Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в результаті.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорід
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Філіппов (1981) /
Публіцистика
Критика чи гоніння на святого Самашедшого?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Критика чи гоніння на святого Самашедшого?
Днями, як і належиться кожному українському обивателю, прочитав „Записки українського самашедшого“ Ліни Костенко. Як і багато хто з мого покоління, здавна був шанувальником „хуртовини айстр“, „багдадського злодія“, любив „скрипучі гальма першого трамваю“. І зараз, коли здійнявся довкола гамір, стало й собі цікаво, який меседж ця жінка адресує до нас сьогодні. Прочитав, подумав — ніби все правильно: обіцяно записки — маєте записки. Авторка сама зізнається, що є початківцем у прозовому жанрі й лише вчиться писати. Твір цілком заслуговує на оцінку „Like“, яку прийнято ставити гарним блоґам, що привертають увагу і спонукають до роздумів.
Але ж від чого тоді такий неприємний осад? Усілякий поціновувач вам скаже, що враження від музики залежить не лише від якості виконання, а й від акустики приміщення. І я помітив, що „Самашедший“ в акустиці соціуму прозвучав дуже вже своєрідно. Коли почав дивитись думки з приводу — сам відчув себе в ситуації, коли один герой книжки Костенко займається сексом з другим. Маю на увазі потік інформації та програміста. Чомусь у громадськості активно формується думка, що „Записки“ — найгеніальніший роман про сучасність, що з часів ажіотажу довкола поезій Симоненка, в українській літературі нічого геніальнішого не було, — а інакше думать нє моґі! Що спроби будь-якої критики — це хамство, безкультур’я, ледь не бандитизм.
Що це? Провокація горе-апологетів, що воліли б підмінити живого поета згальванізованим ерзацем, про який — або добре, або ніяк? Але чому ж тоді сама пані Ліна так болісно реагує на критику? Клінтон і Шварценеггер польоти яєць сприймають достойно і з усмішкою, а Ліна Василівна ображається, до того ж настільки глибоко, що скасовує тур Україною.
Яка ж чергова світова катастрофа нагло зірвала переможні поїздки Україною? На початку лютого у Львові, в кав’ярні „Кабінет“ місцева письменницька братія зібралась на свої регулярні, щотижневі посиденьки. Найвідоміша для нас постать — поет Віктор Неборак. Цього разу обговорювали „Записки українського самашедшого“. Присутні дозволяють собі різкі критичні зауваження щодо книжки, преса спрацьовує, як зіпсутий телефон, і в результаті здіймається скандал. Хами, рогулі, невігласи, сявки — саме таких епітетів зажили львівські літератори. А їхні думки Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко, називає „посталкогольними викидами жовчі“.
І ось, наслідуючи Самашедшого, якого насторожує опінія більшості і який в усьому хоче розібратись сам, я вирішив поборсатись у цих „викидах“, принаймні з поваги до того, що течуть не в загальному струмені. І виявляється, ніякої жовчі, ніякого посталкогольного синдрому, бесіда ведеться культурно й конструктивно. Я почув багато такого, що й сам побачив під час прочитання.
То що, треба оголосити й мене хамом, якщо я теж не вважаю цей твір романом і взагалі художньою літературою? Це спогади, мемуари, щоденник, нотатки, в інтернеті це був би блоґ. Але якби я з таким прийшов на літературну студію, мене виперли б відтам срачами, а керівник сказав би, що не можна заміняти літературу вирваним шматком газети. У мене в творі, мовляв, нема художнього, метафізичного простору, герої прозорі й невагомі, літають, мов ні до чого не прив’язані повітряні кульки. А стіни завішані рушницями, які жодного разу не стріляють. Скажуть, що твір не синхронний ні з теоріями, ні з практиками світового літературного процесу, і то вже років сто п’ятдесят. Порадять почитати Орвела, Ремарка, Фіцджеральда…
Я також став сявкою, бо помітив, що матеріал навалено почасти безладно, тайфуни, ромадани, клони й антициклони вистрибують, як Пилип з конопель, і так само нагло зникають, не залишаючи по собі нічого, окрім текстового наповнення? Що автор кидає капцями у нашу дійсність часто навмання, куди дістане. А тому під роздачу йдуть дівочі пупи, „Імпаза“ і навіть, не знати чому „Даха Браха“ й „Gogol Bordello“. Що програмний „інтерфейс“ програміста „написано криво“, він часто „злітає“, і тоді видно авторку, яка за ним недоладно ховається.
І якщо я скажу, що окрім пригадування новин за ті роки нічого для себе не взяв, бо всі ці теми давно пережовані й застрягли в зубах — значить я стьобаюсь? Добре, вони в кав’ярні один перед одним, а у всіх інших що, масовий самостьоб? Якщо автор не віднаходить нове бачення проблем, не розширює горизонт читача, то він пише прокламацію, маніфест, а не роман. Як на мене, „Записки“ і стали своєрідним маніфестом, сигналом про небезпеку для сплячого соціуму, і в цьому їхня цінність.
Український самашедший демонізує українську владу. Це ВОНИ, метафізичні потайбічні почвари, винні у безладі в країні. І зовсім не хоче помічати істини із цитованого ним Булгакова, що розруха починається в головах, і що кожен має займатись своєю справою. А порядок — це коли програми пишуть програмісти, публіцистику — публіцисти. А геніальні романи — геніальні письменники.
Але ж від чого тоді такий неприємний осад? Усілякий поціновувач вам скаже, що враження від музики залежить не лише від якості виконання, а й від акустики приміщення. І я помітив, що „Самашедший“ в акустиці соціуму прозвучав дуже вже своєрідно. Коли почав дивитись думки з приводу — сам відчув себе в ситуації, коли один герой книжки Костенко займається сексом з другим. Маю на увазі потік інформації та програміста. Чомусь у громадськості активно формується думка, що „Записки“ — найгеніальніший роман про сучасність, що з часів ажіотажу довкола поезій Симоненка, в українській літературі нічого геніальнішого не було, — а інакше думать нє моґі! Що спроби будь-якої критики — це хамство, безкультур’я, ледь не бандитизм.
Що це? Провокація горе-апологетів, що воліли б підмінити живого поета згальванізованим ерзацем, про який — або добре, або ніяк? Але чому ж тоді сама пані Ліна так болісно реагує на критику? Клінтон і Шварценеггер польоти яєць сприймають достойно і з усмішкою, а Ліна Василівна ображається, до того ж настільки глибоко, що скасовує тур Україною.
Яка ж чергова світова катастрофа нагло зірвала переможні поїздки Україною? На початку лютого у Львові, в кав’ярні „Кабінет“ місцева письменницька братія зібралась на свої регулярні, щотижневі посиденьки. Найвідоміша для нас постать — поет Віктор Неборак. Цього разу обговорювали „Записки українського самашедшого“. Присутні дозволяють собі різкі критичні зауваження щодо книжки, преса спрацьовує, як зіпсутий телефон, і в результаті здіймається скандал. Хами, рогулі, невігласи, сявки — саме таких епітетів зажили львівські літератори. А їхні думки Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко, називає „посталкогольними викидами жовчі“.
І ось, наслідуючи Самашедшого, якого насторожує опінія більшості і який в усьому хоче розібратись сам, я вирішив поборсатись у цих „викидах“, принаймні з поваги до того, що течуть не в загальному струмені. І виявляється, ніякої жовчі, ніякого посталкогольного синдрому, бесіда ведеться культурно й конструктивно. Я почув багато такого, що й сам побачив під час прочитання.
То що, треба оголосити й мене хамом, якщо я теж не вважаю цей твір романом і взагалі художньою літературою? Це спогади, мемуари, щоденник, нотатки, в інтернеті це був би блоґ. Але якби я з таким прийшов на літературну студію, мене виперли б відтам срачами, а керівник сказав би, що не можна заміняти літературу вирваним шматком газети. У мене в творі, мовляв, нема художнього, метафізичного простору, герої прозорі й невагомі, літають, мов ні до чого не прив’язані повітряні кульки. А стіни завішані рушницями, які жодного разу не стріляють. Скажуть, що твір не синхронний ні з теоріями, ні з практиками світового літературного процесу, і то вже років сто п’ятдесят. Порадять почитати Орвела, Ремарка, Фіцджеральда…
Я також став сявкою, бо помітив, що матеріал навалено почасти безладно, тайфуни, ромадани, клони й антициклони вистрибують, як Пилип з конопель, і так само нагло зникають, не залишаючи по собі нічого, окрім текстового наповнення? Що автор кидає капцями у нашу дійсність часто навмання, куди дістане. А тому під роздачу йдуть дівочі пупи, „Імпаза“ і навіть, не знати чому „Даха Браха“ й „Gogol Bordello“. Що програмний „інтерфейс“ програміста „написано криво“, він часто „злітає“, і тоді видно авторку, яка за ним недоладно ховається.
І якщо я скажу, що окрім пригадування новин за ті роки нічого для себе не взяв, бо всі ці теми давно пережовані й застрягли в зубах — значить я стьобаюсь? Добре, вони в кав’ярні один перед одним, а у всіх інших що, масовий самостьоб? Якщо автор не віднаходить нове бачення проблем, не розширює горизонт читача, то він пише прокламацію, маніфест, а не роман. Як на мене, „Записки“ і стали своєрідним маніфестом, сигналом про небезпеку для сплячого соціуму, і в цьому їхня цінність.
Український самашедший демонізує українську владу. Це ВОНИ, метафізичні потайбічні почвари, винні у безладі в країні. І зовсім не хоче помічати істини із цитованого ним Булгакова, що розруха починається в головах, і що кожен має займатись своєю справою. А порядок — це коли програми пишуть програмісти, публіцистику — публіцисти. А геніальні романи — геніальні письменники.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
| Найвища оцінка | Редакція Майстерень | 5.5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
| Найнижча оцінка | зоя лебідь | 5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
