Іще б з годину ліс додивляв би сни,
Якби його не розбудило лев’яче ревіння.
І покотилося із краю в край oдне і те ж:
«Що сталося? На кого розлютився цар?
Яка нещасного чекає кара?..»
А все було так просто, по-сімейному:
Лев захотів поцілувать левицю.
«Одчепись! Од тебе тхне, наче з помийниці!..
Знов дудлив самогон з ведмедем?..»
«Та що ти?.. Хай скажуть радники.
Баране,- лев заревів,- скажи одверто,
Невже смердить у мене з рота?»
«Лев, мабуть, бажає знати правду,-
Баран подумав і сказав: «Так царю».
Схилився вовк над мертвим бараном,
Гадає, що не варто говорити правду:
«Ваша величність, Ваші вуста -
Весняні квіти запашні!..»
Лев на шматки роздер улесливого вовка.
«Ну, а що ти повідаєш нам, мудрагелю?»-
Немов мокрим рядном, накрив лев лиса.
«Відкрийте, будьте ласкаві, рот», –
Наважився по хвилі радник
І взявся чистить левову пащеку.
«Так що, смердить чи ні, скажи ж нарешті!»
«Царю, – прокашлявсь лис, – захворів я.
Голова макітриться. Не знаю, на якім я світі».
«Ну, якщо так, то йди собі лікуйся!»

P.S.
Шляхом кружним, та все ж потрапить
Незмінна правда й до сатрапа.