ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Сум’яття
Я вже буцімто прокинувся, чи то був сон – хто його знає? Будильник ще не дзеленчав. І навіщо його щовечора вертіти, смикати стрілки, обертаючи їх за сонцем – тупо і забобонно? Все одно проснешся, як і завше, на годину раніше запланованого.
Повний місяць ущерть затопив кімнату холодним розплавленим сріблом – нав’язливо, загадково і поетично. На пласкій, лаковій поверхні столу, як на льоду, ковзався маленький і білосніжний крилатий кінь. Він падав і підіймався, хотів вирватися, звільнитися від оков підступних Муз, котрі стриножили його невідомо коли і не відпускали. Музи проникливо і неусипно спостерігали за Пегасом, тримали віжки (кожна свою) і смикали, і рвали уздечку, і ранили губи, і беззвучно сміялися…
Було моторошно. Моє тричі зламане ребро сіпалось, шарпалось у ритмі легенького стуку копит Пегасика по дзеркалу столу. Водночас жіночий чуттєвий голос запитував мене: „Зізнайся, хто ж це тобі зламав ребро?”
Ранок. Їжаки сонячного проміння голками нанизали тьмяні сріблясті кульки місячного сяйва і покотилися геть, відштовхнувшись від столу, як від трампліну. А я, згадавши сон-притчу, витріщився на гладінь столу. Там лишилися сліди копит крилатого коня – хаотичні і візерунчасті...
Мої очі вже вирізняли безліч відтінків багрового, кров’яного і бордо, що домінували, витіснивши пастельні кольори, які зникали назавжди: спершу з очей, а згодом, повільно вивітрювалися з пам’яті. Мої думки зграями кружляли, шукаючи стимулів для писаннячка, нишпорили у схованках річища життя, розгрібаючи крилами наносний мул, нікчемні камінчики, пісок і сміття. Знаходили самородок і щоразу втрачали, бо щось відвертало, заважало зосередитись, відволікало.
Все марно! Я вгруз по горлянку у глибоку колію стійкої душевної нерівноваги, колію розквашеного, безмежного поля Хаосу і Бедламу. Отак і місив, чавкав багнюкою буття, намагаючись не захлинутися та угледіти навкруги хоча б щось миле серцю і те, що тішить душу. А хтось мені говорив: „Одягни вбрання поета. Дошукуй свій внутрішній ритм, він – поруч. У цьому ритмі ти колись, граючись витягав повне цеберко води з глибокого колодязя, не розхлюпавши навіть краплинки. У цьому ритмі дзвоняться підкови твого норовистого коня. У цьому ритмі чути стукіт лелечиного дзьобу, схожий на удари кастаньєт”.
Я стоятиму на згірку своїх почуттів, внизу ростиме барвінок хрещатий, а із-за спини наповзатиме велетенське чорне гілля мертвого дерева. Довкола кружлятиме Сум’яття. Невже колись прибіжать, прискакають гієнові собаки забуття, щоб роздерти мене на шматки, а згодом прилетять стерв’ятники безпам’ятства, щоб висмоктати мій мозок?..
Благаючи про мить вкрадену у безсмертя, може, завдяки невитравним гобеленам пам’яті, завдяки спалахам-згусткам уяви, – я все ж зумію знайти себе справжнього у конвульсіях буття...
P.S.
Подаруйте мені кайдани, щоб на ніч я прикував себе до ліжка і заховайте у криївки всі чорнила, щоб я ночами більше не писав!!!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сум’яття
„Справжнє обличчя – це лише недосконала маска”
Кобо Абе
Я вже буцімто прокинувся, чи то був сон – хто його знає? Будильник ще не дзеленчав. І навіщо його щовечора вертіти, смикати стрілки, обертаючи їх за сонцем – тупо і забобонно? Все одно проснешся, як і завше, на годину раніше запланованого.
Повний місяць ущерть затопив кімнату холодним розплавленим сріблом – нав’язливо, загадково і поетично. На пласкій, лаковій поверхні столу, як на льоду, ковзався маленький і білосніжний крилатий кінь. Він падав і підіймався, хотів вирватися, звільнитися від оков підступних Муз, котрі стриножили його невідомо коли і не відпускали. Музи проникливо і неусипно спостерігали за Пегасом, тримали віжки (кожна свою) і смикали, і рвали уздечку, і ранили губи, і беззвучно сміялися…
Було моторошно. Моє тричі зламане ребро сіпалось, шарпалось у ритмі легенького стуку копит Пегасика по дзеркалу столу. Водночас жіночий чуттєвий голос запитував мене: „Зізнайся, хто ж це тобі зламав ребро?”
Ранок. Їжаки сонячного проміння голками нанизали тьмяні сріблясті кульки місячного сяйва і покотилися геть, відштовхнувшись від столу, як від трампліну. А я, згадавши сон-притчу, витріщився на гладінь столу. Там лишилися сліди копит крилатого коня – хаотичні і візерунчасті...
Мої очі вже вирізняли безліч відтінків багрового, кров’яного і бордо, що домінували, витіснивши пастельні кольори, які зникали назавжди: спершу з очей, а згодом, повільно вивітрювалися з пам’яті. Мої думки зграями кружляли, шукаючи стимулів для писаннячка, нишпорили у схованках річища життя, розгрібаючи крилами наносний мул, нікчемні камінчики, пісок і сміття. Знаходили самородок і щоразу втрачали, бо щось відвертало, заважало зосередитись, відволікало.
Все марно! Я вгруз по горлянку у глибоку колію стійкої душевної нерівноваги, колію розквашеного, безмежного поля Хаосу і Бедламу. Отак і місив, чавкав багнюкою буття, намагаючись не захлинутися та угледіти навкруги хоча б щось миле серцю і те, що тішить душу. А хтось мені говорив: „Одягни вбрання поета. Дошукуй свій внутрішній ритм, він – поруч. У цьому ритмі ти колись, граючись витягав повне цеберко води з глибокого колодязя, не розхлюпавши навіть краплинки. У цьому ритмі дзвоняться підкови твого норовистого коня. У цьому ритмі чути стукіт лелечиного дзьобу, схожий на удари кастаньєт”.
Я стоятиму на згірку своїх почуттів, внизу ростиме барвінок хрещатий, а із-за спини наповзатиме велетенське чорне гілля мертвого дерева. Довкола кружлятиме Сум’яття. Невже колись прибіжать, прискакають гієнові собаки забуття, щоб роздерти мене на шматки, а згодом прилетять стерв’ятники безпам’ятства, щоб висмоктати мій мозок?..
Благаючи про мить вкрадену у безсмертя, може, завдяки невитравним гобеленам пам’яті, завдяки спалахам-згусткам уяви, – я все ж зумію знайти себе справжнього у конвульсіях буття...
P.S.
Подаруйте мені кайдани, щоб на ніч я прикував себе до ліжка і заховайте у криївки всі чорнила, щоб я ночами більше не писав!!!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію