„...Віднині я вважаю, що нічого не слід робити завчасно. Це стосується і прогресу... Словом, усьому – свій час!.. Народи ще не визріли для єднання. Тому я й залишаю вас”.
Ж.Верн „Робур-завойовник”

1

Я бранець міфологій неземних
римовану цю мову відшукав
за обріями дріб‘язкових справ
на згарищі галактик навісних

І довго там де жевріли світи
мінливе клуб‘я звуків ворушив
аби у космогонії віршів
початок свій і Всесвіту знайти

Про знайдене судити не мені
але ж примушу недаремно я
тих дертися по схилах майбуття
хто вгруз по шию у минулі дні

Я розповім усім навиднокруж
тихесенько немов луна зо склепу
як вклепався у зоряну халепу
в часи нікчемні скам‘янілих душ

Коли аорти рвала згусла кров
а тулуби і стовбури і стебла
видовищем розхристаного неба
товкло на краєвиди катастроф

Коли сумління вапняковий карст
байдужості каверни роз‘їдали
коли однаковісінькі ставали
і драма віри і безвір‘я фарс

Коли червоно-чорний пес війни
прокинувся та й іклами снарядів
рілля пошматував коли занадивсь
поганський бог здійматися з труни

Мене з зірками в час той чорнобожий
зв‘язала випадковостей тасьма
хоч трапилося це з нами з усіма
бо один з одним ми нудотно схожі

Бо тим страшне товписько що не кожний
чекаючи інструкцій та команд
читати випадковості спроможний
немов долоню хитрий хіромант

Одинаками є завжди провидці
але у звироднілості часів
коли народ є сумою нулів
займає чільне місце одиниця

І числами згуртовує усіх
хто знає ідучи за нею в мандри –
не гірш брехні людей вбиває правда
та перша дужих друга же слабких

2

Коли у майбуття ми крокували
однакові мов з гаслами сувої
вчинилось так що вожаї-герої
над порожнечею лиш панували

Бо ми з шерег парадних випадали
немов з рушниць відстрелені набої
і манівцем Галактики виткої
в світи що самі винайшли втікали

Луна стрибала відчайдушним дробом
коли на тих сувоях вслід за мною
слова й обличчя повертало боком

Я біг заприсягнувшись головою
що простір точно вигаданий Богом
а час беззаперечно Сатаною

3

Моя Галактика лиш виникала
і враз застигла в чудернацькій позі
коли як повну пляшку на морозі
Імперію раптово розірвало

Від холодів ще світ був у знемозі
а ми вже гаряче фантазували
й новим країнам назви надавали
заплутавшись в уяви верболозі

І з науково-фантастичних снів
ми жебоніли наче з рани кров
до дійсності бетонних берегів

Аби на них вкривати знов і знов
бруньками з болем згадуваних слів
сухе бадилля досі мертвих мов

4

Ми поверталися відчувши жах
від розуміння наданого нам
що сивих зірочок смутним синам
міжзоряний не подолати шлях

Тягнуло нескінченністю з пітьми
життя ж було обмежено-пласким
а час навкруг наляпав стільки змін
що змінювань не відчували ми

Нас катувала нездійсненність мрій
та на кургані позабутих рим
здіймав прадавній прапор чатовий

І ми жили переконанням тим
що хтось та має вкласти зміст новий
в єство усохле викопних країн

5

Палахкотіла пам‘яті свіча
я вогника розгадував секрет
неначе заблукале дитинча
у пущах не обчислених планет

Тягнувсь до неї я з останніх сил
прив‘язаний до брил материків
і зрушивши сонця усі довкіл
з фантастики історію робив

Прадідівську країну я згадав
поволеньки здіймаючись з колін
і Всесвіт наш збігатися почав
хоча за Хабблом розбігався він

Я кинув речі в носія візок
щоб вогник в метрополії не вчах
і хоч не міг дістатись до зірок
але вже взнав до України шлях

Гасав лунким вокзалом друзів крик
про відстані про втрату берегів
і вдовольнявся п‘яний провідник
квитками учорашніх наших днів

Але з моїх приятелів один
прошепотів крізь дружні стусани
що відлік відстаней між двох країн
провадимо не в кілометрах ми

І оголивши серце він благав
щоб я накинув невеличкий гак
та й до Кавказу на день завітав
височини здолавши переляк

Всував мені покреслений папір
листа до свого рідного села
й мертва несамовитість сивих гір
чомусь для мене раптом ожила

Бо мріли очі в нас як у братів
і хоч одна від одної були
країни наші далі навіть слів
тремтіли доль гордієві вузли

Я згодився не знаючи про те
що може гак скрутитися у гвинт
що шлях додому іноді веде
у нескінченних мандрів лабіринт

І що перетворившись на луну
в ненависті готичному кублі
я з нього випаду і прослизну
поміж долоньок неба і землі

Усе це потім
поки же пішли
з перону друзі рейок осторонь
і проза оберталась на вірші
як в рушії солярка на вогонь

6

А до купе сусідоньку прибило
що іншої не розумів роботи
ніж битись за державу очманіло
отих новітніх географій проти

Казав що зрадники цей розбрат нам
підкинули немов під ковдру кобру
і корчами випробують на злам
Імперію премудру та предобру

Я сумнівався хоч здійнявши брови
дививсь на нього як бідак на Зорро
бо був тим горювальником зразковим
відомий телерепортер Сашко Трезоров

7

Коцюбилися обрії потворно
мов божевільний бгав їх верхолаз
аж ось коліс відгуркотіли жорна
на передгір‘я висипавши нас

Своїх облич ми шкіру обдирали
об погляди озброєних людей
і кожен з них ідей та ідеалів
був повен вище рота та очей

Імперський прапор попри всі угоди
був ними скинутий зі стрімчаків
і розгальмований тягар свободи
по слову з них вичавлював рабів

Нас загалом по-доброму вітали
та ми з Сашком були чужими там
бо наче збіжжя лиш пітьму ми знали
бо стебел світ був невідомим нам

Трезоров зйомку вів поки не смеркло
і шепотів:
ну бунтівня чекай!
ви скурві діти так жахнетесь пекла
що навіть позабудете про рай

Розвалимо нових кордонів мури
щоб встановити знов закон і лад :-(
дивися нам услід вояк похмурий
на брук ще спрямувавши автомат

Вже сутеніло і у передмісті
вовтузилася приспана війна
а над дахами білий місяць висів
немов посмертна маска товстуна

8

Ще не благословилася зоря
коли Імперська мста розпочалась
горлаючи у попіл падав час
і дудніла конаючи Земля

Кріль полум‘я поганського витки
точивсь Сашкових телекамер блиск
я ж кам‘янів мов той фестоський диск
бо бог мій був не тАнки а танкИ

І ще не розшифрований ніким
в заюшеній ненавистю юрмі
я вкарбував у Всесвіт позивні
призначені і мертвим і живим

А навкруги цівки крицевих злив
змивали плоть з потрощених кісток
і гангренозним кольором зірок
виблискували крила літаків

Волав Трезоров:
що ти там ізнов
десь забарився? йди допоможи :-)
він був увесь у кіптяві й іржі
мені ж здавалось що це людська кров

Та не лишився з ним я сам на сам
бо наче з маячні руйнівника
до нас наблизилась якась гидка
горбачка зі сповитим немовлям

9

Довкіл зростали геометрій хиби
і вибухами викривлялась мла
та зосереджено заглиблена в загибель
із легкістю примари жінка йшла

Вловившись у потворну пастку тіла
чвалала тінь зруйнованих світів
і реготав Сашко на неї вміло
байдужий спрямувавши об‘єктив:

Оце є заколотників мадонна
який то буде незрівнянний кадр! ;-)
а за горбачкою ревів стотонний
двигун закутий у броні скафандр

Неначе хижа зоряна химера
за здобиччю залізо то повзло
в останню мить під рило БТРа
жбурнув себе я мов каміння в скло

Легенько забряжчали скалки смерку
я в Землю втискував крихкі тіла
аж ось зригнувши кулеметну чергу
почвара далі плазом поповзла

Звелась горбачка й дитинча підняла
і я аж висолопив язика
бо з пелюшок розгорнутих стирчали
всі вкриті смухом пальці малюка

10

Я відсахнувся і заціпенів
повискували кулі-опирі
й безформне метушіння почуттів
застигло жаху контуром в імлі

Аж ось до нас підскочив знов Сашко
до змови приєднавшися подій
і з мене щось збентежено втекло
немов зо світла в темряву крутій

Не знав полегшало мені чи ні
у центрі пандемії вогневиць
коли пожеж гойднулися вогні
в безоднях двох Трезорівських зіниць

Здійнялись брови в нього як стерня
бо у горбачки на руках шорстких
не звіреня – неандерталеня
скривило писок в пелюшках брудних

11

Один лиш зойк тривав цей переляк
і знову поряд з тінями химер
стояв несамовитий репортер
в реальність вгрузнувши неабияк

Спокійно мовив:
ти собі затям
що на війні можлива різна гидь
тут ще таких надивишся жахіть
куди там цей причинній з мавпеням :-(

Та я відчув що наш зіпсутий зір
і нестямом своїх драглистих слів
кропив Сашка аби він зрозумів
що це людська дитина а не звір

У відповідь він ляпаса мені
відважив і я знічено замовк
тоді до нас зробила жінка крок
і під плащем гойднувся горб її

Сашко ж її за плечі трусонув:
йди звідси це порада і наказ :-о
і ось тоді до знавіснілих нас
я враз зневагу всесвіту відчув:

Куди ж їм йти? облуду з роту змий
та їх же вб‘ють або розчавлять вщерть
а ти двох покручів відзнімеш смерть
і горців звинуватимеш у ній :-о

Трезоров вкляк:
спустися друже з хмар
тому мені огидне каяття
що як її так і своє життя
я на вітчизни покладу вівтар

У тебе на очах держави тло
відтворюється й тільки скиглії
в цей час канючать щось і взагалі
не нами світу вигадане зло :-\

12

І ось тоді я мовив тоскно й стиха
зацькований болючими думками:
не нами світу вигадане лихо
його безглуздість вигадана нами

Та форму роту набирають пащі
слів співчуття торкнувшися невміло
хоча й ми кинуті напризволяще
на вибухлих планет незграбних брилах

Бо ми є люди :-|
сполотнів Трезоров:
гадаєш ти я співчуття не маю?
але ж це ти як небозвід на зорі
на душі людство дробиш
я збираю

Ти руйнівник а я складач та лікар
і єдності багаття розпалю я
ним вдаривши по стулених повіках
бо поривань завжди пітьмі бракує

Лише іскринки ми світобудови
та у пекучому з‘єднавшись болю
спаливши розбрат зрадництво і змови
ми вирвемось як полум‘я на волю

Така Землі доріженька вогненна :-|
та ось моїх слів зашкварчало зілля:
але тоді мій друже достеменно
від зорь залишиться лише вугілля

Юрма ж завжди залишиться юрмою
допоки здогад не майне в ній тінню
що навіть в пітьмі під драговиною
нуртує магма і росте коріння

Але вогонь душі не є вулканом
бо примус надр земних то не свобода
бо лише воля внутрішнього стану
з виродливості досягає вроди :-)

Зненацька поряд автоматник грізний
здійнявся з ночі фосфорного глею
і впали на бруківку бляклі гільзи –
застиглі краплі крови Прометея

13

І впав Трезоров як підтятий дуб
в останній раз хитнулась голова
й червона цівка жебоніла з губ
неначе згуслі й згорнуті слова

Мені вже потім груди обпекло
та й кинуло мов сміття чи драння
кудись крізь гостре і чорнюще скло
у всесвіти позбавлені життя

Але я знавісніло не вмирав
і борсався в полоні моровиць
бо хтось віршів продовження чекав
десь за двокрапкою моїх зіниць :-

14

Лишившись на обвугленій планеті
з горбачкою у прірву я сповзав
та ставши збирачем монстрозітетів
спостерігати диво устигав

Бо пам‘ятаю як горбачка зняла
хустину й плащ труснувши сивий пил
як розпадався горб її помалу
на двійко шурхотливих срібних крил

Взяла в обійми мене
я піддався
зронивши в пітьму здивування й жах
а потім у повітрі загойдався
мов на правічних світу терезах

А поряд з пір‘ям ніжним та просвітлим
її малюк як в моторошному сні
обіруч учепившися за вітер
перетинчастими гатив крильми

Да Вінчі малював картини б з неї
це ж бісеня смухасте було як
відразливий гібрид крила з клешнею
з конвеєру хічкоківських розваг

І думав я що в кожного до свого
до джерела без усіляких мап
опісля катастроф своя дорога –
тому до Бога іншому до мавп

15

Де ж загубились ви
пророки здорового глузду
ті що йдуть навпрямки
крізь коло кривих дзеркал?

Скривлені небозводи
розплескано вже на овид
здряпано відображення
наче луску амальгам

Порох зображень
вітер мертвої ночі зносить
із чавунного неба
що розкришуючись бамкотить

Слухайте –
це утрьох
ми бовтаємось у ньому
немовби ті била в дзвоні
на болю линві

Бога ідею
я знехтував ще хлопчиськом
вірячи в розум
інопланетних істот

Вірячи в те що
створював космос Бога
і ось у планетній колбі
людина з‘явилась на світ

Звідки ж узявся
всупереч логіці янгол
той що тіло прострелене тягне
в киплячу височину?

І кодоли тяжіння
закривавивши своїм криком
я гойдаюсь у вирві
нерозгаданого мріяття

Та ось розумію
що це звичайнісінька жінка
з крилами як усі
дівчини на Землі

З Люципером мабуть згрішивши
з неба любові в багнюку
скинута ця відчайдуха
разом з потворним сином

Тут з жадань океану
краплю вона лишила –
щоби не згинули
у прірві маля та крила

Врятований нею
куль свинцем я розкраював жили
що серце тримали моє
у злосливому падолі сліз

16

Я пряв думки аби сповити світ
у марення болючому вогні
та осипався знов і знов зеніт
в миттєвостей мигтюче конфетті

Вже бездоріжжя вітер шарудів
і скроні розпашілі холодив
а гостряки обпалених руїн
зникали теж обернувшись на тлін

Аж ось поміж гір безжиттєвих двох
чи то Олімпів а чи то Голгоф
мов емерод в короні Сатани
з‘явилось НЛО у низині

17

І знов усе ставало навпаки
складалися зруйновані думки
а Бог що зорельотом керував
подобу інопланетян придбав

Ми в крісло рубки втиснулися втрьох
і Всесвіту вже відчинявся льох
і пасербиця космосу Земля
зіщулилась у зіроньку здаля

Жмакалися невіддані листи
на грудях їх розплющили бинти
і хворий гість двох неземних створінь
вріс у пірамідальну височінь

18

Крихких зірок просипалась принада
та враз розтанула в моїх очах
бо ті побачили як дитинча
мадонна годувала над приладдям

Вона схилилась оголивши груди
а він своїм жахливим чорним ротом
вкривав бруньки сосків слинявим брудом

О звідки ця злоякісність природи
що винайшла крилатий симбіоз
виродливості і святої вроди?

Конало запитання у мовчанні
в легені ж бо слова спливали з кров‘ю
і лиш зірки гойдались на екрані

Венера і Меркурій – ці планети
позаду залишились і безодню
розтяли ятаганисті комети

Аж ось з життям відверто несумісні
постали безкраї близького Сонця
у Всесвіту вогненному замісі

Виходить що рятунок наш був глупством
бо апарат метеликом на світло
летів летів назустріч самогубству

Вп‘ялись в повіки промені болючі
і не сприймав обвуглений мій мозок
протуберанців логіку пекучу

19

Довкіл сплелись річок вогненних русла
і стиснуте лещатами тяжіння
в них полум‘я речовиною згусло

Ущільнювалось як у магмі камінь
а крізь тетраедри вогню точились
людські тіла вогненними цівками

І ось – невмілий учень зіркороба –
я зрозумів:
матерія це тільки
є світло й тінь

І більш нема нічого

20

Аж ось в червоний бік змістився спектр
поблякнувши за межами безмежжя
і гравітації зламався вектор

І плазми машкара враз відлетіла
бо всмоктувала простір „чорна дірка”
захована у нетрищах світила

21

Нас втискувало в атоми і кварки
аж ось крізь вакууму незніщенність
навиворіт тіла смикнуло шпарко
з них виплеснувши душі в нескінченість

Я розпорошився на пам‘ять тіла
і втілився в коацерват
в рибину
і в плазуна що дихав ще невміло
і в ящіра
і в мавпу

І в людину

І „я” моє обернулось на „ми”
я був „боян-гомер-буанаротті”
я рабством був огидної юрми
і ще я був свободою народів

А поряд інопланетян мана
крутилася своїм спіральним шляхом –
із пари хмар розпочалась вона
скінчившись врешті решт людиноптахом

Я зрозумів що пір‘я вкриє крила
у дитинчат коли вони зростуть
і світ облич пом‘якшивши леліли
сторіччя як важка лискуча ртуть

Ця мить мабуть епохою була
та ось відчувши Всесвіту тягар
знов атоми зчепилися в тіла
полями електронних хмар

У простір знову увірвався час
і до шматку ладнаючи шматок
він з Сонця помаранчевого нас
жбурнув у синій світ нових зірок

22

Закінчуючи ці нотатки
я їх підправляю на слух
а поряд – малюк і крила
у нього вкриває вже пух

І смух випадає з обличчя
і вовна з живих сердець
але мені так здається
що мандрам ще не кінець

Мені ж треба ще повернутись
і вам друзі розповісти
що зорі – тунелі у небі
що душі – для духу мости

До Сонця шляхів не знаю
але якщо десь
комусь
вночі почуються вірші
то знайте:

я повернувсь :-)))