мужа, який навчить платити за зраду й безхребетність, а блазням від свободи підсипле гарячих, щоб знали – свобода не привід для блазенства.



* * *

N.N.

Повна відсутність думки, будь-якої думки.
За кілька кроків від мене засинає дівчина,
подих якої я відчуваю, немов стою поруч.
І справа не в стінах, котрі між нами,
а в тому, що комаха летить на світло ліхтаря
і б’ється об скло,
залишаючись плямою на цнотливій прозорості.



* * *

О. В.

Поруч на болоті співали жаби,
зорі мерехтіли,
здавалося, що то пульсували тисячі сердець,
переганяючи, мов кров, тьмяне світло.
А я стояв на балконі,
вслухаючись у далеку дівочу сварку
й плакав, переповнений буттям,
дякував Господові за ці сльози
і цю тиху радість життя.
Коли ж це було?



* * *

Знаєш, друже, у нас таки великий народ. Такий великий, що годі намагатись зрозуміти його в справах його.
Іноді мені здається, що напівбожевільний майстер, щоби втілити чудернацький світ своєї уяви, вигадав химерні ляльки, які зрештою виліпив, і став бавитись.
Отож на килимку, що зветься українською історією, з’являється час од часу щось подібне до держави, постають велетенські армії, галасливі трибуни та герої в тогах дивують простір, щоби невдовзі розчинитися в безбарвності холопства та з пихою лакеїв гризти жовту кістку ницого жевріння, забувши себе і своє.
Чи бачив ти ще суспільство, котре вірить відвертим брехунам та покидькам, суспільство, в якому зрада – річ звична і дає зиск.
Наші безбатченки під завивання і регіт танцюють на трунах своїх пращурів, ляскають в бубни, втішаючи веселого пана.



* * *

Ні, мій друже, я не хочу, мавпуючи інших самовпевнених, передбачати вчинки нащадків.
Лише кілька думок про наше сприймання прийдешнього.
Дивитися через сторіччя – справа поетів та провидців, аж ніяк не політиків, яким доволі сутужно зрозуміти сьогодення.
Було б добре, якби ці романтики від прагматизму не мурували ілюзорні світоустрої, намагаючись втілити свої химери, а опікувались одним-двома поколіннями, як батьки опікуються дітьми, а діди – онуками.
Якщо ти фаталіст, то скорися думці: що має бути – збудеться, попри всі твої намагання перешкодити, і буде не так, як ти думаєш.
Якщо ти впевнений у своїх можливостях змінювати , – пам’ятай, що схожих на тебе досить, щоб результат виявився не тим, про який ти дбав.
Згадай Леніна, що бачить наслідки своїх дій і бачить не те, що хотів бачити.



* * *

Яка наївна впевненість – здолати розумом час!
Один рядок поета скаже про майбутнє більше, ніж всі оті фоліанти патентованих сивіл.
Тільки в одному можна бути певним – все зміниться.
І коли волають про невідворотність подій і форм буття, пророкуючи їх вічність, посміхнись.
Бо ніхто не збере всього: ні багатій, ні володар.
А якщо таки збере на певний час, то чекай найбільшої зміни, про яку писав Іоанн.



* * *

Нехай мої вірші на пожовклих папірцях погниють у вогкій тиші погрібів, та все одно на вістрі меча я втримаю терпіння й страх.
Терпіння, щоб не приклеїтись до слави. Не вірю її облудній плоті, тимчасовій владі, що нагадує весільну ляльку на капоті авто. На ранок після гульбища пожмакана цяцька, наче напівзабутий сон. Пам’ятають лише дзенькіт чарок та чари жінки, що пішла.
А страх – страх фальшивої ноти. Він не дає зрадити себе.
Краще втрачати й втрачати, ніж жити й писати без душі.


* * *

Газетна мудрість свинцевою осугою подразнює шкіру ануса.
Ціна слова мудреця та невігласа у цьому випадку приблизно однакова.
Найдорожче ж – не дурень, не мудрий, а той, хто влаштувався.
Отож обмацуємо голу Катерину Пікуля, але не читаємо Гомера.
Так і має бути, бо природа турбується про рівновагу –
і Моцарт, і недужий хворобою Дауна перебувають на протилежних полюсах.
Слава Богу, що абсолют не має повної влади.
Уяви абсолют рівноваги.



* * *

Все мине і тисяча миттєвостей з’єднаються в одно, щоб залишитись в спогаді про тебе, квіткою серед січневого небуття.
Ми приречені на втрату і усвідомлення минулого щастя не притишує біль від солі, що нею посипано рани нашої пам’яті.
Ми приречені на втрату. Отже не сумуй. Смуток не змінить нічого, бо кат на ймення Час не знає жалю.
Все мине, але зараз цілуй мене так, ніби нам судилася вічність.



* * *

Стати малюком, загубитися в лісі, рюмсати злякано й тихо, відчуваючи найбільше бажання – зустріти людину.
Тепер я боюся людей, боюся їх байдужості, липкуватих поглядів та настирливих вимог бути тим, ким я не хочу бути.
Втікаю в самоту, аби знову і знову шукати людину і знаходити розчарування.



* * *

О. Г.

Я поспішаю до тебе золотою дорогою.
Трамвай, мов човен фараона, лине кульбабовим морем.
Ти чекаєш мене в Едемі,
що має форми дев’ятиповерхового хмарочосу.
Я Маленький Поет Великої Жаги,
ти – кошенятко з очима стрімкої пантери.
Моя дика Єва, я пливу в човні між кульбабових хвиль,
серце моє –
то пелюстка яблуневого цвіту,
що принаджує силу проміння.
Одне лише мене турбує – відчуття перебіжності,
якого не спекатись ні за які гроші...



* * *

Прив’яле листя в керамічній вазочці, залишки морозива, твоє задумане чоло і непотрібна музика.
Я зрозумів, що кохаю тебе, що ми спізнаємо розлуку, що настане осінь з її дощами, а травень залишить по собі золу згаслого вогнища, сміття в спорожнілій домівці та морську піну, всотану піском.
Ти уявляєш, ніби спинила вічність. О ні! Смуток нашого завтра через відчинене вікно зазирає в наші очі..



* * *

Ми заблукали в місті, над яким палахкотить сонце.
Ми забули шукати дорогу. Сидимо та чекаємо поводиря.
Іноді з’являються молодики в жовтих шкарпетках і пропонують напрямок руху. А сонце палахкотить, зігріваючи та осяваючи всесвіт. Наша дорога давно відома. Але слабкість плекає довіру до жовтих шкарпеток та нових напрямів руху.



* * *

Сонце, коли воно на сході, нагадує малюка, який верещить від захвату, готовий увібрати цей світ, це безмежне диво, що нуртує глибинами своїх кольорів.
Сонце, коли воно на сході, наче перша кульбаба. Ще все попереду. І навіть немає що пригадати.
Але настає пора і вітер зриває насіння і несе його в безвість, в майбутнє. А ти залишаєшся стеблиною, стеблинкою, що згадує розпал травневого цвіту.



* * *

Я бачив крилатих людей.
Я бачив, як втрачають крила:
В одного їх відрізають,
в іншого вони палахкотять,
Мов смолоскипи.
Буває, що крила просто всихають, –
Найстрашніший різновид втрати.



* * *

Там, де немає кохання,
Там без радості дім твій і успіх, і мить відпочинку.
Там будь-яка праця – сізіфова завжди.
А всі сподівання, бажання та мрії
Існують, аби існувати,
в ніщо проростаючи мляво.
Там , де немає кохання...
І порятунок єдиний –
Це звичка жувати буденність,
Перетравлюючи добу за добою,
Як шматки засмаженого Фаетона.
Тільки сни – волоцюги,
прозорі та світлі,
Безжальні, як Правда,
Псують нам ранковий настрій.