Років п'ять тому, коли з півночі тільки-но імпортувати моду обв'язуватися стрічками до Дня Перемоги, ми давали коментар для телебачення і зопалу поплутали ордени та їхні кольори. І хоч це природно для людей далеких від фалеристики, проте помилка залишається помилкою, і нам на неї вказали.

Саме цей випадок змусив зазирнути до статутів Ордена Святого Георгія та його радянського клона - Ордена Слави. Почитайте і ви - довідаєтеся багато цікавого.

Наприклад те, що Орденом Слави, стрічка якого пістрявіє сьогодні на антенах машин, нагороджували за збитий з особистої зброї літак чи захоплений ДОТ, або ж за два танки, підбиті з протитанкової рушниці, чи то за один, підірваний гранатою. Орден отримував також той, хто вогнем особистої зброї знищив 10 солдатів, хто взяв в полон офіцера або, скажімо, захопив прапор військової частини ворога.

Орденська стрічка - це невід'ємна частина ордену. Щоб переконатися у цьому достатньо зазирнути до будь-якого довідника. Мало того, носити її, так само, як і сам знак, мають право виключно особи, які цим самим орденом нагороджені.

- Скільки танків ти підбив? - запитали ми одного зі знайомих, на "Тойоті" якого побачили помаранчево-чорну смугасту стрічку.

- Яких танків? - не зрозумів він.

- Ворожих. А може, ти служив льотчиком і знищив два винищувачі супротивника? Чи то три бомбардувальники? Бо якщо ні, ти не маєш права носити стрічку ордена Слави.

Далі ми довго сперечалися - він переконував, що стрічка є акцією пам'яті про війну. Ми - що шануючи загиблих зовсім не обов'язково профанувати військові нагороди. Не чіпляють же на себе зірку Героя як акцію. А могли б, бо закон не карає за носіння незаслужених нагород.

- Якщо ти хочеш святкувати Перемогу - начепи собі червону стрічку, під колір прапора переможців. Врешті-решт армія-переможець називалася Червона! Не біда, що переможені теж мали червоні прапори і теж були соціалістами, між своїми часто трапляються непорозуміння. Але чому святкування обов'язково має бути пов'язаним з топтанням ногами орденських стрічок?

- А хто їх топче?

Ми, звісно, одразу знайшли поруч машину іще з торішньою стрічкою, брудною, обдертою та вицвілою.

- Оце вшанування, так? А ті стрічки, що будуть валятися попід ногами ближче до 9 травня? Орденська стрічка - це зовсім не те, чим перев'язують подарунки і не те, що дівчата вплітають у коси. На повсякденному одязі вона замінює сам орден, який роблять, до речі, зі срібла чи золота. Якби до революції ти отак от нав'язав на себе Георгієвську стрічку, одразу потрапив би до поліції, а то й до суду дійшло б.

- Зачекайте, а як же гвардійські частини? Чи то орденоносні? Вони теж гуртом носили. Хіба не те саме?

- Та ну? А ти хіба гвардієць? Орден Слави, до речі, давали тільки за особисті заслуги. І тільки рядовим та сержантам. Ані військові частини, ані тим більше автомашини "Тойота" цим орденом не нагороджували. У статуті спеціально зазначено.

- Ні, ну це ви перебільшуєте. Всі так роблять. Склалася традиція...

Дивний аргумент. Нас іще у школі вчили, що треба думати власною головою, а не робити "як усі".

А от щодо традиції... Щодо традиції ми погодилися.

Традиція дійсно склалася, але не зараз. Корені її лежать в тих далеких роках, коли ані нас ані цього нашого приятеля ще на світі не було.

Наш дід, Іван Капранов, воював з липня 1941-го, був тричі поранений, востаннє - на Сапун-горі під Севастополем. За те, що особисто взяв у полон двох офіцерів заслужив на медаль "За відвагу". За штурм Севастополя - на орден Червоної Зірки. Пізніше йому, як і всім ветеранам, регулярно давали блискучі брязкальця, проте їх за нагороди він не вважав, і навіть за труною звелів нести тільки "справжні" - тобто бойові.

А нещодавно ми довідалися, що маршал Жуков точно таким, як у нашого діда орденом нагородив був свою ППЖ - "похідно-польову жону" - можна тільки здогадуватися, які подвиги вона здійснила і чим заплатила за нагороду.

Що ж до нашого діда, то знаємо точно - за свій орден він заплатив головою, у буквальному сенсі слова. Бо в результаті останнього поранення йому видалили фрагмент черепа, і коли дід їв чи говорив, на скроні зліва було видно, як ходять вгору-вниз сухожилля, а трохи вище під тоненькою шкірою пульсує незахищений мозок.

Нам, дітям, тоді було страшно. А ще страшніше було - ночувати з дідом в одній кімнаті, бо всю ніч він воював: вимагав патронів, командував, лаявся з кимось. І так до останніх днів життя.

Не знаємо, чи відав дід, з ким саме він ділить честь бути кавалером ордена Червоної Зірки. Але цікаво, що наш відомий земляк Павло Глазовий, повернувшись з війни, роздав свої нагороди сусідським дітям і більше про них не згадував - може через те, що довідався, кому і за що їх роздавали?

А від діда, до речі, іще зберігся лист до районної влади з проханням хоч трохи збільшити пенсію - бо усі кругом торочать про героїв війни, а отримуючи пенсію у п'ятдесят чотири рублі на себе і дружину, ветерану жити важко. Пенсію дідові не збільшили, проте регулярно вітали з Днем Перемоги, дарували сувеніри та нагороджували черговими ювілейними брязкальцями - зі стрічками і без.

Таке ставлення до ветеранів було загальною практикою. Але чи може воно бути виправдане тим, що "всі так роблять"?

Актор Борис Січкін, той самий Буба Касторський з "Невловимих месників", у своїй книжці із захватом згадує, як на одному з бенкетів Жуков наказав привести шльондр і кожній навішати на груди орденів та медалей - для солідності. Найбільш цицькатій вчепили Золоту Зірку Героя та Орден Леніна, і п'яний французький генерал просто-таки млів, тицяючись носом у профіль вождя світового пролетаріату.

Так вони святкували Перемогу.

Так закладалися ті самі "традиції".

От звідки саме родом зневажливе ставлення до бойових нагород та орденських стрічок. От звідки взялася мода в'язати їх на машини та дерева.

Друзі, невже не є очевидним, що все це - звичайнісіньке блюзнірство?

Дійсно, жукови, хрущови та брежнєви могли давати один одному Героїв до ювілею. Отак от просто з хвойдиних цицьок - і на свої груди. Але ж вони - нелюди, і це навіть не потребує доказів.

А ми з вами? Ким ми є, коли зневажаємо бойові нагороди?

І не треба розповідати, що підтяжки теж бувають смугастими, і дитячі банти та шарфи. Адже випадкове співпадіння кольорів - це одне, а пов'язування стрічок на машини з метою імітувати орденську стрічку - зовсім інше. Це свідоме приниження військової нагороди.

Звісно, не просто так відродилася раптом жуківська мода профанувати святині. Сьогодні, коли крізь десятиріччя замовчування та фальшування проростає справжня трагічна історія тої війни, сторожові пси "єдино-правильного" погляду на історію хочуть пов'язати нас із собою кров'ю - кров'ю наших дідів.

Це давній бандитський прийом - зробити новачка співучасником злочину, щоб він був прив'язаний намертво і навіть думки не мав про повернення у світ порядних людей.

І тому мобілізуються все - паради, нагороди, показова агресія в бік інших учасників війни, зокрема УПА. Усе це ланки одного ланцюга, а точніше, складові ще однієї військової операції, тепер вже інформаційної.

Точно так, як комуністи кулеметами гнали свого часу наших дідів в атаку та прикривалися ними від ворога, путіни-януковичи-табачники тепер підіймають з могил і женуть в ідеологічну атаку вже мертвих, ховаються за їхніми нагородами та братськими могилами.

 Але тепер ця війна - проти нас, бо сьогодні народ, пам'ять поколінь, історія кожної української родини є головним їхнім ворогом.

І хоч жоден не годен медалі "За відвагу", бодай знятої з хвойдиних цицьок, можновладці святкують Перемогу так, неначе самі її здобули. Стріляють салютами, гупають чоботами, роздирають асфальт гусеницями танків. А ми...

А у нас з вами все-таки є тепер вибір.

Або забути про дідів і прадідів, і "як усі", "за традицією" в пароксизмі святкової істерії в'язати стрічки від зрошених кров'ю орденів на машини, паркани та собачі нашийники.

Або вибачитися.

Вибачитися перед своїми дідами за те, що до влади у країні прийшли покидьки, які не хочуть дати спокій ані мертвим ані живим.

За те, що як і їхні попередники-комуністи, вони не здатні забезпечити гідне життя живим та людське вшанування загиблим.

За те, що в нашій країні знову розпочинають війну, намагаючись довести, що одні вбиті українці є кращими за інших. Довести попри те, що більшість кісток з того часу лежать у братських могилах вперемішку - вороги з друзями, старі з молодими, жінки з чоловіками. Радянська влада традиційно не розбиралася і загортала усіх одним бульдозером - не те, що нелюди-нацисти, які кожного свого солдата клали у окрему труну та ставили хрест.

За війну, що вас на неї кличуть з могил, за спекуляцію на ваших подвигах, за блюзнірство і зневагу до ваших нагород пробачте нас, діди! Пробачте, воїни!

Вічна вам пам'ять і вічний спокій!

P.S.Окремо хочеться звернутися до молоді:

Друзі, помаранчево-чорні стрічки - це не символ футбольного клубу "Шахтар", хоч кольори і співпадають. Це не символ якоїсь політичної організації - "Партії регіонів" чи "Нашої України".

Право носити орденську стрічку можна заробити тільки на полі бою. Знайте, що ані Орден Слави, ані Георгієвський хрест у мирні часи не давали, а отже ваші діди та прадіди за цю стрічку платити власною кров'ю. Тому не варто в'язати її на себе. Адже вам не отримати таких нагород - і слава Богу! - тож майте совість і поважайте мертвих!

Бо колись всі ми помремо.